— Ну що ти знову починаєш, Тань? — роздратовано відгукнувся Сергій, не відриваючи погляду від екрана ноутбука. — Я працюю. У мене важлива розмова за п’ятнадцять хвилин.
Таня стояла у дверях кухні, тримаючи в руках повідомлення, яке знайшла сьогодні в поштовій скриньці. Лист із червоним написом від електропостачальника: «Попередження про припинення послуги».
— А мені що робити? Сидіти й чекати, поки нам усе повимикають — включно з інтернетом, твоїм дзвінком і взагалі всім, що ще хоч якось тримає цю квартиру на плаву? Я ж усього лише попросила, щоб ти взяв на себе оплату рахунків — і що? Скільки вже часу ми нічого не сплачуємо, хотіла б я знати?!
Сергій важко зітхнув, закрив ноутбук.
— Чого ти істериш? Зараз не вісімдесяті — ніхто нічого не відключить. Я заплачу. Завтра. Або післязавтра.
— Ти й за минулий місяць обіцяв «завтра», Сергію, — спокійно, але з натиском вимовила Таня. — Тільки все в цьому домі знову тримається на мені. Знову.
Він підвівся, пройшовся кухнею, дістав з холодильника йогурт, відкрив, зробив ковток.
— Все на тобі, все на тобі… Може, досить вже себе жаліти? Ніхто тебе не змушував іти на роботу.
— Звісно, ніхто. Просто треба було щось їсти, рахунки оплачувати, дитині купувати одяг, — сказала Таня, стискаючи зуби. — Я ж ілюстраторка, а працюю тепер якимось клятим менеджером, щоб більше заробити. А ти кажеш, що я сама винна?!
Сергій знизав плечима, допив йогурт, кинув порожню упаковку в мийку й знову повернувся до ноутбука.
— Слухай, давай потім. Серйозно, у мене голова зараз зайнята іншим. Не подобається твоя робота — йди в інше місце. Тільки не чекай, що я ридатиму від розчулення. У мене свої справи. Я не твій тато.
Отут щось тріснуло. Не у квартирі — там усе було тихо, аж занадто. Усередині Тані. Щось тонке, але важливе. Не зламалося остаточно, але пішло тріщиною.
Вона не відповіла. Просто вийшла в передпокій, повільно відчинила шафу, дістала куртку. Краєм ока помітила своє відображення в дзеркалі — втомлене обличчя, тьмяний погляд. Та сама, але вже не та.
— Ти куди? — долинуло з кухні.
— До подруги, — коротко відповіла вона. — До Віки.
— Знову будете разом нити? Сподіваюсь, без вина обійдеться. Пам’ятаєш, що у нас дитина?
Вона вже зачиняла за собою двері, коли почула це нагадування. «У нас дитина». Наче вона коли-небудь про це забувала. Наче не вона все тягнула!
На вулиці накрапав дрібний дощ. Віка жила за три зупинки — зовсім близько. Таня вирішила йти пішки. Хотілося рухатись. Хотілося подумати. І водночас не думати.
У Віки було затишно. Там пахло запіканкою, яблуками й ще чимось — може, спокоєм. Віка відразу зрозуміла, в чому справа. Вона не ставила зайвих запитань. Просто мовчки поставила чайник і дістала два келихи. Так, не горнятка — келихи.
— Слухай, Таню, — сказала вона, коли Таня вже виговорилась, виклавши все, що накопичилось за місяці. — А ти себе пам’ятаєш? Ну, до весілля, до Сергія?
— Смішне питання, — Таня усміхнулася. — Звісно, пам’ятаю. Я була жива. Весела. Малювала. Я ж тоді вчилась на дизайнера, пам’ятаєш?
— А тепер?
Таня розвела руками.
— А тепер — лише квитанції, списки покупок, розпорядки й буркотіння Сергія. Кому він дзвонив, хто як відповів, як йому всі заважають… І я серед цих «всі».
Віка не стала казати гучних фраз на кшталт «іди від нього» чи «він тебе не вартий». Вона просто тихо сказала:
— Ти не маєш зникати. Заради кого б це не було.
Ці слова Таня запам’ятала.
— Мамо, а тато казав, що ти втомилась і тобі треба відпочити, — сказав Міша, коли Таня забирала його зі школи.
— Так, Мішенька, я трохи втомилась. Але все добре. Просто тепер ми з тобою будемо ночувати у тітки Віки. Трошки. А там вирішимо, як буде краще.
— А тато буде з нами?
Вона стиснула його долоньку.
— Тато… Тато поки буде думати. Йому треба розібратись, чого він хоче.
З Мішою було добре. Він не ставив зайвих запитань. Йому було важливо, щоб мама була поруч. Щоб сніданок був смачний. Щоб ввечері читали книжку. Таня робила все, як завжди. Тільки тепер у неї не було відчуття, що вона служить комусь, хто цього не помічає.
Сергій написав їй пізно ввечері:
«Ти серйозно? Влаштувала демарш? А речі хто збирати буде?»
Таня не відповіла. За пів години:
«Окей. Живи в подружки. Подивимось, наскільки тебе вистачить. Тільки не розраховуй, що я все кину й побіжу за тобою.»
І знову — тиша. Вона не хотіла втягуватись. Ні у сварку, ні в пояснення. Все вже було сказано.
Минуло три дні. Потім п’ять. Сергій надсилав короткі повідомлення: про Мішу, про їжу, про рахунки. Жодної спроби поговорити по-справжньому. Жодного прохання зустрітися. Лише вимоги.
На шостий день він зателефонував.
— Тань, ну що ти? Серйозно, скільки ти будеш дуріти? Це несолідно. Ми ж дорослі люди. Повертаєтесь додому.
— Навіщо? Щоб знову прати тобі шкарпетки й слухати, як я «істерю»? Ні, Сергію. Я не хочу бути обслуговуючим персоналом. Я хочу бути живою людиною.
Він помовчав. Потім роздратовано кинув:
— А дитина? Ти про нього подумала?
— Я про нього думаю завжди. А ти?
— Ти егоїстка. Вибач, але поводишся реально як вередлива дівчинка. Втекла до подружки, як школярка. Хочеш, щоб я бігав за тобою? Не дочекаєшся.
— Я нічого не чекаю, Сергію. Я пішла. Назавжди. Просто ти поки що цього не зрозумів.
— Не сміши мене. За тиждень приповзеш. Як завжди.
— Як завжди більше не буде.
Вона вимкнула дзвінок і телефон. Її трясло. Не від страху — від рішучості.
Таня зняла кімнату. Маленьку, зі старими шпалерами та незручним ліжком, зате з дверима, які можна було зачинити — і бути впевненою, що за ними ніхто не підвищить голос.
Міша облаштувався поруч: у кутку поставили для нього розкладачку, на підвіконні — книжки й фігурки з пластиліну. Перші ночі він погано спав, прокидався й плакав. Але Таня знала — головне, щоб вона була поряд. Все інше додасться.
Вона знову почала малювати. Віка вже рік працювала у видавництві, і вона знайшла для Тані кілька замовлень. Платили небагато, але щось капало. І головне — вона знову робила щось своє.
— Мамо, а ти тепер художниця? — запитав Міша якось, побачивши, як вона до ночі сидить із планшетом.
— Стараюсь, — усміхнулась Таня. — Давно час згадати, хто я.
Сергій у ті тижні був то грізним, то байдужим, то — раптом — дивовижно лагідним.
«Ти сама все псуєш. Хотів як краще, а тепер розвалила сім’ю. Молодець.»
«Міша сумує за батьком. Але ти ж про це не подумала.»
«Я тут подумав… Може, поговоримо нормально? Без істерик.»
Вони зустрілись у кафе біля парку, куди колись часто ходили втрьох.
Сергій прийшов у темній куртці, схудлий. Не голився дні три. Сів, не дивлячись. Зробив ковток кави й сказав:
— Я не розумію, навіщо ти це все затіяла. Тобі що, так погано було? У нас нормальна сім’я. Все ж працювало.
Таня уважно подивилася на нього. Його обличчя, знайоме до найменших рис, зараз здавалося чужим.
— «Працювало» — це не те слово, Сергію. Працювала я. Працював режим, звичка, система. Але ми не жили. Я не жила. Я існувала.
— Та так у всіх. Життя — не курорт. Треба бути дорослішою.
— Бути дорослою — це не значить терпіти приниження. Це значить бачити, коли тебе більше не поважають.
Сергій відкинувся на спинку стільця.
— Тобто я тебе принижував? Справді? Тань, ти, здається, щось собі надумала. Я просто був… зайнятий. Відповідальність. Усе на мені. А тепер ти — в кущі? Як дитина.
— Усе на тобі? — перепитала вона, стримуючи сміх. — А згадай, хто водив Мішу в садок, хто мив підлогу, хто готував вечерю, поки ти в телефоні гортав свої «важливі чати»? Ти не був поруч. Жодного разу. Навіть коли я хворіла, ти казав: «Ти ж вдома сидиш».
Він мовчав. Потім тихо сказав:
— Я не думав, що тобі було настільки зле.
— Я не хотіла, щоб ти думав. Я хотіла, щоб ти відчував. Хоч іноді. Щоб ти бачив мене не як фон до свого життя, а як живу людину.
— І що тепер? Все? Кінець? — його голос затремтів. — Я можу змінитися, Таню. Справді.
— Сергію, — тихо відповіла вона. — Я не хочу, щоб ти змінювався заради мене. Це не працює. Я просто більше не та, що жила з тобою. І мені не хочеться знову себе втрачати.
Він стиснув долоні, подивився на неї довгим поглядом.
— Ну… удачі тоді. Якщо думаєш, що одна впораєшся.
— Уже справляюся. І, знаєш, дихати стало легше.
Вона встала. І просто пішла.
Минуло два місяці. Таня зняла вже не кімнату, а маленьку однокімнатну квартиру на околиці. Старенький будинок, зате свій. Свій розклад, свої стіни, своє вікно з виглядом на двір.
Роботи стало більше. Один замовник порадив її колезі, потім — ще один і ще. Таня вже замислювалася про те, щоб піти з основної роботи, але поки було трохи страшно. Міша звик до нового дому, здружився з сусідським хлопчиком, почав ходити в новий гурток. Вони жили. По-справжньому.
Сергій телефонував усе рідше. Іноді — щоб дізнатися, як син. Іноді просто мовчав у слухавку, і Таня відчувала, що він чекає чогось. Але вона більше не хотіла грати в «очікування».
Одного разу в неділю вони з Мішею гуляли парком. Світило сонце, під ногами шаруділо жовте листя.
— Мам, а ти щаслива? — раптом спитав син.
Таня зупинилася, присіла поруч, подивилася йому в очі.
— А ти?
— Я — так. Бо ми з тобою. Бо ти смієшся. Раніше ти майже не сміялася. А тепер — смієшся.
Вона обійняла його. І в ту мить зрозуміла: все правильно. Так, важко. Так, іноді самотньо. Але правильно.
Наступного тижня прийшов лист від Сергія. Паперовий. Він ніколи раніше не писав від руки.
Таню,
не знаю, навіщо пишу. Мабуть, тому що, коли ти була поруч, я казав дурниці, а тепер — казати вже нікому.
Ти була всім, чого я не цінував. І тепер я сам.
Ти мала рацію: я не слухав, не дивився, не відчував. І, можливо, вже пізно. Але якщо колись ти захочеш просто поговорити — я буду.
Без докорів. Без звинувачень. Просто як людина.
Сергій.
Вона прочитала. Склала лист. Не відповіла. Поки що — ні. Не тому що сердита. А тому що почала жити. Не озираючись, без страху.
А потім, сидячи ввечері з чашкою чаю й планшетом, вона відкрила чистий файл і написала заголовок:
«А тепер, Сергію, спробуй жити без мене» — і це вже був не біль. Це була історія. Історія жінки, яка перестала мовчати.
Присипаю часник навесні після сходів цією сумішшю. Пір’я не жовтіє, а зубчики виростають великі, як кулак