Марина витерла руки об рушник і оглянула кухню. Стільниця блищала, посуд стояв рівними стосами у шафі, підлога була вимита до рипіння. Вона видихнула з полегшенням — можливо, сьогодні Валентина Петрівна залишиться задоволеною.
— Мариночко! — донісся з кімнати голос свекрухи. — Ти там закінчила?
— Так, Валентино Петрівно, іду.
Марина пройшла до вітальні, де свекруха сиділа у своєму улюбленому кріслі перед телевізором. Жінка критично оглянула невістку поверх окулярів.
— Ти підлогу помила?
— Звісно.
— А плиту протерла? А холодильник? Там на верхній полиці щось липке було.
— Усе зробила, — Марина намагалася зберігати спокійний тон. — Може, вам чаю принести?
— Чаю, — Валентина Петрівна кивнула. — Тільки заварку свіжу зроби, не вчорашню. І печиво на блюдечко поклади. Красиво, не абияк.
Коли Марина повернулася з тацею, свекруха вже перемкнула канал на якесь токшоу.
— Ось, дивись, — вона тицьнула пальцем в екран. — Ось як треба родину вести. Дім — повна чаша, чоловік задоволений, свекруха в пошані. А деякі…
Марина поставила тацю на столик і промовчала. Це було пів року тому, коли вони з Андрієм переїхали до його матері. «Тимчасово, — обіцяв чоловік. — Мама сама живе, їй важко. Поживемо рік, назбираємо на квартиру». Марина погодилася. Вона хотіла, щоб стосунки з Валентиною Петрівною склалися добре. Намагалася щосили.
Перші тижні вона обережно пропонувала допомогу. Валентина Петрівна морщилася, але дозволяла. Марина мила посуд, протирала пил, готувала вечері. Щоразу свекруха знаходила, до чого причепитися.
— Ти картоплю крупно ріжеш. Треба дрібніше.
— Вікна не так протерла. Бачиш, розводи?
— Навіщо ти цибулю пасеруєш? Я завжди сирою додаю.
Марина кивала, переробляла, вчилася. Вона справді хотіла догодити. Валентина Петрівна була самотньою жінкою, яка виростила сина сама. Заслуговувала на повагу й турботу.
Але щось пішло не так.
Десь через місяць, коли Марина повернулася з роботи, свекруха зустріла її з винуватим обличчям.
— Мариночко, вибач мені, старій. Спина сьогодні так розболілася, я навіть посуд не змогла помити. Ти не допоможеш?
— Звісно, Валентино Петрівно, не хвилюйтеся.
— Ти така добра дівчинка. Андрійко добре вибрав.
Марина усміхнулася й пішла на кухню. Їй було приємно почути похвалу.
Наступного дня історія повторилася. Спина. Потім — тиск. Потім — коліно розболілося. Валентина Петрівна зітхала, охала, трималася за поперек. Марина мила, прибирала, готувала. А свекруха дивилася телевізор і роздавала вказівки.
— Мариночко, ти не забудь фіранки випрати.
— Мариночко, холодильник було б добре вимити зсередини.
— Мариночко, може, пельмені наліпимо? Я б допомогла, але руки зовсім не слухаються сьогодні.
Поступово вся хатня робота лягла на Марину. Вона вставала о шостій ранку, щоб встигнути приготувати сніданок. Після роботи їхала до магазину, купувала продукти, готувала вечерю, прибирала. У вихідні — генеральне прибирання, прання, прасування. Валентина Петрівна сиділа в кріслі й спостерігала.
Одного вечора Андрій застав дружину на кухні майже опівночі. Марина відмивала духовку після запеченої курки.
— Марішко, ти що? Лягай спати, доробиш завтра.
— Не можу, — вона змахнула пасмо волосся з лоба. — Твоя мама вранці перевірить. Скаже, що я нечепура.
— Та кинь ти. — Андрій спробував забрати в неї губку. — Давай я допоможу.
— Андрію! — з коридору донісся суворий голос Валентини Петрівни. — Ти що там робиш?
Мати з’явилася у дверях у халаті, незадоволено дивлячись на сина.
— Хотів Марині допомогти, — він знизав плечима.
— Чоловікові на кухні робити нічого, — відрізала Валентина Петрівна. — Це не твоя справа. Іди спати, тобі завтра на роботу рано. Марина сама впорається, вона ж господиня.
Андрій подивився на дружину, але та відвернулася. Він зітхнув і вийшов. Валентина Петрівна ще постояла у дверях, а потім повернулася до своєї кімнати.
Марина закінчила мити духовку о пів на першу. Коли вона нарешті лягла, руки нили від втоми. Андрій спав. Вона довго дивилася у стелю, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
Валентина Петрівна не була хворою. Марина це відчувала. Коли свекрусі потрібно було дійти до подруги на іншому кінці району — вона йшла бадьоро, без жодної скарги. Коли по телевізору показували улюблений серіал, і потрібно було принести чай із печивом, — вона схоплювалася з дивана і сама йшла на кухню, якщо Марина затримувалася.
Хвороби з’являлися тільки тоді, коли потрібно було щось робити по дому. І зникали, коли Марина брала цю роботу на себе.
«Вона хоче вижити мене звідси, — думала Марина. — Створити такі умови, щоб я сама пішла».
Але вона терпіла. Заради Андрія. Заради їхньої майбутньої квартири. Заради того, щоб не зруйнувати родину.
Місяці йшли. Марина худла, під очима залягли тіні. На роботі стали помічати, що вона виглядає втомленою. Подруги питали, чи все гаразд. Вона віджартовувалася.
Андрій намагався поговорити з матір’ю. Марина чула їхню розмову з коридору.
— Мам, ти хоч трохи допомагай Марині. Вона ж втомлюється.
— Я б рада, Андрійку, — голос Валентини Петрівни був сповнений страждання. — Але я не можу. Здоров’я зовсім нікуди. Ось завтра до лікаря піду, може, він щось випише.
— То сходи до лікаря нормально. Обстежся.
— Сходила я, сходила. Кажуть — вік. Нічого не вдієш.
Марина стиснула кулаки. Нікуди Валентина Петрівна не ходила. Вона це точно знала, тому що свекруха весь день була вдома.
Потім сталося те, що переповнило чашу терпіння.
Якось увечері в середу Валентина Петрівна зайшла на кухню, де Марина готувала вечерю після роботи.
— Мариночко, я тут подумала. У тебе ж машина службова є?
— Є, — Марина насторожилася.
— От і добре. Значить, завтра ти мене відвезеш до Зінаїди Миколаївни. Ми з нею в інституті подруги, давно не бачилися. Вона на Південному живе.
— Валентино Петрівно, — Марина повернулася до свекрухи. — Я не можу. Машина службова. Її тільки по роботі використовувати можна.
— Як це не можна? — свекруха насупилася. — Машина ж у тебе! Сидить без діла. А я до подруги з’їздити не можу.
— На машині стоїть GPS-моніторинг. Відстежують усі поїздки. Якщо я поїду не по роботі, мене звільнять.
— Та що ти вигадуєш! — Валентина Петрівна махнула рукою. — Який ще GPS? Ніхто нічого не дізнається. Один раз з’їздиш, і все.
— Дізнаються. Обов’язково дізнаються. У мене колегу звільнили за таке. Він свою доньку до школи возив.
— А ти скажи, що по роботі їздила. До клієнта якогось.
— Валентино Петрівно, будь ласка, зрозумійте. Я не можу. Це серйозно.
Обличчя свекрухи стало холодним.
— Не можеш. Зрозуміло. — Вона повернулася до виходу, але біля дверей зупинилася. — Ось ти машину пошкодувала. А я себе не шкодую, коли ти з роботи приходиш втомлена. Я що, хіба багато прошу?! До подруги з’їздити хочу, а ти відмовляєш. Невже стару жінку пожаліти не можна?
— До чого тут шкодувати? Я роботу втрачу!
— Не втратиш. Ніхто нічого не дізнається. Ти просто не хочеш, от і все.
Валентина Петрівна вийшла. Марина стояла біля плити, відчуваючи, як усередині все закипає. Несправедливість. Маніпуляція. Пів року вона тягнула цю лямку, а свекруха навіть не намагалася зрозуміти.
Наступного дня Валентина Петрівна завела цю тему знову. І післязавтра. Вона зітхала, охала, казала, що здоров’я зовсім погане, що їй потрібно розвіятися, що автобуси для неї — занадто велике навантаження.
— У тебе ж машина є! — повторювала вона. — Ну що тобі варто?
Марина пояснювала про GPS, про контроль, про те, що це службова машина. Але свекруха або не розуміла, або удавала, що не розуміє.
— Машина є — значить, має возити. Крапка.
У неділю Валентина Петрівна влаштувала цілу сцену за обідом. Андрій був удома, сидів за столом.
— От скажи, Андрійку, — звернулася вона до сина, — нормально це, що у твоєї дружини машина є, а свекруха твоя автобусом у гості їздити змушена?
— Мам, ну пояснювали ж тобі, — Андрій стомлено потер обличчя. — Машина не її. Службова.
— А яка різниця? Машина он під вікном без діла стоїть. Я не прошу щодня. Один раз. До подруги. У мене спина болить, ноги набрякають. Автобус для мене — тортури. А вона відмовляє!
— Марина має рацію, — Андрій подивився на матір. — Її справді звільнити можуть.
— Звільнити! — фиркнула Валентина Петрівна. — Через одну поїздку звільнити! Ти сам-то віриш у це?
— Вірю. Такі правила.
— Та що ви всі заладили! — свекруха підвищила голос. — Вона просто не хоче допомогти — от і все! Придумала відмовку. А я, стара жінка, хай страждаю!
Марина мовчки доїдала суп. Усередині все кипіло, але вона трималася. Ще трохи. Ще трішки.
Але в понеділок сталося те, що остаточно вивело її з себе.
Марина повернулася з роботи о сьомій вечора. Втомлена, голодна, вона відчинила двері й побачила Валентину Петрівну у передпокої. Свекруха стояла вже одягнена, у пальті й із сумкою.
— А, Мариночко, ось і ти. Ходімо, поїдемо.
— Куди? — Марина не зрозуміла.
— До Зінаїди Миколаївни, я ж казала. Вона на мене чекає. Я їй обіцяла до восьмої приїхати. Швиденько переодягнися й поїхали.
— Валентино Петрівно, — Марина повільно зняла туфлі. — Я ж пояснила. Я не можу на службовій машині вас возити.
— Годі вередувати! — свекруха тупнула ногою. — Мені вже набридло слухати ці відмовки! У тебе машина є — значить, маєш везти! Я твоя свекруха, між іншим!
— Мене звільнять, — Марина відчувала, як стискаються кулаки. — Ви розумієте? Я залишуся без роботи!
— Нічого з тобою не станеться! — Валентина Петрівна схопила її за руку. — Швидко переодягнулася і пішла! Зінаїда Миколаївна чекає!
— Ні.
— Як ні?! — свекруха вирячила очі. — Ти мені відмовляєш?!
— Відмовляю.
— Та як ти смієш! Я тобі пів року все прощала! Ти й готуєш погано, і прибираєш абияк! Я мовчала! А тепер я прошу тебе про одну послугу, і ти відмовляєш?!
Пів року. Пів року вона терпіла. Мила підлогу навкарачки, прала чужу білизну, готувала до півночі. Вислуховувала причіпки, настанови, моралі. Втомлювалася, недосипала, але усміхалася. Заради чого? Щоб зараз її звинуватили в тому, що вона погана невістка?
— Ви хочете, щоб через ваші примхи я роботу втратила?! — голос Марини зірвався на крик. — Зараз! Шукайте собі іншу служницю!
Валентина Петрівна відсахнулася.
— Ти… що ти собі дозволяєш?
— Те, що мала сказати ще пів року тому! — Марина скинула сумку на підлогу. — Ви не хвора! У вас нічого не болить! Ви просто вирішили перекласти на мене всю роботу по дому! А коли я намагаюся пояснити, що не можу ризикувати роботою, ви влаштовуєте істерики!
— Я твоя свекруха…
— І що?! — Марина зробила крок уперед. — Це дає вам право ставитися до мене як до рабині? Я працюю цілий день! Я приходжу втомлена! І замість того, щоб відпочити, я готую, мию, прибираю! А ви сидите у кріслі й дивитеся телевізор! І ще прискіпуєтеся!
— Андрію! — заволала Валентина Петрівна. — Андрію, йди сюди!
З кімнати вибіг чоловік. Він зупинився на порозі, дивлячись на дружину й матір.
— Що трапилося?
— Твоя дружина, — Валентина Петрівна тицьнула пальцем у Марину, — щойно назвала мене… Сама чула!
— Я нікого не називала, — холодно сказала Марина. — Я просто висловила все, що думаю. І знаєш, Андрію, — вона повернулася до чоловіка, — я втомилася. Втомилася від цього цирку. Твоя мама здорова як бик. Але вона прикидається немічною, щоб звалити на мене всю хатню роботу. А коли ти намагаєшся мені допомогти, вона тебе зупиняє. Бо це «не чоловіча справа». Зручно, правда?
Андрій мовчав.
— І тепер вона вимагає, щоб я возила її на службовій машині! Попри те, що я пояснювала сто разів — мене за це звільнять! Але їй усе одно! Їй важливі лише її забаганки!
— Які ще забаганки! — скинулася Валентина Петрівна. — Я хочу до подруги з’їздити! Це нормальне бажання!
— Нормальне, — кивнула Марина. — Але не моя проблема. Сідайте на автобус. Або на таксі. Але я не буду ризикувати роботою заради вашої примхи!
— Андрію! — Валентина Петрівна схлипнула. — Ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?!
— Чую, мам, — Андрій важко зітхнув. — І, знаєш… Марина має рацію.
Свекруха завмерла.
— Що?
— Вона має рацію. Ти справді занадто багато вимагаєш. Марина працює, втомлюється. А ти змушуєш її одну робити все по дому. Це несправедливо.
— Несправедливо?! — Валентина Петрівна побагровіла. — Я твоя мати!
— І це не дає тобі права експлуатувати мою дружину.
— Експлуатувати! Вона в моєму домі живе!
— У цьому домі живемо ми всі, — твердо сказав Андрій. — І відтепер домашні справи будуть ділити всі. Включно зі мною. Включно з тобою, мам.
— Я не можу! У мене здоров’я!
— Тоді підемо до лікаря. Серйозно обстежимося. Якщо справді є проблеми — будемо лікуватися.
Валентина Петрівна відкрила рот, але нічого не сказала. Вона стояла у передпокої у своєму пальті, і з її обличчя було видно, що вона зрозуміла — гра скінчилася.
— Значить, так, — Марина зняла куртку. — Я більше не буду робити всю роботу сама. Відсьогодні все поділимо. Готуємо по черзі. Прибираємо по черзі. Перемо по черзі. І так, Валентино Петрівно, — вона подивилася на свекруху, — якщо вам потрібно до подруги, викликайте таксі. Або їдьте автобусом.
— Це… це знущання, — прошепотіла Валентина Петрівна.
— Ні, — похитала головою Марина. — Це справедливість.
Свекруха повільно зняла пальто, повісила його на вішалку й мовчки пішла до себе в кімнату.
Наступні тижні в домі стояла напружена тиша. Валентина Петрівна майже не розмовляла з Мариною, спілкувалася тільки із сином. Але роботу по дому виконувала. Готувала у свої дні, хоча і зі скрипом. Мила за собою посуд. Навіть підлогу один раз помила.
Андрій підтримував дружину. Він теж включився в хатні справи, готував вечері, ходив до магазину. Марина відчувала, що дихати стало легше.
Але вона розуміла — так жити не можна. Атмосфера у квартирі була важкою. Валентина Петрівна ходила з ображеним обличчям, зітхала, охала голосніше, ніж зазвичай. Натякала, що син її покинув, що невістка налаштувала проти неї.
Одного вечора, лежачи в ліжку, Марина сказала:
— Нам потрібно з’їжджати.
Андрій повернувся до неї.
— Куди?
— У свою квартиру. Давай візьмемо іпотеку.
— Ми хотіли ще назбирати…
— Я не можу тут більше, — зізналася Марина. — Твоя мама ніколи мене не прийме. Вона буде терпіти, але завжди вважатиме, що я відібрала в неї сина. Нам потрібно піти. Доки не стало ще гірше.
Андрій довго мовчав. Потім кивнув.
— Гаразд. Давай шукати квартиру.
Через два місяці вони підписали договір про іпотеку. Ще через місяць переїхали до однокімнатної квартири на околиці міста. Невеликої, але своєї.
Валентина Петрівна на прощання стояла у дверях із кам’яним обличчям.
— Значить, кидаєте. Залишаєте стару матір одну.
— Мам, ми будемо приїжджати, — Андрій обійняв її. — Ти не сама.
— Сама, — Валентина Петрівна відсторонилася. — Зовсім сама.
Але коли вони поїхали, Марина відчула, як із плечей звалився величезний тягар.
У їхній маленькій квартирі вони самі мили підлогу, самі готували, самі прибирали. Ділили обов’язки порівну. Ніхто не охав, не ахав, не прискіпувався. Вечорами вони сиділи на дивані, дивилися фільми, розмовляли. Марина знову почала усміхатися. Перестала здригатися від кожного звуку. Почала висипатися.
Андрій став іншим. Він ніби розпрямився. Більше не бігав до матері на перший поклик. Навчився готувати суп, прасувати сорочки, вибирати продукти в магазині. Він жартував, що нарешті став дорослим чоловіком.
Через пів року, коли вони прийшли до Валентини Петрівни на день народження, свекруха зустріла їх стримано, але привітно. Вона накрила стіл, приготувала торт. За чаєм вона розповідала про своїх подруг, про сусідів, про новий серіал. Не скаржилася. Не зітхала. Не охала.
— Як тобі торт? — запитала вона Марину.
— Дуже смачний, — щиро відповіла невістка.
— Рецепт новий знайшла. В інтернеті. — Валентина Петрівна налила їй чаю. — Хочеш, тобі скину?
— Скиньте, будь ласка.
Вони сиділи за столом, розмовляли, сміялися. І вперше за весь час Марина відчула — можливо, коли-небудь вони справді стануть родиною. Не тією, яка живе під одним дахом через необхідність. А справжньою, де кожен поважає іншого.
Дистанція, як виявилося, іноді зближує краще, ніж близькість.
— Це МОЄ! — Настя ляснула долонею по столу. — Моя квартира. Батьки оформили її на мене. Ти в’їхав як чоловік. Все!