Повинна будеш узяти брата до себе, — наказала мати

— Ну що, …? Нагулялась? Чи так і будеш тинятись бозна-де, поки мати з братом пропадають?

Уся в батька і брата, але ж на тебе в мене вся надія була.

— З днем народження. Якщо ще раз назвеш мене … — покладу слухавку й заблокую, — гаркнула Поліна.

***

Бувають моменти, коли життя чітко ділиться на «до» і «після». Проводиться межа, після якої все — вже не як раніше.

У житті Поліни такою межею стало, здавалося б, радісне для багатьох подія — народження брата.

Але ж…

Але ще під час вагітності лікарі попередили матір: дитина матиме патології.

Що хвороба — невиліковна і ніколи не вдасться досягти прийнятної якості життя — ні для малюка, ні для батьків, які змушені будуть постійно за ним наглядати.

Навіть коли він виросте — бо дієздатності, бодай часткової, діагноз не передбачав у принципі.

— Брехня це все, — хитала головою мати, погладжуючи вже добре помітний живіт. — Мені от Зінаїда Петрівна, сусідка, казала, що їм план з a6opтів треба виконати, от і лякають усіх підряд.

А що — прийшла така …сільська дівчина, ті їй замилили очі, вона все підписала, що треба, і пішла, куди сказали.

— Мам, навіть як і є такий план, то він точно не на здорових немовлят, — намагався втихомирити матір старший брат Поліни, Максим. — Може, бодай ще у двох клініках перевірся? Щоб напевно знати, є патологія чи ні?

— Навіщо це?

— Як це навіщо? Щоб, якщо що, встигнути зробити a6opт, — прямо сказав Максим.

— A6opт?! Від рідної кровиночки відмовитись?! Максе, а якби я ось так від тебе відмовилась? Чи від Польки? Полька, хотіла б, щоб я тебе не народила?

Полі на той момент було вже дванадцять, а значить — хоч трохи в житті розумілась. Тож вона підняла підборіддя і чітко відповіла:

— Так, хотіла б. Краще не народжуватись, ніж усе життя бути безмозким кабачком.

Чи варто казати, що за ці слова Поліну до кінця навчального року позбавили всіх розваг?

Але це була лише половина біди. Терпіти вагітну матір, яка перечитувала мільйони статей про «сонячних» дітей і без кінця ділилась цим з Поліною (яка, на відміну від брата, не змогла втекти до коледжу після 9 класу), — було важко, але можливо.

А ось терпіти новонародженого «братика»…

— Який же гарнесенький, — розчулено зітхала мати, дивлячись на хлопчика, що вже зараз виглядав неприродно.

Поля лише стискала щелепу — бо в немовлятах вона нічого доброго не бачила. Особливо в ТАКИХ.

Вона, на відміну від матері, темою поцікавилася серйозно. І прекрасно розуміла, які проблеми чекають їх у майбутньому.

Чому їх? Бо Макс, такий розумник, уже втік. До моменту, як він закінчить коледж — піде до армії, а далі — вже дорослий, з фахом, роботу знайде де завгодно.

А Поля? Їй ще чотири кляті роки до кінця дев’ятого класу!

А ще, враховуючи, що мати дедалі частіше починала розмови про те, що «дівчатам вища освіта не потрібна» — дуже схоже на те, що після дев’ятого вона просто забере документи зі школи й закриє її вдома.

На «доглядати» оце… Сонячне.

На початку дев’ятого класу мати так і сказала: мовляв, закінчиш школу — і сиди вдома.

Бо батько, … такий-сякий, кинув сім’ю, хоча, на щастя, гроші надсилає регулярно, а мамі з меншим сином потрібна допомога.

Це саме рішення озвучили й Максу, коли він приїхав провідати сім’ю. Той на той час уже повернувся з армії й навіть влаштувався працювати у сусідньому місті.

— Мамо, була б у тебе вдома твоя медсестра — і на купі всього можна було б заощадити, — ніби сам до себе сказав брат.

Мати аж заворушилась, пожувала губу і замислено промовила:

— А й справді, правий ти, Максику. Можна буде Поліну в медичний коледж віддати — щоб із Дімочкою допомагала.

— Ти що, з глузду з’їхав?! — накинулась Поліна на брата, щойно залишились удвох.

Вже хотіла дати йому кулаком, але Макс перехопив її руки в повітрі й проникливо сказав:

— Даю тобі перший і єдиний шанс отримати хоч якийсь диплом. І, до того ж — відпочити поки вчишся від усього цього дурдому, — він виразно провів рукою навколо.

Так, Поліна справді ділила кімнату з «сонячним» братом, яким мати займатись навіть не думала.

Тому приміщення мало ну дуже вже непривабливий вигляд.

Звичайно, дівчина намагалась підтримувати там порядок, як могла, але виходило погано.

А після слів Макса виходило, що вона зможе…

— Дякую, — тихо прошепотіла вона.

— Та нема за що. Звертайся.

І Поліна зверталась. Бо під час навчання мати жодної допомоги не надавала.

А на стипендію у дві тисячі — навіть маючи запас одягу й кімнату в гуртожитку — особливо не поживеш.

Макс, на відміну від матері, ніколи не дорікав сестрі за гроші — навпаки, намагався допомогти й грошима, і продуктами, коли міг.

Мати ж усе частіше повторювала: щойно у Полі буде диплом — відразу мусить з’явитися перед маминими очима й допомагати з братом.

Ага, зараз прям! Зараз розбіглась!

Щойно отримала диплом — Поля вхопилась за першу ж можливість працювати, надану по розподілу.

Відправили її, звісно, куди подалі — в село на три тисячі мешканців. Але дали житло, і до молодої медсестри поставилися по-людськи, не так, як лякали випускники минулих років.

— Тобі б на лікаря вчитись, — хитав головою хірург, до якого Полю приставили помічницею.

Вона кивала, погоджуючись, але розуміла: ще один сеанс навчання й життя впроголодь вона не витримає. А брата знову напрягати, щоб утримував її — було б уже геть соромно.

Тож залишалась із дипломом медсестри. Втім… Поля не скаржилась.

Ба більше, навіть у селі вона знайшла, як заробити, використовуючи свою освіту і знання.

Спочатку бралась за підробітки.

Поопікуватись чиєюсь бабусею, бо родичам — лінь міняти смердючі підгузки, а заплатити іншому — будь ласка.

Поробити уколи — за копійчину.

Поля хапалась за будь-яку можливість — і зрештою накопичила на курси й потрібне обладнання.

А далі — відкрила косметологічний кабінет. Не сказати, що гроші потекли рікою, але жінки, які раніше їздили на процедури в місто, почали приходити до Поліни.

Бо ближче, і в дівчини — медична освіта, а отже — точно не занесе інфекцію й нічого не зіпсує.

Поліна старалася. Набувала клієнтів. І навіть якось хотіла звільнитись із лікарні, але зрозуміла: прив’язалась до колективу й напарника. Тож залишилася.

Через п’ять років після випуску в неї вже був власний будиночок із городом, постійна клієнтура і навіть плани на майбутнє з симпатичним дільничним терапевтом, який, як і сама Поля, опинився в селі випадково — але вирішив залишитися.

І от тоді в житті Поліни знову з’явилась мати. Зателефонувала у свій день народження — і Поля навіть не зрозуміла, звідки та взяла її номер.

— Ну що, … ? Нагулялась? Чи й далі будеш тинятись бозна-де, поки мати з братом пропадають?

Уся в батька й брата, а ж на тебе вся надія була.

— З днем народження. Якщо ще раз назвеш мене … — покладу слухавку і заблокую, — гаркнула Поліна.

За ці роки вона стала ще більш уїдливою, ніж раніше, а мати вже не могла нічого в неї забрати чи покарати — тож тепер Поля могла не стримуватись у своїй зневазі.

— Я в цьому не сумніваюсь. Тобі ж відрізати сім’ю й викинути — як два пальці об асфальт, так, Полінко?

А я ж тебе ростила, годувала, виховувала, ночей не досипала.

— І що? Якщо ти хочеш від мене якоїсь допомоги — будь ласка, за законом готова віддавати чверть зарплати.

Поки в мене своїх дітей немає. Якщо будуть — вже вибач, але вони в пріоритеті.

— Яких ще дітей, Поля? Яких ще дітей?! Діма погано переносить, коли поруч є ще хтось, хто потребує турботи.

Знаєш, як він ревнував, коли бабуся твоя приїздила з іншим онуком?

— Стоп. А це тут до чого?

— А от до чого я тобі й дзвоню, Поля. Серце у мене хворе. Ліки потрібні, лікування — само собою.

Але за Дімою доглядати буде важко. А в тебе, я бачила, будинок великий — вже кімнатку брату знайдеш.

Тож на вихідних зберу його речі…

— Так, стоп! — крикнула в слухавку Поліна.

І, щойно мати замовкла, крізь зуби сказала:

— Жодних речей, жодного Діми й жодної тебе в моєму домі не було, немає і не буде. Допомогти можу тільки грішми — і то в розумних межах.

— А якщо зі мною щось станеться? Що буде з моїм сином? Ти думала?

— Його заберуть у спеціалізований заклад.

— Там жахливі умови! Ти ж любляча сестра!

— Мамо, я не якась там любляча сестра. Мені він абсолютно байдужий. Це була твоя ідея його народити й виховувати — не треба перекладати на мене наслідки своїх рішень.

Мати кинула слухавку. А потім Поліні зателефонувала давня знайома, яка, як виявилось, жила в тій самій місцевості. Ось звідки мати дізналась її номер. І що у Поліни є будинок.

Знайома тиснула на ті самі «больові точки», що й мати — намагалася знайти в Поліні співчуття, співпереживання і хоч трохи совісті.

У відповідь Поліна запропонувала тій взяти до себе на ПМП розумово неповносправного, якщо вже вона така чуйна. А вже ввечері зробила зауваження четвертій за день відвідувачці у лікарні.

Усім порадила передати: ще раз хтось зачепить її тему родини — і вся округа разом буде шукати собі нову медсестру і косметолога. Бо Поліна просто збере речі, продасть дім і поїде, куди подалі.

Дивно, але погроза подіяла. Можливо, за спиною ще якийсь час перемивали їй кісточки — але більше жодна жива душа не наважилась її повчати. А Поліні більше й не треба було.

Мати померла через п’ять років. Можливо, прожила б довше, якби не потрібно було постійно наглядати за Дмитром. Але це був її вибір. Її рішення.

А Поліна допомагати розгрібати його наслідки не збиралась. Одразу після смерті матері вона разом із братом оформила Діму до спецінтернату.

Квартиру, де минули їхні не надто щасливі роки дитинства, продали з дозволу органів опіки.

Кошти за Дімину частку поклали на спецрахунок — з якого йому можуть купувати усе необхідне. А свою частину Поліна подарувала брату — на честь народження його первістка.

Ну а що? Дім у неї є, гроші є, машина особливо й не потрібна…

А якби не Макс і одна кинута фраза — досі б була прив’язана до улюбленого маминого «кабачка».

Якби, звісно, витримала все це. І не вийшла у вікно ще після дев’ятого класу.

Життя часом ділиться на «до» і «після». І в Поліни було дві такі межі. Одна — це народження брата з інвалідністю. А інша — день, коли вона змогла вирватися з тієї жахливої кімнати, де жила з ним, і поїхати вчитись в інше місто.

Тепер вона лише сподівається, що всі інші межі — якщо ще й будуть — змінюватимуть її життя тільки на краще. Бо біди й проблеми вона вже пережила. І більше не хоче.