Соня, старанно стримуючи будь-який звук, перелізла через пролом у паркані цвинтаря. Цей потайний хід вона колись зробила разом із друзями — багато років тому, спеціально для того, щоб мати змогу потрапляти на кладовище в будь-який час і не зустрічатися з постійно п’яним і дуже неприємним сторожем. Цей чоловік лякав їх більше, ніж самі мерці.
Ванька з Мишком попалися ще місяць тому — їх відправили до притулку. Наталці теж дісталося від батьків, коли її тут застукали. І тепер Соня, хоч і тремтіла від страху, зважилася прийти сюди сама.
Зранку кладовище буквально кишіло людьми. Дівчинка передчувала багатий улов усіляких смаколиків, особливо солодощів. Цукерки були її слабкістю, тим паче — їх можна було ховати про запас і діставати по кілька штук щодня. Щоправда, запаси швидко танули — вона переконувала себе, що чотири цукерки на день це нормально, п’ять — ще краще… але незабаром усе з’їдалося.
Обережно озирнувшись, вона побачила кількох відвідувачів, які вже збиралися йти. Соня попрямувала до старої частини кладовища. Звісно, там солодощів було менше — здебільшого тільки кутя й крихти печива.
Щось зібрати було майже неможливо — чому літні жінки так неакуратно кришать їжу? Просто розмазують і ламають. Незбагненно! Потім вона почула розмову двох бабусь: одна пояснювала іншій, що птахи — це душі померлих, тому й кришать їжу, аби їм було зручно її клювати.
У старій частині кладовища, як вона й очікувала, нічого особливого не знайшлося. Соня неквапно йшла між могил: чим повільніший рух — тим більше шансів залишитися непоміченою.
«Стій! Куди ж ти!»
Соня миттєво озирнулася. Так і є! У її бік, спотикаючись на кожному кроці, мчав сторож із мітлою напереваги.
Ледве встигнувши перебратися назад через лаз, вона кинулася бігти щодуху! Кладовище величезне, а сторож ледь волочив ноги. Тож наздогнати її буде важко. Та й, скоріше за все, він про неї за кілька хвилин і не згадає.
Опинившись у зовсім незнайомому районі, де ніколи раніше не була, Соня застигла від здивування. Розкішні надгробки, доглянуті доріжки, усе всипане гравієм… Оце так! Вона знайшла прохід на елітне кладовище! Скільки б вони з друзями не намагалися, скільки не обходили довкола високого бетонного паркану — вхід був лише один, у центрі, поруч зі сторожкою і квітковим кіоском. Пробратися було неможливо.
«Оце так!» — Соня зупинилася біля величного пам’ятника. Зображений чоловік виглядав як живий! Дівчинка навіть торкнулася холодного каменю. Вона пішла далі, розглядаючи все довкола й зовсім забувши про цукерки, яких тут було вдосталь. Причому вони не валялися на землі, а були акуратно викладені стосами, красиві, в блискучих обгортках.
«Мамочко… мамочко…» — пролунав голос звідкись.
Соня здригнулася й почала озиратися.
Що за нісенітниця? Навколо нікого. Хто ще може кликати маму? По спині пробігли мурахи — голос йшов із-під землі. Вона хотіла втекти, але ноги, ніби приросли до місця.
«Мамо»… Це слово було їй чужим, але в моменти сильного страху вона завжди його повторювала — й тоді ставало трохи легше.
Соня зробила крок у бік голосу і за великим пам’ятником побачила щойно викопану могилу. Мабуть, тут ось-ось мав відбутися похорон. Невже хтось упав усередину? Підійшовши ближче, вона побачила внизу, в багнюці, хлопчика років п’яти, не більше. Він злякано дивився вгору.
— Гей! Як ти туди потрапив?
Хлопчик розплакався:
— Ховався від мами… Витягни мене, витягни! Мамочко!
Зрозумівши, що дитина на межі істерики, Соня суворо прикрикнула:
— А ну припини ревіти, а то зараз піду!
Хлопчик одразу замовк, хоч сльози й далі текли.
— Слухай мене уважно, щоб я змогла тебе витягнути, — швидко заговорила Соня. — Мені потрібно щось таке, на що можна стати, розумієш? Інакше не дотягнуся.
Хлопчик, схлипуючи, кивнув.
— Я бачила тут відро, зараз швидко принесу його. І не плач, я нікуди не дінусь. Тільки по відро, — заспокоювала вона.
Хлопчик знову кивнув, витираючи сльози брудними рученятами. Соня стрімголов побігла до того самого пам’ятника з реалістичним зображенням чоловіка — саме там вона помітила велике оцинковане відро з букетом. У глибині свідомості тепліла надія зустріти матір хлопчика, але навколо панувала все та ж моторошна тиша.
Повернувшись так само швидко, як і втекла, вона побачила, що хлопчик і досі безпорадно дивиться вгору.
— Пересунь його туди, в кут, — скомандувала Соня, вказуючи на край могили.
Потім вона спритно стрибнула вниз. Перші спроби витягти дитину були невдалими — обидва ковзали по мокрій глині. Нарешті, з третьої спроби хлопчик вибрався нагору, чіпляючись за траву.
— Костя! — пролунав пронизливий крик.
Соня, щойно вибравшись із ями, мало не впала назад від несподіванки, але втрималася.
— Сюди! Сюди! — кричала жінка, пробираючись між надгробками.
Люди побігли в їхній бік. Незнайомка підхопила Костю й міцно обійняла. Соня з подивом дивилася на неї. «Який стильний одяг, а вона обіймає його, брудного, і їй байдуже!»
— Мамо, це вона мене витягла! Вона! — схлипував хлопчик, показуючи на Соню.
Жінка обернулась до Сони, після чого обійняла її тепло й щиро.
— Дякую тобі, дорога! Боже мій, та ти вся в багні! Мати тебе сваритиме. Хочеш, поїдемо до мене? Я швидко все виперу, висушу і відвезу назад.
Сторож, що спостерігав поблизу, фиркнув:
— Нікому її сварити. Хоча треба б дати добру прочуханку. Лише й знає, що тягати цукерки з могил.
Жінка здивовано подивилася на Соню:
— Цукерки? Навіщо?
— Як навіщо? Їсти хочеться! — пробурмотів сторож.
Таким поглядом жаху глянула на нього жінка, що той лише махнув рукою.
— Будете поліцію викликати, чи мені йти?
— Ні-ні, навіщо поліція… — розгублено пробурмотіла вона.
Все ще тремтячи, жінка взяла Костю за одну руку, а іншу простягнула Соні.
— А тепер швидко до машини. Надворі холодно, тобі все одно треба помитися й поїсти, як я розумію.
Соня не збиралася опиратись. Вона була готова йти за цією доброю, елегантною жінкою хоч на край світу. З заздрістю поглядаючи на хлопчика, вона подумала: «Щастить же деяким — мають таку чудову маму!»
В автомобілі Соня намагалася сидіти якнайакуратніше, щоб не забруднити світлі сидіння. У салоні панував приємний аромат. Індикатори на панелі приладів привабливо мерехтіли. Костя з захопленням розповідав матері про хоробрість і силу Сони, як вона його рятувала і як сама вибралася з ями.
— Сонечко, скажи, ти зовсім одна живеш? — м’яко спитала жінка.
Дівчинка знизала плечима. Вона терпіти не могла подібні запитання, але цій жінці не могла не відповісти.
— Ну, не зовсім… Тобто є з ким, але я не хочу. Та й не помічають, коли мене нема. Їм до того байдуже…
— Ти не живеш із мамою?
— Ні. Мама померла при пологах. Батька не було. Мене забрала мамина сестра з чоловіком. Але він її покинув, а вона п’є день і ніч. Опіка приходила, хотіли відправити мене в інтернат, але я втекла.
— От як… І давно ти живеш на вулиці?
— Уже другу осінь, — ледь чутно відповіла Соня.
Жінка уважно подивилася на неї, похитала головою, але більше нічого не спитала.
Соня ніколи раніше не бачила такої ванної кімнати. Та що там — узагалі нічого подібного не бачила навіть удома. Зайшовши всередину, вона мимоволі втягнула голову в плечі й завмерла, вражена розкішшю. «Як же тут гарно! Просто очей не відвести», — із захопленням подумала Соня, оглядаючи приміщення. От як живуть люди!
— Не соромся, заходь. У будь-якому разі прибирати доведеться, — усміхнулась Анастасія Олександрівна.
— Може, мені краще піти? — несміливо запропонувала Соня, відчуваючи себе не у своїй тарілці.
Жінка здивовано округлила очі, потім заговорила м’яко, заспокійливо:
— Сонечко, будь ласка, не бійся мене. Я нічого поганого не зроблю. Мене звати Анастасія Олександрівна. Он двері — якщо що. Може, допомогти тобі?
Поки вони розмовляли в холі, раптом з’явився рудий кіт, поважно пройшов повз і влаштувався на килимі. За ним — досить велика дворняга, що виглядала просто чудово.
За годину, після купання й ситної вечері, діти сиділи за столом на кухні. Літня жінка, що метушилася навколо, постійно підкладала їм їжу й зітхала:
— Ой, Настюша, добра в тебе душа! Всіх додому тягнеш…
А потім зверталася до Соні, зітхаючи:
— Шкіра та кістки! Їж, не дивись, а їж!
Соня їла, намагаючись не підводити очей від тарілки, але весь час відчувала пильний погляд Анастасії Олександрівни. Причому дивитися так уважно вона почала одразу після того, як Соня помилася. Дівчинка припинила жувати й, відклавши виделку, тихо промовила:
— Дякую.
— Сонечко, ти вже наїлася? — здивувалася Анастасія Олександрівна.
Очі Соні зрадницьки заблищали.
— Я й так багато з’їла…
І тут Анастасія Олександрівна все зрозуміла.
— Соню, ти думаєш, я так дивлюсь, бо мені їжі шкода? Їж на здоров’я! Просто… просто ти дуже схожа на одну людину…
Соня швидко взяла виделку. «От воно що… Тоді можна спокійно їсти.»
Господиня з хатньою робітницею перемовлялися пошепки, час від часу поглядаючи на дівчинку. Іноді до Соні долітали уривки фраз: «Треба зателефонувати Олегу…», «А якщо ми помиляємось?», «А якщо ні?» Голова Соні ставала важкою, але апетит не зникав.
— Сонечко, ходімо, я постелю тобі на дивані, відпочинеш трохи, — лагідно запропонувала Анастасія Олександрівна.
Зазвичай Соня не любила спати: то холодно, то страшно. Але тут було тепло й затишно, тож вона розслабилася й заснула, щойно її вкрило пледом. А господиня вже говорила телефоном:
— Олеже, кидай усе й приїжджай! Мені здається… мені здається… У нас удома донька Тимофія!
— Настю, ти що таке кажеш? Тимофія вже десять років як немає!
— Олеже, сам побачиш!
— Та це, мабуть, якісь самозванці! Як вони просто так могли до нас потрапити?.. Дівчинка врятувала Костю. Костю врятувала!
— Олеже, не кричи, я все поясню, — заспокоювала чоловіка Настя.
Чоловік примчав додому за двадцять хвилин. Костя одразу кинувся до нього й став щось шепотіти на вухо про свої пригоди.
— А чому пошепки? — Олег теж мимоволі знизив голос.
— Сонечка спить. Вона втомилася, рятуючи мене, — усміхнувся Костя.
У Насті з Олегом довго не було дітей. Лікарі лише знизували плечима — начебто все в нормі, але дива не ставалося. Коли вже змирилися, Настя завагітніла Костею. Вони буквально тряслися над сином, готові були виконувати кожну його забаганку. Костик ріс слухняним і правильним хлопчиком.
Він побіг до себе, а Настя покликала Олега за собою. Вони тихо зайшли до вітальні, де на дивані спала дівчинка.
— Подивись, Олеже… — ледь чутно прошепотіла Настя.
Олег наблизився і застиг, наче вкопаний, приголомшений до глибини душі. Зовнішність дівчинки напрочуд нагадувала його покійного брата Тимофія. Хоч очі Сони були заплющені, Олег чомусь був упевнений, що вони — такі ж самі: жовтувато-карі, з котячим прищуром. Він не сумнівався в цьому ні на мить.
— Настю… я не можу зрозуміти, як таке можливо… — приголомшено промовив Олег, коли вони перемістилися на кухню.
Десять років тому їхню родину спіткала низка трагедій. Зведений брат Олега, якого він любив більше за рідного, загинув на мотоциклі після сварки з батьками. Конфлікт розгорівся через його намір одружитися з дівчиною з неблагополучного району. Батьки Тимофія влаштували грандіозний скандал, і він, не витримавши тиску, сів на мотоцикл і помчав геть. За годину зателефонували з лікарні… Біда. Аварія. Серце матері не витримало стресу, а батько прожив після неї лише три місяці. Ці події постарили Олега років на п’ятнадцять. І ось тепер… тепер у їхньому домі з’явилася дівчинка, надзвичайно схожа на загиблого брата.
— Настю, що нам робити? — розгублено спитав Олег.
— Як що? Соні поки нічого не кажемо. Але ти… ти зобов’язаний усе з’ясувати. Знайди ту жінку, з якою Соня відмовилася жити. Думаю, за пляшку вона розповість усю правду. І тест ДНК обов’язково треба зробити.
Соня прожила у Насті з Олегом уже чотирнадцять днів. За цей час її шкіра помітно очистилася, вона носила елегантний домашній костюм, волосся було акуратно підстрижене й заплетене в коси.
Соні дуже подобався її новий вигляд! Вона твердо вирішила: коли час перебування у цих добрих людей закінчиться — на вулицю вона більше не повернеться. Піде в дитбудинок, буде вчитися, носити чистий одяг і ніколи не стане схожою на свою тітку. Вона дуже хоче стати такою, як Настя. Така гарна, така розумна, ще й на роялі грає!
Соня затамовувала подих, коли Анастасія Олександрівна сідала за інструмент. Як же їй хотілося пограти на тих чорно-білих клавішах! А тато Кості який чудовий! Здається суворим, але насправді такий добрий…
— Соню… Соню…
Дівчинка здригнулася, прокинувшись від мрій. До неї йшов Олег з якимись документами в руках, а Анастасія Олександрівна чомусь тихо плакала, витираючи сльози. Соня напружилась. Тривожне передчуття стиснуло серце. Очі самі собою наповнились сльозами.
— Все, мені час… Можна подзвонити в опіку? Хай заберуть мене в інтернат. На вулицю я більше не хочу…
— Соню, що ти таке кажеш! Який інтернат, яка вулиця? — ніжно сказав Олег, сідаючи поруч на диван.
— Але до тітки я не повернуся…
— І не потрібно. Ми відправили її в реабілітаційний центр на лікування від алкоголізму. А ти залишаєшся з нами. Будеш вчитися, пізнавати світ, а Костик… Костик стане тобі братом. Так і вирішимо.
Соня похитала головою, намагаючись усвідомити, що відбувається.
— Про що ви зараз говорите? Поясніть…
— Ти щось знаєш про свого батька?
— Ні. Тітка тільки лаялась, казала, що мій батько покинув маму вагітною…
— Ніхто нікого не кидав, дитино, — м’яко заперечив Олег. — Він загинув. Тепер, коли я знаю, де ви жили, розумію — він саме до твоєї мами прямував… Я розповім тобі все про твого тата. Він був чудовою людиною. І якщо колись ти захочеш називати мене татом, а Настю — мамою, знай: ми будемо безмежно щасливі.
Чому сон на лівому боці може позитивно впливати на ваше здоров’я