«Пора вже перестати обманювати саму себе, стільки років просто пішли в нікуди», — картала себе Даша за довгу терплячість. Але повернути минуле неможливо, тож залишалося лише йти далі.
Вона саме поспішала додому після виснажливого робочого дня, пригинаючись під вагою пакетів із продуктами. «Спершу приготую вечерю, а потім, дивись, і прибиранням займусь», — планувала вона, адже всі домашні обов’язки лежали на її плечах.
— Чого так пізно прийшла? — зустрів її чоловік у коридорі.
— Засідання було важливим, та ще й у магазині черги шалені — я хвилин сорок простояла, — пояснила Даша, ставлячи пакети додолу.
— Я сильно голодний, приготуй що-небудь швидше, — попросив Артур, дивлячись на неї зверхньо.
— Ти ж цілий день удома сидів, сам міг би хоч щось зварити, — відрізала Даша, чітко уявляючи, як він відреагує.
— Знаєш, що я куховарити не вмію, тільки продукти зіпсую, — виправдався чоловік і, підхопивши пакунки, подався до кухні.
Артур уже понад рік не працював — посварився з начальством і звільнився, зате тепер «будував» плани про власний бізнес. Даші було не до душі, що вона одна тягне всю сім’ю, проте вплинути на чоловіка не вдавалося.
— Можеш же знайти хоч якусь роботу, паралельно займаючись своїми бізнес-планами, — умовляла його Даша після кількох місяців безробіття.
— Дашо, ну як ти це собі уявляєш? — закотив очі Артур. — Щоб зробити щось серйозне й ґрунтовне, потрібно повністю зосередитися. Навіщо мені розпорошувати сили?
— Тобі байдуже, що я одна все оплачую, утримуючи нашу сім’ю? — Даша спробувала викликати в нього совість.
— А з якої радості мене це має хвилювати? — перепитав Артур. — Ти добре заробляєш, і після мого звільнення ми не бідуємо. Навіщо мені зайві проблеми? Ти просто дай мені час, я розроблю таку бізнес-ідею, що провалу бути не може.
— І скільки тобі для цього часу треба? — знеохочено уточнила Даша.
— Хто ж може сказати? — знизав плечима чоловік. — Трохи терпіння — і все здійсниться, — запевнив він.
Даша уже не надто вірила його гарним словам, проте боялася тиснути. За роки спільного життя Артур утовк їй у голову, що без нього вона нікому не потрібна.
— Ти взагалі повинна бути вдячна, що я одружився з тобою, — любив повторювати він, коли між ними виникали хоч якісь непорозуміння. — Адже ти доволі специфічна дівчина, на любителя, так би мовити.
— То чого ж тоді ти зі мною? Міг знайти когось «ідеального», — ледь не плачучи, питала Даша.
— Тому що ти господарна: і вдома чисто, і готуєш смачно, — безцеремонно перераховував Артур. — Плюс, у кар’єрі ти досягла неабияких успіхів, а це теж приваблює. Та не забувай, що знайти ще одного такого «цінителя», як я, буде непросто. Більшість чоловіків хоче не тільки успішну, а й особливо привабливу.
Кожна така репліка різала Дашину душу, але, не маючи колись особливої уваги від чоловіків, вона легко повірила у свою неповноцінність. Таким чином Артур зміг загнати її самооцінку на дно — настільки, що вона терпіла не лише його лінощі й відсутність бажання працювати.
— Я сьогодні залишуся в батьків, треба допомогти батькові з машиною, мабуть, затримаюся до ночі, — вчергове за місяць попередив Артур про свій намір не ночувати вдома.
— Ти ж можеш повернутися пізніше, їхати сюди недалеко, — наполягала Даша, скоса дивлячись на чоловіка.
— Та ні, незручно. Й будити тебе серед ночі не хочу. Тобі ж завтра на роботу.
— Все одно повертайся, будь ласка, так я буду спокійнішою, — пробувала умовити його Даша, але всередині вже прокидалися недобрі підозри.
— Досить, — різко відказав Артур, — я повернуся завтра, не метушися, — і вийшов із квартири.
Наступного дня підозри Даші справдилися, коли вона, повертаючись з офісу, випадково зустріла свого свекра.
— Добрий день, Михайле Олексійовичу, як там ваша машина? — чемно запитала Даша.
— Ох, і не питай, — махнув рукою той. — Вже третій тиждень стоїть у сервісі, ніяк не полагодять.
— Зрозуміло… Сподіваюся, незабаром усе владнають, — видавила з себе Даша.
Її ніби облили крижаною водою. «Отже, я не помилилася», — жахнулася вона, не знаючи, як бути далі.
— Тобі погано? — занепокоївся свекор, зауваживши, що невістка різко зблідла.
— Та ні, все добре, — як могла, запевнила його Даша. — Вибачте, мені терміново треба йти, пригадала про одну справу, — пробурмотіла вона й квапливо пішла геть, аби свекор не помітив сліз, що ось-ось мали политися з очей.
Довго блукала вона вулицями, намагаючись хоч трохи заспокоїтися. «Я ж передчувала, знала, але чому ж тоді так боляче?» — думала Даша, стискаючи кулаки так, що нігті врізалися в долоні. Вона ніяк не наважувалася прийняти рішення. Простити зраду не хотіла, однак у душі вже сиділа думка, що вона, крім Артура, нікому не буде потрібна. Зрештою, вона повернулася додому, впевнена у тому, що треба зберегти сім’ю, аби не залишитися самотньою.
Після цього вилазки Артура почастішали ще більше. Він не надто й приховував свою невірність, вважаючи, що Даша все одно терпітиме. Та водночас у душі побоювався, адже не хотів повертатися жити до батьків. Своєї нерухомості в нього не було, бо одразу після одруження він перебрався в Дашину квартиру, куплену нею завдяки тяжкій роботі без вихідних. От і виходило, що розлучення дорівнювало позбавленню «комфортних умов».
— Завтра в нас зустріч випускників, не чекай мене рано, — мовив Артур, вибираючи відповідну краватку перед дзеркалом.
— Але ж у лютому зазвичай збираєтеся, — насторожилася Даша.
— До нас Вітя з Німеччини прилетів, тож вирішили влаштувати позапланову зустріч у повному складі, — пояснив чоловік.
— Зрозуміло, — кивнула Даша, не особливо вірячи в ці пояснення.
— А погладь мені костюм, будь ласка, — попросив він.
— Такі урочистості? — поцікавилася Даша.
— Авжеж. Не хочу виглядати абияк перед колишніми однокласниками, — відповів Артур, зупиняючись на синій краватці.
Даша була впевнена, що він готується до побачення зовсім не з однокласниками, та нічого вдіяти не могла.
Зрештою вона почала залишатися на роботі все довше, бо їй не хотілося повертатися до брехливого чоловіка.
— Даріє Олегівно, у вас усе гаразд? Ви ніби дуже засмучені, — спитав керівник, Антон Павлович, коли вони вже пізно ввечері лишилися удвох, доробляючи звіти.
— Та все нормально, трохи втомилася, — ухильно відповіла вона.
— На вашому обличчі сумне вираження точно не личить, — усміхнувся він м’яко.
— Дякую, буду старатися виправити ситуацію, — Даша почервоніла від несподіваного компліменту, адже їй не доводилось часто чути приємні слова.
Коли вони разом виходили з офісу, наставала вже ніч.
— Вас сьогодні хтось зустрічає? — з’ясував Антон Павлович.
— Ні, піду сама, — похитала головою Даша.
— Тоді дозвольте підвезти, — запропонував він рішуче, прямуючи до автівки.
— Не варто, я не хочу вас турбувати, — Даша спробувала відмовитися.
— Жодних заперечень, — заявив начальник. — Пізно вже, я не залишу вас одну.
— Дуже вдячна, — сказала Даша, сідаючи на переднє сидіння. Антон Павлович уважно зачинив за нею дверцята.
Щораз, коли Даша затримувалася на роботі, їхні стосунки з начальником ставали все теплішими. Він обсипав її компліментами, турбувався, надаючи дрібні знаки уваги. Все те, чого Артур не робив ніколи. З часом Даша відчула, що в її душі зароджується щось особливе: вона буквально поспішала вранці до офісу, мріючи знову побачити Антона Павловича. А той, своєю чергою, зустрічав її приязною усмішкою й поводився з нею так, що в Даші починало тріпотіти серце. Артур зауважив зміну в дружині, але не надав цьому значення, ведучи звичний спосіб життя.
— Що ти там гримиш? — невдоволено спитала Даша, прокинувшись посеред ночі від шуму в кутку кімнати.
— Та трохи невдало сперся, — пробурмотів Артур, у якого язик уже заплітався від випитого. До Даші одразу долинув різкий запах перегару.
— Лягай спати, — відповіла вона сухо, вмощуючись назад на подушку.
Минуло ще кілька хвилин метушні, і чоловік нарешті повалився поряд. Та Даша раптом відчула сторонній запах — жіночі парфуми, змішані з алкоголем.
— Узагалі совість втратив? — не стрималася вона, схоплюючись на ноги.
— Чого ти репетуєш? — Артур, похитуючись, сів.
— Ти вже навіть не приховуєш свої походеньки! Від тебе верне чужими духами, а ти, як ні в чому не бувало, лягаєш у моє ліжко!
— Та які ще духи? Тобі здалося, — Артур демонстративно занюхав повітря.
— Із тебе поганий актор, — проговорила Даша, виблискуючи очима від обурення. — Зараз же збирайся й геть із моєї квартири!
— Ти що, з розуму з’їхала? Я тут живу, з чого б мені йти, бо тобі щось наснилося? — спробував огризнутися він.
— Із цієї хвилини ти тут більше не мешкаєш. Збирай свої речі й прямуй до батьків, може, там машина досі не відремонтована, допоможеш.
— Ти несеш якусь маячню! — на його обличчі відбилося збентеження.
— А я не хочу більше з тобою розмовляти. Зникни з мого житла! — Даша тупнула ногою.
— А ти впевнена, що потім не пошкодуєш? — запитав він, криво посміхнувшись, хоча йому важко було триматися на ногах.
— Шкодуватиму лише про те, що не зробила цього раніше, — твердо відказала Даша.
Артур ще трохи стояв, вагаючись, потім схопив телефон і вийшов, грюкнувши дверима. Він був переконаний, що Даша «відтане» і він зможе повернутися. Але вона залишилася непохитною. Спочатку він благав, щоб пробачила, потім лякав, що вона залишиться самотньою й нікому не потрібною. Та Даша вже не реагувала, лише холодна байдужість проступала в її погляді. Урешті-решт йому довелося забрати свої речі й перебратися до батьків, визнавши поразку.
Невдовзі в одному з ресторанів, де було чимало вільних столиків, на виду в кожного відвідувача сиділа молода жінка в елегантній бежевій сукні. Вона неквапливо пила каву й роздивлялася гостей, що заходили.
— Ого, які люди! — пролунало зненацька. Вона здригнулася.
— Артур? — Даша впізнала колишнього чоловіка.
— Побачив тебе у вікно й вирішив зайти, — без запрошення всівся він навпроти. — Ти маєш чудовий вигляд, змінилася, — відзначив чоловік, звернувши увагу на зібране у хвіст волосся і її звабливий вигляд.
— Дякую, — коротко відповіла вона, не маючи бажання заводити розмову.
— Я давно думав набрати твій номер, — зізнався Артур. — Скучив, зізнаюся.
— Зрозуміла, — відказала Даша, сама не знаючи, що краще сказати.
— Ти тут з якимось чоловіком… чи, може, я помиляюся?
— Не твоя справа, — відрізала вона холодно.
— Все ще сердишся? Пробач, я ж усвідомив, яким дурнем був, — намагався почати каяття Артур.
— Уже неактуально, — спокійно заявила Даша, відпиваючи каву.
— Може, дамо одне одному новий шанс? Ми ж стільки разом пережили. Почнемо з чистого листа? — раптом запропонував він.
— Заздрість і ревнощі? Адже раніше я тобі не була потрібна, — відказала вона на його пропозицію повернутися.
— Усі припускаються помилок, — знизав плечима він.
— Тепер ти можеш виправляти свої помилки з кимось іншим, — у Дашиному погляді читалася відраза. — У мене є чоловік, якого я кохаю, і я чекаю від нього дитину. За місяць у нас весілля. Тож постарайся, щоб це була наша остання зустріч.
— А ти впевнена в ньому? — Артур спробував ще раз зруйнувати її рішення.
— Так само як і в тому, що ти залишився тим самим жалюгідним маніпулятором, — відповіла Даша.
— Чому ти так? Я ж…
— Вибач, Артуре, мені шкідливо нервувати у своєму стані, — перебила його Даша, не бажаючи слухати виправдань.
Він уже хотів щось додати, та в цей момент вона привітально замахала рукою, дивлячись у вікно.
— Не буду заважати, — пробурчав Артур і, підвівшись, швидко попрямував до виходу.
За кілька секунд біля Даші з’явився Антон Павлович. Він сяяв, милуючись своєю нареченою та щось натхненно розповідаючи. А вона відповіла йому променистою усмішкою, в очах світилася безмежна радість. Було видно, що вона щаслива і щиро кохана.
Я сиділа за святковим столом у будинку свекрів, і мене не покидала одна нав’язлива думка: схоже, мені скоро доведеться залишити їхнього сина