Інна витерла руки рушником і востаннє окинула поглядом стіл. Салати розставлені, гаряче готове, на столі стоять келихи та свічки. Все виглядало охайно та затишно. Сьогодні до неї в гості мали прийти майбутні свекруха та свекор, а також Рома, наречений. Дівчина хвилювалася. Зазвичай зустрічі з батьками Роми проходили стримано, десь у кав’ярні чи в них удома. А тут уперше вони приходили до неї.
У двері подзвонили. Інна відчинила. На порозі стояли Рома, його мати Марина Петрівна та батько Віктор Анатолійович. Марина Петрівна відразу усміхнулася широко та простягнула Інні букет квітів.
— Інночко, здрастуй!
Інна зніяковіла, взяла букет і запросила гостей увійти. Віктор Анатолійович мовчки кивнув, зняв черевики та пройшов до кімнати. Рома обійняв наречену за плечі й шепнув на вухо:
— Не хвилюйся, все буде добре.
Інна кивнула, але всередині все одно було неспокійно.
За столом Марина Петрівна не змовкала.
— Інно! Яка ж у тебе затишна квартира!
Захоплювалася охайністю квартири, смаком Інни, тим, як гарно розставлений посуд. Хвалила салати, гаряче, навіть чай. Інні було трохи ніяково. Ніхто раніше не говорив стільки приємного про неї саму і про її дім. Зазвичай зустрічі з батьками Роми проходили стриманіше, без такої кількості компліментів.
— Інночко, ти така хазяйновита! — продовжувала Марина Петрівна. — Ромі пощастило з тобою. Правда, Вітю?
Віктор Анатолійович згідно кивнув, не відриваючись від тарілки. Рома намагався підтримувати розмову, але найбільше уваги Марина Петрівна приділяла Інні, постійно повторюючи, яка наречена хороша та турботлива.
Інна ловила себе на тому, що червоніє і трохи ніяковіє. Усередині відчувала одночасно радість і незручність. Такі слова для неї були рідкістю. Батьки Роми раніше не виявляли стільки тепла. Вечір минув напрочуд добре, але з легкою тривогою в серці Інни. Щось у поведінці Марини Петрівни здавалося надмірним. Надто багато захоплень. Надто багато компліментів.
Коли гості пішли, Рома залишився допомогти прибрати зі столу.
— Ну ось бачиш, мама тебе полюбила, — сказав наречений, складаючи тарілки в раковину.
— Так, — погодилася Інна, але ніяковість не відпускала.
Підготовка до весілля продовжувалася. Інна з Ромою обрали ресторан, замовили банкет, розіслали запрошення. Все йшло за планом. До урочистості залишалося менше тижня, коли зателефонував адміністратор ресторану.
— Добрий день, Інно. Мені дуже ніяково, але у нас форс-мажор. Ресторан зачиняється на ремонт. Бронь скасовано.
Інна завмерла з телефоном у руці.
— Як скасовано? У нас через п’ять днів весілля!
— Я розумію, але ми нічого не можемо вдіяти. Ремонт терміновий, будівлю визнали аварійною. Вибачте.
Інна поклала слухавку й опустилася на стілець. Не вірилося. За кілька днів до весілля залишилися без ресторану. Гості вже запрошені, сукня куплена, фотограф замовлений. А святкувати ніде.
Рома приїхав увечері й теж був у шоці.
— Що тепер робити? — розгублено запитав наречений.
— Не знаю, — Інна гортала інтернет, намагалася знайти вільні ресторани. — Скрізь зайнято. Або надто дорого.
Рома зателефонував матері, пояснив ситуацію. Марина Петрівна пообіцяла допомогти й через годину вже стояла на порозі квартири Інни.
— Не хвилюйтеся, — сказала Марина Петрівна, знімаючи пальто. — Я все вирішу. У мене знайомих пів міста. Зараз обдзвоню всіх, знайдемо ресторан.
Інна з вдячністю кивнула. Рома поїхав.
Марина Петрівна сіла за стіл, дістала телефон і почала телефонувати знайомим. Запитувала, де можна провести банкет, чи є вільні зали, які ціни. Інна слухала і відчувала полегшення. Добре, що майбутня свекруха така активна й готова допомогти.
Через деякий час Марина Петрівна відклала телефон.
— Інночко, а давайте подивимося, які варіанти ви з Ромою розглядали раніше. Може, там щось відповідне знайдеться.
Інна кивнула, встала й пройшла до кімнати. Відчинила шафу, дістала теку з документами та роздруківками. Там були варіанти ресторанів, які наречена з нареченим розглядали на самому початку підготовки до весілля. Обережно розклала папери на столі.
— Ось, дивіться, Марино Петрівно. Ми обрали чотири варіанти, але зупинилися на тому, який тепер закрився.
Марина Петрівна присунулася ближче, почала вивчати роздруківки. Кивала, щось зазначала олівцем, уточнювала ціни.
— Цей дорогий, — сказала свекруха, показуючи на один із варіантів. — А цей далеко від центру. Давайте ось цей спробуємо.
Інна погодилася.
Марина Петрівна зателефонувала до ресторану, уточнила наявність вільних дат. Пощастило — був вільний потрібний день. Інна відчула полегшення. Усе вирішується.
Інна відклала одну теку вбік і потягнулася за іншою. У цей момент кілька аркушів випали на підлогу. Марина Петрівна нахилилася, підняла папери та почала їх розглядати. Інна не звернула уваги, продовжувала гортати роздруківки.
Раптом Марина Петрівна різко підвищила голос.
— Що це?!
Інна обернулася. Свекруха стояла з паперами в руках, обличчя напружене, очі палали.
— Що значить, квартира не твоя?! — закричала Марина Петрівна, розмахуючи аркушами. — Скасовуй весілля! Мені така невістка не потрібна!
Інна завмерла. Не одразу зрозуміла, про що йдеться. Подивилася на папери в руках свекрухи й упізнала витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на квартиру батьків. Ту саму квартиру, де Інна виросла і де досі жили її мати й батько.
— Марино Петрівно, це квартира моїх батьків, — розгублено пояснила Інна. — Я там не живу.
— Мені байдуже! — свекруха кинула папери на стіл. — Ти нас обдурила! Ми думали, у тебе є своя нерухомість!
Інна підняла брови, внутрішньо здивувалася. До чого тут квартира батьків? Не розуміла, чому це має якось впливати на їхнє весілля. Для нареченої важливі були стосунки та кохання, а не документи та формальності. До того ж батьки Роми ніколи не питали про нерухомість. Ніколи не підіймали цієї теми.
— Марино Петрівно, я не розумію, — тихо сказала Інна. — Моя квартира тут. Та, де ми зараз знаходимося. А це квартира батьків.
— І на кого оформлена ця квартира? — різко запитала свекруха, показуючи на стіни навколо.
— На мене, — відповіла Інна.
— Покажи документи!
Інна розгубилася, але встала і дістала з шафи свідоцтво про власність. Протягнула Марині Петрівні. Свекруха схопила документ, швидко пробігла очима й жбурнула назад на стіл.
— Так я і знала! Іпотека! Квартира в заставі у банку!
— Так, — підтвердила Інна. — Я плачу іпотеку вже три роки.
— Значить, це не твоя квартира! — тріумфально вигукнула Марина Петрівна. — Це квартира банку! А у батьків своя, але не на тебе оформлена!
Інна відчувала, як напруга в кімнаті зросла до межі. Не розуміла, до чого вся ця розмова. Яка різниця, хто володіє квартирою батьків? Яка різниця, що її власна квартира в іпотеці?
— Марино Петрівно, — спробувала пояснити Інна, — я не розумію, до чого тут це. Ми з Ромою кохаємо одне одного. Ми одружуємося. Яка різниця, кому належить нерухомість?
— Яка різниця?! — свекруха зробила крок уперед. — Величезна різниця! Ти не зможеш виділити частку Ромі, якщо квартира не повністю твоя!
Інна була шокована. Не розуміла, чого раптом має віддавати комусь частку своєї квартири. Розгубленість і здивування зростали з кожною секундою.
— Виділити частку? — перепитала Інна. — Навіщо?
— Як навіщо?! — Марина Петрівна сплеснула руками. — Ви ж чоловік і дружина! Рома повинен мати право на твою квартиру!
— Але ж ми ще не одружені, — заперечила Інна. — І квартира куплена мною до шлюбу. Це моє особисте майно.
— Саме так! — закричала свекруха. — Ти нас обдурила! Ввела в оману! Ми думали, що ти йдеш із приданим! А виявилося, ані квартири батьківської, ані своєї повноцінної!
Інна відчувала, як сльози підступають до очей. Відчувала несправедливість того, що відбувається. Розуміла, що тепер її готують до психологічного тиску. До тиску на майно. Усе стало зрозуміло. Компліменти на вечері, захоплення, хвалебні промови — усе це було нещирим. Марина Петрівна просто оцінювала майбутню невістку. Прикидала, що можна отримати.
— Марино Петрівно, ідіть, будь ласка, — тихо попросила Інна.
— Як ідіть?! — свекруха розвернулася до нареченої. — Ми ще не закінчили розмову!
— Закінчили, — твердо сказала Інна. — Ідіть із моєї квартири.
Марина Петрівна схопила сумку, кинула останній гнівний погляд на Інну і вийшла, голосно грюкнувши дверима.
Інна опустилася на стілець, закрила обличчя руками. Сльози текли по щоках. Не вірилося, що це відбувається за кілька днів до весілля. Не вірилося, що все було лише заради майна.
Дістала телефон, набрала номер Роми. Наречений відповів не одразу.
— Алло, Інно, що сталося?
— Ромо, приїжджай, будь ласка, — сказала Інна крізь сльози. — Терміново.
— Щось із рестораном?
— Ні. З твоєю матір’ю.
Через пів години Рома був на місці. Інна відчинила двері, обличчя опухле від сліз. Наречений обійняв наречену, повів до кімнати.
— Що сталося? Мама дзвонила, кричала щось про квартиру.
Інна сіла на диван, витерла сльози й докладно розповіла про вимоги Марини Петрівни. Про те, що свекруха побачила документи на квартиру батьків. Про те, що тепер хоче скасувати весілля. Про те, що вимагає виділити частку Ромі у квартирі Інни.
Рома слухав похмуро. Коли Інна закінчила, наречений встав, пройшовся кімнатою.
— Я не знав, що квартира батьків не на тебе оформлена, — сказав Рома.
— А яка різниця? — здивувалася Інна. — Це їхня квартира. Я там не живу.
— Ну, мама права в одному, — продовжував наречений. — Зазвичай батьки дають придане доньці. Квартиру чи машину.
— Ромо, про що ти говориш? — Інна не вірила своїм вухам. — У мене є своя квартира. Я її купила сама. В іпотеку.
— Так, але вона в заставі у банку, — заперечив Рома. — Це не зовсім твоя.
— Як не моя?! — Інна схопилася з дивана. — Я плачу за неї щомісяця! Я живу в ній! Це моя квартира!
Рома знизав плечима.
— Слухай, давай не сваритися. Це не привід скасовувати весілля.
Інна видихнула, відчула полегшення. Наречений на її боці. Не піддався тиску матері.
— Дякую, — тихо сказала Інна. — Я боялася, що ти підтримаєш Марину Петрівну.
— Ні, звісно, — Рома підійшов, обійняв наречену. — Мама просто перегнула палицю. Я з нею поговорю.
Інна кивнула, притиснулася до нареченого. Хотілося вірити, що все налагодиться.
Рома помовчав, потім додав:
— Просто потрібно, щоб твої батьки переписали свою квартиру на тебе. От і все.
Інна завмерла. Відсторонилася від нареченого, подивилася йому в очі.
— Що?
— Ну, переписали квартиру на тебе, — повторив Рома. — Тоді в мами не буде претензій.
— Ромо, це квартира моїх батьків, — повільно промовила Інна. — Вони там живуть. Чому вони повинні переписувати її на мене?
— Тому що це правильно, — знизав плечима наречений. — Ти їхня дочка. Рано чи пізно квартира все одно буде твоєю.
— Але не зараз! — Інна зробила крок назад. — Ромо, ти чуєш, що говориш?
— Я кажу розсудливі речі, — заперечив наречений. — Якщо квартира буде на тобі, то мама заспокоїться. І весілля відбудеться.
— А що буде, якщо батьки не захочуть переписувати квартиру? — тихо запитала Інна.
Рома похмуро подивився на наречену. Не відповів одразу. І цієї миті Інна зрозуміла. Зрозуміла все. Їм потрібна лише квартира. Не кохання. Не стосунки. Не сім’я. Тільки нерухомість. Тільки майно.
— Іди геть, — сказала Інна.
— Що? — Рома не зрозумів.
— Іди геть із моєї квартири, — повторила Інна голосніше. — Зараз же!
— Інно, ти чого? Давай спокійно поговоримо.
— Нема про що говорити! — закричала Інна. — Ти й твоя мати — ви лише по квартиру прийшли! Вам не потрібна я! Вам потрібна нерухомість!
— Інно, заспокойся, — Рома спробував взяти наречену за руку, але Інна відсмикнула.
— Забирайся! Негайно!
— Добре, добре, — наречений підняв руки в примирливому жесті. — Я піду. Але ти подумай. Ми все ще можемо одружитися. Просто поговори з батьками.
— Геть! — Інна відчинила двері. — І передай своїй матері, що весілля скасовується!
Рома постояв трохи, потім мовчки вийшов. Інна зачинила двері, притулилася до них спиною і сповзла на підлогу. Сльози знову потекли по щоках. Але крізь сльози наречена відчувала полегшення. Наче позбулася чогось важкого, неприємного, чужого.
Через деякий час Інна встала, вмилася, випила води. Дістала телефон і зателефонувала батькам. Мама відповіла одразу.
— Інночко, здрастуй! Як справи? Готуєшся до весілля?
— Мамо, весілля скасовується, — тихо сказала Інна.
— Що?! Що сталося?!
Інна розповіла все. Про Марину Петрівну, про вимоги, про Рому. Мама слухала мовчки, іноді ахала.
— Інночко, ти правильно зробила, — сказала мама, коли донька закінчила. — Слава богу, що ти дізналася про це до весілля, а не після.
— Мені так боляче, мамо, — зізналася Інна. — Я ж кохала його.
— Знаю, доню. Але минеться. Усе минається. Ти молода, вродлива, розумна. Знайдеш того, хто кохатиме тебе, а не твою квартиру.
Інна кивнула, хоча мама й не бачила цього.
— Приїжджай до нас на кілька днів, — запропонувала мама. — Відпочинеш. Ми про тебе подбаємо.
— Дякую, мамо. Завтра приїду.
Коли розмова закінчилася, Інна сіла на диван і подивилася на стіл, де все ще лежали роздруківки ресторанів та документи на квартиру батьків. Встала, зібрала все в теку та прибрала до шафи. Весілля не буде. Ресторан не потрібен. Сукня повисить у шафі. Гостям доведеться зателефонувати та пояснити.
Але найголовніше — Інна зрозуміла, що вчинила правильно. Поставила свої межі. Захистила себе від несправедливості. Не дозволила маніпулювати собою та своїми батьками.
Наступного дня Інна почала обдзвонювати гостей. Пояснювала, що весілля скасовується з особистих причин. Хтось дивувався, хтось співчував, хтось ставив запитання. Інна відповідала спокійно, не вдаючись у деталі.
Рома дзвонив кілька разів. Писав повідомлення. Просив зустрітися та поговорити. Інна не відповідала. Не хотіла. Говорити не було про що.
Марина Петрівна теж намагалася вийти на зв’язок. Залишала голосові повідомлення, звинувачуючи Інну у руйнуванні сім’ї. Говорила, що наречена втрачає свій шанс. Що такого нареченого, як Рома, більше не знайде. Інна видалила всі повідомлення, не дослухавши до кінця.
Через тиждень, коли мало відбутися весілля, Інна сиділа у батьків на кухні з чашкою чаю. Мама пекла пиріг, батько читав газету. Було тихо та спокійно.
— Як ти почуваєшся, доню? — запитала мама.
— Нормально, — відповіла Інна. — Чесно кажучи, легше, ніж думала.
— Це гарний знак, — кивнув батько, не підіймаючи очей від газети. — Значить, ти ухвалила правильне рішення.
— Так, — погодилася Інна. — Я зрозуміла, що краще залишитися самій, ніж бути з тими, кому ти потрібна лише заради вигоди.
Мама підійшла, обійняла доньку за плечі.
— Ти розумниця. І все в тебе буде добре.
Інна усміхнулася. Уперше за довгий час посміхнулася щиро. Розуміла, що попереду ще будуть важкі дні. Будуть запитання від знайомих, жаль, можливо, навіть сумніви. Але головне — поруч будуть ті, хто кохає по-справжньому. Не за квартиру. Не за гроші. Просто тому, що вона є.
І це було важливіше за будь-яке весілля.
— Квартира моя, правила теж! Ключі — поверни, коментарі — при собі! — різко сказала Таня