Марина переглядала зошити учнів, коли на кухні задзвонив телефон. Була шоста година вечора суботи — не найліпший час для дзвінків. У трубці пролунав стривожений голос Ані, сусідки по сходовому майданчику.
— Марино, ти зараз сидиш?
— Що сталося, Аню?
— Сьогодні бачила Ігоря біля агентства нерухомості. Він розмовляв із якоюсь жінкою. Потім почула, як він говорив про вашу квартиру.
Марина завмерла. Вони з Ігорем розійшлися три тижні тому, після двадцяти чотирьох років шлюбу. Він переїхав до мами, але перед від’їздом заявив, що повернеться, коли вона «остигне».
— А що саме він сказав? — постаралася запитати Марина спокійно.
— Казав, що хоче продати квартиру. Стверджував, що вона належить тільки йому, і що ви з донькою скоро переїдете.
Марина поклала слухавку, ручка випала з рук від хвилювання. Квартира належить тільки йому? Не може бути!
Знову задзвонив телефон.
— Привіт, мамо, це я, Катя, — голос доньки звучав стомлено. — Тато тобі дзвонив?
— Ні. Чому?
— Він мені написав, що підшукав нам житло подешевше у Південному районі. Просить, щоб я на тебе вплинула — мовляв, тепер трійка нам ні до чого.
У Марини всередині все перевернулося.
— Катю, ми нікуди не переїжджаємо. Він вирішив продавати квартиру за нашими спинами?
— Серйозно?! Він зовсім із глузду з’їхав?
— Я теж так думаю. Адже ми разом купували цю квартиру!
— Мамо, але ж у нас свідоцтво про право власності на двох?
Марина завагалася.
— Ні, Кать. Оформили тільки на нього. Тоді він казав: «Навіщо зайві витрати? Ми ж родина». А я, дурна, повірила.
— Це ти грюкнула, чи що?
— Так, просто злість бере! Мам, я їду додому.
— Ні, ти на сесії, вчися. Я сама розберуся.
Катя фиркнула.
— Ти завжди так кажеш! А потім тато робить, що хоче.
— Не цього разу, — несподівано твердо відповіла Марина.
Вона відразу набрала Ігоря. Телефон дзвонив довго, але він не брав слухавку. Тоді вона написала: «Я знаю про твої плани з квартирою. Або зараз поговоримо, або в суді». Відповіді не було.
Наступного дня Ігор з’явився вдома. Неоголений, у м’ятій сорочці, але з колишньою пихатістю.
— Чого накрутила всіх? — він безцеремонно ввійшов до квартири.
— Це правда, що хочеш її продати?
Ігор скривився.
— Ну і що? Моя квартира — мої правила.
— Твоя? Ми її разом купували! Я все життя вкладала гроші!
— Де документи? — він знизав плечима. — На папері тільки моє прізвище. Купив її до весілля.
— Брехня! Ми одружилися, а через три роки взяли іпотеку!
— Доведи. Де папери? Нема? Отже, йди.
— Нікуди я не піду! — Марина задихнулася від злості. — Половина цієї квартири моя!
— Ой, страшно, — розсміявся він. — Мариш, ти б себе бачила. Учителька з жалюгідною зарплатою. Кому ти потрібна? А я, між іншим, допомагаю — місце знайду.
— Геть звідси! — видушила вона крізь зуби.
— Що?!
— Геть! Це мій дім! Я тут лишаюся!
Ігор покрутив пальцем біля скроні.
— За тиждень приїду з рієлтором. Збирай речі.
Коли він пішов, Марина опустилася на підлогу в коридорі й розридалася. Усе — двадцять чотири роки шлюбу, двадцять один рік у цьому домі… І що тепер? Знімати кімнату на свою зарплату?
Телефон знову задзвонив. Марина витерла сльози й відповіла.
— Марино, це Олена. Чула, що у вас коїться. Чекаю тебе за годину. У мене брат — адвокат, допоможе.
— Олено, у мене немає грошей…
— Ніхто їх одразу не просить. Розберемося. Але якщо не прийдеш — приїду сама й притягну за руку.
— Добре, — здалася Марина. — Буду за годину.
В офісі адвоката Сергія, брата Олени, Марина нервово м’яла хустинку. Кімната здавалася затісною для її тривог.
— Отже, квартира оформлена тільки на чоловіка? — Сергій барабанив пальцями по столу. — А ви вкладали гроші?
— Звичайно! Я платила половину кредиту всі ці роки!
— Є докази?
— Які? Ми були родиною… були.
— Квитанції, банківські виписки, договори?
— Не впевнена… Може, десь збереглися чеки чи папери?
— Подивися вдома. Можливо, на горищі лишилися старі коробки?
— Перерити все готова!
— Добре. І ще: поки ви в шлюбі, він не може продати квартиру без твоєї згоди. Подамо зустрічний позов про поділ майна.
Вдома Марина перевернула все догори дриґом. В одній старій коробці знайшлися пожовклі документи — графік платежів за кредитом із печаткою банку, її підпис на кількох формах.
Увечері зателефонувала Катя.
— Мам, новини. Тато справді подав до суду. Бабуся проговорилася.
— Я знаю, — тихо відповіла Марина. — Він вимагає, щоб я звільнила квартиру.
— От шельма! Кидаю сесію, їду додому!
— Ні, Кать, учися. У мене є адвокат. Шанс є.
Наступного дня прийшла судова повістка. Ігор вимагав визнати квартиру своєю особистою власністю.
Подзвонивши Сергію, Марина була здивована його спокоєм.
— Навіть добре, що він першим подав. Тепер у нас є час підготуватися.
Три тижні пролетіли, як один день. Марина майже не спала, шукала документи, підтверджувала кожну деталь. На роботі механічно вела уроки, а в перервах бігала до банку або дзвонила адвокатові.
Одного вечора прийшов Ігор.
— Ну що, вирішила з’їхати по-доброму?
— Ні. На суді доводитиму, що квартира наша спільна.
Ігор засміявся.
— Ти? Доводити? Та ти двох слів зв’язати не можеш!
— А в мене є документи.
— Які ще?.. — він затнувся. — Ти в моїх речах рилася?
— Ні. У наших спільних.
В очах Ігоря майнула щось схоже на переляк, та він швидко опанував себе.
— Неважливо. У мене є свідоцтво про власність. І адвокат — топовий.
— У мене теж є адвокат, — спокійно відповіла Марина.
— І хто ж? — скривився Ігор.
— Сергій Васильович Климів.
Ігор вдавився ковтком води.
— Климів?! Ти серйозно?
— Абсолютно.
— Звідки в бідної вчительки гроші на такого юриста?
— Це не твоє діло, — різко відрізала вона.
Коли Ігор пішов, пролунав дзвінок Олени.
— Ну як ти?
— Ніби нормально. Думаю, я його трохи налякала.
— Сергія всі знають у місті. Звісно, налякала.
— Олено, дякую тобі. Без тебе я б точно пропала.
— Та годі! Ти набагато сильніша, ніж сама думаєш. І, до речі, я буду на суді свідком. Підтверджу, що ти завжди платила за квартиру.
— Справді пам’ятаєш?
— Ще б! Ти ж сто разів скаржилася, що всю зарплату одразу на кредит віддаєш!
Увечері зателефонувала Катя.
— Мам, все склала достроково. Завтра приїжджаю.
— Кать…
— Не сперечайся! Я їду, і край. Хочу бути поруч на суді.
Марина вперше за довгий час усміхнулася — по-справжньому, від серця.
Зала суду була невеликою й душною. Марина сиділа прямо, стискаючи теку з документами. Поруч — Сергій, зосереджений і впевнений. За спиною — Олена й Катя, обидві напружені до межі.
Ігор увійшов із молодим, акуратно вбраним адвокатом, який щось шепотів йому на вухо. Обоє виглядали самовпевнено.
— Не звертай на них уваги, — прошепотів Сергій. — Це просто показуха.
Суддя — жінка років п’ятдесяти з втомленим обличчям — почала засідання.
— Позивачу, викладіть суть позову.
Адвокат Ігоря підвівся й почав говорити. Його голос був монотонним і безпристрасним.
— Мій клієнт вимагає визнати квартиру його особистою власністю. Він придбав її до шлюбу. Ось документи на право власності.
Суддя переглянула папери й звернулася до Марини:
— Що каже відповідач?
Сергій устав.
— Ваша честь, ми не згодні. Квартира була куплена в шлюбі. Є договір. Крім того, моя довірителька регулярно вносила платежі за іпотекою.
Адвокат Ігоря фиркнув:
— Де докази? Слів ми не приймаємо.
— Вони у нас є, — спокійно сказав Сергій, дістаючи теку. — Банківські виписки, графік платежів із підписом моєї клієнтки, а також свідки.
Суддя уважно вивчила документи.
— Викличте свідків.
Олена вийшла вперед, трохи тремтячи від хвилювання.
— Я знаю Марину понад двадцять років. Вона постійно казала, що платить за квартиру. Ми часто нікуди не могли піти — всі гроші йшли на іпотеку.
— Чи є конкретні факти? — запитав адвокат Ігоря.
— Конкретні? — Олена зібралася. — Я кілька разів ходила з нею до банку. Сама бачила, як вона вносила кошти. Якось навіть дала їй грошей, коли не вистачало на черговий внесок.
Ігор щось люто прошепотів своєму юристові.
— Ваша честь, — втрутився адвокат, — слова подруги нічого не означають. Мій клієнт стверджує, що дружина ніколи не брала участі у виплатах.
— Бреше все! — не витримала Катя й підхопилася.
— Тиша в залі! — ударила молоточком суддя. — Представтеся.
— Катерина Соколова, донька. Я теж хочу дати свідчення.
— Що можете сказати?
— Мама завжди платила. Тато сам казав, що важко тягти іпотеку наодинці, і мама давала йому гроші.
Ігор почервонів.
— Вона бреше! Катю, як ти можеш?!
— Це ти брешеш! — різко відповіла донька. — Ти мені сам казав: «Мама половину платить, а живемо, як у сараї». Пам’ятаєш?
Суддя знову вдарила молоточком.
— Прошу тишу! Продовжуємо розгляд справи.
Сергій подав додаткові матеріали: старі квитанції, банківські виписки, фотографії, де Марина й Ігор разом оглядають нову квартиру.
— У позивача є заперечення? — запитала суддя.
Адвокат Ігоря виглядав розгублено.
— Ваша честь, право власності оформлене на мого клієнта, байдуже, хто платив.
— Якщо квартиру придбано у шлюбі, то це спільно нажите майно, — заперечив Сергій.
Суддя оголосила перерву. Марина відчула, як тремтять ноги.
— Як гадаєш? — прошепотіла вона Сергію.
— Поки що все на нашу користь.
Після перерви суддя оголосила рішення:
— Призначається фінансова експертиза щодо іпотечних платежів.
Ігор підскочив:
— Яка ще експертиза?! Це моя квартира! Я її купив! А вона просто хоче мене обібрати!
— Позивачу, сідайте! — суворо промовила суддя.
— Не сяду! Це змова! Вона все підлаштувала!
Знову удар молоточка.
— Ще одне слово — і вас буде видалено із зали!
Ігор упав на стілець, злобно дивлячись на Марину. Вона вперше зустріла його погляд без страху.
Експертиза тривала три тижні. Марина майже не спала, щодня здавався вічністю. Ігор через свого адвоката надіслав «щедру» пропозицію — забирає квартиру, а їй дає таку суму, на яку й кімнату не зняти.
— Ні в якому разі не погоджуйся, — наполягала Катя. — Ми його переможемо.
У день остаточного судового засідання лив сильний дощ. Марина прибігла мокра до нитки.
— Як настрій? — спитав Сергій, зустрічаючи її в коридорі.
— Нормуль, — слабо всміхнулася вона. — Тільки б усе це закінчилося.
У залі — лише вони, Ігор з адвокатом і суддя з непроникним обличчям.
— За результатами експертизи встановлено, — почала суддя, — що Соколова Марина регулярно вносила платежі за іпотекою. Її частка становить 47 %.
Ігор скривився, ніби проковтнув щось гірке, а його адвокат помітно занервував.
— Суд постановляє: у позові Соколова І. відмовити. Квартира визнається спільно нажитим майном. Частки — порівну.
Марина сиділа, не вірячи своїм вухам.
— Ми… виграли?
— Виграли, — усміхнувся Сергій. — Вітаю.
Ігор підскочив:
— Це абсурд! Я оскаржуватиму!
— Це ваше право, — байдужо сказала суддя.
У коридорі Катя закричала від радості й кинулася обіймати маму.
— Ти справжній герой! Так тримати!
— Ми разом упоралися, — прошепотіла Марина, притискаючи доньку до себе.
За місяць вони офіційно поділили майно: Ігорю дісталися авто та дача, Марині — квартира. Він уже не кричав, виглядав пригніченим.
— Ну і як, задоволена? — буркнув він, ставлячи підпис.
— Я хотіла лише справедливості, — спокійно відповіла Марина.
Минуло пів року. У квартирі стало затишно — нові шпалери, штори, зручний стіл на кухні. Катя допомагала з ремонтом. Приходили подруги, сміялися, пили чай.
— Ти ніби розквітла, — зауважила якось Олена. — Навіть тримаєшся інакше.
— Справді? — Марина зніяковіло всміхнулася.
— Серйозно. Наче весь тягар із плечей спав.
Марина замислилася. Так і є. Вона більше не боялася завтрашнього дня. Більше не чекала, поки хтось вирішить за неї. Тепер вона сама керувала своїм життям.
Як житель Запоріжжя побудував палац із балконом із пляшок: дивіться фото