Втомлюватися на роботі — звична справа для багатьох людей. Анна не була винятком. Доводячи себе до знемоги в офісі, вона поверталася додому й сідала за шиття. Поки молода і без дітей, хотілося заробити більше, щоб пізніше ні в чому собі не відмовляти. Анна брала замовлення на пошиття або ремонт одягу від знайомих. Іноді їй говорили, що з таким талантом давно могла б відкрити власне ательє й створювати вбрання за власними ескізами, але жінка вагалася і думала, що в неї нічого не вийде. Вона боялася залишити роботу в офісі. Якщо все піде шкереберть, доведеться шукати нове місце, знайомитися з колективом і знову знаходити спільну мову. Ні… Анні було важко зближуватися з новими людьми, та й не настільки вона була впевнена у власному таланті.
— Чим тут хизуватись? Звичайний одяг. Нічого особливого. Дивно, що в тебе взагалі щось замовляють, на базарі й дешевше, і краще можна купити, — бурчала свекруха, Ольга Геннадіївна.
Чоловік завжди підтримував свою матір і казав, що якщо дружині подобається, то він не проти, щоб вона шила, але ось кидати роботу — ні в якому разі.
— Не такі вже унікальні твої роботи, щоб черга клієнтів стояла, а ательє на кожному розі, ти ж і сама це знаєш.
Рідних в Анни не було. Бабуся по батьковій лінії й тітка не хотіли з нею спілкуватися. Після того, як батьки загинули в аварії, дівчина залишилася зовсім одна. Лише подруга Свєта підтримувала її, казала, що та зобов’язана спробувати, але тиск з боку чоловіка тільки посилював невпевненість у власних силах. Анна вважала, що вона недостатньо добра й не зможе нормально заробляти, якщо відкриє ательє. Вона сприймала шиття як хобі, тому брала замовлення й вкладала в них душу.
— Знову сидиш із цими ганчірками? — повернувшись з роботи, запитав чоловік. — Їсти вже готове? Я сьогодні голодний. Так багато роботи було, змучився.
Як втомлювався чоловік, Анна не розуміла. Роман працював охоронцем, найчастіше сидів на прохідній і перевіряв перепустки або дивився в камери. Його колеги казали, що ця робота — не бий лежачого, але він постійно скаржився на втому. Це тобі не по величезному підприємству бігати й носити документи з одного кінця в інший, щоб підписати чи перевірити. Анна ж рідко могла дозволити собі присісти. Окрім того, що вона бігала з паперами на підпис, ще й сама перевіряла працівників, контролювала процес. Вона розуміла, що частина обов’язків не входила в її посаду, але сперечатися з керівництвом не виходило. Сказали — треба робити. Колеги попросили про послугу — не відмовиш, бо потім дивитимуться вовком. Так вона й заганяла себе, але нічого змінити не могла.
— Зараз поставлю варитися пельмені. Теж сьогодні втомилася, тому не готувала, — відповіла Анна, закінчуючи робити останні стібки.
— Їжу для чоловіка приготувати ти втомилася, а сидіти над цими ганчірками — ні? — зло запитав чоловік. — Мене вже нудить від пельменів і всіляких напівфабрикатів. Я хочу нормальної їжі. От мама завжди варила суп і друге, а ти лінуєшся. Як я раніше цього не помічав?
Анна відчула, як у душі розтікається образа. Вона багато чого могла стерпіти, прийняти, не звертати уваги, але коли зневажали її працю — мовчати ставало дедалі важче. Ще коли вони тільки почали зустрічатися з Романом, вона одразу сказала, що не хоче перетворюватися на домробітницю і не зможе щодня готувати щось свіже. Звісно, вона не відмовлялася повністю від домашніх обов’язків, але вважала, що все повинно бути навпіл. Роман же й пальцем не ворушив. Якщо дружина просила його щось приготувати — одразу знаходив відмовки, пропонував замовити піцу або піти в кафе біля дому. Про прибирання годі й казати: чоловік відмовлявся категорично, твердив, що це не чоловіча справа, мовляв, і так чисто. Але варто було Анні оступитися — як Роман, за його ж мірками, бачив це, — він одразу ж зривався, звинувачував її в тому, що вона погана господиня, яка не здатна подбати про дім і чоловіка. І вишенькою на торті була його вічна зневага до захоплення Анни шиттям.
— Ти справді вважаєш, що я займаюся нісенітницею? Ці мої ганчірки, над якими я працюю вечорами, приносять чималий прибуток у наш сімейний бюджет. Ти ж не скаржишся, коли я щось смачненьке купую або даю тобі гроші на витрати. Якби не ці ганчірки…
— Ой! Та перестань вже. Завелася. Тобі слово скажеш — ти десять у відповідь. Не бурчи. Іди вари свої пельмені, раз більше нічого не вмієш, а я піду митися.
Насправді Анна рідко сперечалася з чоловіком. Вона розуміла, що скандалами нічого не вирішиш. Який сенс сваритися, якщо довести свою правоту не зможеш? Та й навіщо її доводити? Винною вона себе не почувала, а от образа з’явилася. Чому чоловік так зневажливо ставився до того, чим вона займається? Здавалося б, не був проти, але постійно підколював, дорікав, наче вона розважається, хоча могла б робити щось «корисніше».
Під час вечері Роман мовчав, постійно дивився у свій телефон і усміхався. Іноді Анні хотілося вирвати телефон із його рук і спитати — що там такого захопливого, що він зовсім не звертає на неї уваги. Але вона була стриманою і ніколи не зривалася на істерики. Раз йому справді щось цікаво, хай буде. Відверто кажучи, за півтора року шлюбу подружжя віддалилося одне від одного, і в голову Анни часом лізли неприємні думки. Вона починала підозрювати, що чоловік має іншу, але коли питала прямо, він радив їй лікуватися й казав, що почуття не змінилися — любить тільки її. От тільки не було в тому жодних проявів. Іноді Анна з заздрістю дивилася на пари, які гуляли вулицями. Чоловіки ніжно тримали своїх дружин за руку, дбали про них, а Роман — думав про щось своє, дивився в телефон… робив усе, що завгодно, тільки не приділяв увагу їй. І чому вона досі чіплялася за ці стосунки?
— Навряд чи він когось знайшов. Кому він, вибач, здався? — казала Свєта, коли подруга жалілася їй. — А от те, що він так із тобою поводиться — спускати не можна. Йому зручно, що ти поруч, він звик. Звісно, тепер і пальцем не поворухне, щоб хоч якось потурбуватись про тебе чи допомогти. Та й ти сама женешся за замовленнями, за роботою, як загнаний кінь, але про себе не думаєш зовсім. Змусь його ревнувати. Покажи, яка ти гарна. А якщо реакції не буде — і не варто за стосунки боротися. Повертай його до мами. Нехай із нею і живе, як раніше.
Анна вирішила дослухатися до поради подруги. На вихідних вона гарно вбралася, зробила зачіску й макіяж. Запропонувала чоловікові сходити в парк на прогулянку, поскаржившись, що втомилася сидіти вдома й не бачити білого світу.
— Втомилася вдома сидіти? Скажеш теж! Тобі пощастило, а я й відпочити не встигаю. Але раз уже ти така гарна, щоб старання не пропали дарма — слід скористатися цим. Поїдемо до мами. Вона казала, що ми рідко заїжджаємо.
Не про такий відпочинок мріяла Анна. Свекруха косилася на неї, відводила сина вбік, щоб пошепотітись, а Анна почувалася зайвою. Вона сотню разів пошкодувала, що почала розмову про прогулянку, а потім ще й погодилася на пропозицію чоловіка. Могла залишитися вдома або поїхати кудись із подругою. Краще б шиттям зайнялася, дарма б зібралася, ніж сидіти в чужій квартирі й почуватися нікому не потрібною.
Додому Роман повернувся в піднесеному настрої, бо в мами були не лише частування, а й солодкі дурманні напої.
— Гарно посиділи. Треба частіше до мами їздити, — сказав Роман. Анна не поділяла його радості, але не стала перечити. Краще просто зробити по-своєму в результаті. — А ще… Мама сказала, що твою квартиру треба розміняти. Сестра розлучається, їй жити ніде, — ошелешив чоловік так, що Анна аж заніміла.
— Мою квартиру? Розміняти? А більше твоя мама нічого не сказала?
Анна виглядала надто обуреною. Слова чоловіка стали останньою краплею в її терпінні. Голова йшла обертом, і їй захотілося нарешті всім усе висловити. Чому свекруха тягне сина вбік, щоб пошепотітися, якщо мова йде про її, Аннину, квартиру? Чому не може сказати прямо, глянувши в очі? Ні! Терпіти таке більше не було жодного бажання. Раптом Анна відчула, наскільки сильно втомилася за весь цей час. А ще вона відчула щось нове — бажання все завершити, поставити крапку прямо зараз. Цей фальшивий шлюб, у якому подружжя жило як сусіди, де не можна було зайвого слова сказати… Анна більше не відчувала ані трепетної любові, ані страху перед розставанням, ніби всі ті почуття, які колись змушували її тремтіти від щастя, за одну мить згоріли й перетворилися на попіл.
— Ти тільки голос тут не підвищуй. У Людки справді не найкраща ситуація. Її чоловік загуляв, вона втомилася це терпіти й вирішила піти. Жити вона звикла окремо, та й мама думає про особисте життя. У тебе така велика двушка. Візьмемо дві однокімнатні, може, з доплатою. Якось виплатимо борги, ти ж на своєму шитті непогано заробляєш, сама казала. Я ж старший брат — мушу допомагати. Не залишу ж рідну сестру на вулиці. Так що це вже вирішене питання. Треба тільки зайнятись обміном або продати, щоб потім купити дві.
Анна похитала головою, слухаючи цю нахабну промову. Вона думала — як у нього язик повертається таке говорити?.. Совісті ж зовсім немає? Говорив, ніби й не сумнівався, що вона просто зараз погодиться й побіжить усе оформлювати. Але ні. Занадто довго вона терпіла його холодну байдужість і зневагу свекрухи. Вона була виснажена, і всередині вже визріло рішення розірвати ці стосунки, які й сама більше не цінувала.
— Прекрасно. У всьому ти правий. Ти — старший брат і єдиний син своєї мами. Ти дійсно маєш допомагати своїй родині. От і йди, допомагай. Шукай кращу роботу, де справді будеш втомлюватися й заробляти, але на мою квартиру не смій претендувати. І взагалі… я втомилася від тебе й хочу розлучення.
— Розлучення? Я тобі розлучення не дам! Як ти смієш таке казати? — обурився Роман, миттєво протверезівши. — Ти у своєму глузді? Краще поговоримо про все завтра.
— Я не прошу в тебе дозволу, я ставлю перед фактом. Збирай речі й звільняй мою квартиру. Я подам на розлучення — і ми розійдемося, як кораблі в морі.
Чути таке було неприємно. Самооцінка Романа зазнала удару, і в цю мить він більше нагадував побиту собаку, ніж чоловіка. Нервово зібравши найнеобхідніше, він сказав дружині охолонути й перепросити як слід, коли зрозуміє, що наробила. Анна лише усміхнулася у відповідь.
Вона подала на розлучення і зібрала решту речей чоловіка. Відступати від прийнятого рішення не збиралася. А коли начальник на роботі знову спробував звалити на неї чужі обов’язки, Анна не витримала і написала заяву на звільнення. Вона вирішила: настав час змін. У неї були певні заощадження, які вона вирішила вкласти у розвиток власної справи. Було нелегко, але з підтримкою подруги, маленькими кроками Анна почала рухатися до своєї мети. Вона вірила, що все вийде, і вона зможе стати успішною. Жодного жалю за рішенням про розрив вона не відчувала. Свекруха пророкувала, що Анна ще кусатиме лікті, а Роман навіть після розлучення був упевнений — дружина одумається й приповзе просити вибачення, але… у неї почалося нове життя.
Анна була вдячна за той досвід, який отримала, і пообіцяла собі більше ніколи не дозволяти нікому користуватись її добротою. Тепер вона насамперед любила себе — і вірила у власні сили. А це і було найголовнішим ключем до успіху.
Мені 56 років, і я нарешті зважилась вийти заміж. Але чомусь здається, що я зробила помилку