Лісничий Іван тихо крокував стежкою, слухаючи звичні звуки лісу: шелест листя, тріск гілок під лапами зайця, крик сорок. Був прохолодний осінній ранок. Іван прямував до південної частини заповідника, де нещодавно помітив несанкціонований слід квадроцикла. Хтось із браконьєрів, схоже, вирішив спробувати удачу.
Кроків через п’ятдесят він помітив занепокоєння птахів. Дрозди кричали так, ніби виявили хижака. Іван рушив на шум і невдовзі побачив землю, розриту лапами. У центрі була невелика калюжка крові. Насупившись, Іван озирнувся й трохи осторонь виявив причину трагедії. Серед кущів лежала мертва вовчиця, а трохи далі — металевий капкан, із якого вона зуміла вибратися, але занадто пізно.
Іван важко зітхнув. Попри часті рейди, такі інциденти все одно траплялися. Він уже збирався повертатися, щоб викликати помічників і прибрати капкан, як раптом почув тихе скиглення. Десь поруч, у хащах, хтось був. Іван повільно підійшов, відгорнув гілки й завмер. На нього дивилися три пари величезних жовтуватих очей. Вовченята. Ще зовсім маленькі, тремтячі, з підібганими хвостиками.
Іван знав, що у них немає шансів. Мати вбита, полювати вони не вміють, а найближча зграя — за десятки кілометрів звідси. Лісничий випростався, задумався. За правилами заповідника втручатися у природу не можна, але як залишити цих крихіток помирати?
— Ну що, хлопці, схоже, доведеться мені вас до себе забрати, — тихо промовив він і обережно став вкладати вовченят у своє старе полотняне пальто.
В лісовій хатинці, де Іван жив цілий рік, вовченята швидко освоїлися. Він дав їм імена: Сірий, Лапа і Вітерець. Лапа була трохи кульгавою — мабуть, у неї була стара травма. Сірий вирізнявся впертістю, а Вітерець виявився найцікавішим. Іван купив молоко в селі, став годувати їх із пляшечки, а пізніше почав підгодовувати вареною рибою та м’ясом.
Щодня вовченята росли, і їхня поведінка ставала дедалі впевненішою. Вони гралися на веранді, ганялися один за одним і навіть іноді намагалися нападати на Івана із засідки, лякаючи його заради забави.
Та невдовзі почалися проблеми. Сусіди з села, дізнавшись, що Іван прихистив вовків, почали ремствувати. У магазині на нього дивилися косо, один із місцевих навіть заявив:
— Навіщо ти звірів годуєш? Вони потім до наших корів прийдуть!
— Вони повернуться в ліс, — відрізав Іван. — Це тимчасово.
Але розмови не вщухали. Сільський староста відвідав його хатину і строго попередив:
— Іване Миколайовичу, вовки в господарстві — це небезпечно. Думаю, краще їх приспати. Або хоча б відвезти кудись подалі.
Іван мовчав, стискаючи кулаки. Але всередині він уже знав, що боротиметься за своїх підопічних до кінця.
Коли вовченята підросли, Іван почав готувати їх до повернення в природу. За допомогою колег-екологів він збудував тренувальну зону з огородженою територією, де вовченята могли полювати на випущених туди кроликів і фазанів. Він не втручався, лише спостерігав здалеку.
Поступово вовченята втрачали інтерес до людської їжі й навчилися здобувати її самостійно. Іван помітив, що Сірий взяв на себе роль лідера, Лапа відповідала за обережність, а Вітерець часто був розвідником.
У цей самий час браконьєри знову дали про себе знати. В одному з рейдів Іван натрапив на розставлені навколо заповідника пастки. Займаючись їх знешкодженням, він наступив на ослаблений корінь, послизнувся й упав в одну з ям, залишених мисливцями. Ногу затиснуло, і вона травмувалася. Свисток, який завжди висів на його шиї, упав на дно ями. Іван закричав, але ніхто не відгукнувся.
Раптом у кущах промайнула тінь. Сірий. Іван ледь усміхнувся.
— Ех, хлопче, і ти тут, — видихнув він. Вовк кілька секунд дивився на нього, потім зник.
За годину до ями прибігли всі троє. Вони нервово скавчали, гризли гілки, наче намагаючись щось зробити. Раптом Вітерець побіг. А ще за пів години Іван почув кроки своїх колег.
— Він привів нас! — сказав один із них, показуючи на Вітерця, який стрибками крутився біля людей. — Це твої вовки, Іване?
— Ага. Мої.
Наступного ранку Іван остаточно вирішив: вовченята готові до свободи. Разом із колегами він відвіз їх у віддалену частину лісу, подалі від людського житла. Вийшовши з машини, він підкликав кожного з них, гладив і відпускав. Лапа не одразу пішла, виляючи хвостом і нерішуче озираючись. Сірий залишився останнім. Він довго дивився Івану в очі, ніби прощаючись.
— Іди, Сірий. Усе буде добре, — сказав лісничий.
Вовченята зникли в гущавині лісу.
Через кілька місяців Іван, як завжди, обходив територію заповідника. На порозі хатини він помітив незвичайну купу. Це були кролики, їх акуратно склали в стопку. На землі виднілися сліди вовчих лап.
Іван присів на ґанок, підняв один із трофеїв і засміявся.
— Дякую, хлопці, — тихо промовив він.
Серце лісничого наповнилося теплом. Він знав, що зробив усе правильно.
— Вони живуть у цій квартирі! — обурювався племінник. — І що? Поживуть в іншому місці, раз ми приїхали, — заявила родичка