З’явилися — не запилилися батьки

– Частина грошей у нас є, звісно, але цього явно не вистачить і…

– А я тут до чого? – витримавши нерозуміючий тон, але насправді ледве стримуючи сміх усередині, спитав Олександр.

– Як це до чого? Ти наш син, ми тебе виховували, ростили, душу вкладали. Ти он яких висот досяг завдяки нам.

– Ніколи й нічого не досягнеш, якщо покладатимешся на мамину й татову допомогу, зрозумів? – повчав суворий чоловік середнього віку хлопчика років п’яти.

Саша лише витирав сльози кулачками й крізь рев намагався пояснити, що його велосипед забрав інший хлопчик, що він бачив, куди той хлопчик пішов і де живе, що тато має допомогти, просто піти з ним і…

– Ні, ти нічого не зрозумів, Саша. Ти повинен сам піти й забрати свій велосипед.

– Але він мене вдарив! І ще сильніше вдарить, якщо я підійду.

– І що? Це не означає, що тато буде вирішувати твої проблеми…

Велосипед у підсумку врятувала сусідка, яку зацікавила причина сліз.

Як дізнався потім Саша, хлопчику-злодієві врешті-решт дісталося від його матері, перед Сашею вибачилися заочно, і на цьому історія закінчилася.

От тільки велосипед хлопчику так і не повернули.

– Злякався сам піти й забрати – значить, кататися більше не хочеш, – відчитав малого батько, на очах у нього розбиваючи велосипед на дрібні частини.

Разом із цими деталями Саша тоді відчув, як щось велике і важливе всередині нього розлетілося на друзки.

Він зрозумів, що ніколи й ні в чому не зможе покластися на батьків.

Як же він заздрив у школі однокласникам. Ні, мами не сюсюкалися з ними, як із безпорадними пташенятами.

Часи були не ті, щоб над дітьми трястися: більшість сімей були зайняті виживанням і часто батьки працювали на двох-трьох роботах, аби у їхніх дітей було все необхідне.

Тож в однокласників була і самостійність, і обов’язки (особливо у тих, хто жив у приватному секторі — там і п’ятирічкам доводилося працювати, щоб сім’я встигала справлятися з господарством).

Але при цьому було те, чого ніколи не було у Саші — відсутність самотності у боротьбі з будь-якою проблемою.

Чи сварили інших дітей, якщо вони забували вдома змінне взуття, домашнє завдання або інші важливі речі?

Звісно, сварили. Але сварили потім, після того, як потрібне принесли.

А коли щось забував Саша — він точно знав, що отримає погану оцінку або змушений буде пропустити перший урок, щоб повернутися додому за забутим.

– Твоя проблема — у відсутності дисципліни та самоорганізації, – раз за разом читав нотації батько.

А коли Саша вперше нагадав, як сам тато забув ключі від машини, на нього накричали так, що заклало вуха.

Ну так, звісно. Тато ж ідеальний у всьому, нічого не забуває, ніде не помиляється, авжеж…

До підліткового віку Саша виробив звичку ніколи й нічого не розповідати батькам.

Усе одно не допоможуть, тільки засудять і обговорять.

Ну і, звісно, знову прочитають лекцію про те, що потрібно бути самостійним, уміти вирішувати свої проблеми та добиватися-добиватися-добиватися.

Саша добивався. Саша просто розумів, що іншого виходу немає.

І що в нього є два шляхи: або справлятися самотужки, або дозволити сумнівним компаніям затягнути себе на дно.

Як сталося з багатьма його однокласниками — деякі навіть потрапили до колоній для неповнолітніх і закінчували навчання вже там.

Саша до колонії не хотів. Він хотів собі нормального життя. І нормальну сім’ю, а не те, що було в нього.

Ось тільки, схоже, цю сім’ю доведеться створювати самому.

І він створив. Не опустив рук, вибрався, вирвався, навіть здобув освіту.

Хоч останнє було ой як нелегким завданням, адже батьки сказали, що після повноліття студенту й копійки не дадуть.

Хоч гроші у них були. Була й квартира, що залишилася від бабусі по батькові, яку здали квартирантам.

Часом Саша ледве стримувався, щоб не закричати на батьків, висловлюючи всю свою злість.

Їхній єдиний і, здавалось би, улюблений син спить по чотири години на добу, примудряючись поєднувати навчання й роботу, а вони цілком могли б допомогти, але ні копійки не дають, продовжуючи твердити про самостійність і обов’язок усього досягати самому.

Саша досягав. До моменту закінчення інституту йому запропонували підвищення. І навіть надали житло від роботи.

На околиці міста, щоправда, і в будинку з пічним опаленням, але перспектива тягати дрова, рубати їх і періодично підмазувати піч Сашу вже не лякала.

Головне — що завдяки цьому тимчасовому житлу він міг спокійно накопичувати гроші на майбутнє власне житло.

Адже бабусину квартиру йому, звісно, ніхто віддавати не збирався.

Хоч в інших родинах, як бачив Саша, було нормою, якщо не передавати житло дітям офіційно, то хоча б дозволяти їм там жити, щоб не витрачати половину зарплати на оренду.

Але це було не про його батьків, однозначно.

А ось у Ксюші, нареченої Саші, ситуація була прямо протилежною.

Сама Ксюша, здається, соромилася своєї матері — запійної алкоголічки — і дуже боялася моменту знайомства нареченого з такою родичкою.

Та тільки Саша, здавалося, всім серцем полюбив цю пропиту жінку просто за її ставлення до доньки й майбутнього зятя.

Він тоді стояв і ледь не плакав, коли це пропите й майже втрачене людське обличчя намагалося вручити їм якісь сумнівні закрутки, налити «по п’ятдесят на честь знайомства» й щиро кликало їх жити до себе, бо «місця всім вистачить».

Так, він би й у страшному сні не погодився жити в таких умовах, та й розумів, що алкоголік у родині — це зовсім не мед, і Ксюша недарма втекла з дому в шістнадцять, зводячи спілкування з матір’ю майже до нуля. Але…

Опущена до дна людина зберегла в собі крихти людяності й турботи, тоді як його батьки, здавалося, не мали цього взагалі.

Адже перше, що вони сказали побачивши Ксюшу, були слова:

— Якщо вона від тебе вагітна й ти хочеш повісити на нас онука — навіть не сподівайся, що ми це дозволимо. Свої проблеми ти повинен вирішувати сам.

— Не хвилюйтеся, онуків ви ніколи не побачите, — пообіцяв їм Саша.

І Ксюша ледь помітно, але згідно кивнула. Їй, судячи з усього, теж не сподобалося знайомство з батьками нареченого.

Минуло п’ять років після весілля.

У них із Ксенією на той момент було двоє дітей-погодок — дівчинка й хлопчик.

І якщо мати дружини у рідкі періоди просвітлення бачилася з онуками, поводилася нормально й навіть приносила якісь дешеві цукерки та кислі яблука з городу, то батьки Олександра, здавалося, взагалі забули про існування сина.

До одного пам’ятного дня. Того самого, коли їм самим знадобилася серйозна допомога.

Їхню квартиру затопили сусіди. Причому затопили капітально, так щоб напевно.

І мало того, що довелося відновлювати документи, зіпсовані потопом, так ще й виникла нагальна потреба терміново робити ремонт у квартирі. І десь самим жити.

І швидко придбати багато речей замість зіпсованих стічними водами, адже відіпрати той сморід було неможливо.

Саме тоді вони згадали, що десь у місті живе дорослий і самостійний син, який обов’язково їм допоможе.

Авжеж. Ага. Аж двічі.

— Ти навіщо їх пустила? — промовив Олександр у бік Ксюші одразу, щойно побачив матір і батька за столом у їхній вітальні.

Здавалося, сама присутність цих людей оскверняє і його дім, і його життя, у якому все нарешті налагодилося після довгих років подолання труднощів, досягнень і боротьби.

Принаймні, у них була непогана квартира, куплена частково за свої зароблені обома сторонами кошти, а частково — за рахунок державної допомоги при народженні дитини.

Були невеликі заощадження і непоганий автомобіль, куплений з рук, який обіцяв прослужити ще років п’ять без серйозних проблем.

І навіть були накопичення, які планувалося надалі примножувати, щоб допомогти дітям із купівлею власного житла.

— Вони сказали, що прийшли до тебе з важливою справою. Я ж не могла їх вигнати, — ледь чутно виправдалася Ксюша.

Саша зітхнув. Бо так — Ксюша не змогла б учинити інакше. У їхній парі більш категоричним і жорстким був саме чоловік.

І батьки про це знали, тому й прийшли спеціально до повернення сина з роботи.

— Саша, тут таке діло, нам терміново потрібні гроші, — не стала ходити навколо та навколо мати.

Розповіла про те, яка біда з ними трапилася, і що терміново потрібно купити речі на заміну зіпсованим, і, звісно, зняти квартиру на період ремонту.

— Частина грошей у нас є, звісно, але цього явно не вистачить і…

— А я тут до чого? — витримавши нерозуміючий тон, але насправді ледве стримуючи сміх усередині, спитав Олександр.

Він знав, що колись цей день настане. І знав, що ні копійки цим людям не дасть.

Просто тому, що перед очима досі стояв той день, коли він упав у непритомність від недосипу просто на екзамені (добре, що йому дозволили перескласти пізніше).

І той момент, коли доводилося вибирати: купити макарони й іти в гуртожиток пішки через усе місто або проїхати на транспорті, але лягти спати голодним, коли затримали стипендію майже на два тижні.

І багато інших моментів, починаючи з розбитого на його очах велосипеда в далекі п’ять років.

— Як це до чого? Ти наш син, ми тебе виховували, ростили, душу вкладали. Ти он яких висот досяг завдяки нам.

— Не таких уже й висот, я ж не у списку топ-менеджерів «Нафтогазу», — знизав плечима Олександр. — Але за науку дякую.

Віддячу рівнозначно, вашим же уроком: розбирайтесь самі зі своїми проблемами. Ви ж мені завжди так казали?

Найбільше він був вдячний Ксюші, що вона не втрутилася в розмову і потім ніяк не зачіпала цю тему.

Мабуть, вирішила, що в чужі сімейні стосунки зі своїми порадами краще не лізти.

А може, їй також було байдуже до ситуації зі свекрами. Адже ті так і не стали їй бодай скільки-небудь близькими людьми, вважаючи, що з двома дітьми молода жінка повинна справлятися сама, бо це її проблеми.

Батьки пішли, ні з чим. І наостанок побажали Олександру, щоб його діти обійшлися з ним так само, як він обійшовся зі своїми «похилого віку й немічними старими».

Та тільки Саша виніс із власної долі один із важливих уроків про те, яким батьком не треба бути. І в майбутньому завжди казав своїм дітям:

— Ви повинні навчитися справлятися зі своїми проблемами самі. Але якщо раптом ситуація буде занадто складною для самостійного вирішення або просто знадобиться допомога, жилетка чи дружня порада — ви завжди можете прийти до мене.

І вони приходили. Але й самостійними стали вчасно. І, слід сподіватися, що в старості Саша не почує слів «розбирайся сам зі своїми проблемами».