Чоловік принижував мене перед усією ріднею, а я терпіла, але одного дня вирішила йому помститися

Знову цей запах. Кориця з ваніллю. Я в сотий раз перевіряю рецепт чизкейка, хоча знаю його напам’ять. Руки тремтять, коли дістаю форму з духовки. Будь ласка, нехай цього разу все буде ідеально.

— Машо, ти там заснула? — долинає з вітальні голос Андрія. — Гості зачекалися десерту!

Поспіхом нарізаю чизкейк, прикрашаю свіжою малиною. Кожен рух відточений — боюся зробити помилку. У голові луною звучать його слова з минулої сімейної вечері: «Як завжди, руки-гачки. Навіть простий торт нормально порізати не можеш».

Захожу у вітальню з підносом. За столом уся його рідня — мама, тато, сестра з чоловіком. Посміхаються, розмовляють. Лише свекруха дивиться своїм звичним прищуром.

— А ось і наша кулінарка! — Андрій зустрічає мене своєю фірмовою усмішкою. — Сподіваюся, цього разу без сюрпризів?

Розставляю тарілки, стараючись не зустрічатися ні з ким поглядом. Першим пробує Андрій. Я затамувала подих.

— М-да… — він демонстративно кривиться. — Ти серйозно думаєш, що це можна їсти? Де ти бачила, щоб чизкейк був таким сухим?

— Вибач, я… — починаю я, але він перебиває:

— Ти що, справді не можеш запам’ятати елементарний рецепт? Скільки разів повторювати — температура 160 градусів, не більше! Будь-яка дурненька впорається, а ти…

Свекруха хитає головою:

— Андрійку, не сердься. Машенька старалась…

— Ото й воно, що старалась! — він роздратовано відсуває тарілку. — Все, як завжди — через одне місце. Інколи думаю — може, треба було одружитися з тою, яка хоча б готувати вміє?

Усі ніяково сміються. А я стою, вчепившись у піднос побілілими пальцями. Усередині щось ламається — тихо, але безповоротно.

— Я принесу каву, — видавлюю з себе і тікаю на кухню.

Руки тремтять, коли ставлю чашки на піднос. У голові пульсує: «Скільки ще це терпіти?»

Увечері, коли гості розійшлися, я довго стою перед дзеркалом у спальні. Коли я стала такою? Сіре обличчя, згаслі очі, опущені плечі. Де та весела дівчина, яка колись мріяла про велике кохання?

З вітальні долинає голос Андрія — він комусь дзвонить:

— Так, уявляєш, знову зіпсувала десерт. Я вже не знаю, як її вчити — хоч об стіну бийся…

Я вдивляюся у своє відображення. Усередині виростає щось темне, важке. Цокання годинника на стіні раптом стає оглушливим.

Досить. Більше ніколи.

Цієї ночі я майже не спала. Вперше за десять років шлюбу у голові було кришталево ясно. План склався сам собою — простий і страшний водночас.

Завтра я покажу йому, як це — бути приниженим. І байдуже на наслідки.

— Машо, сонечко, ти збожеволіла? — Андрій сіпається у мотузках, прив’язаних до спинки ліжка. — Розв’яжи мене негайно!

Я дивлюся на нього, такого безпорадного, і всередині розливається дивний спокій. Більше не тремтять руки, не зривається голос.

— Знаєш, любий, я тут подумала… — повільно проводжу пальцем по його щоці. — Десять років — достатній термін, щоб навчитися готувати ідеальний чизкейк. Але чомусь ти все одно знаходиш, до чого причепитися.

— Маша, припини цей цирк! — він намагається говорити владно, але в голосі пробивається страх. — Негайно розв’яжи мене, або…

— Або що? — нахиляюся ближче. — Розкажеш усім, яка я нікчемна дружина? Ой, постривай… ти ж і так це робиш. При кожній зручній нагоді.

Встаю й починаю ходити по кімнаті. За вікном розвидняється, але штори щільно запнуті. Телефони вимкнені — ніхто не завадить нашій особливій розмові.

— Пам’ятаєш наше весілля? — зупиняюся біля туалетного столика. — Ти тоді вперше принизив мене на людях. «Криворука наречена навіть букет нормально кинути не може!» Усі сміялися. А я усміхалася, бо думала — ти просто пожартував.

— Маша, я… — він замовкає під моїм поглядом.

— Мовчи. Тепер моя черга говорити, — беру гребінець, проводжу ним по волоссю. — Знаєш, що найсмішніше? Я ж справді старалася стати кращою. Брала уроки кулінарії, читала книжки з етикету, худла… Але тобі завжди було мало.

Андрій затих. Вперше за всі роки він мене слухає, справді слухає.

— А пам’ятаєш тогорічний корпоратив? Коли ти при всіх своїх колегах розповідав, яка я безтолкова? «Уявляєте, вона навіть праску нормально ввімкнути не може — усе горить!»

Підходжу до вікна, злегка відсовую штору. На вулиці прокидається місто.

— Ти знаєш, що я тоді в туалеті плакала? Ні, звісно, не знаєш. Ти був занадто зайнятий — травив байки про свою нікчемну дружину.

— Маша, я не хотів… — його голос звучить глухо. — Це були просто жарти…

Різко обертаюся:

— Жарти?! А коли ти при моїх батьках заявив, що я не можу завагітніти, бо «навіть у цьому некомпетентна» — це теж був жарт?

Він блідне. Цей момент ми обоє пам’ятаємо надто добре.

— Три викидні, Андрію. Три! А ти… ти перетворив мій біль на привід для чергової насмішки.

Сідаю на край ліжка. Дістаю з шухляди тумбочки альбом із нашими фотографіями.

— Дивися, яка я тут щаслива, — показую знімок десятирічної давнини. — Очі горять, усмішка щира. А ось фото з минулого Нового року, — перегортаю сторінку. — Бачиш різницю? Ти повільно вбивав у мені все живе, день за днем, рік за роком.

Андрій сіпається в путах:

— Послухай, я розумію, що був неправий. Давай поговоримо спокійно…

— О, тепер ти хочеш поговорити? — усміхаюся. — А де було це бажання раніше? Коли я намагалася пояснити, як мені боляче від твоїх «жартів»?

Встаю, йду до шафи. Дістаю валізу, починаю методично складати речі.

— Що ти робиш? — у його голосі паніка.

— Те, що мала зробити давно, — акуратно складаю блузку. — Йду.

— Ти не можеш! — він майже кричить. — А як же я? Що скажуть люди?

— А ось це, милий, уже не мої проблеми, — застібаю валізу. — Нехай твоя мама вчить тебе готувати ідеальний чизкейк.

Дістаю телефон, набираю повідомлення його сестрі: «Зайди до Андрія за кілька годин. Ключ під килимком».

— Ти ж розумієш, що я цього так не залишу? — його голос тремтить від люті. — Я всім розповім, яка ти психопатка!

Обертаюся до нього востаннє:

— Розповідай. Тільки врахуй — у мене є десятки записів твоїх «люб’язних жартів». І повір, громадськість буде в захваті від твого почуття гумору.

Його обличчя спотворюється:

— Ти… ти все записувала?

— А ти думав, я просто терпіла? — усміхаюся. — Ні, милий. Я вчилася. Вчилася бути сильною. І знаєш що? Дякую тобі за цей урок.

Беру валізу, йду до дверей. За спиною чую його крики, благання, погрози. Але всередині — абсолютна тиша й спокій.

У передпокої зупиняюся біля дзеркала. Дивлюся в очі тій, іншій Маші — рішучій, вільній. Вона посміхається мені, і я усміхаюся у відповідь.

Прощавай, дорогий. Дякую за все.

Замок клацає за спиною, і я роблю перший крок у нове життя. Усередині розливається дивовижне відчуття — ніби птах, який роками сидів у клітці, нарешті розправив крила.

А в кишені гуде телефон — повідомлення від сестри Андрія: «Їду. Що сталося?»

Я не відповідаю. Хай сама побачить. Хай усі побачать.

Сідаю в таксі:

— До аеропорту, будь ласка.

Водій киває, і машина рушає з місця. У дзеркалі заднього виду я бачу, як зникає силует дому, де минули десять років мого життя. Десять років принижень, болю й страху.

Але це у минулому. Попереду — тільки свобода.

І знаєте що? Я обов’язково навчуся готувати ідеальний чизкейк. Але тепер — тільки для себе.

Тиждень по тому я сиджу в затишному кафе десь на околиці Барселони. Переді мною — чашка гарячого шоколаду й свіжа місцева газета, де я намагаюся розібрати іспанські слова.

Телефон вібрує — чергове пропущене повідомлення від свекрухи через месенджер. Усміхаюся й вимикаю звук. За ці дні я отримала, мабуть, сотню повідомлень і дзвінків. Від його батьків, від спільних друзів, навіть від сусідів.

— Ще кави? — офіціант приносить рахунок і говорить іспанською.

— No, gracias, — відповідаю з усмішкою, радіючи, що принаймні ці прості фрази вже вивчила.

Відкриваю ноутбук. У пошті лист від сестри Андрія, Каті:

«Маша, я розумію твої почуття, але те, що ти зробила… Андрій у жахливому стані. Він навіть на роботу не виходить. Може, варто поговорити?»

Закриваю листа без відповіді. Замість цього відкриваю документ, який почала писати ще в літаку. «Історія одного шлюбу» — банальна назва, але яка різниця?

«Я навчилася усміхатися, коли боляче. Навчилася ковтати сльози разом із черговою порцією приниження. Щоранку я прокидалася з думкою — може, сьогодні буде інакше? Може, сьогодні він нарешті побачить у мені людину, а не завжди неправильну, невмілу, негідну його дружину…»

Пишу й пишу, не помічаючи, як летить час. Слова ллються потоком — усе те, що я тримала в собі роками.

Телефон знову оживає — цього разу повідомлення від подруги:

«Увімкни СТБ в інтернеті! Там твій колишній дає інтерв’ю!»

Швидко знаходжу трансляцію. І справді — Андрій у студії якогось ток-шоу. Осунений, із колами під очима.

— Я був сліпим, — його голос тремтить. — Тільки коли вона пішла, я зрозумів, яким монстром був. Маша, якщо ти це дивишся — пробач мене. Я все усвідомив. Давай почнемо спочатку…

Вимикаю трансляцію. Гірко сміюся — треба ж, який талановитий актор. Цікаво, скільки заплатили за це шоу?

Нове повідомлення — від його матері:

«Машенька, донечко, він справді змінився! Благаю, повернися, дай йому шанс…»

А слідом — від самого Андрія:

«Я записався до психолога. Я змінююсь. Клянуся, все буде інакше…»

Хитаю головою. Пізно, милий. Занадто пізно.

Увечері гуляю набережною. Море шумить, у повітрі пахне сіллю і свободою. Заходжу до маленької кондитерської, де працює літній іспанець Хосе. Він уже знає мене — я приходжу сюди щодня вчитися готувати десерти.

— Любителька чизкейків, — усміхається він.

Киваю. Завтра почнемо з чизкейка. Яка іронія.

До квартири повертаюся затемна. Вона маленька, але затишна — білі стіни, великі вікна, вид на море. Перше житло, яке я обрала сама.

Відкриваю ноутбук — новий лист від видавництва:

«Шановна Маріє! Ваша історія нас зацікавила. Готові обговорити публікацію…»

Усміхаюся. Хто б міг подумати, що мій біль перетвориться на книгу, яка, можливо, допоможе іншим жінкам знайти в собі сили почати нове життя.

За кілька місяців я заходжу до своєї кондитерської — так, тепер вона моя. Хосе погодився продати мені справу, побачивши мою пристрасть до випічки. На щастя, я багато років відкладала гроші, і тепер у мене достатньо накопичень. Щоранку я печу чизкейки, круасани, тарти. І знаєте що? Вони ідеальні.

На столику біля вікна — свіжий номер журналу. На обкладинці фото Андрія з новою дівчиною і заголовок: «Історія каяття: відомий бізнесмен розповів про свої помилки…»

Усміхаюся і викидаю журнал. Це більше не моя історія.

Дзвонить телефон — номер незнайомий.

— Маріє? Це Олена з центру допомоги. Прочитала вашу книгу… Чи не могли б ви виступити перед нашими підопічними? Багатьом жінкам потрібна ваша історія.

— Звісно, — відповідаю без вагань. — Коли?

Увечері сиджу на балконі, дивлюся на захід сонця. У духовці печеться черговий чизкейк — цього разу з лавандою та чорницею. Мій особливий рецепт.

Телефон знову пілікає — останнє повідомлення від Андрія:

«Я досі люблю тебе…»

Не відповідаю. Натомість відкриваю пошту й пишу:

«Шановна Олено! Так, я готова поділитися своєю історією. Бо кожна жінка заслуговує бути щасливою. Кожна заслуговує на повагу. І кожна має знати: ніколи не пізно почати спочатку…»

У повітрі пахне свободою. І знаєте що? Ця свобода набагато солодша за будь-який десерт.

Накриваю плечі пледом і дивлюся, як сонце повільно тоне в морі. Хто б міг подумати — я, завжди така правильна й обережна, раптом зважилася на божевільний крок. Залишила все й поїхала до чужої країни. Знаєте, що найдивніше? Вперше за довгі роки я не прокручую в голові, що б сказав Андрій. Не уявляю його зневажливу усмішку, не чую їдких коментарів. Вперше мені байдуже, правильно я живу чи ні.

Я б із задоволенням залишилася і в рідній країні, але досі боюся його.

Роблю ковток кави й усміхаюся своїм думкам. Цікаво виходить — втративши звичне життя, я ніби знайшла себе справжню. Ту дівчину, яка колись мріяла відкрити свою кондитерську. Яка любила дуріти й не боялася здаватися смішною.

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

Чоловік принижував мене перед усією ріднею, а я терпіла, але одного дня вирішила йому помститися