Смак зради

Ліда старанно вдавала, нібито у них зовсім немає сина. Принаймні, перед іншими вона виглядала саме так. Однак сама себе ловила на дивних моментах: то неочікувано зупиняла погляд на якійсь куртці, прикидаючи, чи не буде вона завелика для нього, то автоматично додавала до кошика улюблений Сашків зефір у шоколаді, забуваючи, що більше його ніхто в родині не їсть. Потім раптом схаменеться, збентежено видихає, викладає зефір назад та бере вафлі, які полюбляють і чоловік, і донечка Соня. А глибоко в душі задає собі одне й те саме питання: «Як саме я його втратила?»

З чоловіком на цю тему розмовляти було неможливо. Він викинув усі синові речі та фотографії, й варто було лише згадати про Сашка, як той миттю вибухав люттю. Якось навіть розтрощив сервант, порізавши собі руку уламками, і Ліда потім цілий місяць намагалася відчистити кров із підлоги. Зрештою, змирилася, придбала новий килим і сховала під ним ті незмивні плями. Вона розуміла його гнів: у синові він бачив не кого іншого, як Гену — брата Ліди, що колись зламав йому життя. Та й сама вона, якщо бути відвертою, давно відчула: Сашко мовби увібрав у себе той спадок, від якого вона намагалася втекти ще відтоді, як вирішила забути брата. І ось тепер вона воліє стерти з пам’яті рідну дитину. Лише тепер їй стало геть зрозуміло, чому мати до останнього вірила, що її син колись таки повернеться додому.

— Це твоя братова нечиста кров! — кричав чоловік, коли Сашко категорично відмовився ходити на будь-які спортивні секції — хокей, боротьбу або щось іще — і зненацька попросився до музичної школи. — Чуєш, що він каже? Скрипку він хоче! Ну, якби ще гітара… А скрипка? Він що, дівчисько?

У школі, де свого часу навчався Гена, його теж обзивали «дівчинкою». Він відрощував довге волосся, носив строкаті приталені сорочки, слухав незвичайну музику. А коли демонстрував усілякі закордонні журнали, аби пояснити, що це модний стиль, його все одно не сприймали серйозно в робітничому районі, де більшість учнів була з простих сімей працівників м’ясокомбінату. Гену регулярно били, і Ліда досить довго кидалася його обороняти, аж доки не відмовилася втручатися. Вона добре пам’ятала, як уперше не встала на його бік, а він докірливо глянув їй у вічі й прошипів крізь сльози:

— Ти така сама, як Шрам, зрадниця, ось хто ти!

Слізний присмак з’явився на її губах. Саме тоді Ліда вперше зрозуміла, що таке «смак зради».

«Король Лев» був їхнім найулюбленішим мультфільмом, вони й касету ніколи не прибирали зі столу. Генка змалку вважав справжнім героєм Сімбу, а Ліда обожнювала Тімона.

Від побоїв Гена не змінювався: прагнув стати або музикантом, або дизайнером одягу. Мама казала, що він у насліддя діда пішов — той мав дворянське коріння та палку пристрасть до мистецтва. А батько бурчав, що усе це вигадки. Проте мати мала фамільну печатку-перстень із дідівським гравіюванням і обіцяла подарувати її Гені, щойно йому виповниться вісімнадцять. Хлопець уже марив тим дарунком, навіть планував підробити дату народження.

— Та ти, певно, з’їхав з глузду? — сміялася Ліда. — Невже ти гадаєш, мама забула рік твого народження?

Зрештою, той перстень дістався саме Ліді, бо коли Гені сповнився вісімнадцятий рік, він уже жив із сумнівною компанією, захопився спиртним, а згодом і чимось тяжчим. Мати вся в сльозах, батько повторює, що не має більше сина. А нині така ж історія відбувається між чоловіком і Сашком.

Сашкові взагалі заборонили вчитися на скрипці, так само як і на гітарі, бо чоловік побоювався, що в хлопця «оселився» дух Гени. А відомо ж, що Гени вже немає на цім світі (принаймні вони були так переконані), адже з його хворобою довго не живуть. Щоправда, де саме він похований, ніхто не знав.

Колись вони довідалися про Гени недуг в період, коли брат підставив Лідиного нареченого (тоді ще просто коханого, з яким вона орендувала житло, щоби бути подалі від батьків). Ліда була на сьомому небі від щастя: вирвалася з-під суворого нагляду, поруч — кремезний хлопець, що відслужив, і навіть збирався подавати документи до Академії. Ліду лякала лише перспектива їхати до столиці, де вона була лише кілька разів і ніяк не звикала до галасливого мегаполіса.

І виявилося, що ті плани не судилося здійснити. З висоти років Ліда добре розуміла, що чоловік її, ймовірно, все одно не вступив би. А він щиро впевнений і досі, що саме зрадницький вчинок Гени перекреслив йому шлях.

Якось Гена об’явився серед ночі: побитий, із палаючими хворобливими очима. Ліда шкодувала його й впустила додому, дарма що наречений був проти. Брат розповів, що мусить переховуватися, і лишився в них на тиждень. Тоді він зізнався про серйозний діагноз.

Ліда злякалася, адже майже нічого не знала про подібну хворобу. Поділилася страхом із нареченим, і той негайно викинув Гену за двері, розкричавшись, що Ліда — дурепа, і якщо він тепер чимось заражений… Хоча, можливо, Гена образився, й тому «здав» їх, повідомивши правоохоронцям про схованки, де зберігав власні заборонені речі. Ще й потурбувався залишити «відбитки пальців» нареченого, якими б пакунками користувався — незбагненно, як саме. Тепер от і спробуй довести, що хтось тут «Шрам».

Згодом чоловік погодився віддати Сашка хоча б до художньої школи, мріючи, що, може, той стане архітектором. Однак усе ще хотів «перевиховати» його в спортсмена: примушував качатися, на вулиці поливав крижаною водою, хоч той заламував руки й плакав. Сашко частенько ридав, за що діставав від батька прізвисько «нюня». Якби не ці сльози, чоловік, імовірно, загнав би його в секцію силоміць, але змусити тренерів прийняти такого чутливого хлопця він не наважувався.

— Слабак, один в один, як твій Гена, — бурчав чоловік.

Ліда зітхала про себе. Вона чудово пам’ятала, що Гена не був «нюнею» — і коли його били, і коли злий вітчим карав, він жодного разу не зронив сльози.

Та Ліда не злилася на Сашка. Він був інакшим, тягнувся до мистецтва, мав власні уподобання в одязі, і це була його особливість.

Якось вона намагалася показати синові «Короля Лева», але той не оцінив мультик, і Ліді стало несподівано сумно.

Але принаймні Сашко не зв’язувався з поганою компанією та не курив, хоч батько, мабуть, волів би, щоб це трапилося, ніж ті «дивацтва», що відбулися далі.

Спершу він відростив волосся — точнісінько, як колись Гена, — батько схопив машинку й виголив його майже налисо. Сашко метався, плакав, обзивав батька, за що ще й отримав. А коли волосся відросло, пофарбував його в яскраво-зелений. Знову вибухнув скандал, син плакав і кричав.

Далі прийшла черга пірсингу, першого татуювання, а разом із ними й невпинних сварок. Закінчивши школу, Сашко заявив, що вступати нікуди не буде, бо хоче займатися татуюваннями, у чому йому стане в пригоді художня освіта.

Ліда злякалася: ну як же — без диплома? Хоча б коледж! Чоловік лише посміхався, бо мав надію, що армія втовкмачить у Сашка порядок. Ймовірно, він забув або не зважав на вроджену ваду серця, через яку тому навіть операцію робили. Тоді Ліда, ще вагітна Сонею, лежала з сином у лікарні й подумки поверталася до давніх спогадів про Гену.

Сварки в родині стали постійними. Чоловік пив і вже не контролював власних вибухів злості. Одного дня, коли Сашко таки зважився дати здачі, батько викинув його речі за двері:

— І щоб більше я тебе тут не бачив! — випалив він, сердито зиркаючи на сина.

Ліда плакала. Але коли чоловік і до неї простягнув руку, зрозуміла, що ліпше мовчати. Часом їй приходила думка, що треба йти, рятуватися, та куди? Адже батьківську квартиру давно продали, а її власних коштів із мізерної бібліотечної зарплатні не вистачить на окреме життя.

До того ж чоловік був надзвичайно турботливим до Соні, ніколи не образив би доньку, радше душу з неї здував. Тож Ліда боялася, що він нізащо не відпустить із нею і Соню. Часом він кидав фрази про те, що «скине зі сходів» будь-кого, хто задивляється на його дочку.

Сама Соня передбачливо не вела додому хлопців, і Ліда тільки випадково вичитувала її повідомлення у соцмережах, з яких дізнавалася, що ті хлопці в дівчини все ж є.

Одного разу, коли чоловік сидів у ванній, а вони з донькою ліпили вареники, Соня пошепки повідомила:

— Мам, Сашко за пару тижнів одружується.

Вареник випав з Лідиних пальців.

— Одружується?

— Так. Він хоче бачити й мене, і тебе на своєму весіллі, — пояснила Соня.

У грудях у Ліди занило.

— Ти з ним підтримуєш зв’язок?

Соня насупилась:

— Ну ви ж вигнали брата, але я ж не робот, щоб відрікатися. Хіба я безсердечна?

Ліда відчула сором, мовби донька знала всю правду про Гену й тим її дорікала.

— Я ж його особисто не виставляла, — виправдовувалася Ліда.

— Авжеж, ні, — розвела руками Соня. — Тільки жодного разу не стала на його бік. Гаразд, зараз не до з’ясувань. Я вирішила, що їду на весілля.

— Батько не дозволить, — зітхнула Ліда.

— От я й думаю, може ти що-небудь придумаєш?

Ліда страшенно боялася брехати чоловікові, але таки кивнула. Потім раптом спитала:

— У тебе є світлина? Нареченої, наприклад?

— А, Міли? — Соня розкрила ноутбук брудними від борошна руками. — Звісно, маю.

На фото наречена була з татуйованими руками, з дивною зачіскою, ще й проколотий ніс. Ліда застигла: чоловікові таке точно не сподобається!

— Жах, — промовила вона, не стримавшись.

— Мам, — обурилася Соня, — ти знову за своє. Просто придумай щось, щоб ми з тобою могли з’їздити.

Ліда і сама хотіла побачити сина, бо Соня показала їй повідомлення від Сашка: «Скажи мамі, що ми будемо безмежно раді її зустріти». На аватарці він мав жовте волосся і безліч татуювань.

Не сказати чоловікові правду виявилося складно, але Ліда вже навчилася маленьких хитрощів. Вона не обмовилася заздалегідь, хоча придбала сукню для доньки, а для себе узяла святкове плаття в секонді. Подарунок оплатила зі своїх заощаджень, сподіваючись, що чоловік нічого не помітить.

За день до від’їзду вона заявила:

— Померла тітка Дуся.

Збрехала абсолютно без вагань. Насправді тітка Дуся померла років десять тому, але чоловік про неї не чув.

— Мушу їхати, може, там спадок дістанеться, — додала Ліда.

Чоловік, який любив гроші, одразу пожвавішав:

— Без питань, їду з тобою!

— Ну, — удавано зітхнула Ліда, — але сестра Дусі казала, що дах геть зогнив, паркан розвалився… Мабуть, треба буде ремонтувати.

Його відразу пересмикнуло — він не бажав даремно працювати на когось. Хитрість спрацювала: чоловік одказав, що в нього зібрання на роботі й він «жодним боком» не може.

— То я тоді візьму Соню, — запропонувала Ліда. — Вона трохи допоможе.

— Куди саме їхати? — насупився чоловік.

— Та під Київ, — зіщулилася Ліда, бо насправді їх чекали під Львовом.

Чоловік недовірливо зиркнув, почувши місто, де мешкав Сашко, але Ліда вдала повну невинність, і він повірив:

— Ну, нехай.

У святковому одязі вони б точно викликали підозру, тож Ліда з Сонею заховали сукні та туфлі по торбах. Та донька аж сяяла від захвату й одразу повідомила Сашкові: «Ми летимо!»

— Там буде й Мілин брат, — додала вона. — Уявляєш, батьки Міли розбилися в автокатастрофі торік, тож їй лишився єдиний родич. Будь ласка, тільки не кажи дурниць про її татуювання…

Ліда тяжко зітхнула. Цілком наче вона була джерелом усіх зауважень.

У день відльоту Ліда хотіла вимкнути телефон, побоюючись, що чоловік чогось запідозрить, та врешті вирішила залишити зв’язок. Телефон і справді задзвонив, і Ліда пошкодувала, що не перемкнулася в авіарежим, та, на диво, це був інший номер:

— Алло?

— Лідіє, доброго дня. Мене звати Аня, я від вашого брата Геннадія телефоную.

Ліді відняло мову, ніби її облили окропом.

— Ген-на-дія? — вихопилось у неї.

— Так, — відповіла жінка. — Він… помирає. Хоче вас побачити.

Ліда сиділа ні жива ні мертва. Якби ж та Аня сказала, що Гена «привіт із того світу» передає, це б не так вразило, як новина про те, що він ще живий, але останні дні лічені.

— Ви ще тут? — перепитала Аня через мовчанку.

— Так, — прошепотіла Ліда. — Пробачте, я… гадаю, що він… уже…

Вона обірвала фразу.

— Ви приїдете?

У голосі співрозмовниці чулася ледь прихована нетерплячка. Ліда на якусь частку секунди усвідомила, як це безглуздо звучить: «Зараз приїду?» Але все ж чітко промовила:

— Так. Я їду.

Соня була засмучена, не розуміла, що за Геннадій і чому його існування втаювали. Ліді не було коли пояснювати.

«Нічого, — думала вона, — Сашко, можливо, зрозуміє. У нього весілля не останнє, а от брат — один єдиний».

Ліда не впізнала Гену. Він виглядав майже як чужа людина: худий, жовтуватий, волосся коротке й сивувате. Але, глянувши йому в очі, вона впізнала той погляд із темними плямами в блакитних райдужках.

Вона присіла на стілець, не відаючи, з чого почати розмову.

Гена сам потягнувся до неї й прохрипів:

— Лідочко…

Що казати, коли минуло аж двадцять років, а часу може бути лише кілька днів чи годин? Спочатку Ліда розгубилася, навіть подумки пошкодувала, що відгукнулася.

— Ти так дивишся, — стиха посміхнувся брат, — як тоді, коли ми разом дивилися «Короля Лева». Пригадуєш?

Ліда ледь кивнула, згадуючи всі деталі, і напруга почала танути. Вони завели душевну бесіду, перебиваючи один одного. Питали, розповідали, пригадували.

— Чому ти зник? — урешті здобулася на питання Ліда.

— Та я й не пропадав, — здивувався Гена. — Писав тобі листи, потім телефонував на домашній, але твій чоловік… А потім я вирішив, що ти не хочеш бачити мене. А два роки тому, здогадавшись, що, певно, в тебе вже є мобільний, відкопав номер і скинув СМС. А ти відповіла, щоб я більше не намагався з’являтися у вашому житті. Тоді я заспокоївся. Аж поки Аня не змусила мене розшукати тебе зараз. Чесно, я й не хотів.

Ліда збагнула, чия це «робота». Але вирішила не загострювати тему. Вона почала говорити про Соню, про Сашка, не згадуючи, що його вигнали.

— Тепер він розмальовує татуювання, уявляєш? Я гадала, він буде архітектором…

Гена злегка посміхнувся:

— А ти ж малювала мені синьою ручкою «наколки», пам’ятаєш? А мама репетувала, що таке лиш у злочинців…

— Не було такого! — знітилася Ліда.

— Та було, — відказав він. — Ми ж тоді ще зовсім дітьми були. Хоч іноді пригадати б ті часи…

Раптом Ліда зняла з пальця фамільний перстень, який колись мріяв отримати Гена, і надягла йому. Той виявився надто вільним. Серце стислося від усвідомлення, наскільки виснаженим став її брат.

Вони мовчки перезирнулися, і сльози тут вже були б зайві — усе прочитувалося без слів.

— А ця Аня — хто тобі? — насмілилася розпитати Ліда.

— Моя дружина. Дивовижна жінка. Вона витягла мене з прірви. Без неї я б давно пішов із цього світу, — хрипко відповів Гена.

Ліда лишилася в лікарні на ніч, чергуючи з Анею біля ліжка хворого. Їй страшно було, що Гена помре в її зміну, але той пішов до іншого світу на руках у коханої.

Коли Ліда прокинулась уранці, довкола стояла гнітюча тиша, і вона раптом усвідомила, що втратила його назавжди. Скорбота вдарила по ній із такою силою, якої не відчувала роками.

А потім сплило все інше: Сашкове весілля, її конфлікт із чоловіком. Він улаштував чергову бурхливу сцену й навіть ударив її. І цього разу Ліда… відчула полегкість. Це стало поштовхом, якого вона давно потребувала.

— Я йду, — сказала вона. — Досить. Я більше не хочу жити під постійним тиском, ніби мене не вважають за людину.

Чоловік глянув на неї з ненавистю та розгубленістю, а тоді криво всміхнувся:

— Вали, і куди ж? До нашого «блазня»-сина? От цікаво, як він прийме тебе?

Ліда випростала плечі:

— Не переймайся, я маю куди піти. Гена мені дещо залишив.

Чоловік миттю засяяв жадібністю, однак вона додала:

— Не розраховуй — тобі нічого не дістанеться.

Вона побоювалася, що він змусить її лишитися, але він, схоже, полегшено видихнув і фактично відпустив її. Ліда навіть подумала, що, можливо, сам давно планував інше життя, тільки боявся кидати Соню.

Насправді ж Гена лишив їй зовсім небагато грошей, бо більшу частину витратили на лікування. Але той факт, що чоловік не став її утримувати, все пояснив. Він зібрав речі, прихопив телевізор, холодильник і поїхав геть, лишивши квартиру Ліді з донькою.

Так вона вперше відчула звільнення, зовсім забувши, як це — жити без страху.

Пізніше Соня дістала для неї адресу тату-салону, в якому працював Сашко. Величезне місто було для Ліди незнайомим, вона двічі перепитувала шлях і все одно оминула потрібний будинок. Але все ж зрештою знайшла й несміливо зайшла.

Адміністраторка спитала, чи вона записана на конкретний час, і Ліда призналася, що ні. Пояснила, що хоче обговорити татуювання. За кілька хвилин їй дозволили пройти до кабінету, однак попередили, що о третій годині в майстра — наступний клієнт.

Ліда несміливо прочинила двері й мало не розплакалася: як змужнів її син…

— Мамо? — Сашко звівся на ноги, але, здається, не був особливо вражений — певно, Соня попередила його.

— Привіт, сину, — промовила Ліда.

Вона хотіла обійняти його, але боялася, що він відвернеться. Сашко сам підійшов до неї й ніяково пригорнув. Ліда вибухнула сльозами.

— Ну, мам… — озвався він, раптом звучачи дорослим низьким голосом.

Ліда обтерла мокрі щоки:

— Пробач, я не планувала ревіти. Узагалі-то я зі справою прийшла. Зможеш зробити мені тату?

Сашко витріщився, немов дитина:

— Тату? Тобі?

— А що тут дивного? Тобі ж можна, чому мені зась? — Ліда спробувала посміхнутися.

Син коротко розсміявся:

— Ти серйозно?

— Абсолютно. — Ліда вмостилася на кушетку для відвідувачів. — Хочу дещо пам’ятне.

Сашко помітно занервував:

— Може, покажу тобі каталоги з ескізами?

Ліда злегка похитала головою:

— Ні, у мене вже є ідея. Зможеш набити Сімбу? Ну, того левенятка з «Короля Лева», — уточнила вона, щоб він не заплутався.

Сашко полегшено посміхнувся:

— Звісно, можу. Адже ти колись так любила цей мультик, правда?

— Обожнювала, — тихо погодилася вона. — Дуже.

Виявилося, що робити татуювання досить боляче. Ліда несвідомо прикусила губу, відчуваючи солонуватий присмак крові. Заплющила очі — і їй раптом привиділася себе маленькою дівчинкою, що пригортається до меншого братика, разом вони сидять перед телевізором і вже вкотре спостерігають пригоди Сімби…