Зіпсована. Оповідання.

Те, що Юлька «зіпсована», знали всі: коли вона вчилася в дев’ятому класі, приїжджий перекупник м’яса затягнув її на закинутий склад. Про це шепотілися всім селом, особливо після того, як той торговець купив батькам Юльки нову машину, а ті забрали заяву з міліції. Справу зам’яли, батько Юльки ганяв селом на новенькому авто, мати відводила очі, коли питали, як там Юлька. Сама вона перестала ходити до школи. Пізніше їй дозволили скласти іспити за дев’ятий клас і видали атестат.

Той день Юлька вирішила стерти з пам’яті. Було — та й було. І той інший теж. Найбільше на світі вона хотіла піти з дому батьків, тому швидко вийшла заміж — за першого, хто покликав. А покликав її сусід Анатолій — на п’ятнадцять років старший, щойно повернувся з тюрми. Юлька його не боялась, але й не любила: був він похмурий, багато пив і все просив народити йому спадкоємця. Рано-вранці Анатолій вставав і йшов на рибалку, приносячи до обіду кістлявих карасів. Юлька смажила їх у розпеченій олії, обкачаних у борошні, так що кісточки ставали м’якими, і рибу можна було їсти цілою, якщо вона була дрібна.

А потім Анатолій втопився. Тіло винесло в очерет. Юлька відчула полегшення, хоча їй було його шкода. Але самій виявилось простіше: тепер у неї був власний дім, своє життя. Щоправда, в сусідньому будинку жили батьки. Які постійно намагались Юлею керувати. Батько взагалі запропонував:

— Повертайся додому, туди Єгора з жінкою поселимо.

Брат одружився два роки тому — привіз дружину з сусіднього села. Вона от-от мала народити, і всі вважали, що звільнити для молодих будинок — це Юльки обов’язок. Але вона не хотіла повертатись у дім, який ненавиділа, і до людей, яких не могла пробачити.

— Егоїстка! — кричала через паркан мати.

Вони зустрілися випадково: Юля йшла з магазину, навантажена пакетами з борошном і цукром. Як і багато хто в селі, працювала Юлька в корівнику, і в день зарплати завжди робила запаси. У магазин ходила зазвичай кілька разів — одразу багато не могла донести.

— Давай на машині відвезу, — пропонував батько.

Але Юлька жодного разу не сіла в ту кляту машину. І не збиралась. Коли почула, як її доганяє авто, подумала, що то батько. Але це був Митько — однокласник, якого вона вже років з три не бачила.

— Сідай, підвезу, — сказав він.

Юлька похитала головою. Тоді Митько заглушив мотор, кинув машину, відібрав у неї пакет і мовчки пішов поруч.

Митько майже не змінився: як був худий і капловухий, так і залишився.

— Чаєм пригостиш? — спитав він.

Юлька підняла на нього очі.

— Що тобі від мене треба?

— Ти мені подобаєшся, — не став викручуватись Митько.

— Та ми ж навіть не розмовляли жодного разу!

— Не розмовляли. Ти ж мене ніколи не помічала. А я в тебе ще з шостого класу закоханий був.

— Так це ж коли було.

— І що?

— Та нічого.

Чаєм Митька вона пригощати не стала. Але він не здавався: чатував її то з роботи, то з магазину, допомагав нести пакети або просто йшов поруч і балакав. Він нещодавно повернувся з заробітків, де заробив на машину, з батьком будував дім. Спершу Юлька злилася на нього за нав’язливість, а потім навіть звикла. Вона боялася, що Митька лізтиме з руками — багато хто ліз, особливо до того, як вона вийшла заміж. Вважали, раз «зіпсована», то можна. Але Митя був не такий. Юля бачила, як він на неї дивиться — в тому погляді не було нічого братнього, але зайвого він собі не дозволяв.

— Що, цей малахольний тобі сподобався, чи що? — якось спитав батько.

— Та з чого б це, — насторожилась Юлька.

— Ну й добре. Бо я тобі нареченого знайшов.

— Не треба мені ніякого нареченого! — обурилась Юлька.

— А хто тебе питати буде!

Даремно вона думала, що це просто балачки: повернулась з роботи, а біля воріт мати її чекає.

— Ходімо, у нас гості!

— Які ще гості?

— Сама побачиш!

Гостем виявився Матвій Челбанов з сусіднього села. На десять років старший, вдівець з двома дітьми. Його дружина зникла за дуже дивних обставин. А потім її знайшли в лісі. Юлі не подобався погляд Матвія і його брудні жарти.

— Мені вже додому час, — швидко зібралася вона.

— Я тебе проведу! — викликався Матвій.

Як і слід було очікувати — поліз з поцілунками. Ледве Юлька від нього вирвалась.

— От воно як! — сказав Митя наступного дня, перегородивши їй дорогу. — Зі мною недоторку робишся, а з тим, значить, одразу цілуєшся?

— А ти звідки знаєш? — розлютилась Юлька.

— Прийшов учора до тебе, хотів уже на чай напроситися. А ти — з ним.

Юля бачила, як у нього на шиї сіпається кадик, а кулаки стискаються. Їй раптом стало смішно.

— Ну, ходімо на чай, раз приходив.

За чаєм Юлька все йому розповіла: як їй було страшно на тому складі, як батько умовив забрати заяву за шматок металу, як вона втекла до сусіда, аби тільки не жити вдома.

— А тепер от хоче мене спровадити няньчити чужих дітей, щоб хату мою забрати.

Митя слухав уважно, не перебивав. А після цих слів сказав:

— Вийдеш за мене. Тоді вони відчепляться. Будеш своїх дітей няньчити, а не чужих.

Юлька відвернулась і глухо мовила:

— Не буде в мене дітей. Я ж тоді… Ну, це… Завагітніла. Мати мене до лікаря повезла. Коли Анатолій хотів дітей, я в консультацію їздила. Сказали — сама винна, от і позбулася тоді…

Обличчя в Миті зблідло. Юлька й раніше чула від нього про дітей. Та і який чоловік не хоче спадкоємців?

— Так що йди — не підходжу я тобі в жінки.

Митя мовчки встав і пішов. А Юлька проридала весь вечір.

Прокинулась вона від криків. Спершу навіть не зрозуміла, що відбувається. Пахло гаром. Злякалась — пожежа! Вискочила надвір у самій нічній сорочці.

Біля батьківського дому палала машина. Небо ще було темне, і яскраві спалахи вогню підіймалися аж до зірок. Люди метушились, кричали, носили воду. Але було ясно — машину вже не врятувати. Щоб тільки на дім не перекинулось.

Митько теж бігав там, разом з усіма. І всього раз глянув на Юльку. А вона все одразу зрозуміла. Як вона ненавиділа ту машину! І от тепер її більше немає. Сльози текли по обличчю, але це були сльози щастя й визволення. Юлька сіла на ґанок, а коли вогонь згасили, Митько підійшов і сів поруч.

— Усиновимо, — твердо сказав він і обійняв її за талію.

На сході почало світати. Юлька притулилась до його плеча й сказала:

— Тільки давай до тебе переїдемо. Хай вже забирають ту хату. Лиш би відчепилися.

— Звісно, переїдемо. А ти як думала — ми ж із батьком дім не просто так будуємо.

Він обійняв її, і Юлька зрозуміла: тепер вона вже не «зіпсована». Звичайна вона, така ж, як усі.