Десятирічний Гриць поспішав додому зі школи. Мати суворо наказала не затримуватися. Вночі у них отелилася корова, і Людмила Сергіївна весь день провела біля Зорьки та новонародженого теляти.
Грицю належало розігріти обід, помити посуд і взятися за уроки. Але додому його гнало не турбота про хатні справи, а бажання побачити малюка. Новонароджені бичечки такі милі, ніжні, так кумедно п’ють молоко з пляшечки — як можна пропустити таке диво?
Він весело підстрибував, крокуючи вздовж річки, де лід уже повністю зійшов, а молода травичка кучерявила береги. Підійшовши ближче, хлопчик помітив літню жінку, мокру з голови до ніг, що тремтіла від холоду й заливалася слізьми.
— Добрий день! Що сталося? — запитав він і побачив, що поруч валяється купа мокрих ганчірок. — Ви що, в річку впали?
— Ой, любий! Не впала я, мене штовхнули! От і плачу, дізнавшись, на які жорстокості здатні люди! — Бабуся схлипнула, тремтячи ще дужче. — Думала дістатися до села, може, хто впустить зігрітися, але судома так скрутила, що ні вдихнути, ні рушити не можу!
— Бабусю, зачекайте, я зараз! — крикнув Гриць і побіг у село.
Людмила Сергіївна щойно повернулася з корівника, вмилася й прилягла відпочити. Зорька вперто відмовлялася давати молоко: мабуть, боялася, що люди все заберуть, не залишивши нічого синочку Майку — так вони назвали теля, народжене в травні.
Люда не хотіла підпускати малюка до матері: потім буде важко привчити його пити з відра. Та й Зорька, нагодувавши телятко сама, більше не дозволить себе доїти.
Через відчинену кватирку Людмила чула, як мати й син перемовляються у корівнику. Її відпочинок перервав різкий ляскіт вхідних дверей.
— Грицю, це ти? — спитала вона. — Що дверима грюкаєш, пожежа, чи що?
— Ні, мамо, не пожежа, гірше! Там біля річки людина помирає!
— Яка людина? — Людмила миттєво підхопилася.
— Якась бабуся, вся мокра, каже, її в річку штовхнули, вона змерзла й не може йти! Я їй щось тепле віднесу!
— Господи, от лихо! — Мати гарячково почала порпатися у шафі. — На, візьми батькову стару дублянку й хустку. Зачекай! — раптом вигукнула вона. — Давай візьмемо візок для бідонів, може, знадобиться!
Гриць метнувся до сараю й викотив чотириколісний візок, на якому Людмила зазвичай возила молоко на трасу. Вона застелила його овечою шкурою, зверху кинула дублянку покійного чоловіка й майже бігом попрямувала до річки.
Бабуся вже не сиділа біля своїх речей, а лежала на траві, згорнувшись від холоду. Людмила швидко накинула на неї одяг, потім обережно підняла й переклала на візок. Жінка була невагомою, наче дитина. Вона отямилася, глянула навколо невидючим поглядом і спробувала усміхнутися.
— Не бійтеся, бабусю, все буде добре, — сказала Людмила, і вони з сином повезли її додому.
Коли Ксенію Петрівну відігріли в теплій ванні, нагодували й напоїли гарячим чаєм, вона не знала, як дякувати своїм рятівникам.
— Ой, дітоньки, дай вам Боже здоров’я, щастя й добробуту за ваші добрі серця! Дякую тобі, Людочко, що виховала такого правильного сина!
— Та що ви, Ксеніє Петрівно, на нашому місці так вчинив би кожен, — відповіла господиня, але баба Ася, як вона просила себе називати, заперечила:
— Не кажи, хтось же мене в ту річку штовхнув!
Людмилі кортіло дізнатися всю історію, тому вона відправила Гриця гратися з бичком, а сама сіла ближче до Петрівни, щоб поговорити.
— Жила я, Людочко, в домі старшого сина, в багатому домі. Поки була жива його перша дружина Леночка, ми жили дружно. Вона була медиком, доглядала за мною, стежила за моїми ліками. Коли Леночка захворіла, Віталій найняв їй доглядальницю, а потім відвіз до хоспісу.
Після похорону, через пів року, син привів нову дружину, Мілу — молоду, гарну модель. І ця невістка відразу мене незлюбила! Усе стежила за мною:
— Мамо, куди ви весь час ходите? Тільки пилюку в дім тягнете!
Я пояснювала, що мені потрібно рухатися, а вона фиркала:
— Ви що, до ста років жити зібралися?
Я плакала, нервувала, приймала заспокійливі, а вона кричала:
— Мамо, який у хаті старечий запах! Знову ви своїми пігулками повітря труїте!
Одного разу вона викинула всі мої ліки. Я терпіла, не хотіла сварок між ними.
Коли син поїхав на економічний форум, невістка зовсім озвіріла. Заборонила мені виходити з кімнати. Добре, що у мене була своя ванна. Потім я попросила:
— Доню, відвези мене до молодшого сина в село.
Спершу вона накричала, а потім погодилася. Я склала речі у валізу, але вона принесла велику паперову торбу:
— От сюди все складайте, я вашу валізу тягати не буду.
Під’їхали ми до мосту через річку, вона зупинилася:
— Дивіться туди! Ми приїхали.
Я вийшла, стала на березі:
— Наше село за річкою.
І тут вона мене штовхнула! Я впала у воду разом із сумкою. А вона розвернула машину і поїхала.
Як я вибралася — не пам’ятаю. Пощастило, що біля берега було мілко. А сумка розмокла й розвалилася. Ось так невістка від мене позбулася…
Бабуся розплакалася, витираючи очі хустинкою.
Людмила була приголомшена. Треба повідомити поліцію! Але щойно вона висловила цю ідею, баба Ася одразу відмовилася:
— Бог їй суддя. Я проти неї свідчити не буду.
— А де ж ви тепер жити будете?
— Майже доїхали ми. Ваше село як називається?
— Рубці.
— А наступне — Лозова. Там мій молодший син фермерує, сади й поля має.
— То ви мама нашого знаменитого Рудковського? Він же відомий меценат і спонсор!
— Так, Рудковський. Ми з чоловіком родом із Лозової. Віталій поїхав у місто, а коли батько помер, забрав мене до себе. Казав, що в домі Віті жінок немає, то як він за матір’ю доглядатиме. А тоді його дружиною була Леночка.
Раптом повернувся Гриць, і його обличчя, розчервоніле від біганини, було всіяне травинками.
— Що це з тобою, Грицю? В сіні кувиркався? — здивувалася мати, витягаючи з його волосся сухі стеблинки.
— Ні, я до Майка ходив. Заліз у хлів, ліг поруч, а він мене в обличчя лизнув! Ох, який у нього шорсткий язик!
Мама усміхнулася:
— Гришенько, пам’ятаєш, у суботу в нас гості будуть?
— Звісно пам’ятаю! Ми ж усе пропрацювали, тож я готовий.
— От і добре! — зраділа Людмила. — Ксеніє Петрівно, поживіть у нас до суботи, а потім ми вас передамо синові.
— Та що ж я буду вас зайвих три дні обтяжувати? Може, якось сама доберуся до Лозової?
— Ні-ні-ні! — рішуче заперечила Люда. — Поживете, відпочинете, речі виперете. А ми вам чисті пакети дамо.
— Ох, як незручно, що я вам ще й прання додала…
— Не хвилюйтеся, машинка вже пере, на сонечку швидко висохне.
Баба Ася підвелася, пройшлася кімнатою:
— Ну ось, трохи відпустило. Тепер, може, і я чимось допоможу. Можу Грицю з уроками зайнятися — я ж у Лозовій вчителькою працювала.
Гриць провів її до своєї кімнати, розклав підручники й зошити. Коли вона спитала про викладачів, з’ясувалося, що майже половина вчителів у Рубцях — її колишні учні. Вона пам’ятала всіх і розповідала кумедні історії. Гриць дивувався:
— Бабусю Асю, як ви стільки людей запам’ятали? Це ж більше сотні!
— Любила свою роботу й дітей, — зітхнула вона. — Шкода тільки, що Віталік онуками не радує.
Через три дні бабуся Ася вдягла вихідну сукню, дістала «концертні» туфлі й причепурилася. Людмила, увійшовши в хату, її не впізнала.
— Ксеніє Петрівно, та ви красуня!
— Ех, тільки сильно посивіла, — усміхнулася бабуся. — Стільки гарних дівчат у нас, а Віталій у місто за щастям поїхав.
Біля школи грала музика. Ксенія Петрівна тихенько пройшла слідом за Людмилою і сіла на лаву.
Свято було присвячене десятиріччю школи. Після промови директора під’їхав позашляховик, з якого вийшов Віктор Рудковський. Він привітав усіх і подарував букети вчителям. Раптом одна з викладачок голосно оголосила:
— Сьогодні з нами перша вчителька багатьох наших педагогів, заслужена Ксенія Петрівна Рудковська!
Баба Ася здивовано подивилася на Люду, яка аплодувала і кликала її на сцену. Пришкандибаючи, вона підійшла до мікрофона:
— Яка радість бачити стільки своїх учнів серед учителів!
До неї підбіг Віктор, вручив букет і ледь не виніс зі сцени. За рогом школи вони міцно обійнялися.
— Сюрприз! Мені сказали взяти додатковий букет. Але що це будеш ти — я не очікував! Якими шляхами?
— Ох, Вітенько, вдома розповім. Якби не Гриць із Людою…
Наступного ранку, щойно Люда подоїла Зорьку, до воріт під’їхав Віктор. Він витяг величезний букет і постукав у хвіртку.
— Людмило, доброго дня! Ми з мамою запрошуємо вас із Грицем на вечерю, на сьому годину. Як ви на це дивитеся? — простягнув він квіти.
— Дякую, Вікторе! Я б із радістю, але щойно народила, не можу відійти.
— Тоді відкладемо. А чому ви вручну доїте?
— У нас одна корова, навіщо механізація?
— Сьогодні привезу апарат, — пообіцяв фермер.
До вечора в Люди з’явився доїльний апарат. Віктор привіз його і попросив показати хлів.
— Ой, навіщо такі подарунки?
— Вам потрібно берегти здоров’я. У вас син росте, може, ще діти будуть.
Увечері він привіз фрукти й подарував Грицю велосипед. Хлопчик не повірив:
— Це мені, назавжди?
— Звісно! Для хлопчачих справ, — усміхнувся Віктор.
Гриць кинувся його обіймати. Раніше Рудковський допомагав сім’ям продуктами або канцтоварами, але такий подарунок був особливим.
Баба Ася привезла пиріг:
— Людочко, вирішила спекти, як раніше. Давай чаю вип’ємо, я скучила!
Візити Віктора стали звичною справою. Щоразу Ксенія Петрівна намагалася приготувати щось смачне. Іноді він приїздив сам, цікавився господарством, пропонував допомогу. Якось тепло сказав:
— Людочко, за цей час так прив’язався. Ви стали справжньою втіхою.
— Я теж… Але ви, мабуть, помітили, — зізналася Людмила.
Наприкінці червня вони побралися. Віктор перевіз усе господарство до Лозової, будинок здали дачникам, Гриця перевели до нової школи. У липні наступного року святкували ювілей Віктора, але Люда не змогла бути присутньою — щойно народила другого сина, Степанка.
А брат Віктора, Віталій, з’явився в Лозовій через тиждень після порятунку матері. Його молода дружина потрапила в аварію — її машину винесло в річку. Вона отримала травму хребта й опинилася прикутою до ліжка.
Коли Ксенія Петрівна спитала сина, чи не здивувався він її зникненню, той без жодного сорому відповів:
— Міла сказала, що ви поїхали до Віті, тож я не хвилювався.
Тим часом Гриць насолоджувався велосипедом. Він їздив до друзів, у магазин, по ліки для бабусі. Хлопчик відчував себе потрібним і щасливим.
— Олено, завтра Різдво, а ти така сумна. Що трапилося, моя кохана?