Це сталося у 1986 році, в одній зі звичайних радянських шкіл. Свідками подій були учні восьмирічного віку, але ніхто з них не розповів про це дорослим. Тож ситуація залишилася поза увагою громадськості. Навіть батьки, які, ймовірно, дізналися про інцидент, не мали жодних претензій до вчительки. Абсолютна тиша.
Я ж почула цю історію з уст самої педагогині. Все життя її переслідували докори сумління і болючі спогади про той випадок — про дитину, до якої вона, за її словами, поставилась надто суворо.
Ситуація справді була складною. І якщо чесно, я досі не знаю, як її сприймати.
Цікаво почути вашу думку…
Після розподілу до невеликого містечка приїхала молода вчителька початкових класів. Їй щойно виповнилося 22, досвіду — жодного, зате було щире бажання взяти свій перший клас і довести всім — і собі, і колегам, — що вона справжній педагог і хороша людина.
І треба сказати, спочатку їй це добре вдавалося. В її класі зібрали дітей після відбору (в паралелі був профільний клас), тож успішність учнів тішила і батьків, і керівництво школи. З дисципліною теж було все доволі спокійно.
У класі з тридцяти п’яти учнів завжди знайдеться парочка таких, хто випробовує терпіння вчителя. У Марини Анатоліївни (так назвемо героїню) теж були такі школярі. Та вона вміло знаходила до них підхід, захоплювала, вміла залучити до навчального процесу. До всіх — окрім одного…
Ромко зростав у неповній родині. Мати особливо ним не переймалася: був одягнений і ситий — і на тому дякую. Хлопець ріс сам по собі: дикий, замкнутий, не вмів і не хотів спілкуватися ні з ровесниками, ні з дорослими.
Марина Анатоліївна намагалася знайти до нього ключик: говорила, підбадьорювала, хвалила, карала — марно. Рома все робив на зло. Міг пролежати під партою цілий урок, кривляючись і збурюючи однокласників. Міг серед білого дня лаятись при всьому класі — вишуканою нецензурщиною. Принижував дівчат до сліз. Курив просто на шкільному подвір’ї — те, чого не дозволяли собі навіть одинадцятикласники.
Коли йому хтось робив зауваження, Ромко нахабно відповідав:
— А що ти мені зробиш?
Але найгірше було інше — він плювався!
У класі не лишилося жодної дитини, в яку він не вцілив плювком.
І що найогидніше — він робив це з задоволенням: збирав у роті побільше слини та з гучним звуком «вистрілював» у чергову жертву.
Це було просто бридко. Слів не вистачає.
Скільки разів вчителька намагалася з ним поговорити, скільки пояснювала, що це неприйнятно — все намарно. Плюватися він став ще активніше.
Тоді Марина Анатоліївна звернулася до його мами. Хоча зазвичай уникала скарг батькам, але тут не було вибору.
— Дуже прошу, поговоріть із сином. Він мене повністю ігнорує. Вже обплював увесь клас. Скоро, мабуть, і до мене черга дійде.
Мати пообіцяла «вжити заходів». Наслідки не забарились: Ромко з’явився наступного дня в синцях, з поглядом, повним люті. Очевидно, що її “виховний метод” полягав у фізичному покаранні — і нещадному.
Того ж дня хлопець «розширив фронт»: плювався вже не тільки на уроках, а й у коридорах. Спочатку — нишком, із-за спини. Потім — відкрито, наче виклик усім.
Йому, здається, справді подобалось бачити сльози та безпорадність інших дітей. Він сміявся, знущався, отримував задоволення з кожного плювка. І навіть старшокласників не боявся. Маленький, худенький, але повністю позбавлений страху.
Декілька разів старші хлопці його ловили, «виховували кулаками», погрожували — а потім відпускали. А Рома, відбігши на безпечну відстань, вигукував їм услід чергову порцію нецензурщини.
Одне слово — другокласник довів до сказу всіх, хто його оточував. Кінцевою точкою його «кар’єри плювків» став прицільний плювок на голову вчительки географії, яку поважали й любили абсолютно всі учні школи. Цей «витівник» видерся на сходову клітку й почав пускати свої огидні «снаряди» у перехожих між поверхами. Очевидно, педагогиню він сплутав із якоюсь старшокласницею.
Сама вчителька й не зрозуміла, що саме сталося, але це добре зафіксували учні десятого класу. Вони повідомили їй — і потім, не стримавши обурення, добряче надавали Ромці. Після цього його довелось вести до медсестри.
— Марина Анатоліївно, так діло не піде, — сказала старша шкільна медсестра, коли той бешкетник утік назад у клас, — з цим хлопцем щось треба вирішувати.
— Я вже все перепробувала. Йому все одно. Стає ще нахабніший.
— Такі, як він, — повільно мовила медсестра, — розуміють лише тоді, коли самі отримують за свої вчинки.
— Тобто я маю йому теж плюнути в обличчя, щоб дійшло?! — обурено відповіла Марина Анатоліївна. Вона вже й не розуміла, на кого сердиться більше — на Рому чи на себе.
— Не знаю…
На тому розмова обірвалась. Але в душі вчительки щось зачепилося, проросло — і залишилося.
Після побиття Рома на якийсь час затих. Але ненадовго. Незабаром знову почав «виступати».
Одного разу у класі святкували день народження дівчинки. Вона принесла коробку шоколадних цукерок, щиро пригостила всіх. Діти та вчителька привітали її. Та Рома і тут не втримався: плюнув дівчинці просто в обличчя.
Маленька розридалася від образи.
Ромко ж стояв, розпухлий від задоволення, і дивився на вчительку з викликом — мовляв, ну і що тепер?
Тут у Марини Анатоліївни урвався терпець.
Вона покликала його до дошки.
Мовчки підвелася, замкнула двері зсередини. Подивилася на клас. Діти напружилися — вони ніколи не бачили її такою.
— Встаньте, будь ласка, ті, в кого Рома хоч раз плюнув, — мовила вона тихо, але твердо.
Поволі підвелися майже всі учні.
— Ми неодноразово пояснювали йому, що це принизливо, огидно. Але він не чує нас. Можливо, він просто не розуміє. Тому сьогодні ми спробуємо донести це до нього так, щоб зрозумів. Раз і назавжди.
Понад тридцяти дитячих поглядів були прикуто до вчительки.
— Я дозволяю вам зробити щось, що в нормальній ситуації було б неприйнятним. Це ганебно, це нижче гідності. Але у нас немає вибору. Кожен з вас зараз може плюнути в Рому — один раз. Можливо, тільки так він збагне, що відчуває людина, яку принижують.
Діти підвелися майже водночас. Без слів. Рома кинувся до дверей, забувши, що вони замкнені. Його притисли до стіни біля рукомийника — і почали плювати. Спочатку ті, хто не стримував емоцій, робили це з помітною жорсткістю. Дехто — стримано, ніби виконуючи неприємний обов’язок. Але участь взяли майже всі. Один за одним. Без метушні. Без слів. Без сміху.
У класі чулося лише його тихе скавучання.
Коли діти повернулись на свої місця, на нього було страшно дивитися.
Малювати цю картину немає сенсу. Просто уявіть, як виглядає дитина, яку обплювали понад тридцять однокласників.
Ромко сидів на підлозі, стискаючи голову руками. Він не підводив очей. Але й не потрібно було — по його брудному, зволоженому обличчю струменіли сльози.
Марина Анатоліївна обвела поглядом клас. Запанувала напружена, болюча тиша.
— Не знаю, як вам, — мовила вона нарешті, — а мені соромно. За себе. За нього. За всіх нас.
Діти опустили очі…
— Запам’ятайте цей день, — продовжила Марина Анатоліївна спокійно, але суворо, — і не дозволяйте собі принижувати інших — ні словами, ні діями. Бо приниження завжди має наслідки. Іноді — непередбачувані.
Вона підійшла до дверей і рішуче їх відчинила. Ромко, ледь тримаючись на ногах, мовчки вибіг із класу…
— Я не збираюся вам говорити, що це має залишитися в секреті. Ви й самі все розумієте, — додала вчителька. — Можете йти.
Рома не прийшов до кінця того дня.
Не з’явився й наступного ранку.
Тоді Марина Анатоліївна наважилась піти до нього додому. Очікувала неприємної розмови з матір’ю, але та, здається, навіть не підозрювала, що сталося.
— Він щось сам не свій… — винувато зітхнула жінка. — Плаче без кінця. До школи йти — ні в яку.
— Дозвольте, я спробую з ним поспілкуватися, — обережно запропонувала вчителька.
Мати кивнула й запросила її до кімнати.
Побачивши Марину Анатоліївну, Ромка миттєво шмигнув під ковдру.
— Розумію: прикро. — Вона обережно торкнулася його голови. — І страшно, так? Думаєш, над тобою тепер усі сміятимуться?
Хлопчик мовчав.
— Але ж ти не боягуз. Ну посміються трохи — і забудуть. Це не кінець світу.
У відповідь — тиша.
— Може, тебе перевести в інший клас? Можливо, там комусь буде до вподоби, що ти в них плюєш?
Раптом Рома вискочив з-під ковдри, очі блищали:
— Я більше ніколи так не буду! — вигукнув він і одразу притих. — Не переводьте мене, будь ласка…
— От і добре, — м’яко посміхнулась вчителька. — Бо твої однокласники хвилюються. Їм не байдуже, де ти подівся.
Ромка похнюпився і нічого не відповів.
— Ну що ж, тоді до завтра, — сказала вона, легенько скуйовдивши йому волосся.
— До завтра… — прошепотів він.
Коли Ромка повернувся до школи, ніхто з дітей не згадав про те, що сталося. Ні натяків, ні іронії — наче нічого й не було.
З того часу в їхньому класі більше ніхто ніколи не плювався…
У середній школі викладачі часто дивувались:
— Давно не бачили такого згуртованого класу!
— Вони ніби єдиним цілим стали, — захоплено говорили одні.
— Та наче їх щось об’єднує… Якась страшна змова! — жартували інші, вважаючи це дотепним.
Можливо, Марина Анатоліївна щось і відповіла б на ті жарти. Але вона переїхала — отримала призначення в інше місто. У ту школу більше не поверталась.
Минали роки, а той день не давав їй спокою. Вона знову і знову прокручувала в пам’яті кожну деталь. Сумнівалась, чи мала право так вчинити. Боялась, що завдала хлопцеві психологічної травми.
Коли вона поділилась цією історією зі мною, я порадила дізнатися, як склалася подальша доля Романа. Можливо, це допоможе заспокоїтись.
І вона справді зважилась.
З’ясувалось, що коли Романові виповнилось років дванадцять, його мати вдруге вийшла заміж — за військового у відставці. Вітчим наполіг, щоб хлопець вступив до військового ліцею, і допоміг йому підготуватись.
Зараз Роману — близько 45. І він — офіцер.
Весь цей час він підтримував зв’язок із багатьма однокласниками. Навіть неодноразово приїздив у рідне місто.
І ще одне: на жодній зустрічі випускників ту історію ніхто ніколи не згадував. Навіть у жарт. Можливо, не хочуть. А може — справді не пам’ятають…
Будь ласка, потерпи…