— Щоб більше ні кроку в цей ресторан, зрозуміло? — процідила вона крізь зуби, впиваючись гострими нігтями в гранітну поверхню стійки.
— Звісно, Катерино Павлівно. Як накажете, — відповіла я, демонструючи спокійну посмішку, хоча всередині вже розливалося тепло передчуття тріумфу.
Ресторан «Білий лебідь» колись був гордістю центральної вулиці міста. Тепер його велич залишалося лише у спогадах: мармурові колони та кришталеві люстри, що відкидали тьмяні відблиски на напівпорожній зал, де офіціанти пересувалися, ніби примари, намагаючись уникати пильного погляду власниці. Рідкісні відвідувачі пошепки спілкувалися між собою, ніби боялися порушити гнітючу тишу.
Я неквапливо попрямувала до машини, припаркованої за рогом, де на мене чекав Артем. Каблуки рівномірно відбивали ритм на бруківці, відраховуючи секунди до моменту, коли я зможу дозволити собі розслаблений сміх.
— Ну що, все так само нестерпна? — запитав він, відчиняючи переді мною дверцята авто.
— Абсолютно. Тільки тепер її королівство починає валитися прямо у неї на очах, — промовила я, опускаючись на пасажирське сидіння.
Три роки тому я сиділа на кухні нашого будинку, намагаючись впоратися з холодною вечерею. Батько і Катерина давно закінчили трапезу та перемістилися у вітальню, де її награний сміх перемежовувався зі звуками телевізора.
— Анно, чому ти знову не прибрала за собою вчора? — її голос пролунав несподівано близько.
— Прибрала, — заперечила я, піднімаючи очі від тарілки. — Я помила посуд і витерла стіл.
— Тоді що це? — вона вказала на ледь помітну пляму на скатертині.
— Катерино… може, досить? — почувся втомлений голос батька з вітальні.
— Ні! Дочка має розуміти, що означає поважати чужу працю. Я не збираюся жити як служниця!
Мої кулаки стиснулися під столом. У двадцять два роки я продовжувала слухати ці зауваження, ніби малолітня дівчинка. А батько… він просто вважав за краще повернутися до свого серіалу.
— Підготуй документи, — сказала я, передаючи Артемові флешку. — Час показати їй, хто тут справжній господар.
— Ти впевнена? — він уважно подивився на мене. — Ми могли б зачекати ще трохи, поки вона повністю не загрузне в боргах.
— Ні, — похитала головою я. — Хочу побачити її реакцію саме зараз, коли вона впевнена, що досі контролює ситуацію.
Артем усміхнувся й завів двигун. Машина плавно рушила з місця, залишаючи позаду ресторан із тьмяною вивіскою. Катерина навіть не підозрювала, що за останні пів року через підставні компанії я викупила контрольний пакет акцій її «дітища». Вона не знала, що всі її спроби знайти інвесторів були зірвані завдяки моєму втручанню.
Настав момент фінального акорду. І я збиралася насолодитися кожною деталлю цього спектаклю.
— Катерино Павлівно, там… це… — Ліза нервово перебирала папку з фінансовою звітністю, переминаючись із ноги на ногу у дверях її кабінету.
— Що «це»? — роздратовано озвалася Катерина, не відриваючись від екрана ноутбука. — У мене немає часу на загадки.
— Інвестор прибув. Той самий, якого ви так довго шукали. Він чекає у VIP-залі.
Катерина застигла, повільно закриваючи кришку ноутбука. Останні три місяці вона марно оббивала пороги банків і зустрічалася з потенційними рятівниками свого бізнесу. І ось тепер, коли довгоочікуваний покупець контрольного пакета нарешті з’явився, вона почувалася так, ніби стояла на краю прірви.
— Добре, — вона акуратно провела пальцями по ідеально вкладеному волоссю. — Принесіть туди каву і попередьте шеф-кухаря про необхідність приготувати найкращі закуски з нашого меню.
Її підбори чітко цокали по порожньому залу, де в обідню пору зазвичай панував ажіотаж. «Білий лебідь» продовжував повільно занепадати — Катерина розуміла це, хоча ніколи не дозволяла собі визнати навіть подумки. Молоді ресторани з інноваційними концепціями та амбітними шефами приваблювали дедалі більше клієнтів, а її старі зв’язки руйнувалися одна за одною.
VIP-зал зустрів її м’яким напівмороком і ледь чутною класичною мелодією. За столиком біля вікна сиділа знайома постать, і на секунду Катерині здалося, що її зір підводить її.
— Ти? — слова вирвалися раніше, ніж вона встигла їх стримати.
Анна повернулася повільно, а її усмішка була гостріша за лезо бритви.
— Сідайте, Катерино Павлівно, — промовила вона м’яким, але сталевим голосом. — У нас є багато тем для обговорення.
— Це якийсь безглуздий жарт? — Катерина застигла, впиваючись пальцями в спинку стільця. — Ти не можеш бути…
— Інвестором? — Анна витягла зі шкіряної папки товсту стопку документів. — Сідайте. Вам точно варто це зробити.
Коліна Катерини тремтіли, коли вона опустилася на стілець. Неможливо. Просто неможливо. Дівчина, яку вона безжально виставила з дому три роки тому, тепер сиділа перед нею в елегантному костюмі Chanel з усмішкою хижака.
— П’ятдесят один відсоток бізнесу, — Анна підсунула документи через стіл. — Звісно, через цілу мережу компаній. Не хотілося б позбавляти вас задоволення від несподіванки.
Ліза безшумно з’явилася з кавником, але Катерина відмахнулася різким жестом:
— Вийди!
— Не варто виливати своє незадоволення на персонал, — спокійно зауважила Анна. — До речі, про персонал. Ви затримали зарплату за минулий місяць. І постачальники вже почали цікавитися вашою фінансовою звітністю за останній квартал.
— Ти стежила за мною? — Катерина зблідла від гніву.
— Я просто уважно вивчала свою інвестицію, — відповіла Анна, відпиваючи каву. — І мушу сказати, картина досить жалюгідна: плинність кадрів, зниження доходів, проблеми з санепідслужбою… Можу продовжувати нескінченно.
Катерина істерично засміялася:
— І що тепер? Вирішила взяти реванш? Зруйнувати те, над чим я працювала роками?
— Навпаки, — Анна усміхнулася ще ширше. — Я хочу врятувати ресторан. Але на моїх умовах.
Вона дістала новий документ:
— Новий контракт керуючої. Усі обов’язки та обмеження чітко прописані. Жодного приниження співробітників. Жодних махінацій зі звітністю. І жодних особистих витрат за рахунок ресторану.
— А якщо я відмовлюся? — Катерина дивилася на неї з викликом.
— Тоді я заберу свої гроші. І подивимося, скільки протримається «Білий лебідь» без фінансової підтримки. Місяць? Чи менше?
У кімнаті запала гнітюча тиша. За вікном почався дощ, краплі повільно стікали по склу, наче сльози.
— Знаєш, — раптом сказала Катерина, вдивляючись у вікно, — я завжди знала, що ти мені помстишся. Але не уявляла, що це буде… так.
— Це не помста, — похитала головою Анна. — Це бізнес. Я даю вам можливість виправити ситуацію. Почати з чистого аркуша.
— Під твоїм контролем?
— У нашому партнерстві.
Катерина довго мовчала. За вікном дощ посилювався, змиваючи бруд із міських дахів. Нарешті вона потягнулася до документів:
— Де підписувати?
— Тут, — Анна простягла їй ручку. — І тут. А також на третій сторінці.
Коли папери були підписані, Катерина підвелася:
— Що далі?
— Тепер ми працюватимемо разом, — Анна теж встала. — Завтра о десятій відбудеться нарада з персоналом. Не запізнюйтеся… партнере.
Біля виходу вона зупинилася:
— І так, Катерино Павлівно… Більше не намагайтеся мене виставити з цього ресторану.
Залишившись одна, Катерина наповнила чашку кавою тремтячими руками. Вона не могла зрозуміти, що відчуває сильніше — страх чи полегшення. Але вперше за довгі місяці вона була впевнена в одному: «Білий лебідь» не зникне. Принаймні, сьогодні.
В іншому кінці міста Анна сиділа в кабінеті Артема, спостерігаючи за нічним містом через панорамне вікно. Його силует освітили відблиски мільйонів вогнів, а темно-червоне вино в келихах ніби віддзеркалювало всю глибину щойно пережитих подій.
— Як все пройшло? — тихо запитав він, простягаючи келих.
Анна прийняла вино, але не поспішала пити. Вона крутила ніжку келиха між пальцями, спостерігаючи, як темна рідина залишає тонкі сліди на склі.
— Знаєш, — нарешті заговорила вона, — я сотні разів уявляла цей момент. Думала, що відчую… не знаю, тріумф? Задоволення? — Вона безрадісно всміхнулася. — А натомість побачила просто перелякану жінку, яка хапається за останню соломинку.
— Хіба не цього ти хотіла?
— Напевно, — відповіла вона, зробивши маленький ковток. — Але коли її руки тремтіли над документами… це нагадало мені маму, коли вона хворіла. На секунду мені навіть захотілося… — Анна різко струснула головою, ніби відганяючи думки. — Гаразд, неважливо. Що далі?
— Далі найскладніше, — продовжила вона, вертячи келих у руках. — Перетворити її на людину, яка вміє працювати чесно. Показати, що бізнес можна вести без маніпуляцій та обману. Це буде… цікавий процес.
— Для кого цікавіше — для неї чи для тебе?
— Для нас обох, — промовила Анна, перевіряючи час на годиннику. — Завтра перша нарада. Потрібно підготувати фінансовий план.
— Ти впевнена, що впораєшся? Працювати з людиною, яка зробила твоє життя пеклом…
— Я вже не та налякана дівчинка, Артеме, — сказала вона, ставлячи келих. — І вона більше не всесильна мачуха. Тепер ми просто партнери. Нічого особистого.
Але обоє знали — це була брехня. Все було особистим. І завжди буде.
За тиждень «Білий лебідь» змінився до невпізнаваності. У залі з’явилися живі квіти, музика стала м’якшою, а персонал більше не здригався від кожного шурхоту. Катерина змушувала себе натягнуто усміхатися і намагалася говорити спокійно, хоча всі помічали, як вона стискає зуби, коли бачить Анну.
— Виручка зросла на п’ятнадцять відсотків, — доповідала Ліза на ранковій нараді. — І три корпоративні замовлення на наступний місяць.
Катерина мовчки дивилася на свою холодну каву. Вона пам’ятала, як місяць тому кричала на Лізу за значно кращі показники. Тепер їй доводилося мовчки спостерігати, як її колишня падчерка перетворює хаос на порядок.
— Чудово, — промовила Анна, переглядаючи звіти. — До речі, з наступного тижня підвищуємо зарплати офіціантам. І додаємо премії за позитивні відгуки.
— Це зайве, — не витримала Катерина. — Вони й так…
— Вони й так працюють понад силу, — перебила її Анна. — І заслуговують на гідну оплату.
Катерина поспіхом збирала документи, уникаючи поглядів присутніх. Нарада виснажила її — кожна ввічлива усмішка, кожен контрольований тон давалися з величезними зусиллями. Вона майже дісталася дверей свого кабінету, коли почула знайомий цокіт підборів. Тепер цей звук викликав у неї холод по спині.
Вона удала, що зайнята ключами, навмисне повільно вовтужачись із замком. Може, якщо не озиратися, все мине само собою…
— Катерино Павлівно.
Голос прозвучав несподівано м’яко. Катерина обернулася. Анна стояла, поправляючи манжет піджака, і в її бездоганному образі промайнуло щось майже людяне.
— Давайте вип’ємо кави, — запропонувала вона просто. — І поговоримо. Без масок.
Катерина завмерла. Саме ця проста людяність лякала її більше за будь-які погрози.
— Про що? — втомлено запитала вона, опускаючись у крісло. — Ти вже все вирішила за мене.
— Не все, — відповіла Анна, сідаючи навпроти. — Я хочу зрозуміти.
— Зрозуміти що?
— Чому ти так мене ненавиділа? Що я тобі зробила?
Катерина застигла. Це питання переслідувало її роками, але вона ніколи не дозволяла собі відповісти на нього чесно.
— Ти справді хочеш знати? — її голос затремтів. — Гаразд. Я розповім.
Вона підійшла до вікна:
— Ти коли-небудь працювала офіціанткою, Анно? Уявляєш, як це — годинами посміхатися людям, які дивляться крізь тебе?
Анна мовчала, і Катерина продовжила:
— Десять років я подавала їжу таким, як ти. Дівчатам із заможних родин, які отримали все просто тому, що народилися в потрібних сім’ях. Я усміхалася, коли вони скаржилися на холодну каву, вибачалася, коли вони впускали свої сумки за тисячі доларів…
Катерина різко повернулася до Анни:
— А потім я зустріла твого батька. І подумала — ось він, мій шанс. Нарешті я опинюся по інший бік барикад. Я буду тією, кому посміхаються офіціанти.
— І тут з’явилася я, — тихо додала Анна.
— Саме так! — майже вигукнула Катерина. — Ти! Копія своєї матері в усьому: така ж витончена, освічена, з цими манерами й знанням французької. Мій новий чоловік любив тебе більше, ніж мене, і це зводило мене з розуму.
Вона знову опустилася в крісло, ніби вибившись із сил:
— Я думала, якщо ти зникнеш, він нарешті покохає мене так, як я цього хотіла. Але натомість він просто… перестав посміхатися.
Тяжка тиша наповнила кабінет. Анна стояла біля вікна, дивлячись на голі гілки клена, що хиталися на тлі сірого осіннього неба. Вдалині хтось сміявся, машини сигналили внизу, але їхній світ залишався замкнутим.
— Цікаво, правда? — Анна провела пальцем по запітнілому склу, залишаючи легкий слід. — Коли я пішла з дому, у мене було триста гривень у кишені й рюкзак із речами. Знаєш, де я жила перший час?
Катерина мовчала, але її погляд був прикований до спини Анни.
— У хостелі на околиці міста. Шестеро людей у кімнаті, спільна кухня з тарганами. Працювала в цілодобовій кав’ярні, — вона гірко всміхнулася. — Чотири через два, подвійні зміни на свята. Пам’ятаю, як у перший день розбила цілий піднос із чашками. Боялася, що мене звільнять.
Вона обернулася. Катерина сиділа, вчепившись у підлокітники крісла до побіління пальців.
— Але мене не звільнили, — м’якше продовжила Анна. — Навчили працювати. Як правильно тримати підноси, як спілкуватися з клієнтами. Як посміхатися, навіть коли всередині все розвалюється.
Вона дістала потерту папку зі своєї сумки:
— Там була дівчина, Марина. Менеджер. Одного разу вона застала мене в підсобці після особливо важкої зміни. Побачила, як я ридаю, і знаєш, що зробила?
Катерина повільно похитала головою.
— Налила мені чашку кави та сказала: «А тепер давай подумаємо, як тобі вибратися». Ми просиділи всю ніч, складаючи мій перший бізнес-план, — Анна поклала папку на стіл. — Потім з’явився Артем, і все закрутилося. Але ту ніч я ніколи не забуду. Звичайно, я могла б узяти гроші батька, жити красиво й далі, але я мала зробити все сама. Він обрав своє нове життя, і ми з ним практично не спілкуємося вже багато років.
Вона розгорнула папку, показуючи ескізи, графіки та розрахунки для відродження «Білого лебедя».
— Я не хочу забирати у тебе ресторан, — почала Анна, присівши на край столу. — Хочу, щоб він знову став місцем, яке варто відвідати. Де офіціанти посміхаються щиро, а кухарі пишаються своїми стравами. Де… — вона затнулася, підбираючи слова, — де ми обидві зможемо почати з чистого аркуша.
— Мій досвід? — Катерина гірко посміхнулася. — У чому? У тому, як залякувати людей?
— У розумінні роботи на кухні, у контактах із постачальниками, у тисячах деталей, які ти знаєш краще за мене. Просто давай спробуємо робити це інакше.
Вона простягнула руку:
— Партнери?
Катерина довго дивилася на простягнуту долоню, потім повільно потиснула її:
— Партнери.
Місяць потому «Білий лебідь» змінився до невпізнаваності. Нова підсвітка оживила інтер’єр, а оновлене меню приваблювало дедалі більше гостей. Катерина іноді ще зривалася на крик, але швидко брала себе в руки й вибачалася.
— Як там твоя мачуха? — запитав Артем, коли вони з Анною вечеряли в іншому ресторані.
— Дивно, — замислено промовила вона, крутячи бокал вина в руках. — Я йшла мстити. Хотіла побачити, як вона зламається. А тепер…
— Тепер що?
— Тепер я бачу в ній себе. Ту маленьку налякану дівчинку, якою я колись була. Вона просто хотіла бути коханою.
Артем уважно подивився на неї:
— І що ти збираєшся робити?
— Те, чого ніхто не зробив для мене, — відповіла Анна з легкою усмішкою. — Дам їй шанс стати кращою.
Того вечора, проходячи повз «Білого лебедя», вона побачила Катерину крізь вікно. Та сиділа за столиком із якоюсь літньою парою, щиро усміхалася і щось розповідала. У цій усмішці не було ані фальші, ані злоби.
Анна пішла далі, відчуваючи дивний спокій. Помста — це страва, яка часто готується надто довго. Але іноді краще просто залишити її невипеченою.
— Мамо, ну де торт? — пролунав дитячий голосок із кухні.
— Зачекай трохи, люба. Дай тітці Каті його прикрасити, — Анна спостерігала, як Катерина зосереджено створює візерунки з крему на поверхні торта.
Минуло десять років з того часу, як Анна викупила контрольний пакет акцій «Білого лебедя» і перетворила помсту на несподіване партнерство. Тепер у них була мережа з п’яти ресторанів, але це вже не здавалося найважливішим.
Маленька Марина нетерпляче переступала з ноги на ногу біля столу. Катерина підморгнула їй і додала останній штрих — цукрового метелика на самий верх.
— Готово, — вона випрямилася, розминаючи затерплу спину. — Думаєш, татові сподобається?
Анна завмерла, почувши ці слова. Навіть через десять років будь-яка згадка про батька викликала в ній змішані почуття. Він намагався зв’язатися з нею перший час, але вона ігнорувала дзвінки. А потім він просто перестав телефонувати.
— Ти в порядку? — Катерина поставила запитання тихо, ніби боячись порушити крихку рівновагу.
Було дивно усвідомлювати, як добре ця жінка навчилася розуміти її. Та сама мачуха, яка колись перетворювала її життя на пекло, тепер стала… ким? Партнеркою? Подругою? Частиною сім’ї?
— Так, просто… — Анна похитала головою. — Він телефонував учора.
Катерина обережно опустила кондитерський мішок:
— І що він сказав?
— Хоче зустрітися. Каже, що хворий.
Марина, яка сиділа на високому кухонному стільці й розмахувала ногами, завмерла. Вона уважно подивилася то на маму, то на тітку Катю, потім підхопила свого потертого плюшевого зайця і безшумно зіслизнула зі стільця. Єдине, що можна було почути, — це шльопання її м’яких домашніх капців по паркету, поки вона зникала у своїй кімнаті. Семирічні діти завжди знають, коли дорослим потрібно поговорити наодинці.
— Ти відповіси? — запитала Катерина, намагаючись бути максимально делікатною.
— Не знаю, — Анна провела долонею по прохолодній поверхні столу. — А ти… ти підтримуєш зв’язок із ним?
Катерина відвернулася до вікна:
— Іноді. Ми розлучилися п’ять років тому, ти ж пам’ятаєш. Але він телефонує кожні кілька місяців. Запитує про тебе.
Анна гірко всміхнулася:
— Дивно. Раніше йому було не до мене.
— Люди змінюються, — промовила Катерина так тихо, що Анна ледь розчула ці слова. — Ми з тобою тому приклад, правда?
За вікном дощ барабанив по жерстяному карнизу, а в кухні стояв солодкий аромат недопеченого торта. З дитячої доносився приглушений голос Марини: «Ні, принцеси так не сидять!» Анна машинально провела рукою по столу, ніби збираючи неіснуючі крихти.
— Дивно все це, — промовила вона майже собі під ніс. — Багато років я накопичувала в собі образу, а тепер… тепер там порожнеча. Навіть сил злитися немає. Ніби щось вигоріло.
Катерина підійшла ближче, поклала руку їй на плече:
— Може, це прощення?
— Можливо, — Анна накрила її руку своєю. — Або страх.
— Страх?
— Так. Страх побачити в ньому не того монстра з минулого, а просто… хворого старого.
У цю мить у кухню влетіла Марина:
— Мамо, тато вже тут! Можна я першою подарую йому свій подарунок?
Анна всміхнулася, витираючи раптово з’явлену сльозу:
— Звісно, люба. Біжи.
Коли дівчинка вибігла, Катерина тихо додала:
— Як би ти не вирішила… я поруч.
І в цих словах було більше тепла і підтримки, ніж у всіх листах батька за минулі роки.
Лікарняний коридор був просякнутий запахами антисептика та старості. Анна сиділа на пластиковому стільці, розглядаючи свої туфлі й намагаючись не думати про те, хто знаходиться за дверима палати — людина, яку вона не бачила цілих десять років.
— Кава? — Катерина простягнула їй картонний стаканчик з автомата. — Але попереджаю, вона жахлива.
— Як і все тут, — Анна прийняла стаканчик, але не зробила жодного ковтка. — Знаєш, я була тут раніше, коли мама… — Вона замовкла, не договоривши.
Катерина присіла поруч:
— Я тоді не знала, як себе поводити. Боялася, що якщо проявлю хоча б краплю співчуття, ти сприймеш це як лицемірство.
— А я думала, що тобі взагалі байдуже, — Анна невесело всміхнулася. — Ми обидві були доволі дурними, правда?
За дверима палати почувся звук падіння предмета і кроки медсестри. Анна здригнулася.
— Ти не зобов’язана заходити, — тихо сказала Катерина. — Ми можемо просто піти.
— Ні, — похитала головою Анна. — Марина вчора запитала, чому в неї немає дідуся, як в інших дітей. Я не змогла відповісти. Може, пора припинити втікати.
Вона піднялася, випрямила невидимі складки на сукні — цей жест, ніби відлуння минулого, завжди видавав її хвилювання. Катерина згадала, як десять років тому, перед підписанням документів про партнерство, вона так само пригладжувала спідницю, наче намагалася привести до ладу не лише одяг, а й думки.
Двері в палату відчинилися безшумно, ніби сам простір боявся порушити тишу. На лікарняному ліжку, обплутаний дротами й трубками, лежав чоловік, якого Анна ледь упізнала. Сиве волосся, запалі щоки, глибокі зморшки — усе це робило його чужим. Вона завмерла на порозі, не в змозі зробити крок уперед.
— Анечко? — його голос був хрипким, ледве чутним. — Ти все ж прийшла.
Вона не відповіла. Стільки років вона уявляла цю зустріч, репетирувала монологи, сповнені гніву й болю. Але тепер слова здавалися непотрібними, ніби час уже все розставив по своїх місцях.
— Привіт, тату, — нарешті промовила вона, відчуваючи, як клубок підступає до горла.
Він спробував піднятися, але тіло не слухалося. Анна машинально зробила крок уперед, усе ще стискаючи ремінець сумки, наче той міг утримати її від падіння в безодню старих образ.
— Не треба, лежи, — сказала вона, підходячи ближче. — Як ти?
— Погано, — він слабко всміхнувся. — Лікарі кажуть, залишилося не більше трьох місяців.
Катерина, що стояла позаду, непомітно стиснула її лікоть. Це був жест підтримки, якого Анна навіть не усвідомлювала, але який виявився таким необхідним.
— Я… багато думав, — продовжив він, із зусиллям підбираючи слова. — Про все. Як усе зіпсував. Як зрадив тебе, коли ти найбільше потребувала мене.
— Тату… — почала вона, але він перебив:
— Ні, дай договорити. Сил уже не так багато, — він закашлявся, і Анна подала йому склянку води. — Я бачив ваш ресторан. Те, що ви з Катею створили. Як вам вдалося подолати… усе це. А я просто ховався. Вдавав, що все гаразд. Хоч тоді мені було байдуже до тебе.
Катерина тихо вийшла з палати, залишивши їх наодинці. Це був їхній момент, їхня розмова.
— Знаєш, — Анна сіла на край ліжка, — я теж багато думала. Чому ти ніколи не був на моєму боці. І знаєш, що найдивніше? Тепер я розумію — ти просто боявся. Боявся залишитися сам, боявся приймати складні рішення. Як і я колись.
Вона побачила, як у його очах заблищали сльози.
— Пробач мені, донечко.
Ці слова, яких вона чекала стільки років, прозвучали так просто, що Анна відчула, як щось усередині неї відпускає.
— Дідусю, дивись, я намалювала нас усіх! — у палату вбігла Марина, розмахуючи аркушем паперу. На дитячому малюнку незграбними лініями були зображені чоловічки, що тримаються за руки. Над кожним було підписане ім’я — мама, тітка Катя, дідусь, тато.
Олег обережно взяв малюнок тремтячими руками.
— Гарно, сонечко, — його голос здригнувся. — А чому у тітки Каті сукня синя?
— Бо це її улюблений колір! — важливо пояснила дівчинка. — Вона сама сказала.
Анна, що стояла у дверях, зустріла здивований погляд Катерини. Та справді любила синій, але ніколи про це не говорила. Принаймні, раніше.
— Марина, люба, — покликала Катерина, — ходімо купимо дідусеві сік? Той, що він любить.
Коли вони вийшли, Анна сіла поруч із батьком.
— Вона до тебе прив’язалася.
— Вона неймовірна, — він усе ще дивився на малюнок. — Така ж світла, як ти в її віці. Пам’ятаєш, як ти малювала метеликів на всіх моїх ділових паперах?
— Пам’ятаю, — Анна усміхнулася. — Мама тоді сварилася, що ти їх не викидаєш.
— Я їх зберігав. І досі зберігаю, — він закашлявся. — У коробці на антресолях. Разом із твоїми шкільними фотографіями та першими грамотами.
Анна відчула, як до горла підкотився клубок.
— Навіщо? Ти ж… ти ж ніколи не показував, що вони щось для тебе значать.
— Бо я був боягузом, — він узяв її за руку. — Думав, якщо удаватиму, що все гаразд, то так воно і буде. Коли твоя мама померла, я просто… зламався. Катерина здавалася рятівним колом. А потім стало пізно щось змінювати.
За вікном мрячив дрібний осінній дощ. Десь у коридорі лунав сміх Марини — вона розповідала Катерині чергову дитсадкову історію.
— Знаєш, що найдивовижніше? — Анна поправила ковдру на його ногах. — Те, як усе змінилося. Коли я десять років тому прийшла в ресторан із планом помсти, я думала, що ненависть — це назавжди. А тепер…
— Тепер ви справжня родина, — він слабо стиснув її пальці. — Більш справжня, ніж ми коли-небудь були. Я бачу, як вона дивиться на Марину. Як піклується про тебе, навіть коли ти цього не помічаєш.
— Пам’ятаєш той день, коли я пішла з дому?
— Кожну секунду, — він заплющив очі. — Я сидів у кабінеті й чув, як грюкнули вхідні двері. І не вийшов. Не зупинив тебе.
— А я чекала, — тихо зізналася Анна. — Стояла під дощем і чекала, що ти вибіжиш слідом. Дурниці, так?
У палату повернулися Катерина з Мариною. Дівчинка несла пакет соку, наче найбільший скарб.
— Дідусю, ми знайшли гранатовий! Твій улюблений!
Анна встала, поступаючись місцем дочці. Катерина тихо підійшла до неї.
— Все гаразд?
— Так, — Анна раптом обійняла її. — Дякую.
— За що?
— За те, що навчила мене прощати. Себе в тому числі.
Марина щось захоплено розповідала дідусеві, розмахуючи руками. Він слухав її з такою увагою, ніби це була найважливіша розмова у його житті. Можливо, так воно і було.
— Знаєш, що смішно? — прошепотіла Катерина. — Я ж теж хотіла помститися. Тоді, на початку. Хотіла довести, що варто бути частиною цієї родини. А в результаті…
— В результаті ти нею стала, — закінчила Анна. — По-справжньому.
За вікном дощ поступово стихав. Десь у далині з’явилася веселка — рідкісна для пізньої осені. Марина підскочила, щоб показати її дідусеві, і він, через силу, піднявся на подушках.
Анна дивилася на них і думала про дивовижні повороти життя. Про те, як помста може перетворитися на прощення. Як вороги стають родиною. І як любов маленької дівчинки може склеїти уламки розбитих стосунків, перетворивши їх на щось нове, несподівано прекрасне.
Зрештою, можливо, у цьому і є головний секрет щастя — в умінні відпускати минуле, не забуваючи його уроків. У здатності бачити хороше навіть у тих, хто колись завдав болю. І в готовності почати все спочатку, навіть якщо часу залишилося зовсім небагато.
На весіллі матері дівчинка взяла мікрофон, щоб привітати її, і ввімкнула відео