— Збирай речі й забирайся геть! — заявив Тимур своїй дружині, от тільки він не врахував один момент

— Ну як тобі живеться з таким красенем? — з цікавістю в очах запитала старша сестра.

— Прямо як у казці «Красуня і Чудовисько», тільки навпаки, — засміялася співрозмовниця. — Я — чудовисько, а він — красень.

У затишній вітальні, оформленій у скандинавському стилі, дві пари сиділи за столом. За вікном лютневий вітер ганяв залишки зимових хмар, а рідкі сніжинки кружляли в химерному танці.

Струнка шатенка Алла, в строгому офісному костюмі, випромінювала впевненість і професіоналізм. Її чоловік Тимур — з правильними рисами обличчя та спортивною статурою — виглядав як модель з обкладинки журналу. Навпроти сиділи Вероніка — мініатюрна блондинка з яскравими зеленими очима — та її чоловік Герман, інтелігентний чоловік в окулярах.

— Уявляєш, мене підвищили до керівника відділу! — захоплено продовжила Алла.

— Дорога, я вважаю, що жінка не повинна працювати, — втрутився Тимур. — Чоловік зобов’язаний забезпечувати родину.

— Повністю згодна! — підхопила Вероніка.

— А пам’ятаєш історію з Вікторією Бекхем? — заперечив Герман. — Девід наполягав, щоб вона кинула кар’єру. І чим це закінчилось? Постійними сварками й майже розлученням.

— Саме так! — підтримала Алла. — Сучасна жінка має розвиватися. Залежність від чоловіка — це шлях у нікуди.

— Коханий, нам пора, — сказала Вероніка, встаючи з-за столу.

У передпокої, поки чоловіки обговорювали футбол, вона прошепотіла сестрі:

— Як же тобі пощастило з чоловіком! Такий турботливий, гарний…

— Що я чую? — пролунав позаду голос Германа.

— Ти все не так зрозумів…

Вхідні двері грюкнули. У квартирі залишилися Алла й Тимур, кожен занурений у свої думки про те, наскільки по-різному вони уявляють своє майбутнє.

А за вікном продовжував кружляти сніг, байдужий до людських проблем і суперечок.

— Давай усе ж таки обговоримо твоє звільнення, — наполегливо мовив чоловік, сідаючи в крісло.

— Знову за своє! — зітхнула Алла. — Пам’ятаєш історію з Анджеліною Джолі? Бред Пітт теж хотів, щоб вона займалась тільки домом і дітьми. І що? Розлучились!

За вікном лютий вітер бив по шибках мокрим снігом, ніби намагався долучитись до суперечки. Настільна лампа кидала химерні тіні на стіни сучасної вітальні, де кожна деталь інтер’єру була ретельно підібрана господинею дому.

— У мене гідна зарплата, — продовжував Тимур. — Купуй, що хочеш, я не рахуватиму твої витрати.

— О, справді? — лукаво примружилась Алла. — Тоді уяви: прокидаюсь о десятій, іду в спа, потім шопінг, обід із подругами в дорогому ресторані. Увечері — театр чи виставка. А на вихідні — подорожі Європою…

— Звучить чудово! — зрадів чоловік.

— А за місяць ти почнеш бурчати, що я тільки й роблю, що гроші витрачаю, — засміялася Алла. — Пам’ятаєш героїню з «Пані Боварі»? Чим закінчилось її марнотне життя?

— Але ж ти інша!

— Зараз — так. Бо я незалежна жінка. А ставши домогосподаркою, перетворюсь для тебе на гарну ляльку. І ти перший перестанеш мене поважати.

— Я лише хочу піклуватися про тебе, — зітхнув чоловік.

— Знаєш, любий, — замислено протягнула Алла, — я обіцяю подумати. Але тільки після того, як ти сам місяць посидиш вдома й позаймаєшся господарством.

Від такого неочікуваного повороту Тимур поперхнувся чаєм, а його дружина подумки усміхнулась: «Як швидко минає ентузіазм, коли чоловікові пропонуєш побути домогосподарем».

На початку березня навіть сірі вулиці змінюються, наповнюючись особливим світлом і теплом. З вікна просторої квартири відкривався вид на парк, що прокидається, де перші несміливі бруньки вже готувались розкритись назустріч весні.

— Донечко, ти зовсім себе не бережеш, — похитала головою Лідія Миколаївна, чия строгість і пряма постава нагадували мадам де Реналь із «Червоного і чорного».

— Мамо, я пропонував Аллі залишити роботу, — зітхнув Тимур, спостерігаючи, як дружина метушиться біля плити.

— І правильно пропонував! Подивись на себе, люба, — свекруха звернулася до невістки. — Коли ви востаннє відпочивали?

— О, я давно мрію про Грецію, — пожвавішала Алла. — Читала «Корфу» Джеральда Даррелла — так захотілося побачити ті оливкові гаї, старовинні вулички…

Після того як свекруха пішла, розставляючи тарілки в посудомийку, молода жінка поринула в роздуми. «А може, й справді варто прислухатися? Бути музою для чоловіка, як Віра для Набокова…»

— Тимуре, твоя пропозиція ще в силі?

— Авжеж! — пожвавився чоловік. — Я хочу бачити тебе відпочилою, щасливою. Уяви: ти зможеш вирощувати улюблені орхідеї, про які давно мрієш. Займешся йогою, живописом… Подивись на Маринку, дружину Андрія — за три роки в офісі перетворилася на класичну тітку з місцевого ЖЕКу.

Перед очима Алли майнула пристрасть Анни Кареніної — такої бажаної для чоловіка саме завдяки доглянутості й загадковості.

— Добре, але з умовою, — рішуче промовила вона. — Це буде тимчасово, максимум на рік. Не хочу перетворитися на «диванну королеву».

— Домовились! — засяяв Тимур. — Тоді в липні летимо на твій грецький острів.

«Треба буде перечитати Даррелла», — подумала Алла, уявляючи, як неквапом снідає на терасі з видом на лазурне море.

Сонячні промені ледь пробивались крізь легкі фіранки у просторій спальні. Струнка, з короткою каштановою стрижкою, Алла безшумно вислизнула з-під ковдри, намагаючись не розбудити чоловіка. Тимур міцно спав, по-дитячому підклавши долоню під щоку.

Розкішна трикімнатна квартира в стилі мінімалізм відображала характер господині — все функціонально та зі смаком. Світлі стіни прикрашали чорно-білі світлини з подорожей, а у вітальні красувався великий акваріум з екзотичними рибками.

— Добрий ранок, коханий, — прошепотіла Алла, вмикаючи улюблений джаз чоловіка.

— М-м-м, вже встала? Котра година? — сонно пробурмотів Артем.

— Сім. Твій костюм готовий, а сніданок чекає на кухні.

Після того як чоловік пішов, почалась звична рутина — прибирання, тренування, курси. Повернувшись додому, жінка відкрила електронний щоденник.

— Так-так, сьогодні в Маргарити день народження. Треба замовити її улюблені піони.

Увечері на кухні панувала творча атмосфера. Витончена брюнетка Дана, в модній сукні-футлярі, з цікавістю спостерігала за подругою.

— Що сьогодні в меню, шефе? — усміхнулась гостя.

— Качина грудка з карамелізованою грушею й соусом із портвейну. До неї ідеально пасує Піно Нуар, — захоплено розповідала Алла. — Вино має бути легким, з нотками вишні й спецій.

— Боже, ти як енциклопедія! Коли ти все це встигла вивчити?

— Три місяці курсів і купа практики, — засміялась господиня. — Головне — бажання.

— Знаєш, — замислено протягнула Дана, — у твоєму ідеальному світі бракує лише дитячого сміху.

Ніж завмер над дошкою. В голові майнули думки про маленькі ручки, які обіймають за шию, про дитячий лепет і перші кроки.

— Можливо, ти маєш рацію, — тихо відповіла Алла. — Але поки я насолоджуюсь тим, що маю.

— Ага, а я — твоєю кулінарією! — підморгнула подруга. — До речі, де ти взяла такий шикарний фартух? На ньому написано: «Готую, як богиня»!

Сміх наповнив кухню, але думка про дітей уже міцно оселилася в голові Алли.

* * *

М’яке світло настільної лампи створювало затишну атмосферу у вітальні. Після вечері подружжя вмостилось на дивані, оббитому оксамитом кольору морської хвилі.

Маленький блокнот у руках витонченої жінки був списаний акуратним почерком.

— Знаєш, коханий, я довго думала і… — почала Алла, перегортаючи сторінки. — Я готова стати мамою.

— Що?! — різко вирівнявся чоловік.

— Дивись, я навіть імена підібрала. Для хлопчика — Марко, на честь твого дідуся, або Олександр — захисник людей. А якщо дівчинка…

— Ніяких дітей! — відрізав Тимур.

— Але чому? Ми ж говорили про це після весілля…

— Подивись на себе — ти прекрасна! Навіщо псувати таке тіло? — чоловік підскочив. — Пам’ятаєш Вероніку Лайт? Була зіркою, а після пологів перетворилася на розпливчасту тітку. Тепер спивається у своєму маєтку.

— Не можу повірити… — прошепотіла жінка. — Я залишила кар’єру юристки, бо ти хотів бачити мене домогосподаркою. Але я ніколи не відмовлялась від мрії мати дітей!

— Подивись на Джесіку Блум! — не вгавав Тимур. — Після пологів підсіла на антидепресанти, набрала тридцять кілограмів. Чоловік пішов до молодої моделі.

— Тобто я для тебе просто красива лялька? — з гіркою усмішкою запитала Алла.

— Ти — моя богиня. І я хочу, щоб так залишалося завжди.

У голові пронеслися спогади: як вони мріяли про велику сім’ю, обирали імена майбутнім дітям, сперечалися про колір дитячої кімнати… Повільно закривши блокнот, жінка провела пальцем по обкладинці.

— Знаєш, Тимуре, навіть богині народжували дітей. І це не заважало їм залишатися прекрасними.

Сховавши заповітний записник до шухляди, Алла вперше замислилась, що її ідеальне життя може виявитися лише гарною декорацією.

Минув місяць.

На стінах квартири грали тіні від автомобілів, що проїжджали повз. Світло вуличних ліхтарів пробивалося крізь тюль, надаючи інтер’єру примарного вигляду.

У передпокої пролунав важкий стукіт кроків. Тимур із пом’ятим обличчям навіть не глянув на накритий стіл.

— Я подаю на розлучення, — кинув чоловік, розстібаючи піджак.

— Що? У тебе інша? — в голосі Алли прозвучала недовіра.

— Не твоя справа. Збирай речі й забирайся.

— Почекай, Тимуре! Я не розумію… За що?

— Ти мені набридла. Два роки відпочивала — тепер котись.

— Відпочивала?! — голос Алли затремтів. — Я працювала не менше за тебе! Підтримувала контакти з партнерами, навчилася готувати, робити масаж…

— Кому потрібні твої потуги?

— Я сиділа з племінником, допомагала Ромі з навчанням, доглядала за твоєю мамою, коли вона хворіла!

— Замовкни! Забирайся з мого дому! — гаркнув чоловік.

Спотикаючись, жінка побігла до спальні. Притулившись до стіни, вона розридалася. У голові спалахнули рядки з улюбленого роману «Кришталева мрія», де героїня переживала схожу ситуацію. «Яка ж я була наївна, — майнуло у свідомості, — вірила у вічне кохання, як Джулія з книги. Але в неї хоча б був щасливий фінал…»

— Щоб духу твого тут не було! — долинуло з вітальні.

Тремтячими руками витягнувши валізу, Алла механічно складала речі. Документи, трохи одягу, косметичка… На більше не було ані часу, ані сил.

— Завтра подаю заяву! — крикнув услід Тимур.

За зачиненими дверима почувся гуркіт розбитої вази.

Сходовий майданчик освітлювався тьмяним світлом єдиної лампочки. Крізь вікно долинав шум нічного міста: гул автівок, віддалений гавкіт собак і поодинокі голоси перехожих.

На потертій валізі сиділа тендітна жінка із заплаканими очима.

«Куди тепер? — роїлися думки. — Ні грошей, ні плану… Яка ж я дурна!»

Дрижачими пальцями Алла дістала телефон. На екрані — 23:00.

— Дано, привіт! Пробач, що так пізно… Можна в тебе переночувати?

— Пробач, люба, мене немає в місті. Повернуся за тиждень. Щось сталося?

— Ні-ні, все добре, — голос зрадницьки здригнувся.

«До сестри не можна, — майнуло в голові. — Соромно зізнатись, що мене виставили як бездомну кішку».

Наступні пів години перетворилися на марафон відмов. У Марини — хвора дитина, у Світлани — гості, у Каті — ремонт…

— Ось так і дізнаєшся, хто справжній друг, — гірко всміхнулася жінка.

За дверима квартири почулися кроки. «Може, повернутись? — майнула слабка думка. — Влаштувати скандал, висловити все…»

Пальці машинально гортали контакти. Останньою у списку значилась Зоя — тренерка з дайвінгу, з якою вони бачилися лише кілька разів на курсах.

— Так? — пролунав бадьорий голос.

— Зоє, пробачте за пізній дзвінок… Це Алла, з курсів дайвінгу…

— Авжеж пам’ятаю! Що трапилось?

— Мені… мені потрібно десь переночувати…

— Записуй адресу! У мене диван вільний, гарячий чай і пухнастий кіт у комплекті.

Від неочікуваної доброти знову навернулися сльози. Дивно, як іноді найближчі стають чужими, а майже незнайомі простягають руку допомоги.

— Дякую, — прошепотіла Алла, піднімаючись з валізи.

За вікном накрапав дощ, на підвіконні спав смугастий кіт. Затишна квартира-студія з вікном на всю стіну та чорно-білими фотографіями морських глибин випромінювала спокій.

На порозі стояла змокла до нитки молода жінка з валізою. Розгублений погляд, тремтячі губи й зсунутий чуб робили її схожою на загублену дитину.

— Тебе вигнали? — тихо запитала господарка квартири.

У відповідь пролунали ридання. Висока, спортивна брюнетка з короткою стрижкою притисла гостю до себе, як мати пригортає скривджену дитину.

«Покидьок Тимур, — крутилось у голові в Алли. — Використав і викинув, як непотрібну річ».

Спогади про першу зустріч несподівано виринули в пам’яті: літнє кафе, його чарівна усмішка, компліменти… «Ні, досить!» — подумки зупинила себе.

— Ходімо, нагодую тебе, — Зоя метушилася біля плити. — І залишайся жити тут, у мене вільна кімната простоює.

— Не розумію, — Алла мішала їжу виделкою, — чому така красуня живе сама? Ти ж як Скарлетт О’Гара — горда, незалежна…

— Була заміжня, — з усмішкою відповіла господарка. — П’ять років тому розлучилися. Зрадив.

— Але ж до тебе купа чоловіків залицяється! Пам’ятаю, як на курсах дайвінгу всі інструктори крутилися навколо тебе.

— Досі його люблю, уявляєш? — похитала головою Зоя. — Нещодавно приходив, просився назад.

— І що?

— Сказала, що зі зрадниками в розвідку не йдуть, — сумно всміхнулася жінка. — А ти? Любиш свого… — вона зупинилась, підбираючи слово.

«А й справді, — промайнуло в голові Алли, — попри все приниження, попри те, що виставив мене за двері… я люблю».

— Знаєш, — замислено сказала Зоя, — кажуть, час лікує. Нісенітниця. Час просто вчить жити з цим болем.

За вікном дощ припинився. Смугастий кіт потягнувся і стрибнув Аллі на коліна.

— Схоже, ти йому сподобалась, — засміялася господарка. — А він у мене — експерт з людських душ.

Дві жінки сиділи на кухні до глибокої ночі, ділячись своїми історіями. Такі різні й такі схожі у своїй болючій правді.

* * *

Минуло два роки.

Пізня осінь розфарбувала місто в яскраві кольори — наче художник-імпресіоніст розбризкав по полотну жовті й червоні відтінки. У новій квартирі, оформленій у стилі мінімалізм, на стінах висіли фото з різних країн, а на підвіконні красувалась колекція сукулентів.

Струнка шатенка з виразним підборіддям та розумними карими очима вмостилась у кріслі з ноутбуком. За ці два роки змінилося майже все — і зовнішність, і характер. Тепер у кожному русі читалася впевненість успішної жінки.

— Дивно, як життя все розставляє по своїх місцях, — міркувала господиня квартири, переглядаючи звіти.

Телефонний дзвінок перервав потік думок.

— Алло, Алло, уявляєш, — заторохтіла в слухавку сестра, — я сьогодні…

— Тільки не кажи, що знову його зустріла, — різко перебила розмову співрозмовниця.

— Добре-добре, мовчу. Краще розкажи, як пройшло відрядження до Сінгапуру?

— Чудово. Контракт підписано, обіцяли премію. Щоправда, ще не відійшла від джетлагу.

— А я тут з Данею бачилась…

— З тією, що розійшлася зі своїм коханим?

— Ага. До речі, він до тебе не заходив?

— Заходив, — усміхнулася Алла. — Приніс квіти, намагався грати страждальця. Я йому чітко пояснила, куди йому йти зі своїми романтичними поривами.

— Ти завжди була дипломатом, — розсміялася Вероніка.

— Просто тепер у мене імунітет до чоловічих маніпуляцій. Знаєш, як у комп’ютерних іграх — отримав удар, прокачав захист.

«Дивно, — подумала вона після розмови, — раніше будь-яка згадка про минуле викликала біль, а тепер — лише легке здивування».

Задзвонив робочий телефон.

— Алло, Алло Сергіївно, у понеділок презентація проєкту, — пролунав голос секретаря.

— Так, звісно. Матеріали вже готові.

Закривши ноутбук, вона підійшла до вікна. Внизу поспішали кудись люди, кожен зі своєю історією, зі своїми перемогами й поразками.

«Дивно, — майнула думка, — як часто ми сприймаємо кінець стосунків як кінець життя. А це всього лише початок нової глави».

Вечір плавно перетікав у ніч, а незалежна та сильна жінка планувала свій наступний день, не підозрюючи, що доля вже готує їй новий поворот.

Минуло кілька днів.

На місто опустилися сутінки, забарвлюючи хмарочоси в м’які пастельні тони. Діловий квартал поступово пустів, лише іноді проносилися дорогі авто, забираючи останніх трудоголіків додому.

На сходах бізнес-центру, у строгому діловому костюмі та з витонченим портфелем, стояла ефектна жінка. Її постава видавала характер переможниці, а в очах читалась упевненість людини, що досягла свого.

— Алло! — пролунав знайомий голос.

«Тільки не це», — промайнуло в голові.

Перед нею стояв пом’ятий чоловік у м’ятій сорочці, з триденною щетиною. Від колишнього лоску успішного бізнесмена не залишилось і сліду.

«Прямо як граф Монте-Крісто навпаки — з князів у грязюку», — майнула саркастична думка.

— Я всюди тебе шукав, — почав Тимур. — Ніхто не хотів дати твій номер.

— І правильно зробили. Що тобі потрібно?

— Пробач мені… я був неправий.

«Та не вже? А я-то думала, що мені це наснилося, коли ти виставив мене за двері», — з іронією подумала вона.

— Після твого відходу…

— Після того, як ти мене вигнав, — жорстко поправила вона.

— Так… усе пішло шкереберть. Партнери відвернулися…

— І до чого ця розмова?

— Давай поговоримо в кафе?

Сміх пролунав вулицею:

— У кафе? Раніше ти водив до ресторанів. Що далі? «Мівіна» на двох?

— Алло, дай мені шанс усе виправити…

«Дивно, — подумала вона, розглядаючи колись таке рідне обличчя, — десь глибоко всередині ще тліє щось… Жаль? Рештки любові?»

— Знаєш, — повільно промовила вона, — з такими, як ти, я б у розвідку не пішла.

Розвернувшись на підборах, вона попрямувала до своєї машини.

— А до чого тут розвідка? — долинуло вслід.

«Не зрозуміє. Ніколи не розумів», — усміхнулася вона, сідаючи за кермо.

Увімкнувши улюблену музику, вона виїхала на проспект. Попереду був довгий вечір, і вперше за останні роки вона почувалась по-справжньому вільною. Тепер остаточно.