– Чуєш, істото! Моїй сестрі жити ніде, а ти зібралась здавати?! – верещав співмешканець, забувши, чия це квартира

Уляна поставила чашку кави на стіл і потягнулась до ноутбука. За вікном шумів ранковий двір: мами з візочками, чоловіки, що поспішали на роботу, діти, які бігли до школи. Звичайний понеділок, з якого починався робочий тиждень.

— Слухай, у мене тут думка з’явилася, — Уляна глянула на Павла, який лежав на дивані, уткнувшись у телефон. — Може, нам квартиру здати на пів року і махнути до Львова? Колега запропонувала перейти на віддалену роботу, а жити перший час можна в подруги.

Уляна навіть не очікувала такої реакції. Павло підскочив, ніби його вжалили, кинув телефон і стиснув кулаки.

— Чуєш, істото! Моїй сестрі жити ніде, а ти зібралась здавати?! — кричав співмешканець, забувши, чия це квартира.

У той момент Уляна зрозуміла — все скінчено. Два роки ілюзій розсипались на порох.

А колись було зовсім інакше. П’ять років тому, у двадцять вісім, Уляна купила цю квартиру. Невелику однокімнатну на околиці, зате власну. Вклала спадщину від мами, яку та залишила доньці після тривалої хвороби. Але грошей не вистачало, довелося додати власні заощадження і позичити у найкращої подруги Наталі.

Два роки Уляна жила скромно, економлячи на всьому: одяг купувала лише на розпродажах, обідала з контейнерами з дому, відмовляла собі в розвагах. Працювала системною адміністраторкою в невеличкій компанії, вечорами підробляла фрилансом. Борг перед Наталею віддала точно в строк і нарешті відчула себе захищеною. З’явилось відчуття ґрунту під ногами, якого так бракувало після смерті мами.

З Павлом познайомилися на виставці сучасного мистецтва. Уляна пішла туди з колегами, а Павло був другом одного з них. Високий, з розумним поглядом, він міг годинами розмірковувати про глибокі сенси найдивніших інсталяцій. Здавався таким самостійним, цікавим. Працював у якійсь дизайн-студії, займався інтернет-проєктами.

Павло вмів красиво залицятися: дарував незвичайні подарунки, готував екзотичні страви, влаштовував сюрпризи. Уляна закохалась як дівчинка, хоча завжди вважала себе розумною і практичною.

Через три місяці Павло натякнув, що втомився їздити через усе місто і платити за орендовану кімнату.

— Уявляєш, як буде зручно і дешевше разом, — говорив він. — Я допомагатиму з комуналкою, готуватиму, не пожалкуєш.

І Уляна погодилася. Перші тижні Павло справді готував сніданки, купував продукти, приносив додому якісь дрібнички — свічки, квіти, цукерки.

А потім раптово залишився без роботи.

— Проєкти згорнули, — пояснював Павло, лежачи на дивані. — На віддаленій мало платять, а в офіс не хочу повертатися — там душно, розумієш?

Уляна розуміла. І платила за квартиру, купувала продукти, оплачувала рахунки. Навіть новий телефон для Павла взяла на виплат на своє ім’я, коли його старий розбився.

— Це все тимчасово, зайченя, — заспокоював Павло. — От налагодиться — і я все поверну.

Але нічого не налагоджувалося. Зате з’явилися родичі Павла — точніше, його сестра Лєра. Висока, з яскраво фарбованим червоним волоссям, гучна і безцеремонна. Лєра дзвонила щовечора: то скаржилась на чергового хлопця, то просила позичити грошей.

— Сестричка знову без роботи, — зітхав Павло. — Їй би стати на ноги, знайти нормального мужика.

Уляна мовчала. Лєра їй не подобалася, але ж це сестра Павла, не чужа людина. Декілька разів доводилося «позичати» гроші, які ніхто й не збирався повертати.

— Шкода, що у нас немає зайвої кімнати, — якось задумливо мовив Павло. — Лєрка б підтягнулася, пожила з нами.

Уляна тоді злякалася. Це була її квартира, її правила. Вона тільки-но розрахувалася за житло, впоралася з боргами. Квартира — єдине, що давало відчуття безпеки.

— Їй краще самій впоратись, — відповіла тоді Уляна. — Нам і так удвох тісно.

Павло образився, але промовчав. А Лєра почала приходити частіше. Пила чай на кухні, розповідала дикі історії про своє життя, вмикала гучну музику. Уляна терпіла, але тримала дистанцію.

Кожного разу після її відходу Павло починав довгі розмови про те, що родина — це головне, що сестра — єдина рідна людина, що Уляна повинна зрозуміти.

— Розумієш, я за неї відповідаю. Тато перед смертю просив приглянути, — пояснював Павло.

Уляна кивала, але свою позицію не змінювала. І з кожним днем відчувала, як зростає напруження.

Ідея поїхати до Львова з’явилася раптово. Наталя, та сама подруга, яка колись позичила гроші на квартиру, переїхала туди два роки тому. Кликала в гості, а нещодавно написала, що здає кімнату у своїй двокімнатній квартирі.

— Переїжджай, — переконувала Наталя. — Тут айтішників більше цінують, зарплати вищі. А свою квартиру здаси — буде додатковий дохід.

Уляна обмірковувала цю думку кілька тижнів. Поговорила з керівником — виявилося, перехід на віддалену роботу можливий. Усе складалося вдало.

Звісно, потрібно було чесно поговорити з Павлом, обговорити варіанти. Можливо, він теж зацікавиться переїздом? Знайде там нові проєкти, замовлення? Уляна сподівалась на конструктивну розмову, на спільне рішення.

Але натомість отримала крик і образи. Павло носився квартирою, як звір у клітці.

— Ти мене виганяєш! — кричав він. — Тобі байдуже на мою сім’ю! Моя сестра залишиться без даху над головою, а тобі все одно!

— До чого тут твоя сестра? — Уляна намагалася повернути розмову в спокійне русло. — Я говорю про нас із тобою.

— Лєрка без роботи, її виселяють з орендованої квартири! — Павло не слухав. — А ти зібралась здавати житло чужим людям!

— Це моя квартира, і я вирішую, що з нею робити, — твердо відповіла Уляна.

— А, так от як ти заговорила? — примружився Павло. — Твоя квартира? А як же «ми разом»? Як же «сім’я»?

— Ми не сім’я, — тихо сказала Уляна. — Ми навіть не пара по-справжньому. Ти живеш моїм коштом, Павле. Два роки я оплачую все.

— А що я, по-твоєму, маю робити? В офіс іти пахати за копійки? — у голосі чоловіка звучала образа. — Я творча людина, мені потрібна свобода!

Уляна промовчала. Безглуздо щось доводити людині, яка вважає роботу за гроші чимось ганебним. Але для себе вона все вирішила.

Того ж вечора Павло заявився додому з Лєрою. Сестра плюхнулась на диван і нахабно почала клацати пультом від телевізора.

— Раз ти їдеш, Лєрка залишиться тут, — заявив Павло. — Їй ніде жити, а за квартиру вона платити зможе.

Уляна спокійно підвелася з крісла, пішла в спальню й дістала з шафи велику валізу. Методично склала речі Павла — трохи одягу, ноутбук, зарядні пристрої, документи. Поставила валізу біля дверей.

— Ти нас виганяєш? — не повірив очам Павло.

— Тільки тебе, — уточнила Уляна. — Це моя квартира, куплена за мої гроші. І я не дозволяю тут жити ні тобі, ні тим паче твоїй сестрі.

— Ах ти істота! — заверещала Лєра, схопившись із дивана. — Мій брат тебе утримував, а ти так із ним?!

Уляна навіть не озирнулася. Відчинила вхідні двері й виставила валізу в коридор.

— У вас десять хвилин, щоб піти, — сказала спокійно. — Інакше я викличу поліцію.

Павло дивився на неї з недовірою, ніби не вірив, що тиха, поступлива Уляна здатна на такий вчинок. А потім схопив сестру за руку й витягнув у під’їзд.

— Ти ще пожалкуєш! — крикнув він, грюкнувши дверима.

Уляна замкнула замок, притулилась до дверей і повільно сповзла на підлогу. Тіло тремтіло. Невже все закінчилося? Невже вона наважилась?

Телефон розривався від повідомлень. Павло писав без упину, чергуючи вибачення з образами.

«Вибач, я зірвався. Давай поговоримо.» «Ти все зіпсувала, мерзота.» «Кохана, повернись, я люблю тебе.» «Ти безсердечна тварюко.»

Уляна поклала телефон екраном донизу. Досить. Вона й так занадто довго дозволяла собою користуватись. Усе, що куплено працею та гідністю, — не місце для скандалів і маніпуляцій.

Наступного дня Уляна пішла на роботу, як завжди, намагаючись не думати про вчорашній скандал. Увечері змінила замки у квартирі й попередила консьєржку Ніну Петрівну, щоб колишньому співмешканцю ключі не видавали ні під яким приводом.

— Розумію, люба, — кивнула літня жінка. — Я за двадцять років тут таких історій надивилася. Не хвилюйся, під мою відповідальність ніхто не пройде.

Два тижні минули у відносному спокої. Павло перестав писати, і Уляна сподівалась, що він нарешті зрозумів: вороття до минулого не буде. Повертаючись із роботи, дівчина вже звично звернула до під’їзду й завмерла — біля вхідних дверей стояла Лєра.

— Привіт! Нарешті дочекалася, — вигукнула сестра Павла, нервово смикаючи коротку спідницю. — Паша сказав, ти дозволила мені тут пожити, поки ви у Львові.

Уляна повільно видихнула. Навіть зараз, коли між ними все скінчено, Павло продовжував маніпулювати. Використовував сестру як інструмент тиску.

— Паша збрехав, — спокійно відповіла Уляна. — Я нікому не дозволяла жити в моїй квартирі. Тим більше Лєро, тобі.

— Але мені нікуди йти, — у голосі Лєри з’явились жалібні нотки. — Паша сказав, що все домовлено. Я вже речі зібрала.

— Це проблема Паші, — твердо відповіла Уляна. — Хай поселить тебе в себе. Де він зараз живе?

Лєра знітилась.

— У батьків, — неохоче визнала вона. — Але там мені місця немає. Тато сказав, або я знайду роботу, або хай Паша мене утримує.

— Що ж, тепер ти знаєш правду, — Уляна обійшла Лєру й попрямувала до під’їзду. — Гарного вечора.

Зайшовши всередину, Уляна одразу вирушила до консьєржки. Подякувала Ніні Петрівні за пильність, забрала дублікат ключів, що зберігався у літньої жінки, і на всяк випадок попросила змінити код домофона.

— А то, знаєте, всяке буває, — пояснила Уляна, не вдаючись у подробиці.

Ніна Петрівна розуміюче кивнула.

Увечері Уляна зателефонувала Наталі. Подруга чекала новин про приїзд до Львова.

— Як справи? Коли вирушаєш? — спитала Наталя. — Кімната тебе чекає, та і я вже скучила.

— Через тиждень, — відповіла Уляна. — Треба доробити справи на роботі, знайти орендарів на квартиру.

— А Павло? — обережно поцікавилась подруга. — Вмовила переїхати з тобою?

Уляна коротко розповіла про розрив.

— Отакої, — здивувалася Наталя. — А виглядав таким спокійним і зручним. Не шкода витрачених років?

Уляна замислилась. Два роки з Павлом. Тисячі витрачених на нього гривень. Дні, заповнені його примхами, умовляннями, ниттям. Звичка виправдовуватись, пояснювати, чому їй потрібен особистий простір.

— Шкода, — чесно відповіла Уляна. — Але не квартиру — себе. Соромно, що так довго дозволяла їм обом сісти мені на шию.

— Значить, усе на краще, — підсумувала Наталя. — Ти зрозуміла, що стосунки, де любов тримають на шантажі — це не стосунки.

Уляна мовчки погодилась.

Через агентство квартиру вдалося здати швидко — буквально за пару днів до від’їзду. Молода сімейна пара зі Львова — тихі, відповідальні, з постійною роботою. Сергій і Марина підписали договір на пів року, внесли передплату і страховий депозит.

— Ми дуже акуратні, — запевнила Марина, оглядаючи чисту, затишну квартиру. — Можете навіть не приїжджати з перевірками.

— У договорі все прописано, — усміхнулась Уляна. — Але я таки навідаюся через пару місяців, якщо ви не проти.

Сергій розуміюче кивнув. Уляна відчула: контроль — це спокій. Особливо коли мова йде про таку важливу річ, як власне житло.

Львів зустрів Уляну дощем і прохолодним вітром. Наталя чекала на вокзалі з парасолькою і теплою курткою.

— Ласкаво просимо в нове життя, — обійняла подругу.

Уляна усміхнулась. Дивне відчуття свободи огорнуло її. Наче скинула важкий рюкзак, який тягнув плечі до землі. І тепер можна було дихати на повні груди.

Нова робота виявилася цікавою, колеги — доброзичливими, а життя у Львові — насиченим враженнями. Уляна гуляла вздовж Руської, ходила в музеї, записалась на курси фотографії. Наталя часто водила подругу в затишні кав’ярні та на концерти маловідомих гуртів.

Навесні, коли Львів розквітав і наповнювався туристами, Уляна отримала повідомлення від Павла. Перше за кілька місяців. Колишній співмешканець писав, що все зрозумів, змінився, знайшов постійну роботу. Потім надіслав голосове: «Слухай, я справді хочу все виправити. Давай спробуємо знову? Тільки, до речі, можна Лєру на час вписати? В неї знову проблеми з житлом.»

Уляна усміхнулась і натиснула «заблокувати». Нічого не змінилося. Просто тепер це вже не її проблема.

Своє життя Уляна почала збирати як конструктор — ретельно, обдумано обираючи кожен елемент. Нове місто, нові люди, дистанційний контракт із гарною оплатою. Уляна більше не погоджувалась «заради зручності» — ні на житло, ні на чоловіків.

Згодом з’явилися нові знайомі, зустрічі, захоплення. Уляна почала більше цінувати свою незалежність. Квартира, яку так наполегливо хотіли відняти Павло і Лєра, стала для неї якорем і стартом водночас. Вона зрозуміла, як важливо мати щось своє. Не тому, що квадратні метри — а тому, що це про межі. Межі особистого простору, поваги, самостійності.

Одного вечора, коли Уляна поверталась із роботи, задзвонив телефон. Незнайомий номер.

— Алло? — обережно відповіла вона.

— Добрий вечір, Уляно, — пролунало в слухавці втомленим жіночим голосом. — Ви мене не знаєте, це Ніна Михайлівна, мама Паші. Ми з чоловіком хвилюємось за сина. Він зник, цілими днями сидить у кімнаті. Може, ви поговорите з ним? Він вас досі любить…

Уляна відчула укол жалю. Не до Павла — до його батьків, яким доводиться розгрібати наслідки інфантильності сина.

— Дякую за турботу, Ніно Михайлівно, — м’яко відповіла Уляна. — Але ми з Павлом давно розійшлись. Це більше не моя відповідальність. Усього доброго.

Уляна поклала слухавку. Раніше така розмова викликала б почуття провини, бажання допомогти, щось пояснити. Але тепер вона точно знала: її життя належить тільки їй.

Питання «а раптом» більше не поверталося до Уляни. Навіть у тиші вечорів, навіть коли було самотньо. Бо вона більше не хотіла бути «зручною». Тільки — справжньою.

Квартира в рідному місті, як і раніше, здавалася й приносила стабільний додатковий дохід. Уляна двічі їздила перевірити орендарів — усе було в повному порядку. Сергій і Марина виявились відповідальними, продовжили договір ще на рік. Уляна була спокійна.

Іноді в розмовах із новими знайомими спливала історія з Павлом. Уляна розповідала її коротко, без зайвих емоцій:

— Просто одного разу я зрозуміла, що не можна дозволяти комусь маніпулювати твоєю добротою.

Вечорами, сидячи з книжкою біля вікна з видом на Високий Замок, Уляна думала, що життя нарешті стало саме таким, яким вона завжди хотіла його бачити. І якщо хтось знову скаже: «А ти не могла б…» — Уляна точно знала, що відповість.

Вона відповість: «Ні».

Бо найважливіше в житті — вміти відстоювати власні межі. І іноді вчасно сказати «ні» тим, хто звик чути тільки «так».