Дивний день. Оповідання

— Ну, Катю, пробач за вчорашнє…

Катерина стояла, повернувшись до плити, наливаючи чоловікові каву, і мовчала.

— Та не дуйся. Ти ж мене знаєш. Гарячкував.

— Ну гаразд, — вона обернулась до столу, опустивши очі, поставила дві чашки кави, підтягла на шию махровий халат.

— Ану, покажи, — він відсунув її руки, відгорнув халат, глянув на шию. — Та нічого. Одягни водолазку. А, ти ж сьогодні вдома, забув. Не повториться. Пробач. Все нормально, Кать?

— Нормально…

— Ой, блін. Мені ж на Кіровську сьогодні. Побіг, — він схопився, не допивши каву. — Давай, не сумуй…

Анатолій грюкнув дверима. Катя повернула ключ і притулилась чолом до холодного металу. Потім підійшла до вікна, глянула на двір, не відсуваючи тюль. Чоловік поспішав, перестрибував калюжі та струмки після нічного дощу.

Катя підійшла до дзеркала, злегка розгорнула халат, повернула голову, додала світла. І справді — якщо не придивлятись, синьо-червоні смуги на шиї й ключиці не помітні. Але на дотик усе болить.

Вона опустила руки й просто вдивлялась у своє відображення. Акуратний овал обличчя, зелені очі, довге волосся спадало на капюшон халата. Усі казали, що вона мила, але сама Катя лаяла свою зовнішність за схильність до повноти, з якою постійно боролась.

Разом вони вже… Вже вісім років. Ще зі школи дружили. А у шлюбі — п’ять. Квартира зйомна. На свою збирали. На рахунку в Толіка вже близько двох мільйонів. Катя працювала в клініці — реєстраторкою. Клініка приватна, платили добре, її все влаштовувало.

У цю клініку вона потрапила спочатку як пацієнтка. Точніше, вони обидва — з Толіком. У Каті довго не наставала вагітність, а діти були у планах обох. Обстежились. Виявилось, проблема в ньому — порушення сперматогенезу. Для такого здоров’яка, тренера, який не вилазив зі спортзалу, самовпевненого й дещо самозакоханого — такий діагноз став ударом.

Довго лікувався, покращення були, робили ЕКЗ, але воно виявилось невдалим.

То чи вся ця історія так вплинула на нього, чи ще щось, але Толік почав розпускати руки.

Хоча, правду кажучи, він і раніше поводився з Катею доволі грубо.

— Ти чого жінку так? — питав його друг Сашко, коли якось вийшли з кафе, а Толік штовхнув Катю на заднє сидіння авто доволі грубо.

— А вона чого тупцює? Кажу ж — поїхали. А вона стоїть — витріщається.

Він хапав невеличку Катюху в обійми у сплеску емоційної ніжності, тряс, як кошеня, а потім відсовував, коли набридала.

Катерина не була аж такою вже покірною і тихою. Зовсім ні. В компанії була проста, товариська, могла й відповісти, поставивши чоловіка на місце.

Оце її вміння й стало фатальним. Вперше він просто ляснув її по плечу долонею. Катю перевернуло, й вона впала на ліжко.

— Замовкни ти, дурепо!

Потім просив пробачення, вибачався, клявся, що більше не повториться. Вона образилась, не розмовляла. Він повернувся з квітами. Повірила — випадковість. А за кілька місяців знову. Схопив за передпліччя, кинув на диван і почав трясти за плечі.

— Як я скажу, так і буде, зрозуміла? Зрозуміла? Я питаю.

— Та зрозуміла. Відпусти!

Плакала потім, було боляче й образливо. Але знову нічого не зробила. Толіка вона знала давно. Ну, такий він — імпульсивний, запальний, але відхідливий. І такі ж у них плани на майбутнє!

Родом вони обидва з одного селища міського типу — з Тарасівки.

Батьківський дім Каті був великим і міцним, пофарбованим в охристий колір, під червоним бляшаним дахом. Біля хвіртки росла береза, а в палісаднику завжди жовтіли високі та пухнасті жовті кулі рудбекії.

Її родина — тато, мама, молодша сестра Кіра. Батько був суворим, подекуди надто. Дівчата то його ненавиділи, то обожнювали. Бо були моменти, коли татко міг заступитися так, як ніхто інший.

Але дружбу Катерини з Толіком батьки не схвалювали.

— Мамо, ну чого ти? Ми ж уже скільки з Толиком разом. Я більше ні з ким себе й не уявляю.

— Та розумію, Кать. Але… Все мені здається, що він тобою як лялькою грається. І все тут… Не можу я його зрозуміти.

— Що-о? Я йому покажу, хто ким грається! Він мене слухається, мамо… От побачиш.

— А мені здається, ти поспішаєш. Потім пожалкуєш. Забагато в ньому самозакоханості якоїсь. Наче він — цар якийсь.

— Не пожалкую! Побачиш. Все буде добре, мамо.

Батько був більш прямолінійним.

— Вибрала собі чоловіка — тоді потім не нарікай. Може, зачекаєш з весіллям? Бо й Кіра за тобою засумує. Ще ж повернешся назад, як життя з чоловіком не складеться.

— Не повернусь, тату. Не повернусь. Ми в місті збираємось жити. Я Толіка люблю, і він — мене.

— Кохання зле — покохаєш і козла.

— Та ну, тату… Я взагалі — чуєш, взагалі ніколи додому не повернусь. Я з Толіком життя будуватиму.

Яка ж вона була красива наречена! Батьки з обох боків постарались — весілля було розкішне. Знімну квартиру в Черкасах оплатили на пів року наперед. Тоді Катя ще навчалась.

І всі ці роки Катя намагалась довести батькам, що вони даремно застерігали — мовляв, вони з Толіком стали справжньою родиною.

Згодом придбали іномарку — хоч і не нову, але все ж. Коли вперше приїхали на ній у селище, гордості було повно. Тепер вони збирали на власну квартиру.

Так, з дітьми не складалось, але ж це зрада — кидати коханого через таке. Та й усе ще попереду, молоді ж…

І всі нервові спалахи Анатолія Катерина виправдовувала тим, що йому важко змиритися зі своїм безпліддям. І тому прощала, і терпіла…

Зараз, дивлячись на синці на шиї у дзеркалі, Катя згадувала вчорашній вечір.

Прийшли вони з дня народження спільного друга — Ігоря. Святкували в кафе. Дружили вони сім’ями, і якось від самого початку дівчата тримались окремою компанією. У кафе вони були не самі. Катю помітив якийсь чоловік, почав тягнути на танець. Вони з дівчатами сміялись, жартували з ситуації. Було весело, і нічого поганого в тому, що трохи розважились, не було. Анатолій був поруч, теж випивав, жартував, танцював з дружиною та іншими дівчатами.

А вдома…

Ще в таксі Катя зрозуміла, що Толік злий. Йти додому не хотілось, ноги на сходах стали ватяними.

— Давай швидше. Або ніжки болять після танців з чужими мужиками?

Катя обернулась:

— Та годі вже. Добре ж погуляли. Весело…

І почалось…

— Значить, сподобалось? — він схопив її за руку, розвернув до себе, коли вона знімала косметику перед дзеркалом.

— Толю, я втомилась. Давай лягати вже…

— Втомилась? А з чого це ти так втомилась? З чого?! — він вивернув їй руку, вона скрикнула, штовхнув на ліжко.

А далі… Навіть згадувати страшно. Вона хрипіла: «Не треба, Толічку…» А він тряс її за плечі, підіймав і знову кидав на ліжко, душив.

Зараз, згадуючи це, Катерина заплющила очі, руки затряслись, сльози побігли… Її думки знову й знову повертались у минуле.

Вона вже давно подумувала про розлучення. Але зовсім не уявляла, що тоді робити? Одне знала точно — до батьків не повернеться. Адже попереджали… І всі п’ять років Катя доводила їм, що у неї з Толіком усе добре, хизувалась, планувала, малювала світле майбутнє.

Ні, вони, звісно, дізнаються, що вона розійшлась з Толіком. Але спершу треба влаштуватись тут, у місті.

Гроші… Як так вийшло, що всі заощадження на рахунку Анатолія? Та дуже просто — усі плани були спільні, та й зарплата в нього була вища. Чого вже…

Але й Катя сама може зняти квартиру, зарплати вистачить. А ще якби, як Мілена з Сонькою — на двох. Дівчата взагалі знайшли кімнату в гуртожитку якогось підприємства — плата символічна. Пощастило.

Іще цієї ночі вона твердо вирішила — від Толіка йде. Заговори вона про розлучення — уб’є. Тому треба йти, поки він на роботі.

Катя почала збирати речі. Їй нічого не треба. Тільки одяг — найновіший, найкращий, найдорожчий. Вона відкрила шафу. Пуховик — обов’язково. Цієї весни купила. Костюм дорогий брючний, йому лише рік. Ці сукні — вони для роботи підходять. Ох, скільки ж усього!

Де валіза? Туди тільки пуховик і влізе. Потрібні великі пакети. Ось спортивна сумка, але вона, швидше, Толіка. Катя подарувала йому цю сумку на День захисника… Переживе. І так все йому залишається.

Так, ще треба потім зателефонувати власниці квартири, пояснити ситуацію. З наступного місяця вона тут не живе.

Чомусь раптом стало до сліз шкода залишати посуд. Вона ж так старанно підбирала набори. А ще кухонний комбайн… а ще… зовсім нова пральна машина й телевізор. Це ж усе і її теж.

Вона втомилась від зборів, впала на диван, погладила його спинку. І диван теж її… Згадала, як довго ходили по меблевому, вибирали, сміялись, пробували сидіти й навіть лежати на м’яких диванах у магазині. Ж як добре їм було удвох…

Вона заридала вголос. Було так боляче… Потім витерла ніс, піднялась за телефоном — сумку ж зібрала, а куди йти ще не вирішила.

Глибоко вдихнула, втягнула носом і набрала номер Мілени.

— Привіт, Міленко, — вийшло досить радісно.

— Привіт, Кать! Ти чого?

— Міленко, тут таке діло. Загалом, ми з Толіком розходимося. Можна я у вас перебуду кілька днів, поки квартиру не знайду? Звісно, оплата…

— Розходитеся? Ой, Катю… Така пара! А що сталося?

— Та буде час — розповім. То можна до вас?

— Ой, не… Кать, не вийде. Ми самі тут на пташиних правах, сидимо тихо, як миші. У нас же виселення було, так ми з Сонею ледь утримались. Навіть натякати не можна про ще когось. Ти що? У нас же прохідна, перепустки…

— Та невже… Я й не знала, що у вас такі строгості.

— Та тут… Та я так і не зрозуміла, що у вас там сталось?

— Якось розповім, Міл. А зараз не можу, нема коли…

На дівчат Катя дуже сподівалась. І тепер засмутилась. Її улюблена подруга Анька поїхала. Вона б точно її покликала до себе, хоч і жила з хлопцем. Але зараз вона у відрядженні у Києві, і в її квартирі жив саме той хлопець.

Дзвонити Аньці зараз — довго. Та ще й змусить розповідати, а часу обмаль. Удень міг приїхати Толік. Хоч у готель, але поїхати треба було до його повернення.

Вона переглянула ціни на готельні номери, прикинула — навіть три-чотири дні прожити — вже пів зарплати. Набрала номер Лєни. Вони працювали разом, здружились. Лєна була заміжня, мала маленьку дитину. Але людина вона була добра, безвідмовна й навіть жертовна.

Лєна одразу погодилась, але дуже захвилювалась щодо порядку. Її не було вдома, а значить, мала віддати Каті ключі на роботі, тобто — впустити до квартири чужу людину. Вона нервувалась, плутано пояснювала щось про безлад після сина, про незастелене ліжко від чоловіка. І Катя зрозуміла, що вже надто напружує людину. Якось негарно.

Вона передзвонила й скасувала свій приїзд, сказала, що її взяли до себе подруги.

— Дякую тобі, Лєн, що не відмовила. Ти — справжній друг.

— Мені так шкода, Кать, що у вас усе так… А розкажеш, що трапилось?

— Потім, Лєн.

Катя зателефонувала ще одній знайомій, самотній колезі з роботи, з якою була досить близька. Але в тієї в гостях були рідні.

Час ішов, треба було просто йти. Хоч куди-небудь. Вона вдяглась, зав’язала на шиї шовкову хустку. Зараз чомусь було байдуже — побачить хто чи ні. На серці лежав камінь.

Вона поглянула на сумки в передпокої — таке їй не донести.

Катя потягла сумки по черзі вниз, до під’їзду. Повернулась у квартиру востаннє, окинула її поглядом, зачинила двері. І лише тоді викликала таксі. Вирушала на вокзал, щоб залишити сумки в камері схову.

Знову пішов дощ, надворі було похмуро. Сірі хмари затягнули небо. Таксист дуже допоміг — доніс сумки до залу очікування.

Катя озирнулась і зітхнула. Ще щойно вона була в затишній теплій квартирі, де кожен куточок створений власними руками, а тепер стоїть посеред холодного вокзалу й зовсім не знає, куди йти.

Але ж ще не пізно повернутись. Повернутись, розкласти речі й усміхнутись Толику. А може й справді — не повториться?

Та вона згадала вчорашній вечір і рішуче схопила валізу — перебіжками рушила до камери схову. І коли здала речі, відчула себе вільною.

Завтра на роботу, а сьогодні треба знайти житло. Чи подобалось їй тут, у місті? Вона ніколи не аналізувала. Тут подобалось чоловіку, а вона була там, де він. Просто звикла. Звикла, що заміжня, що знімають житло, відкладають гроші й планують жити тут і далі.

А зараз вона Толіка боялась. Навіть якщо він не знатиме її нової адреси, то знає місце роботи. З’явиться точно. Там скандалити не стане — не в його стилі, але викличе чи дочекається після зміни. Будуть розмови, про які навіть думати не хотілося: принизливі, з докорами… А вже про розлучення — думати було страшно.

Нещодавно у них розлучалась знайома — писала заяви, щоб процеси відбувались без її присутності. Добре, що так можна. Інакше й не витримаєш…

Катерина сіла в залі очікування, почала обдзвонювати:

— А ваша квартира… А, вже здана… Вибачте…

— Мені б квартиру. Що? Оплата подобово? Ні, мені це дорого…

Вона шукала адреси, знайшла навіть варіант із доглядом за хворим дідусем. Була готова і на таке, але їй повідомили, що дідусь помер.

— Шкода, — відповіла Катя в трубку, — Шкода, — повторила у простір залу. Вона вже обдзвонила знайомих, сподіваючись, що хтось знає, хто здає житло.

За вікном дощ лив стіною, хотілося їсти. Ну, просто бездомне мишеня! Чомусь ця думка викликала посмішку. Ще вчора — цілком забезпечена дівчина виходила з автомобіля чоловіка, прямувала до елітного кафе. А тепер у вокзальному, не надто чистому буфеті п’є погану каву, дивиться на сірий дощ і не знає, куди йти.

Катя підійшла до розкладу. А найближчий потяг до Тарасівки коли? І чомусь подумалось, що там зараз світло й сонячно. А в палісаднику жовтіють високі й пухнасті золоті кулі рудбекії.

Катя все ж подзвонила Анні. Не одразу, але додзвонилась.

— Ооо, Катька. А я… Я, уявляєш, у метро, не чула. Ми зараз в такому місці були! Катька, увечері потриндимо, я от тільки доїду… — Анька завжди була позитивна.

— Ань, та почекай. Ань, послухай, мені твоя допомога потрібна. Загалом… я від Толіка пішла. На вокзалі зараз, а на вулиці така злива… Мені б житло на тиждень. Розумієш, у рієлторське дзвонити…

— Що? Пішла? А куди?

— Та нікуди… Кажу ж, на вокзалі сиджу. Там — то з наступного місяця, то подобово, то…

— Давно пора. Козел він у тебе, Катька…

— Ань, я розумію, що ти в Києві, але…

— А чого шукати, їдь до мене. Там Пашка, але потісниться.

— Ні-ні. Не варіант. Незручно. Я його зовсім не знаю. Краще…

— Нічого не краще. Їдь, кажу… Я чогось до нього не можу додзвонитися, але як тільки додзвонюсь — попереджу. Тільки… ой, Кать. А він же на роботі до шостої.

— Гаразд, Ань. Дякую… Я після шостої й приїду. Не хвилюйся. Тільки попередь його.

І все ж було ніяково жити у квартирі з незнайомим хлопцем, тож Катя поїхала за знайденою в інтернеті адресою дивитись житло. Парасолю вона випадково здала в камеру схову, йти за нею не хотілось — вирішила, що до автобуса добіжить і так.

Катя промокла до нитки, поки знайшла адресу.

Двері відчинив п’яний дід, провів довгим темним коридором, просоченим запахом цибулі та ще чимось кислим і неприємним, постукав у високі пофарбовані двері.

— Михайлівна, до тебе…

Двері відчинила товста, неохайна тітка з кухлем чаю в руках. Вона показала Катрі сусідню кімнату. Катерина ледь не розплакалась. Ні, тут навіть тимчасово жити неможливо. Тиждень мити — не перемити. Краще вже потіснитись з Анниним залицяльником.

Катя поїхала до Анни. Їхала й думала: Толік уже повернувся, вже все зрозумів. Цікаво, чим він зараз займається? І тут Катя зрозуміла — напевно, знімає гроші, рятує… і карає її. Вона усміхнулася. Бо впевнена була: перш за все він подумає про гроші.

І як вона його не розгледіла? І мама ж, і тато…

Забирати речі з камери вона не стала, поїхала за Анниною адресою без нічого. Її Паша мав бути вже вдома. Квартира дісталась Ані від бабусі — пощастило. Вона будувала своє особисте життя.

Катя подзвонила у двері. Трохи хвилювалась — було ніяково ось так звалюватися на голову. Але, зрештою, з Анькою вони дружать давно, а цей Паша з’явився недавно.

Хай хоч Ані пощастить із вибором!

Катя втомилась, промокла, змерзла. Хотілось у душ, хотілось випити чаю й опинитися вже в теплому ліжку. Вона дуже сподівалась, що Аня попередила Павла.

Двері він відчинив одразу, навстіж, з усмішкою. Симпатичний, чорнявий, кароокий. Здивовано подивився на неї.

— А вам кого?

І не встигла Катя відповісти, як у передпокій влетіла юна істота років сімнадцяти, у коротенькій спідничці. Дівчина обняла Павла за талію й невинним капризним голосочком спитала:

— Паш, а хто це? Я думала, Костик з Леркою…

— Ааа… — фраза зависла, Катя не знала, що й сказати — в Аннину квартиру, щойно подруга поїхала, він привів дівулю. Катя повернула голову, зазирнула за двері, наче на номер:

— Ой, пробачте. Я, здається, помилилася номером.

Вона почала спускатись вниз, розгублена й розбита. Уже під навісом під’їзду зустріла пару. Здогадалась — Костик із Леркою підіймаються у квартиру її подруги.

Дощ, як і раніше, капав, але вже мляво, ніби вичерпав свої запаси.

Катерина поставила сумку на поруччя ґанку і заплакала. Її сліз ніхто не бачив — вже сутеніло.

Сідав телефон. Залишалося п’ять відсотків. На дзвінок Ані, на пояснення батареї не вистачить. Та й не хотілося зараз засмучувати подругу.

Що ж робити?

І тут Катя раптом усвідомила: увесь день вона припускалася помилок. Який дивний у неї сьогодні день. І почався не так…

Вона набрала номер батька.

— Тату, я від Толіка пішла.

— Ти плачеш? Ти де?

— Я… Я на вулиці, але скоро буду на вокзалі…

— Так… Години через дві буду там.

Усе. Ніч, дощ, довга дорога — але він приїде. Катя зайшла до тролейбуса, знесилена цим нескінченним днем, але спокійна. Рішення прийнято — вона їде додому. А з роботою владнає телефоном, якщо треба — приїде.

Вона забрала речі з камери схову, дістала дещо, перевдяглась у сухе.

А згодом батько, розтріпаний, нашвидкуруч одягнений, забіг до залу, озираючись. Він шукав доньку. Катя махнула рукою.

Він нічого не питав, схопив сумки, потягнув до машини.

І прийшла впевненість, зник страх — поруч татко, а значить, усе буде добре.

— Там термос ззаду. Мати сунула. Попий. Гарячий.

Катерина пригорнула термос до грудей, ковтала дрібними ковтками чай і витирала сльози. Батько мовчав. Навіщо питати? Захоче — сама розповість.

Катя їхала в дім під червоною бляшаною покрівлею, де світить сонце, де біля хвіртки росте береза, а в палісаднику жовтіють високі й пухнасті золоті кулі рудбекії. Вона задрімала.

Вона їхала туди, де її завжди чекають і люблять.