— Кіро, ти навіть не уявляєш, як нам важко живеться, — Олена втомлено опустилася на диван, притискаючи до себе дворічного Артемка. — Уже пів року мучимось у зйомній квартирі. Господиня постійно щось забороняє — то музику вмикати не можна, то пральну машину після дев’ятої вечора не використовувати.
Кіра поставила чай на стіл і уважно подивилася на зовицю. Олена виглядала змученою — темні кола під очима, волосся недбало зібране у хвіст, на блузці плями від дитячого харчування.
— А що Андрій каже? — обережно спитала Кіра, сідаючи навпроти.
— Андрій тільки й робить, що працює, — Олена хитнула головою. — Приходить пізно, змучений. А я цілі дні з Артемком і Сонею сиджу в тій клітці. Уявляєш, навіть візочок забороняють залишати в під’їзді! Кожного разу доводиться тягти на четвертий поверх.
Артемко почав капризувати, і Олена механічно заколихувала його на руках.
— Гроші летять як вода, — продовжувала вона. — Оренда, комуналка, ще й той клятий завдаток. А ще господиня вимагає, щоб за свій рахунок дрібний ремонт робили. Кран тече — наша проблема, шпалери відклеїлися — знову ми винні.
— Ну, — Кіра обережно підбирала слова, — у кожної родини свої труднощі. Головне — не опускати руки.
— Легко тобі казати! — в голосі Олени з’явились різкі нотки. — У тебе своє житло, стабільність. А ми як безхатченки блукаємо.
— Олено, я впевнена, що у вас все скоро налагодиться, — Кіра намагалася заспокоїти зовицю. — Андрій же перспективний спеціаліст, знайде кращу роботу.
Олена різко підвелася з дивана, притискаючи до себе заплаканого Артемка.
— Налагодиться? — її голос тремтів від обурення. — Коли? Через рік? Через два? А мої діти де мають рости? По зйомках?
— Олено, я не хотіла…
— Знаєш що, — Олена рушила до передпокою, — не буду більше втомлювати тебе нашими проблемами. Бачу, що тобі байдуже.
Кіра розгублено проводжала поглядом зовицю, яка поспіхом вдягала сина.
— Олено, зачекай, ми можемо поговорити…
— Про що говорити? — Олена натягувала куртку тремтячими руками. — Ти сидиш у своїй затишній квартирі й роздаєш поради. А я знову вертаюся в ту знімну дірку.
Вхідні двері грюкнули з такою силою, що задрижали шибки у серванті. Кіра лишилася стояти в коридорі, не розуміючи, що щойно сталося.
Увечері Максим повернувся з роботи похмурий. Він навіть не привітався, одразу пройшов на кухню й почав гриміти посудом, дістаючи вечерю з холодильника.
— Олена мені дзвонила, — кинув він, не обертаючись до дружини. — Розповіла, як ти її сьогодні зустріла.
Кіра завмерла, складаючи речі в кошик для прання.
— Що саме вона тобі розповіла? — обережно спитала вона.
— Що ти навіть вислухати її нормально не змогла, — Максим розвернувся, і в його очах читалося роздратування. — Людина до тебе прийшла, душу відкрила, а ти сидиш як кам’яна і філософствуєш про те, що всі сім’ї різні.
— Максе, я її вислухала і підтримала…
— Підтримала? — він пирхнув. — Кіро, ти взагалі розумієш, як моїй сестрі важко? Вони в зйомній однокімнатці живуть з дітьми. Щомісяця третина зарплати йде на оренду. А ми тут сидимо в трикімнатці, яка, між іншим, тобі від бабусі просто так дісталась.
Кіра відклала білизну й подивилася на чоловіка. У його голосі були нотки осуду, які їй зовсім не сподобались.
— І що ти хочеш цим сказати? — спитала вона.
— Те, що ти удаєш, ніби не помічаєш, як моїй родині доводиться виживати, — Максим сів за стіл і налив собі чаю. — Олена з Андрієм мучаться, переплачують за оренду, з дітьми туляться. А ти сидиш у своїй квартирі й розмірковуєш про різні сім’ї.
— Зачекай, — Кіра підняла руку, — ти вважаєш, що я мала щось їм запропонувати?
— Я вважаю, що ти могла б виявити більше участі, — відповів Максим. — Замість цього ти відбулася загальними фразами й довела людину до того, що вона пішла засмучена.
Кіра повільно підійшла до столу й сіла навпроти чоловіка.
— Максиме, послухай мене уважно, — почала вона спокійно. — Проблеми інших людей я вирішувати не можу й не буду, бо це взагалі не моя справа.
— Як це не твоя? — обурився він. — Це ж моя сестра!
— Твоя сестра — доросла жінка, в якої є чоловік і власна голова на плечах, — Кіра не підвищувала голос, але говорила твердо. — Якщо у них житлові проблеми — нехай самі їх вирішують.
— Кіро, ти розумієш, що говориш? Ми живемо у квартирі, яка дісталась тобі у спадок, а вони змушені знімати житло за шалені гроші.
— І що з того? — Кіра подивилась прямо в очі чоловікові, не відчуваючи жодного збентеження. — Моя бабуся залишила квартиру мені, а не твоїй сестрі. Якщо у них проблеми з житлом — нехай працюють і збирають на своє.
— Ти ж бачиш, як їм важко…
— Максиме, досить, — Кіра підвелася з-за столу. — Я не зобов’язана вирішувати чужі проблеми тільки тому, що мені пощастило зі спадком.
Кілька тижнів від Олени не було ні звуку. Кіра вже почала думати, що конфлікт вичерпано, як раптом з’явилася свекруха. Валентина Сергіївна приходила під різними приводами — то пиріжків принести, то сина провідати.
— Яка у вас простора квартира, — захоплено говорила вона, заглядаючи до гостьової. — Тут стільки місця! Тут стільки людей могло б жити й не заважати одне одному.
Кіра мовчки кивала, але всередині наростало погане передчуття. Свекруха занадто уважно розглядала порожні кімнати, міряла поглядом коридори, ніби щось планувала.
— А ця кімната взагалі не використовується? — питала Валентина Сергіївна, заглядаючи в дальню спальню.
— Поки що ні, — обережно відповідала Кіра.
— Шкода, — зітхала свекруха. — Таке приміщення — і простоює.
У неділю зранку пролунав настирливий дзвінок у двері. Кіра, ще сонна, попленталась відчиняти. Позаду тупцяв не до кінця прокинувся Максим у домашніх штанях.
Кіра розчинила двері — і застигла. На порозі стояли Олена з чоловіком Андрієм. Поруч нагромаджувалися три великі валізи й кілька сумок. На руках в Андрія спав дворічний Артемко, а п’ятирічна Соня тулилася до маминої ноги.
— Олена? — Кіра здивовано кліпнула. — Що відбувається? Що ви тут робите?
Не чекаючи запрошення, Олена протиснулася до передпокою, тягнучи одну з валіз за собою.
— А що це ви одні в трьох кімнатах живете? — заявила вона, оглядаючи квартиру, як господиня. — Нам тут буде дуже зручно, і оренду платити не доведеться. Відсьогодні ми живемо разом.
— Ти що робиш? — Кіра не могла повірити своїм очам.
— Мама схвалила, — продовжила Олена, розстібаючи куртку. — Я в брата теж запитала — він не проти.
Андрій мовчки затяг решту речей у квартиру, явно уникаючи Кіриних очей.
— Максиме! — Кіра повернулася до чоловіка, який стояв, мов вкопаний. — Ти справді дозволив їм переїхати сюди?
— Ну… в принципі… — Максим затнувся, переминаючись із ноги на ногу. — Кіро, в цьому ж нічого такого немає. Це правильно — допомагати родині в скруті.
— Правильно? — голос Кіри став вищим. — Ти вважаєш правильним заселяти до моєї квартири своїх родичів без мого дозволу?
— Наша квартира, — втрутилася Олена, знімаючи курточку з Соні. — Максим тут теж прописаний.
— Моя, — відрізала Кіра. — І тільки моя. Заповіт оформлений на мене.
— Кіро, не гарячкуй, — спробував заспокоїти її Андрій. — Ми не нахлібники. Будемо допомагати по господарству, на продукти скидатися.
— Так, — підхопила Олена. — Так що все буде чудово.
— Досить! — вибухнула Кіра. — У мене зовсім інша думка з цього приводу! Я не збираюся перетворювати свій дім на комуналку!
Артемко почав плакати від гучних голосів, слідом заридала Соня. Олена взялася заспокоювати дітей, кидаючи на Кіру докірливі погляди.
— Бачиш, дітей лякаєш, — дорікнула вона. — Ти ж майбутня мама, маєш розуміти.
— Я розумію, що моє терпіння вже на межі! — Кіра більше не могла стримуватись. — Я втомилася від ваших криків, від ваших голосів, узагалі від усього! Забирайтесь з моєї квартири! Всі! Зараз же!
— Кіро, заспокойся, — Максим простягнув до неї руки. — Давай поговоримо. Якщо тобі ця ідея так не подобається, то можна все скасувати…
— Пізно! — рявкнула Кіра й кинулася до спальні. Вона висмикнула з шафи сорочки Максима й жбурнула в нього. — Геть! Забирайся звідси!
— Кіро, зупинись! — Максим намагався ухилитися від джинсів та светрів, що летіли в нього.
— Геть! — вона схопила його черевики й кинула в бік чоловіка. — Не хочеш жити тільки зі мною — живи зі своєю сестричкою десь в іншому місці!
Максим босоніж вискочив у коридор, де вже стояла спантеличена рідня з валізами. Кіра викинула туди решту речей чоловіка й грюкнула дверима, замкнувши всі замки.
— Кіро, відчини! — Максим гатив у двері. — Давай по-людськи поговоримо!
Вона закричала з-за дверей:
— Ні! Більше нема про що говорити!
Вранці Кіра прокинулась у тиші своєї квартири. Вона методично зібралася. Поїхала до РАЦСу подавати заяву на розлучення.
— Спроби примирення були? — спитала працівниця, заповнюючи документи.
— Ні, — твердо відповіла Кіра. — І не буде.
Телефон почав розриватись уже до обіду. Першим подзвонив Максим. Його голос тремтів від обурення.
— Кіро, ти зовсім з глузду з’їхала? Розлучення через таку дурницю?
— Це не дурниця. Це показник того, як ти ставишся до мене й до моєї думки.
— Я думав, ми зможемо домовитися…
— Максиме, ти прийняв рішення за мене, не попередивши. Сьогодні я приймаю рішення за себе.
Кіра натиснула кнопку завершення дзвінка, але телефон задзвонив знову. Цього разу дзвонила свекруха.
— Кірочко, люба, що ж ти наробила? — голос Валентини Сергіївни був повний сліз. — Через житлове питання сім’ю зруйнувати?
— Валентино Сергіївно, це не житлове питання, — терпляче пояснила Кіра. — Це питання поваги.
— Але ж Олена з дітьми! Їй же треба допомогти!
— Хай Олена сама собі допомагає. Я не зобов’язана вирішувати чужі проблеми.
— Як ти можеш так говорити? Родина — це святе!
— Моя родина — це я. А ваша нехай сама про себе дбає.
Свекруха схлипнула й поклала слухавку. Дзвінки тривали весь тиждень. Максим благав, обіцяв, що більше нікого не приведе без її згоди. Олена плакала в слухавку, розповідаючи, як їм тепер важко. Валентина Сергіївна намагалася тиснути на жалість, описуючи страждання онуків.
— Кіро, ну подумай про дітей! — благала вона. — Артемко весь час питає, де тітка Кіра.
— Тітка Кіра думає про себе, — відповідала та спокійно.
Поступово дзвінки ставали рідшими, а потім і зовсім припинилися. Через місяць розлучення оформили. Кіра стояла біля вікна, спостерігаючи за тим, як діти граються у дворі. Треба було одразу зрозуміти, до чого все йде, і не дозволити цьому статися. Але що сталося — те сталося. Минуле не змінити. Залишається тільки йти вперед, хай і вже без чоловіка. Зате з гідністю і власним домом.
Самотня мати запросила на ніч незнайомця з кримінальним минулим. Ніхто не очікував, чим це обернеться для всього села