Інеса вже в сотий раз перевіряла цифри в таблиці. Здається, все сходиться, але перед виступом краще ще раз переглянути — керівник любить чіплятися до дрібниць. Доповідь про квартальний звіт у великому банку — справа відповідальна, фінансові показники мають бути ідеальними. Годинник показував восьму вечора — час додому.
По дорозі Інеса розмірковувала, як змінилося її життя за останні пів року. Знайомство з Глібом на корпоративі у спільних друзів, стрімкий роман, пропозиція руки й серця. Все як у кіно, тільки от хепі-енд так і не настав.
Квартира, де Інеса тепер жила з чоловіком, дісталась йому від бабусі. Двокімнатна в хорошому районі — за нинішніми мірками справжній скарб. Тільки от одна кімната залишилася за свекрухою. Тамара Іванівна, як пояснював Гліб, не хотіла жити одна. «Мама обіцяла не втручатися, вона буде рада молодій господині в домі», — запевняв Гліб перед весіллям. Інеса повірила — дарма.
Щойно переступивши поріг нового дому, Інеса відчула дивну напругу. Свекруха зустріла невістку натягнутою усмішкою, але погляд у неї був холодний і оцінювальний.
— Ну що ж, тепер ти — друга господиня в домі, — сказала тоді Тамара Іванівна, передаючи Інесі фартух. — Сподіваюсь, ти вмієш готувати щось, крім бутербродів?
Перший тиждень пройшов відносно спокійно. Інеса намагалася не звертати увагу на зауваження свекрухи. Але з кожним днем контроль ставав жорсткішим.
— Ти неправильно складаєш рушники, — заявляла Тамара Іванівна, перекладаючи білизну в шафі. — Це не сіль, а смерть для борщу, — хитала головою, стежачи за приготуванням. — Скільки коштують ці помідори? Та ти з глузду з’їхала! У сусідньому магазині дешевше, — обурювалась свекруха, перевіряючи чеки з супермаркету.
На скарги Інеси Гліб лише знизував плечима: — Не звертай уваги, вона завжди така. Краще поступись — собі ж спокійніше буде.
Коли Інеса запропонувала вести спільний бюджет, чоловік несподівано знітився. — У нас якось завжди було інакше, — промимрив Гліб. — Мама займалась грошима, вона краще знає, як економити.
— Але ж ми окрема сім’я, — заперечила Інеса. — Нам потрібно самим навчитися планувати витрати.
— Слухай, навіщо щось змінювати? Мама все життя прекрасно справлялась. Тепер твоя черга допомагати, — відповів Гліб таким тоном, наче сказав очевидну річ.
— В сенсі моя черга? — не зрозуміла Інеса.
— Ну, раніше я давав гроші на господарство, тепер ти будеш, — пояснив він. — Тобі ж не важко?
Інеса розгубилась. Виходить, чоловік шукав не дружину, а новий гаманець? Якщо згадати, як стрімко розвивались їхні стосунки… Гліб наполягав на весіллі вже через три місяці знайомства, хоча Інеса пропонувала спочатку пожити разом. «Навіщо тягнути? Я й так знаю, що ти — моя доля», — переконував тоді він. А може, просто хотів якнайшвидше отримати працелюбну наречену з гарною зарплатою?
Найнеприємніший сюрприз чекав на Інесу за місяць після весілля. Під час недільного обіду Тамара Іванівна раптом відклала виделку й покашляла, привертаючи загальну увагу.
— Інесо, я тут подумала… Кожна дружина має допомагати батькам чоловіка. Така традиція, — почала свекруха, діловито поправляючи серветку.
— Про що ви? — насторожилась Інеса.
— Ну як же — про фінансову допомогу, звісно, — Тамара Іванівна дивилася так, ніби пояснювала очевидні речі. — Моєї пенсії ні на що не вистачає. А я ж сину всю молодість віддала, ночами не спала. Тепер твоя черга піклуватися.
— Перепрошую, але я не розумію… Як саме піклуватися? — Інеса відчула, як у животі неприємно стиснулося.
— Щомісяця переказуватимеш мені частину зарплати, — спокійно відповіла свекруха. — Тисяч десять на початок. А там побачимо.
Інеса не вірила своїм вухам. Невже вона серйозно? Вона глянула на чоловіка в надії на підтримку.
— Глібе, ти з цим згоден?
— А що тут такого? — чоловік байдуже знизав плечима. — Нормально ж. Я не проти, якщо мама трохи грошей отримає.
— Трохи? Десять тисяч — це п’ята частина моєї зарплати! — обурилася Інеса. — Я й так оплачую більшість наших витрат!
— Та годі тобі, не перебільшуй, — скривився Гліб. — У нашій родині так заведено. Мама заслужила.
Сперечатися далі не було сенсу. Інеса зрозуміла — це рішення вже ухвалене без неї й не підлягає обговоренню. Видно, план існував ще до весілля. Можливо, саме це й було головною причиною одруження.
Увечері Інеса спробувала ще раз поговорити з чоловіком.
— Глібе, це дивно — вимагати з мене гроші для твоєї мами, — сказала Інеса, коли вони залишилися наодинці в спальні. — Я не проти допомагати, але не в такому форматі. Це схоже на якусь данину.
— Припини роздувати з мухи слона, — відмахнувся Гліб. — Подумаєш, десятка. Для тебе дрібниця, а мамі буде приємно.
— Справа в принципі! — заперечила Інеса. — Чому саме я? Чому не ти?
— У мене зараз туго з грошима, сама знаєш, — зітхнув Гліб. — От коли справи підуть краще — тоді я допомагатиму.
Інеса лише хмикнула. Ці обіцянки вона чула вже не вперше. Насправді ж Гліб заробляв тільки на себе — обіди, абонемент у спортзал, зустрічі з друзями. А за комуналку, продукти, побутову хімію платила Інеса.
Перший місяць після «грошової розмови» минув тихо. Інеса удала, що погодилась із вимогами свекрухи, але нічого не переказувала. Тамара Іванівна кидала косі погляди, але мовчала. Вичікувала.
За цей час Інеса встигла проаналізувати ситуацію. Всі витрати родини лежали на її плечах. Гліб практично нічого не вкладав у спільний бюджет. Виходило, що вона утримує і чоловіка, і його матір. А у відповідь — лише претензії та невдоволення.
— У тебе є план? — якось запитала Інеса в чоловіка. — Може, пошукаєш роботу зі стабільнішим доходом? Могли б відкладати на окреме житло.
— Навіщо? — щиро здивувався Гліб. — У нас і так є де жити. А робота… яка різниця, де гроші заробляти? Ти ж справляєшся.
Ця відповідь усе розставила по місцях. Гліб не збирався бути головою сім’ї, брати відповідальність. Він звик, що про нього піклуються — спочатку мама, тепер дружина.
Через місяць стався скандал. Інеса поверталась з роботи, передчуваючи щось недобре. У квартирі пахло пирогами — тривожний знак. Тамара Іванівна готувала свою фірмову випічку лише з особливих приводів або коли збиралася серйозно поговорити.
— А ось і наша трудівниця! — фальшиво-бадьорим голосом зустріла свекруха. — Перевірила свій банківський рахунок. Щось не бачу твоїх переказів.
— Я не обіцяла вам нічого переказувати, — спокійно відповіла Інеса, знімаючи пальто.
— Як це не обіцяла? — ошелешено перепитала Тамара Іванівна. — Ми ж домовлялися! Ти погодилась!
— Я просто не стала сперечатися, — пояснила Інеса, проходячи на кухню. Потрібно було випити води — в горлі пересохло.
— Ах ти невдячна! — свекруха перейшла на крик. — Ми тебе в родину прийняли, дах над головою дали! За кого ти себе вважаєш? Усі нормальні невістки свекрухам допомагають! Це такий закон!
— Такого закону немає, — заперечила Інеса. — І квартиру мені ніхто не дарував. Я плачу за комунальні більше, ніж обійшлась би оренда.
— Ой, міські замашки! — не вгамовувалась Тамара Іванівна. — На словах усі розумні! А на ділі — жадібна егоїстка! У тебе обов’язки перед родиною! Перед чоловіком! Перед його матір’ю!
На крик вийшов Гліб. Він слухав звинувачення матері, не ставши на бік дружини.
— Ти чуєш, що вона витворяє? — повернулась до сина Тамара Іванівна. — Грошей своїй свекрусі шкодує! А я тут на одну пенсію живу!
— Інесо, ну тобі що — важко? — нарешті озвався Гліб. — Мамі ж багато не треба.
— Справа не у складності, — намагалася пояснити Інеса. — А в тому, чому саме я маю утримувати твою маму. У неї є пенсія, є ти. Чому я?
— Бо ти тепер частина родини! — вигукнула Тамара Іванівна. — А в родині діляться!
— А чим ви поділилися зі мною? — спитала Інеса. — Чи ділитися маю лише я?
Скандал тривав майже годину. Тамара Іванівна звинувачувала невістку у всіх гріхах — від жадібності до зневаги до старших. Гліб іноді щось бурмотів, але здебільшого мовчав. Інеса зрозуміла — розмови не буде. Пора зробити паузу.
Наступного дня Інеса затрималась в офісі до пізна. Йти додому не хотілося — там чекав новий раунд докорів і звинувачень. Вона сиділа за столом, машинально перебираючи папери й думаючи, як за пів року її життя перетворилося на якийсь абсурд.
Телефонний дзвінок перервав роздуми. Гліб.
— Ти де? — без привітання спитав чоловік.
— Ще на роботі, — відповіла Інеса. — Закінчую звіт.
— Коли будеш вдома? — у голосі Гліба чулось роздратування. — Мама в люті, чого ти їй гроші не переказала!? Вона ж наказала щомісяця віддавати їй зарплату!
І тут Інесу ніби осяяло. Чоловік злився так, наче свекруха — її начальниця. Наче вона порушила якийсь наказ. Це була остання крапля.
— Скоро буду, — спокійно відповіла Інеса і поклала слухавку.
Пора приймати рішення. Інеса дістала з сейфа документи — договір оренди своєї квартири, банківські виписки й копію шлюбного договору, який вона наполягла підписати перед весіллям. По дорозі додому заїхала до банку й зняла велику суму — вистачить на перший час, поки знайде нове житло.
Дома на неї чекали дві похмурі фізіономії. Тамара Іванівна сиділа на дивані, склавши руки на грудях, а Гліб нервово ходив туди-сюди.
— Ну нарешті! — вигукнула свекруха. — Може, поясниш свою поведінку?
— Мама в люті, чого ти їй гроші не переказала!? Вона ж наказала щомісяця віддавати їй зарплату! — накинувся на дружину Гліб, слово в слово повторивши фразу з телефонної розмови.
Інеса мовчки пройшла повз них у спальню. Відчинила шафу й дістала дорожню сумку.
— Ти що, збираєшся кудись? — Гліб з’явився у дверях, спостерігаючи, як дружина методично складає речі.
Інеса не відповіла. Просто продовжувала збирати найнеобхідніше — документи, кілька комплектів одягу, косметичку, зарядки.
— Гей, я з тобою розмовляю! — підвищив голос Гліб. — Куди ти зібралась серед ночі?
— Залиши її, — втрутилася Тамара Іванівна, заглядаючи в кімнату з-за плеча сина. — Нехай іде. Думає, ми будемо благати.
Інеса мовчала. Не було сенсу знову пояснювати те, що вона вже не раз говорила. Слова тут не діяли. Кожна розмова перетворювалася на спробу перекласти провину на неї.
— Гаразд, іди, — прошипів Гліб. — Все одно повернешся. Куди ти подінешся?
Інеса застебнула сумку, взяла телефон і гаманець.
— Може, хоч скажеш, куди прямуєш? — запитав Гліб, коли Інеса проходила повз нього.
— Якомога далі звідси, — коротко відповіла Інеса і вийшла з квартири.
Ніч вона провела в готелі — невеликому, але чистому. Заснути вдалося лише під ранок. Думки плутались, але одне було ясно — повертатися нікуди. Точніше — ні для чого.
Вранці, випивши кави в кафе поруч із готелем, Інеса написала Глебу коротке повідомлення: «Дякую за досвід. Зарплату тепер віддаватиму собі».
Потім зателефонувала на роботу й взяла відгул. Часу було обмаль — потрібно терміново знайти житло.
Опівдні зателефонувала колега Марина.
— Інесо, як ти? Звіт пройшов? — запитала вона.
— Так, усе добре, — відповіла Інеса, вирішивши не розповідати про те, що сталося.
— А чого на роботу не прийшла? Захворіла?
Інеса помовчала. Марина була не просто колегою — вони дружили, часто обідали разом. Можна довіритись?
— Марино, у мене проблеми з житлом. Я пішла від чоловіка.
— Та ну! — у голосі Марини прозвучало щире здивування. — А що трапилось?
Інеса коротко змалювала ситуацію.
— Слухай, у мене є ідея, — сказала Марина після паузи. — Моя сусідка якраз з’їхала тиждень тому. Кімната вільна, господиня шукає нову квартирантку. Можу порекомендувати тебе.
— Це було б чудово! — вперше за добу Інеса відчула полегшення.
Увечері того ж дня Інеса переїхала в невеличку кімнату у трикімнатній квартирі, де жила Марина з господинею — літньою вчителькою на пенсії. Кімната була маленька, але чиста й затишна. А головне — тиха. Без наказів, перевірок, сторонніх вказівок.
Перші дні минули ніби в заціпенінні. Інеса ходила на роботу, поверталася у свою зйомну кімнату, готувала прості страви, дивилася серіали на ноутбуці. І насолоджувалась тишею.
На третій день почались дзвінки від Гліба. Спочатку він був обурений: «Ти як дитина! Хіба так вирішують проблеми?» «Мама в шоці від твоєї поведінки!» «Ти взагалі розумієш, що наробила?»
Інеса не відповідала. Просто дивилася на екран і дивувалась — невже Гліб справді не розуміє, що сталося?
За кілька днів тон змінився: «Давай поговоримо спокійно» «Може, зустрінемось у кафе?» «Я сумую, приїжджай»
А потім знову — звинувачення: «Ти зрадила нашу родину!» «Ось як ти віддячуєш за все, що ми для тебе зробили!» «Мама не знаходить собі місця! У неї тиск підскочив через тебе!»
Тамара Іванівна теж не залишилася осторонь. Свекруха телефонувала з невідомих номерів — мабуть, з телефонів подруг чи сусідів. Інеса скидала дзвінки, але повідомлення все одно надходили: «Ти зруйнувала сім’ю мого сина!» «Потрібно поважати старших!» «Повернись, давай усе обговоримо по-людськи!»
Одного разу Тамара Іванівна перестріла Інесу біля офісу.
— Нам треба поговорити, — рішуче заявила свекруха, перегородивши дорогу.
— Нам нема про що говорити, — спокійно відповіла Інеса, обминаючи Тамару Іванівну.
— Як це нема? А сім’я? А мій син? Ти розумієш, що він місця собі не знаходить?
— Ваш син не знаходить собі місця, коли не може знайти чисту сорочку чи приготувати собі вечерю, — зауважила Інеса. — Але ж ви поруч, допоможете.
— Та як ти смієш! — обурилась Тамара Іванівна. — Я літня людина! Мені самій допомога потрібна!
— То допомагайте одне одному, — знизала плечима Інеса. — Мені пора, вибачте.
Цього разу Інеса вирішила діяти інакше — жодних пояснень, жодних виправдань. Лише дії. Вона заблокувала номери Глеба й Тамари Іванівни, видалила їх із соцмереж, попросила колег не повідомляти про неї нічого.
Час минав, і життя поступово ставало на свої місця. За місяць Інеса знайшла невелику студію недалеко від роботи. Квартиранти з її однокімнатної квартири з’їхали, але вона вирішила й далі її здавати — ці гроші покривали оренду нового житла.
У фінансовому плані стало легше — не треба було рахувати кожну копійку, відмовлятися від покупок. А всередині Інеса почувалася вільнішою, ніж будь-коли.
Одного вечора, коли Інеса поверталась із роботи, несподівано задзвонив домофон.
— Хто там? — запитала Інеса.
— Це я, — голос Глеба звучав незвично м’яко. — Можна поговорити?
— Нам нема про що говорити, — відповіла Інеса.
— Я з квітами. І з вибаченнями. Дай мені шанс усе пояснити.
— Пояснити що? Що ти хотів дружину-банкомат для себе й мами?
— Ні, це не так! — у його голосі знову з’явилися знайомі нотки роздратування. — Я просто не розумів. Мама більше не буде втручатись, обіцяю!
— Глібе, це моє життя. Тепер точно, — сказала Інеса і вимкнула домофон.
Стоячи біля вікна, вона бачила, як чоловік ще кілька хвилин топтався біля під’їзду, а потім пішов, залишивши букет на лавці.
Від спільної знайомої Інеса випадково дізналась, що у квартирі Гліба тепер живуть квартиранти, а сам він повернувся до матері.
— Уявляєш, вони здають квартиру якійсь сімейній парі з дитиною, — розповідала знайома. — А самі мешкають у маленькій однушці Тамари Іванівни. Кажуть, їм так зручніше.
Інеса усміхнулась. Зрозуміло, що сталося — свекруха знайшла нову «жертву» для своїх маніпуляцій. Може, вже й на квартирантів намагається повісити свої витрати?
Минуло пів року. Інеса сиділа в кафе з колегами, обговорюючи підсумки робочого дня, коли її увагу привернула пара за сусіднім столиком. Дівчина щось емоційно доводила молодому чоловіку, а той лише знизував плечима: — Але моя мама вважає…
Інеса мимоволі прислухалась. Як же знайомо звучить! «Моя мама вважає», «Моя мама сказала», «Моя мама краще знає»… Скільки таких чоловіків, вічних маминих синочків, шукають не дружину, а заміну матері з гаманцем?
За ці місяці Інеса багато думала про свій невдалий шлюб. Справа була не лише в грошах. І навіть не стільки у свекрусі. Просто вона пов’язала своє життя з людиною, яка не була готова створювати сім’ю. Яка шукала не партнера, а обслугу.
Тепер Інеса точно знала: ніхто не зобов’язаний жити за чужими правилами. Ні мама, ні чоловік, ні «традиції» не можуть бути важливішими за власну гідність. І свої гроші вона тепер витрачала лише на себе й те, що вважала справді важливим.
У вихідний день Інеса прокинулася від звуку дощу, що стукав по даху. За вікном — сіре небо, на столі — чашка з охололим чаєм. Просте, спокійне життя. Інеса потягнулась і посміхнулась своїм думкам.
Усе, що належало Інесі, знову було при ній. Гроші. Життя. Свобода.
І більше ніхто не вказував їй, кому, куди й скільки віддавати.
Запізнившись на автобус, санітарка на випробувальному терміні поспішала на роботу, але виявивши дитячий візочок на зупинці, змушена була змінити плани