Анна лежала на ліжку, втупившись у стелю, й намагалася приборкати шалене серцебиття.
Кілька хвилин тому вона пережила, мабуть, найжахливішу сцену у своєму житті — сварку з чоловіком Олександром і його матір’ю, Ольгою Петрівною.
Крихітна Соня тихо сопіла у колисці, нічого не знаючи про бурю довкола.
Три дні тому Анну виписали з пологового після важких пологів. Вона була виснажена фізично й емоційно, та усвідомлювала: тепер увесь її світ — дочка.
Наступного ранку прийшла свекруха, пообіцявши допомогти.
— Полеж, відпочинь, — усміхнулася вона. — А я догляну малу.
Анна з полегшенням прийняла пропозицію — їй конче потрібен був перепочинок.
Та навіть уявити не могла, що «допомога» виявиться настільки настирливою.
Коли молода мама прокинулася, перше, що вона зробила, — глянула на годинник: минуло вже дві години, відколи Ольга Петрівна пішла з онукою гуляти.
Чому так довго?
Нарешті клацнули двері, і свекруха зайшла, тримаючи Соню. Анна рвонула до доньки, аби пересвідчитись, що з малою все гаразд, — і завмерла: у крихітних вушках блищали сережки.
— Що це?! — вигукнула вона, ледь стримуючи сльози.
Ольга Петрівна знизала плечима:
— Гуляли-гуляли, зайшли до салону… Захотілось зробити красуні подарунок.
У Анни зайнялося обличчя, дихання збилося.
— Дитині тиждень! — майже закричала вона. — Ви взагалі усвідомлюєте, що зробили?
Свекруха закотила очі:
— Та годі тобі. Усі наші дівчатка проходили через це — нічого страшного.
Остання репліка остаточно вибила Анну з колії. Вхопивши немовля, вона рішуче подалась до дверей:
— Ідіть негайно. Вашої «допомоги» більше не потрібно.
Здивована Ольга Петрівна мовчки вийшла.
Пізно ввечері, зморений роботою, повернувся Олександр.
Побачивши дружину зі схвильованим обличчям, він одразу зрозумів: трапилося щось серйозне.
— Що сталося? — тихо запитав він.
Анна підвелася, очі її блищали від сліз.
— Твоя мама проколола Соні вушка, — прошепотіла вона, щоб не розбудити дитину.
— Мама? Навіщо? — насупився чоловік.
— Бо їй так захотілося, — різко відповіла Анна. — Без нашої згоди. Просто взяла й вирішила за нас.
Олександр розгубився, шукаючи слова. За мить нарешті озвався:
— Мама все життя має справу з дітьми, вона ж досвідчена…
Для Анни це прозвучало як ляпас. Вона глибоко вдихнула, стримуючи гнів і страх за тижневе немовля, що ще навіть не зміцніло.
— Сашо, послухай мене, — прошепотіла вона, голос тремтів. — Соні всього сім днів. Імунітет майже нульовий. Будь-який прокол — прямий шлях до інфекції чи алергії. Ускладнення можуть бути серйозними.
Анна зібралася й повела далі:
— Запалення, реакції на метал, навіть сепсис… Твоя мама просто не замислилася, наскільки це ризиковано.
Вона намагалася не зриватися, та емоції зашкалювали.
— Послухай, коли донька підросте й захоче сережки, ми обговоримо це разом. Але зараз головне — безпека.
— Ти говориш так, ніби моя мама — чудовисько! — урвав її Олександр. — З дитиною все буде гаразд, ти перебільшуєш.
— То ти стаєш на її бік? — тихо, але твердо запитала Анна.
— Не роздувай драму. Мама щиро зробила подарунок. У вихідні поїдемо до неї й подякуємо, — відрубав він і попрямував на кухню.
Анна лишилася в коридорі, провівши чоловіка розчарованим поглядом.
Замість підтримки вона отримала холодну байдужість.
Коли ніч огорнула дім тишею, жінка довго сиділа в темряві, переосмислюючи все.
Міцна, здавалося б, сімейна ідилія тріщала по швах.
Вона згадала спільні радощі, мрії, розмови про майбутніх дітей — і зрозуміла, що реальність куди суворіша: чоловік беззастережно став на бік матері, знехтувавши її тривогами й безпекою немовляти.
«Що робити далі?» — питала себе Анна, сидячи на краю ліжка.
Сльози так і не з’явилися; думки плуталися. Єдине було ясним: вона мусить уберегти Соню.
Назавтра, зважившись на відверту розмову, Анна зустріла Олександра на кухні. Вона запросила його повернутися до вчорашньої теми, та у відповідь почула холодне, відсторонене:
— Ти, по-моєму, перебільшуєш. Мама просто захотіла потішити внучку — нічого жахливого тут немає.
Анна прикусила губу, ковтаючи гостру відповідь.
— Мені потрібно, аби ти почув мої страхи. Найголовніше зараз — безпека нашої дитини. Хіба це не нормально?
Олександр знизав плечима:
— Можливо, ти робиш проблему з дрібниці. Було б краще дозволити мамі показати, як вона любить Соню.
Повітря застрягло в Анниному горлі. Біль змінився твердістю: настав час поставити крапку у стосунках, які руйнує недовіра.
— Слухай, — спокійно, але рішуче сказала вона, зустрівши його погляд. — За ці дні я збагнула: наші уявлення про виховання та турботу про дитину кардинально розходяться. Наші цінності настільки різні, що далі разом ми не зможемо.
— Ти серйозно? Ти говориш про розлучення? — вимовив він, остовпівши.
Анна повільно кивнула.
— Так. Довіри більше немає, покладатися на тебе я не можу. Кожен із нас мусить відповідати за вибір, а мій уже зроблено.
Чоловік застиг, мов камінь, на обличчі мерехтіли розгубленість та гнів. Кілька секунд тиші вибухнули обуреним вигуком:
— Це абсурд! Руйнувати сім’ю через таку дрібницю?
Анна не поступилася:
— Для тебе дрібниця, а для мене остання крапля. Я роками терпіла тиск твоєї матері. Тепер ідеться про здоров’я нашої доньки, і я не відступлю.
Олександр важко видихнув: шлюб тріщав, спроби примирення виглядали марними.
Суперечка тягнулася до пізньої ночі, наповнена взаємними докорами, — жоден не бажав поступитися.
Уранці Анна спокійно сказала, що подала заявку на розірвання шлюбу через «Дію». У її погляді читалися втома й порожнеча. Олександр мовчки слухав, розриваючись між образою й болем.
Через місяць суд виніс рішення: шлюб розірвати, Соня залишається з матір’ю, батько бачитиметься з донькою за затвердженим графіком.
Олександр залишив залу спустошеним: ні підтримки, ні родинного тепла. Та глибоко всередині мерехтіла крихітна надія — колись, можливо, їм удасться відродити стосунки заради доньки.
Інший етап шляху