Лілія затрималася в офісі допізна — робота стала єдиним порятунком від тяжких думок. За вікном уже стемніло, коли телефон завібрував від вхідного повідомлення. Віктор написав коротко: «Нам треба поговорити. Чекаю вдома».
Вимкнувши комп’ютер і зібравши речі, Лілія повільно попрямувала до машини. Щось у тоні цього повідомлення підказувало — розмова буде непростою. Останні місяці їхнє спільне життя нагадувало сусідство двох чужих людей.
У квартирі горіло світло. Віктор сидів на кухні, нервово постукуючи пальцями по столу.
— Я подаю на розлучення, — випалив він, щойно Лілія переступила поріг кухні, навіть не давши їй зняти пальто. Він завмер, явно очікуючи бурхливої реакції.
Лілія повільно розстебнула ґудзики, повісила пальто на спинку стільця. Уважно подивилася на чоловіка й знизала плечима:
— Гаразд.
— Що значить «гаразд»? — Віктор розгублено кліпнув. — Ти навіть не спитаєш чому?
— А варто? — Лілія підійшла до вікна. — Ми обидва знаємо, що останній рік просто тягнемо час.
Віктор сидів, явно не знаючи, що робити далі. Такої реакції він точно не очікував.
— Я думав, ти будеш плакати, просити не йти…
— Навіщо? — Лілія усміхнулася. — Щоб ти потім при кожному зручному випадку нагадував, як я принижувалася й благала тебе залишитися?
Віктор відкрив рот, але не знайшов, що відповісти. Натомість дістав із кишені зв’язку ключів і поклав на стіл:
— Я переїду до Славка. Він поки що один живе, місце є.
— Як скажеш, — Лілія навіть не повернулася.
Віктор ще трохи потупцював на місці й вийшов у коридор. Тільки коли вхідні двері грюкнули, Лілія видихнула й притулилася чолом до холодного скла. Усередині була порожнеча — ні болю, ні образи, лише дивне полегшення.
Наступні дні минули в якомусь тумані. Віктор заїжджав за речами, збирав їх мовчки, кидаючи невдоволені погляди на дружину. Мабуть, досі не міг змиритися з тим, що вона не намагається його зупинити.
— Ти хоч розумієш, що тепер доведеться ділити майно? — запитав він, запихаючи в сумку чергову стопку сорочок.
— А що ділити? Квартира моя, куплена до шлюбу.
— Ну-ну, — Віктор скривив губи. — Подивимося, що скаже суд. Я теж маю право на частку.
— На яку частку, Вітю? Ти за п’ять років навіть на ремонт не витратився.
— Зате я весь цей час платив за комуналку!
Лілія лише махнула рукою — сперечатися було безглуздо. Віктор завжди вмів перетворити будь-яку дрібницю на свою велику заслугу.
На роботі ніхто не знав про майбутнє розлучення. Лілія з головою поринула в новий проєкт, засиджуючись в офісі до ночі. Додому повертатися не хотілося — там усе нагадувало про безглуздо витрачені роки.
— Лілю, ти б хоч фарбуватися не забувала, — якось зауважила колега Марина. — А то он, кола під очима.
— Та годі, кому я тут потрібна така гарна? — віджартувалася Лілія, але ввечері все ж затрималася біля дзеркала. Справді, мала кепський вигляд — змарніла, зблідла. Хоча яка тепер різниця?
Тим часом Віктор насолоджувався холостяцьким життям. Лілія випадково натрапляла на його фотографії в соцмережах — вечірки, бари, нові знайомі. Славко регулярно відзначав друга на знімках, мабуть, спеціально, щоб вона бачила.
— Уявляєш, цей козел ще й пишається тим, що кинув дружину! — обурювався Славко в телефонній розмові зі спільною знайомою, не знаючи, що Лілія сидить поруч. — Ходить, хвалиться, що нарешті звільнився. Я його поки що терплю, але чесно — дістав уже.
Юрист, який займався їхнім розлученням, зателефонував за два тижні:
— Ліліє Андріївно, документи готові. Можна підписувати.
— Гаразд, — відповіла вона. — Тільки давайте не поспішати. Дайте мені ще пару днів.
Віктор теж не квапився — втратив інтерес до шлюборозлучного процесу, захопившись новим життям. Усе йшло до тихого, спокійного розставання. До того самого дня, коли пролунав дзвінок із села.
— Лілечко, — голос тітки Віри тремтів. — Біда у нас. Дяді Колі зовсім погано. Лікарі кажуть — дні лічені залишилися.
— Як погано? — розгубилася Лілія. — Він же ніби бадьорий був?
— Та хто його знає, — схлипнула тітка Віра. — Може, й виду не подавав. Ти приїжджай, він дуже просить. Каже, важлива справа є.
Дядько Коля, рідний брат батька, замінив Лілії батьків після їхньої загибелі в аварії. Кожне літо вона проводила в його домі, допомагала на городі, слухала нескінченні історії про минуле. Він ніколи не був одружений, дітей не мав, але племінницю любив, як рідну доньку.
— Звісно, тітко Віро, я виїжджаю.
До села було чотири години їзди. Лілія мчала порожньою трасою, згадуючи останню зустріч із дядьком — на новорічні свята. Віктор тоді відмовився їхати, пославшись на важливу зустріч із друзями. Дядько Коля лише головою похитав: «Не твій він чоловік, Лілько. Ох, не твій».
Старий будинок зустрів її скрипом підлоги й запахом ліків. Дядько Коля лежав у своїй кімнаті, схудлий, змарнілий, але очі дивилися так само проникливо.
— Нарешті, — слабко усміхнувся він. — А я вже думав, не встигну…
— Дядь Колю, ну що ти таке кажеш, — Лілія присіла на край ліжка, взяла його руку у свої. — Все буде добре.
— Не обманюй старого, — дядько Коля слабо усміхнувся. — Я ж бачу, як тітка твоя на мене дивиться. Але я не про це хотів поговорити. Ти ось що… ти до Марії Федорівни з’їзди.
— До якої Марії Федорівни? — здивувалася Лілія.
— У Львів. До моєї двоюрідної сестри. Вона давно просила тебе відвідати, та все якось не складалося.
— Вперше про неї чую.
— Бо вона з твоїм батьком у сварці була. Давня історія, я тобі потім розповім. Ти головне з’їзди до неї. Адресу я тітці Вірі залишив.
Через три дні дядька Колі не стало. Лілія залишилася ще на тиждень, допомагаючи тітці Вірі з похоронами та документами. Про загадкову Марію Федорівну вона згадала тільки після повернення додому.
На роботі накопичилася купа справ, телефон розривався від дзвінків клієнтів. У метушні робочих днів Лілія майже забула про останнє прохання дядька. Але тітка Віра сама зателефонувала:
— Лілечко, я тут конверт знайшла. Дядько Коля просив тобі передати, якщо що. Там адреса ця, у Львові.
Лілія відклала поїздку на наступні вихідні. У п’ятницю ввечері сіла в потяг, прихопивши з собою ноутбук — попрацювати в дорозі. Вранці її зустрів похмурий, дощовий Львів.
Марія Федорівна жила у старому центрі, у цегляній п’ятиповерхівці. Лілія довго стояла біля під’їзду, не наважуючись подзвонити. Що вона скаже цій незнайомій жінці? «Добрий день, я племінниця вашого брата»?
Двері відчинила статна сива пані, дивовижно схожа на дядька Колю.
— Ти, значить, Лілія, — просто сказала вона. — Проходь. Я тебе давно чекаю.
За чаєм із домашнім печивом Марія Федорівна розповіла про давню сварку з батьком Лілії. Якась дурниця через бабусину спадщину, образи, недомовки. А потім уже й миритися було пізно — батьки Лілії загинули.
— Я всі ці роки за тобою стежила, — зізналася Марія Федорівна. — Фотографії твої у Колі просила. Він розповідав, як ти вчилася, заміж вийшла…
— Розлучаюся я, — вирвалося у Лілії.
— Знаю. Коля казав, чоловік у тебе так собі попався.
Увечері, прощаючись, Марія Федорівна простягнула Лілії важкий конверт.
— Що це?
— Заповіт мій. Я давно його склала, ще коли ти маленька була. Все, що маю, тобі дістанеться. Ця квартира, рахунки в банку. Там багато, я все життя відкладала. Нікому більше залишити — я ж одна віку дожила.
— Але я… я не можу… — розгубилася Лілія.
— Можеш. Ти — єдина наша кров. Коля просив тебе зберегти, от я і бережу, як умію.
Додому Лілія поверталася у дивному стані. Конверт палив сумку, а в голові крутилися дивні думки. Що буде, коли Віктор дізнається? А він дізнається — у нього всюди «свої люди»…
Через тиждень пролунав дзвінок. Віктор. Веселий, як у перші дні знайомства.
— Ліль, нам поговорити треба. Справа важлива.
— Про що? — насторожилася Лілія.
— Не телефоном. Давай зустрінемося? Я столик у ресторані замовив, у нашому улюбленому.
«Улюбленому». Треба ж, згадав. П’ять років у цей ресторан носа не показував, усе «надто дорого».
В ресторані Віктор був незвично галантний. Відсунув стілець, замовив дороге вино. Посміхався, жартував, згадував «прекрасні моменти».
— Знаєш, Ліль, я тут подумав… Може, ми погарячкували з розлученням?
Лілія мовчки дивилася на колишнього чоловіка. В голові билася одна думка: «Невже вже дізнався?»
— Я багато думав останнім часом, — продовжував Віктор. — Аналізував, так би мовити. І зрозумів — ми створені одне для одного. У нас же стільки планів було! Пам’ятаєш, мріяли подорожувати, будинок збудувати…
«Мріяли. На мої гроші», — подумала Лілія, але промовчала.
— Ти тільки уяви — ми могли б почати все спочатку! — Віктор нахилився ближче. — Забути старі образи, разом будувати майбутнє. Тепер у нас з’явилися нові перспективи…
Останні слова він вимовив з особливим наголосом. Лілія застигла.
— Які перспективи, Вітю?
— Ну… — Віктор запнувся. — Я чув, у тебе тітонька з’явилася. Багата. А значить, і в нас з тобою тепер усе буде інакше.
Лілія повільно піднялася зі стільця.
— Ось воно як. «У нас з тобою»…
Вона знову опустилася на місце, уважно розглядаючи колишнього чоловіка. Що ж, нехай думає, що його план працює.
— Знаєш, Вітю, а ти маєш рацію, — повільно промовила Лілія. — Може, справді варто все обдумати.
Очі Віктора загорілися, він подався вперед:
— Авжеж, Ліль! Я ж кажу — доля нам дає шанс. Ми стільки всього можемо зробити разом.
— Наприклад? — Лілія сперлася підборіддям на руку, зображаючи зацікавленість.
— Ну як… Ось уяви: купимо будинок за містом, я завжди мріяв. Або вкладемося в бізнес — у мене стільки ідей! Друг недавно пропонував…
Лілія зробила ковток вина, приховуючи посмішку. Віктор уже ділив шкуру невбитого ведмедя.
Наступного дня він з’явився з величезним букетом троянд:
— Я тут подумав — може, до тебе назад переїду? Навіщо час гаяти?
— Давай поки що не поспішати, — зупинила його Лілія. — Краще пізнаємо одне одного заново.
Віктор погодився, хоча в очах промайнуло розчарування. Щовечора він телефонував, запрошував у ресторани, дарував подарунки. Навіть почав готувати — чого за п’ять років шлюбу жодного разу не траплялося.
За тиждень Лілія випадково почула телефонну розмову Віктора. Він дзвонив Славкові:
— Та не хвилюйся ти, все йде за планом. Вона вже майже погодилася повернутися… Звісно, я все продумав. Головне зараз не сполохати, а там розберемося, як грошима розпорядитися. У мене ж є ідея з автосервісом, пам’ятаєш? Ось, можна буде…
Лілія тихо зачинила двері в кімнату. У грудях розливався холод. Треба ж — навіть бізнес-план уже готовий. На її гроші, звісно.
Вранці вона набрала номер юриста:
— Добрий день, Олеже Петровичу. Пам’ятаєте, ви казали про документи на розлучення? Давайте пришвидшимо процес.
— Звісно, Ліліє Андріївно. Все готово, потрібен лише ваш підпис.
Увечері у двері подзвонили. На порозі стояв Віктор з черговим букетом і пляшкою вина.
— Лілечко, я скучив! Нам треба серйозно поговорити.
— Треба, — кивнула Лілія, пропускаючи колишнього чоловіка у квартиру.
— Я тут думав… — Віктор пройшов на кухню, дістаючи келихи. — Може, нам пора остаточно все вирішити? Возз’єднатися, так би мовити?
— А навіщо тобі це, Вітю? — Лілія сперлася на дверний косяк. — Правда — навіщо?
— У якому сенсі? — Віктор завмер з пляшкою в руках. — Я ж казав — люблю, сумую…
— Ні, Вітю. Ти не любиш і не сумуєш. Ти просто дізнався про спадщину.
Віктор зблід, але швидко взяв себе в руки:
— Що за дурниці? До чого тут…
— Перестань, — перебила його Лілія. — Я все чула. Про автосервіс, про твої плани на мої гроші.
— Ліля, ти не так зрозуміла! — Віктор зробив крок до неї. — Я просто хотів, щоб у нас була спільна справа…
— У нас більше нічого спільного не буде. Я сьогодні підписала документи. Розлучення офіційно оформлене.
Віктор застиг із відкритим ротом. Букет випав із його рук, розсипаючи по підлозі червоні пелюстки.
— Ти… що? Як ти могла?! Без мене?!
— Легко, — знизала плечима Лілія. — Так само легко, як і ти вирішив піти місяць тому. Пам’ятаєш? «Мені більше нічого не потрібно»? Ось і дотримуйся свого слова.
— Та ти… та як ти… — Віктор захлинався від обурення. — Ти ще пошкодуєш!
Він розвернувся і вилетів із квартири, голосно грюкнувши дверима. Лілія повільно опустилася на стілець, розглядаючи розсипані по підлозі троянди. На душі було легко і спокійно.
Через пару днів зателефонувала Марина:
— Ліль, ти уявляєш — зустріла вчора твого колишнього. Сидить у барі, всім скаржиться, що поквапився з розлученням. Каже, треба було краще подумати.
— Звісно, треба було, — усміхнулася Лілія. — Особливо про те, як чужі гроші витратити.
Закінчивши розмову, Лілія відкрила ноутбук. На екрані світилося вікно авіакомпанії. Час було здійснити давню мрію — побачити океан. Попереду чекало нове життя, і в цьому житті всі рішення Лілія збиралася приймати сама.
Марія Федорівна зателефонувала за тиждень:
— Чула, розлучилася все-таки? Молодець, дівчинко. Правильно зробила.
— Дякую вам, — тихо сказала Лілія. — За все.
— За що дякувати? За те, що твій колишній чоловіченько виявився жадібним до чужого добра? Так це, навпаки, тобі пощастило — одразу його суть побачила.
— Знаєте, — усміхнулася Лілія, — а й справді пощастило.
Кажуть, найважливіше — вчасно зрозуміти, хто поруч із тобою. Лілія зрозуміла. І тепер точно знала: інколи розлучення — не кінець, а початок. Початок нового, щасливого життя. Без зради, без розрахунку, без фальшивих усмішок і порожніх обіцянок. Просто життя — справжнього і чесного.
Кристина забігла до свекрухи за сіллю, а помітила другий мобільний телефон свого чоловіка, який він ніколи не показував