«Аліменти Пашеньки»

— Розвалила родину, а тепер ще й на аліменти подала! — вигукнула свекруха.

Ольга Петрівна підстерегла невістку з онуком біля під’їзду. Мабуть, довго чекала, поки вони повернуться додому. Тепер вона трясла повісткою з суду, ніби це була не менше ніж грамота від самого ватажка темних сил. Її обличчя, зазвичай приємне на вигляд для жінки під шістдесят, зараз скривилося, ніби вона відкусила половину лимона.

Олена відвела погляд і притисла до себе Кирила. Хлопчик, не розуміючи, що відбувається, з цікавістю дивився на бабусю.

— Ти… Ти… — Ольга Петрівна задихалася від обурення, добираючи слова міцніше, але стримувалась у присутності онука. — Ти що витворяєш? На мого Павлика до суду подати?!

— А як інакше, Ольго Петрівно? — Олена відчула, як зрадницьки тремтить голос. — Ваш Павло вже другий місяць не дає ні копійки на дитину.

— А ти працювати не пробувала? — свекруха уперла руки в боки. — Чи лише випрошувати гроші вмієш?

Олена згадала вчорашній дзвінок до чергової бухгалтерії, куди сподівалась влаштуватись.

— Ми вам зателефонуємо, — чемно відповіли їй і, звісно, не передзвонили.

Спробуй знайти роботу в маленькому місті, коли в тебе півторарічна дитина.

— Мій хлопець з ранку до ночі на будівництві гарує, — продовжувала Ольга Петрівна. — А ти тільки й знаєш, що гроші тягнути!

Олена мовчки взяла Кирила на руки й піднялась у квартиру, не слухаючи голосінь свекрухи.

***

А колись усе здавалося таким… правильним. Олена згадувала, як Павло радісно кружляв її на руках, коли дізнався про вагітність. Як обіцяв золоті гори і казав:

— Кохана, тобі не доведеться працювати, я все забезпечу.

І вона вірила, звільнила його від побуту, готувала, прала сорочки, заколисувала Кирюшу ночами, поки чоловік хропів у сусідній кімнаті. А потім почалися затримки «на роботі», візити до мами й вічне невдоволення Ольги Петрівни:

— Олено, ну хіба так готують? І дитину хіба так виховують?

Потім Павло все частіше затримувався у матері, почав говорити її словами:

— Погано готуєш, неправильно за дитиною дивишся…

Олена не могла повірити, як швидко її чоловік перетворився з того хлопця, за якого вона колись вийшла заміж, на маминого синочка.

***

Олена підіймалася скрипучими сходами до своєї орендованої квартирки на п’ятому поверсі. Кирило вже дрімав у неї на руках, і вона намагалася ступати обережно, щоб не розбудити. Під пахвою тримала пакет із підгузками, за які віддала останні гроші.

Вдома вона вклала сина у ліжечко, а сама підійшла до вікна. Місто засинало, у чужих оселях загорялися вогники. Десь в одній із них, мабуть, зараз Павло дивиться футбол і п’є пиво, а його мама готує вечерю й вихваляє свого «золотого хлопчика».

Телефон завібрував. Олена здригнулася і схопила його, сподіваючись на бодай якісь новини про роботу, але на екрані висвітилося Павлове ім’я.

— Алло, — тихо відповіла вона, відійшовши трохи далі від дитячої.

— Ти що там надумала, а? — голос чоловіка звучав роздратовано. — Мама каже, в тебе вже зовсім дах поїхав із цими аліментами.

— Павле, а що мені робити? — Олена намагалася говорити спокійно. — Кирюша вже не влазить у старі речі, а на нові нема за що купити.

— Слухай, ну… Це… Не моя проблема, що ти не працюєш.

— А чия? — Олена відчула, як у горлі застрягає клубок. — Ми ж домовлялися, що я з дитиною сиджу, а ти…

— Ой, досить! — перебив її Павло. — Я тоді не знав, у що це виллється. Безсонні ночі, постійний плач, жодного особистого життя. Я так не можу. Я маю право на нормальне життя!

Олена прикрила очі. Згадала, як два тижні тому, в один зі звичайних вечорів, поки вона вкладала збудженого Кирила, Павло раптом з’явився у дверях із сумкою в руках.

— Я йду, — кинув тоді. — Хочу жити вільно, висипатися ночами, а не няньчити дитину.

— Що? — вона подумала, що ослухалась.

— Ти… Це… Пробач, але я так більше не можу, — він переминався з ноги на ногу. — Я переїжджаю до мами.

— Павле, ти з глузду з’їхав? А як же ми з Кирилом?

— Ну… Ви впораєтесь.

Наступного дня він зібрав решту речей. Навіть не поцілував сина на прощання.

— Павле, — Олена повернулася до реальності, — я не прошу багато. Просто допомагай своїй дитині.

— Якщо ти відкличеш цей дурнуватий позов, я подумаю, — торгувався він, як на базарі. — А якщо ні… Мама каже, ми доведемо, що ти погана мати.

— Що?!

— Ну… Це… Що ти його погано годуєш, одягаєш. Загалом, сама винна.

Олена відчула, як підступає нудота. Вона натиснула «відбій» і пішла поглянути на сина.

«Нікому тебе не віддам в образу», — подумала вона. — «Навіть якщо доведеться боротися з твоїм батьком і тією… Тією відьмою».

***

Олена вже третю годину сиділа в задушливому коридорі суду, заколисуючи примхливого Кирила. Навпроти розташувалися Павло з Ольгою Петрівною. Свекруха демонстративно відвернулась, її ніс був задертий так високо, ніби вона щойно щось гидке понюхала.

— Ну що, задоволена? — не витримала Ольга Петрівна. — Мучиш дитину, по судах тягаєш!

Олена міцніше притисла до себе Кирила.

— Якби ваш син допомагав нам, ми б тут не сиділи.

— А ти б працювати пішла! — голосно прошипіла свекруха, нахилившись уперед. — Усі нормальні жінки якось викручуються, а ти тільки на шию сісти вмієш!

— Мамо, ну… Досить, — Павло скривився, озираючись навкруги. — Тут люди.

— Та що люди! — Ольга Петрівна не вгамовувалась. — Нехай усі бачать, яка вона… Ця… Невдячна! Ти їй дах над головою дав, дитину здорову зробив, а вона…

— Ольго Петрівно! — Олена відчула, як червоніє від сорому й люті. — Ви взагалі розумієте, що говорите? Дах над головою? Квартиру ми знімали за мої заощадження, між іншим!

— Ха! — свекруха гмикнула. — Чув, Павле? Вона ще й претензії має!

Павло сидів, уткнувшись у телефон. Він наполегливо вдавав, що його немає в цьому коридорі, у цій ситуації, у цьому житті. Лише червоні вуха видавали, що він усе чудово чує.

— Іванова Олена Сергіївна! — пролунало з голосу секретаря.

Олена здригнулася. Ось і настав момент істини.

— Ну, ходімо, синочку, покажемо цій… — почала Ольга Петрівна, але Павло несподівано її перебив:

— Мамо, ти… Це… Може, не йди в зал? Почекай тут із Кирилом.

— Що?! — свекруха витріщила очі. — Та як же я тебе одного залишу з цією…

— Мамо! — у голосі Павла промайнула сталева нота. — Просто зроби, як я прошу, гаразд?

У залі засідань було ще спекотніше. Суддя швидко пробіглась очима по документах.

— Отже, Іванов Павло Вікторович, ви не заперечуєте батьківства?

— Н-ні, — Павло м’явся, як школяр біля дошки.

— Чому ви вважаєте, що не повинні платити аліменти?

— Ну, я… Це… Я вважаю, що колишня дружина може сама забезпечити дитину. Вона… Вона навмисно не працює!

Олена стисла кулаки під столом. Не заплакати, тільки не заплакати.

— Дитині півтора року, — мовила вона. — Рідних у мене немає, грошей на няню теж, у садок не беруть. Я намагаюсь влаштуватися на роботу, але самі розумієте, кому потрібна мати-одиначка…

— Зате вона погана мати! — раптом вигукнув Павло. — Дитина в неї вічно голодна ходить!

Суддя суворо подивилася спочатку на Пашу, потім на Олену.

— А от орган опіки вважає, що мати дбає про дитину, — вона підняла аркуш. — У вас є що додати?

Павло дивився в підлогу.

— Я багато працюю. На будівництві. Грошей… Не вистачає.

— У вас є довідка про доходи?

— Так, — він протягнув зім’ятий аркуш.

Суддя уважно переглянула документи.

— Вашого заробітку достатньо для виплати аліментів, — зауважила вона.

— Але… — Паша почав червоніти. — Але я живу з мамою, їй допомагаю…

— Ваша мати є працездатною?

— Так, але…

— Вона є особою з інвалідністю, яка потребує особливого догляду?

— Ні, але…

— У такому разі суд постановляє…

***

За пів години Олена вийшла із зали. Руки досі тремтіли, але всередині розливалося дивне відчуття. Не радість, ні. Скоріше полегшення й гіркота водночас. Вона виграла, тепер Паша повинен буде щомісяця сплачувати чверть свого доходу на утримання сина.

Ольга Петрівна, побачивши їх, схопилася зі лави.

— Ну що? — вона вчепилася в рукав сина. — Чого ця… Домоглася?

Паша не дивився на матір. Він несподівано підійшов до Кирила, який сидів на руках у працівниці служби, й обережно погладив його по голівці. Малюк усміхнувся й простягнув рученята:

— Тату!

Щось дивне промайнуло на обличчі Паші. Жалість? Розкаяння? Олена не змогла зрозуміти.

— Я все виплачу, як належить, — раптом сказав він, дивлячись не на Олену, а на Кирила.

— Павлусю, любий! — Ольга Петрівна схопилася за серце. — Та ми ще оскаржимо! Ми доведемо, що вона…

— Мамо, досить, — Паша підняв руку, зупиняючи потік. — Просто досить.

***

Минуло два тижні після суду. Олена порпалась у паперах, готуючись до співбесіди в невелику фірму — потрібен був бухгалтер на пів ставки з можливістю працювати віддалено. Кирилко грався кубиками на підлозі, час від часу зиркаючи на маму й щось белькочучи своєю дитячою мовою.

Дзвінок у двері змусив їх обох здригнутися. Олена напружилася — вона нікого не чекала.

На порозі стояв Паша. Виглядав він… Незвично. Акуратно поголений, причесаний, у новенькій сорочці, ніби зібрався на свято. В руках — якийсь пакет.

— Привіт, — він переминався з ноги на ногу, як тоді, коли пішов. — Я… Це… Можна зайти?

Олена мовчки відступила вбік. Кирилко, побачивши тата, радісно пискнув і побіг до нього:

— Тату! Тату!

Паша завмер, дивлячись на сина. Потім незграбно присів і погладив його по голові.

— Привіт, малий… Здається, ти підріс.

— Давай до суті, — мовила Олена.

Він дістав з кишені конверт і простягнув їй.

— Ось… Перший платіж. І ще трохи зверху — на чобітки йому. Зима скоро.

Олена здивовано подивилася на конверт. Вона чекала довгої боротьби, судових виконавців, скандалів з Ольгою Петрівною. Але аж ніяк не добровільної виплати, та ще й із надбавкою.

— Дякую, — вона обережно взяла конверт. — Але… Чому?

Паша підхопив Кирила на руки. Той одразу вхопився за батьків ніс і весело засміявся.

— Учора на будівництві… — Паша говорив повільно, підбираючи слова. — У нас там один чоловік… Дружина пішла до іншого, залишилося двоє дітей. Так він уже п’ять років аліменти платить, щовихідних до них їздить. Каже: «Вони ж мої, як не допомагати». А я от…

Він раптом замовк, дивлячись на сина.

Олена не перебивала. Щось почало змінюватися в цьому дорослому маминому синочкові, і вона не хотіла злякати цю переміну.

— Загалом, я подумав… Я ж наче не покидьок якийсь, — Паша вже говорив впевненіше. — У всіх нормальних чоловіків є діти — і нічого, справляються. Платять, допомагають. А я що, гірший?

— А як же твоя свобода? — Олена не стрималася від легкої іронії. — Клуби, пивце з друзями?

— Та які нічні клуби, ти що, — Паша невесело усміхнувся. — Мати замучила своєю турботою… Усе готує, пере, прибирає. Опікає, як малого. То Павлушенька те, то Павлушенька се. Дістала вже, чесно.

Він дістав із пакета іграшкову машинку й простягнув її Кирилкові. Очі малюка загорілися від захвату.

— Можна… Це… Я іноді буду приходити? До нього?

Олена відчула, як у грудях розливається щось тепле. Не прощення — до нього ще було далеко. Але щось на кшталт… поваги?

— Приходь, — кивнула вона. — Він сумує.

***

— Павлушо, ти серйозно? Знову бачишся з цією?! — голос Ольги Петрівни лунав обуренням на весь під’їзд.

Олена мимоволі завмерла біля дверей, не наважуючись подзвонити. Вони домовилися, що Паша забере Кирила на кілька годин. І ось вона привезла сина — і потрапила в самісінький розпал скандалу.

— Мамо, я ж пояснював, — голос Паші звучав змучено. — Я йду до сина, а не до неї.

— Та вона тебе знову обкрутить! Все життя зіпсує! Я ж знаю цих… цих… аліментниць!

Двері раптом розчинилися, і Олена опинилася обличчям до обличчя зі свекрухою. Та відступила, наче побачила прокажену.

— А, з’явилася! — прошипіла Ольга Петрівна. — Підслуховуєш?

— Добрий день, Ольго Петрівно, — Олена намагалася говорити спокійно. — Ми з Пашею домовилися, що він погуляє з Кирилом.

— От саме, з Кирилом, а не з тобою! — Ольга Петрівна загородила дверний прохід. — Я сама з онуком погуляю. А ти можеш іти… Роботу шукати!

— Мамо! — Паша відсунув матір убік. — Досить уже, га? Давай без сцен при дитині.

Він виглядав незвично рішучим. Кирило, побачивши тата, захоплено замахав ручками:

— Тату! Тату!

Олена передала сина Паші, який обережно, але вже впевненіше, ніж раніше, взяв його на руки.

— Я до восьмої його поверну, — сказав він. — Може, в парк сходимо.

— Гаразд, — кивнула Олена. — Ось пакетик із соком і печивом. Якщо зголодніє…

— Та що там — велику науку треба, щоб нагодувати дитину! — пирхнула Ольга Петрівна. — Я свого без усіляких пакетиків виростила!

— Мамо, — Паша раптом обернувся до неї, — залишайся вдома, добре? Ми з Кирилом самі погуляємо.

Олена не змогла стримати усмішку, дивлячись, як витяглося обличчя свекрухи.

— Що?! — Ольга Петрівна схопилася за серце. — Павлушо, що ти таке говориш? Я ж допомогти хотіла!

— Мамо, мені тридцять три роки, — тихо, але твердо промовив Паша. — Я якось сам впораюся зі своїм сином.

— Це все вона! — Ольга Петрівна тикнула пальцем в Олену. — Вона тебе налаштувала проти рідної матері!

— Ні, мамо, — Паша притримав двері ногою, не даючи їм зачахнути. — Це ти все життя налаштовувала мене проти моєї сім’ї. І я слухав тебе. Але більше не буду.

Він вийшов на сходову клітку з Кирилом на руках. Ольга Петрівна залишилася у дверях, розгублено роззявивши рота.

— Ходімо, синочку, — сказав Паша малюкові. — Покажу тобі качечок у ставку.

Олена дивилася, як вони спускалися сходами перед нею: її маленький Кирило і його батько, який раптом почав… дорослішати? Вона не знала, надовго це чи ні, але щось підказувало їй: Паша вже не повернеться до старого себе. Надто вже рішуче звучав його голос, коли він говорив із матір’ю.

— Повертайся раніше! — крикнула вслід Ольга Петрівна. — Павлушо, не дозволяй цій тобою вертіти!

Але в її голосі Олена несподівано почула те, чого раніше не помічала: страх самотньої жінки, яка боїться втратити останню владу над єдиною близькою людиною.

***

Тепер щосуботи Олена збирала Кирила й передавала його Паші. Хлопчик уже звик, полюбив ці зустрічі. Ольга Петрівна інколи телефонувала, вимагала привезти онука до неї, але Паша навчився говорити «ні».