— Лєно, ти з глузду з’їхала? У нас щойно своя дитина народилася! — Олексій роздратовано грюкнув дверцятами шафи. — Яке ще всиновлення?
Олена стояла біля вікна, вдивляючись у сірий лютневий день. Пологовий будинок був на околиці їхнього невеличкого містечка, і з вікна палати відкривався краєвид на похмурі п’ятиповерхівки та голі дерева.
— Ти його не бачив, Льошо. Такий маленький… Усього три місяці, а вже нікому не потрібен, — вона обійняла себе за плечі, наче хотіла зігрітись.
Це сталось тиждень тому. Олена вже готувалася до виписки з маленькою Дашею, коли почула дитячий плач із сусідньої палати. Плач був особливий — надривний, безнадійний. Наче дитина вже знала, що її ніхто не почує.
— Від нього мати відмовилася просто в пологовому, — тихо сказала літня медсестра Надія Петрівна, помітивши зацікавленість Олени. — Ванечка. Здоровенький, просто нікому не потрібен.
З того дня щось надломилося в душі Олени. Вона не могла спокійно дивитися на свою сплячу Дашеньку, уявляючи, як у сусідній палаті лежить такий самий малюк — тільки без мами. Без лагідних слів, без ніжних дотиків, без любові.
— Льошо, давай хоча б дізнаємося про документи? Просто дізнаємось, — Олена повернулася до чоловіка. — Може, це знак якийсь? Що ми можемо допомогти…
— Знак? — Олексій криво посміхнувся. — Знак того, що ти після пологів трохи не в собі. У нас іпотека, Лєно. Однокімнатна квартира. Я один працюю. Яка ще дитина?
— Ми впораємося, — вперто сказала Олена. — Я за пів року повернуся до школи, у мене ж вища категорія…
— Ага, — перебив Олексій. — А поки що сидітимеш із двома немовлятами. Одночасно. Ти взагалі уявляєш, що це таке?
У коридорі почулись кроки, і до палати заглянула Вікторія — шкільна подруга Олени, яка прийшла її провідати.
— О, сімейна нарада? — вона окинула поглядом напружені обличчя подружжя. — Що сталось?
— Лєна з глузду з’їхала, — пробурмотів Олексій. — Хоче взяти ще одну дитину. Просто зараз.
— Яку ще дитину? — не зрозуміла Віка, присідаючи на край ліжка.
— Тут хлопчик є… відмовник, — Олена відчула, як зрадницьки тремтить голос. — Ванечка. Йому три місяці.
Вікторія присвиснула: — Оце так поворот! А що кажуть лікарі?
— Та нічого поки, — Олена глянула на чоловіка. — Ми ще не дізнавалися. Льоша проти.
— Звісно, проти! — вибухнув Олексій. — Бо хоч хтось у цій сім’ї має мислити тверезо! У нас своя донька новонароджена, ми ще з нею не розібралися, куди ще одну?!
У його голосі звучала не лише злість, а й страх. Страх перед відповідальністю, перед невідомим, перед можливими труднощами.
— Льошо, присядь, — м’яко сказала Вікторія. — Давайте поговоримо спокійно.
Він опустився на стілець, провів рукою по обличчю: — Про що тут говорити? Це ж божевілля.
— Чому божевілля? — Віка знизала плечима. — Люди й не таке витримують. Он у моєї колеги троє всиновлених, і нічого — живуть, радіють.
— У твоєї колеги чоловік бізнесмен, якщо я не помиляюсь, — з іронією відповів Олексій. — А я звичайний інженер. І живемо ми не в «трійці», а в однушці-хрущовці.
— Житлове питання — вирішуване, — задумливо мовила Віка. — Можна використати державну допомогу для дітей…
— Віко, ти теж з глузду з’їхала? — Олексій встав. — Яка допомога? Які прийомні діти? У нас своя донька тільки народилася! Ми маємо все їй віддати, а не розпорошуватись!
У цей момент заплакала Даша. Олена кинулась до ліжечка, обережно взяла донечку на руки. Малеча майже одразу заспокоїлася, притулившись носиком до маминого плеча.
— Ось! — Олексій вказав рукою на них. — Ось твоя головна турбота, Лєно. А ти про чужих дітей думаєш…
— Вони не чужі, — тихо сказала Олена, заколисуючи доньку. — Вони нікому не належать. У цьому вся різниця.
У палаті повисла важка тиша. Було чутно лише тихе сопіння маленької Даші та приглушені голоси з коридору.
— Льошо, — нарешті мовила Вікторія. — А давай просто підемо, подивимось на хлопчика? Ти ж навіть не бачив його.
— Навіщо? — втомлено запитав Олексій. — Щоб потім ще важче було відмовитися від цієї безглуздої ідеї?
— Аби зрозуміти свою дружину, — спокійно відповіла Віка. — Бо якщо ти цього не зробиш — ця розмова буде між вами завжди.
Олексій довго мовчав, дивлячись у вікно. Потім повільно кивнув:
— Гаразд. Ходімо подивимось. Але це нічого не означає, чуєш, Лєно? Це не обіцянка.
— Звичайно, — швидко погодилась Олена. — Просто подивимось.
Вони залишили Дашу з Вікторією і пішли в сусіднє відділення. Літня медсестра Надія Петрівна, побачивши їх, зрозуміло усміхнулась:
— До Ванечки? Зараз, хвилинку.
Вона зникла за дверима й невдовзі винесла згорток. Малесенький, безпорадний клубочок з ледь помітним темним пушком на маківці.
— Ось він, наш відмовничок, — лагідно сказала медсестра. — Хочете потримати?
Олена глянула на чоловіка. Той стояв, мов скам’янілий, широко розплющеними очима дивлячись на немовля.
— Давайте я, — рішуче мовила Олена й простягнула руки.
Ванечка виявився несподівано важким. Він сонно чмокнув губами й трохи відкрив очі — темно-карі, майже чорні.
— Привіт, — прошепотіла Олена.
Вона навіть не помітила, як по щоці скотилася сльоза.
— Лєно… — хрипко сказав Олексій. — Дай і мені…
Він незграбно прийняв дитину, невпевнено підтримуючи голівку. Ванечка дивився на нього серйозно й уважно.
— Схожий на мого молодшого брата, — раптом мовив Олексій. — Такий самий погляд… Надто дорослий.
— У тебе є брат? — здивувалась Олена. За п’ять років шлюбу вона жодного разу не чула про брата чоловіка.
Олексій помовчав, обережно заколихуючи малюка.
— Був. Помер у дитинстві. Йому було всього чотири…
Його голос надломився. Олена м’яко поклала руку йому на плече:
— Чому ти ніколи не розповідав?
— Не хотів роз’ятрювати… — він запнувся. — Мама після його смерті… Ну, вона трохи з’їхала з глузду. Усе твердила, що винна сама, недогледіла. А потім… потім з’явився я. Пізня, небажана дитина. Вона так і не змогла мене по-справжньому полюбити.
Тепер усе ставало зрозуміліше — і його замкнутість, і напружені стосунки з матір’ю, і цей страх перед другою дитиною…
— Вибачте, — делікатно прокашлялась Надія Петрівна. — Але мені пора його годувати.
Олексій з явною неохотою віддав дитину:
— А… можна нам ще прийти? — невпевнено спитав він.
— Звісно, — усміхнулась медсестра. — Приходьте. Йому треба звикати до людей.
Вони мовчки повернулись до палати. Віка з цікавістю поглянула на них:
— Ну як?
— Не знаю, — Олексій потер скроню. — Все складно.
— А на мою думку — все просто, — сказала Віка. — Ви ж бачите — хлопчик здоровий, гарний. І він вам явно сподобався.
— Справа не в цьому, — похитав головою Олексій. — Справа у відповідальності. У готовності. У можливостях, зрештою.
— А коли народжують незаплановану дитину — то що, все заздалегідь продумано? — хмикнула Віка. — Життя взагалі непередбачуване. Головне — бажання і любов. А решта — підтягнеться.
У її словах була правда. Олена подивилась на сплячу донечку, потім на чоловіка:
— Льошо, давай хоча б дізнаємось про документи? Нічого страшного не станеться, якщо ми просто дізнаємось.
Олексій довго мовчав. Потім тяжко зітхнув:
— Гаразд. Давай дізнаємось. Але май на увазі — це не означає…
— Звичайно-звичайно, — швидко погодилась Олена. — Просто дізнаємось.
Наступні тижні перетворились на нескінченну чергу розмов, консультацій та збору документів. Поки Олена приходила до тями після пологів і звикала до материнства, Олексій, на її подив, взяв на себе більшу частину паперової роботи.
— Знаєш, — сказав він одного вечора, заколисуючи заплакану Дашу, — я тут подумав… Може, нам справді варто ризикнути?
Олена завмерла з пляшечкою суміші в руках:
— Ти серйозно?
— Більш ніж, — він усміхнувся невесело. — Я багато думав останнім часом. Про своє дитинство, про брата… Знаєш, чого я найбільше боявся? Що не впораюсь. Що буду поганим батьком. Що нароблю таких самих помилок, як моя мати.
— Льошо…
— Ні, дай закінчити, — похитав він головою. — Коли я вперше взяв Дашку на руки, я зрозумів — усі ці страхи повна нісенітниця. Бо любов… вона або є, або її немає. Її не можна прорахувати чи запланувати. І коли я побачив Ваню… — він зупинився. — Коротше, я зрозумів, що вже не зможу просто так відмовитись. Забути. Викреслити.
Олена обережно підійшла до чоловіка, обійняла його ззаду:
— Я так тебе люблю.
— І я тебе, — він обернувся до неї. — Тільки врахуй — буде дуже важко. Часом нестерпно.
— Впораємося, — упевнено сказала вона. — Разом впораємося.
І справді впоралися. Попри всі труднощі, безсонні ночі, фінансові складнощі й косі погляди деяких родичів. Ванечка виявився напрочуд спокійним малюком. Наче відчував, як важливо зараз не додавати клопоту своїм новим батькам.
— Пощастило вам з характером, — казала Надія Петрівна, навідуючи їх уже вдома. — Не кожен відмовник такий. Видно — рідна душа.
Найважче було з матір’ю Олексія. Марина Миколаївна, дізнавшись про рішення сина, влаштувала справжню істерику:
— Та ви з глузду з’їхали! — кричала вона, розмахуючи руками. — Чужу дитину в дім! А раптом у нього спадковість погана? А раптом хвороби які? А своя донька як же?
— Мамо, — тихо сказав Олексій. — Ти ж пам’ятаєш Сашу?
Марина Миколаївна осіклася на півслові. Її обличчя болісно перекосилося:
— Причому тут Саша?
— До того, що будь-яка дитина може померти. І будь-яка — вижити. Справа не в генах, мамо. Справа — в любові.
Після цієї розмови щось надламалось у їхніх стосунках. Але Олексій, здається, тільки зітхнув з полегшенням:
— Знаєш, — сказав він Олені, — я все життя намагався їй відповідати. Бути правильним. Зручним. А тепер… тепер я просто хочу бути щасливим. І зробити щасливими вас.
Час летів непомітно. Діти росли, тішачи батьків кожним новим досягненням. Даша виявилась живою й бойовою дівчинкою, справжньою татусевою донечкою. А Ваня… Ваня ріс надзвичайно чутливим і розуміючим хлопчиком. Наче та рання самотність подарувала йому особливу мудрість.
— Мам, — спитав він якось увечері, коли йому було вже п’ять. — А правда, що ти мене в лікарні знайшла?
Олена завмерла. Вони не приховували від дітей правду про всиновлення, але й не робили на цьому особливого акценту.
— Правда, сонечко, — обережно відповіла вона. — А чому ти питаєш?
— Дашка у дворі хвалилася, що вона в животику в тебе жила, — серйозно сказав Ваня. — А я от думаю — може, це я найщасливіший? Бо мене ти сама обрала. По любові.
Олена відчула, як до горла підкотився клубок. Вона міцно обняла сина, зарившись носом у його темне, густе й неслухняне волосся — таке саме, як у немовляти:
— Звісно по любові, рідненький. З першого погляду.
Минуло десять років. Їхня маленька однушка перетворилася на затишну «трійку» на околиці міста — довелося влізти в нову іпотеку, але вони впорались. Олена повернулась у школу, і не просто вчителем — а завучем з виховної роботи. Олексій отримав підвищення на заводі. Діти росли.
Звісно, не все було гладко. Бували й сварки, і образи, і хвилини відчаю. Але вони справлялися — разом, підтримуючи одне одного, знаходячи сили в любові та вірності своєму вибору.
А потім сталося те, що перевернуло їхнє життя ще раз.
— Уявляєш, — якось сказала Вікторія, забігши на чай, — у нас у школі є дівчинка-сирота. Чотирнадцять років, розумниця, відмінниця… Інтернат розформовують, а її ніхто не забирає — вже велика.
— А що з нею буде? — стривожено спитала Олена.
— В інший інтернат переведуть, — зітхнула Віка. — А шкода. Вона у мене в математичному класі, здібності неймовірні…
Олена перезирнулася з чоловіком. І за його поглядом зрозуміла — він думає про те саме, що й вона.
— Віку, — обережно почала вона. — А можна з нею познайомитись?
Так у їхній родині з’явилась Настя. Худенька дівчина з серйозними сірими очима й кісками кольору стиглої пшениці. Вона довго звикала до думки, що в неї може бути сім’я. Справжня, любляча, готова прийняти її такою, яка вона є.
— Знаєте, — сказала вона якось за вечерею, — я ніколи не вірила в дива. А тепер… тепер вірю.
Олексій притягнув її до себе, поцілував у маківку:
— І правильно робиш, донечко. Бо справжня любов — це завжди диво.
Їхня історія не була легкою. Але вона була справжньою — з усіма труднощами, сумнівами, перемогами та поразками. Історія про те, як один випадковий погляд може змінити не лише твоє життя, а й долі інших людей. Про те, що любов не вимірюється генами чи кровною спорідненістю. І що іноді достатньо просто довіритись серцю — і зробити крок назустріч невідомому.
Як дружина поставила на місце чоловіка та «відплатила» свекрусі й свекру