Мені 68 років. Вік, коли, здавалося б, вже час заспокоїтись, прийняти життя таким, як воно є. Але всередині мене — тихий крик, що ниє. Я більше не хочу бути додатком до чужих доль. Втомилася бути зручною, потрібною лише тоді, коли від мене щось треба. Вперше в житті я хочу — ні, вимагаю — пожити для себе.
Все життя я жила заради інших. Спочатку заради батьків, потім — чоловіка, далі — доньки та її дітей. Своїх бажань у мене наче й не було. Все відкладалося: «От діти підростуть — тоді…», «Ось на пенсію вийду — тоді…». Тепер я на пенсії. Але для оточення я все ще просто ресурс, а не людина.
Я остаточно пішла з роботи. До пенсії працювала бухгалтеркою в районній лікарні, і, якщо чесно, ненавиділа цю роботу. Не тому, що не справлялась — просто мріяла про інше. Хотіла малювати, подорожувати хоча б Україною, жити в дерев’яному будиночку біля лісу, де зранку чути спів птахів, а не гуркіт машин.
Але замість цього — звіти, цифри, нескінченні прохання доньки: «Мамо, допоможи… Мамо, позич… Мамо, посидь…» Я допомагала. Віддавала половину пенсії, бо в них «важкі часи». Забирала онуків, коли не справлялися. Готувала, прибирала, летіла через все місто, якщо хтось захворів.
Усе це — з любов’ю. Без сумнівів. Бо сім’я. Бо так «має бути».
Аж одного дня я прокинулася і зрозуміла: більше не можу. Прожила шістдесят вісім років, а свого щастя — не пам’ятаю.
Я сказала доньці, що більше не допомагатиму. Що хочу жити для себе. Її обличчя в той момент я не забуду. Істерики не було, але в очах — образа. Зневага. Наче я її зрадила.
— То грошей більше не буде? — прямо спитала вона.
Я мовчки кивнула.
— А що нам робити? Ми ж розраховували на тебе!
— У тебе є чоловік, — відповіла я. — Я вас виховала, підтримувала. Тепер моя черга. Я не вічна. Навчіться справлятись самі.
З того часу вона стала холодною. Дзвонить рідко. А нещодавно сказала, що виходить на роботу, і «мамо, ти ж вдома, посидь з дітьми». Я погодилась. Один день. Другий. А на третій — крики: не так нагодувала, не так вклала, не встигла прибрати. Знову винна. Знову — не подяка, а докори.
І я сказала — добре. Досить. Я — не няня, не домробітниця, не безплатний сервіс. Я жінка. Літня, але жива. І в мене, як не дивно, є свої мрії. Втома. І право — пожити в тиші.
Тепер гуляю в парку. П’ю чай на балконі. Читаю книжки, які роками відкладала. Зустрічаюсь з подругами, такими ж втомленими бабусями. Ми сміємось. Ми живемо.
А донька… нехай ображається. Нехай вчиться бути дорослою. Я не зобов’язана жертвувати собою до останнього подиху. Суглоби болять, спина ниє, але серце — оживає. Бо воно, нарешті, моє.
І це не егоїзм. Це справедливість. Ніхто не зобов’язаний бути вічним донором любові й турботи. Навіть мати. Навіть бабуся.
Якщо ви це читаєте — можливо, впізнаєте себе. Не бійтеся. Поживіть для себе. Хоч трохи. Хоч наприкінці шляху. Ви заслужили це право.
Працювати?! У мене ж дружина — дійна корова! — реготав чоловік