— Родіонова, мені дуже потрібно, щоб до клієнта виїхала хтось перевірений. Кому я ще можу довірити цю справу, якщо не тобі? — запитав керівник, уважно дивлячись на молоду співробітницю.
— Як скажете, Семен Сергійовичу. Я ж зовсім не проти, — усміхнулася дівчина й кивнула.
Зазвичай працівники заперечували, не бажаючи залишати територію офісу, але це було не про неї. Ася на все дивилась позитивно, за будь-яку справу бралася і ніколи не скаржилася на долю. Рух — це життя, казала вона щоразу, коли її відправляли до клієнта. Хай і не була кур’єркою, але нічого складного в проханні директора не бачила. За це ще й премію давали — тож навіщо відмовлятись?
Цей день не став винятком. Ася не засмутилася, хоча прохання прозвучало майже під кінець робочого дня. Подумала, що непогано було б заскочити в гості до свекрухи — та жила зовсім поруч із тією адресою, куди її відправили. Пригостить жінку смачненьким до чаю, розповість, що нового у них з чоловіком. А розповісти справді було що: вони з Олегом нарешті завершили ремонт у дитячій кімнаті, готуючись до народження первістка. Хоча дітей у них поки не було, Ася не втрачала надії побачити ті такі бажані дві смужки. Загадково усміхаючись і наспівуючи собі під ніс, Ася прямувала до ліфта, притискаючи до себе теку з документами, які мала підписати.
— Ой наївна. Невже думає, що отримає підвищення, якщо бігатиме по дорученнях шефа? — перешіптувались колеги, зиркаючи на Асю.
Здавалося, вони й не намагалися приховати свої балачки. Шепотілися так голосно, що хоч не слухай — усе одно почуєш. Але Ася не прислухалася. Нехай собі говорять — її це не стосується. Про підвищення в такий спосіб вона навіть не думала. Якщо й отримає — то тільки довівши, що заслуговує на це.
— Важко їй буде в житті, така вже божа кульбабка, що нічого не розуміє.
Ася хотіла було обернутися й відповісти, але вирішила: не варто влаштовувати скандал на рівному місці. Хай думають, що хочуть. Якщо їм не подобається її характер — це винятково їхня проблема. Її все влаштовувало, і на життя вона не скаржилася. Завдяки своєму характеру Ася добре ладнала з людьми. Покладлива й м’яка, вміла згладжувати кути. Але це зовсім не означало, що вона дозволить себе скривдити. Себе в образу вона не давала й у разі потреби вміла постояти за себе. На плітки не звертала жодної уваги.
Добравшись до компанії, де мала підписати документи, Ася виконала свою роботу і поспішила до кулінарії по смаколики. Телефонувати свекрусі й попереджати про візит не збиралася — вирішила зробити сюрприз. Вона знала, що Алла Дмитрівна точно вдома в цей час. Ото зрадіє! Стосунки між невісткою й свекрухою були хорошими. Як тільки дізналася, що її син зустрічається з дівчиною й хоче одружитися, Алла Дмитрівна одразу ж наполягла на знайомстві й прийняла Асю як рідну. Жінка робила невістці подарунки, часто телефонувала й ставала на її бік, коли виникали непорозуміння з чоловіком. Алла Дмитрівна знайшла спільну мову з батьками невістки. Не свекруха — мрія. Ася тішилася, що їй так пощастило. Вона могла довіряти свекрусі, ділитися з нею особистим. Звісно, матір не замінить ніхто, але вона була дуже близькою.
Купивши різні смаколики, Ася написала чоловікові повідомлення, що трохи затримається, й рушила в приватний сектор. Свекруха жила в невеликому будинку, який ще її батьки збудували. Будинок був добротний, і часом жінка казала, що якщо молоді захочуть, то з часом зможуть перебратися туди. Проте з околиці їздити на роботу було дуже незручно. Ася мріяла про власний дім, але хотіла, щоб він був ближче до центру або ж зовсім у передмісті, де свіже повітря. Поки що з чоловіком таких далеких планів не будували. Можливо, коли стануть старшими, коли діти підуть до школи… Наразі ж варто було насолоджуватись тим, що мали, а не жити мріями. Хороший дім коштує добрих грошей, яких у подружжя поки не було.
Калитка була відчинена, як і двері в будинок. З кухні тягнуло приємним ароматом печених пиріжків. Мабуть, свекруха вирішила провітрити, раз не зачинила двері. А може, до неї ще хтось зайшов, окрім Асі? Дівчина тихенько зайшла й одразу почула голоси. Розмова була приглушеною, наче ті, хто говорив, боялися, що їх почують.
— Грошей на операцію мені все одно так швидко не знайти. Щоб молоді лізли в борги — я не хочу. Нехай живуть і влаштовують своє життя, а я якось сама впораюся. Стану в чергу на безкоштовну операцію, а там буде видно.
— Алло, ну як же так? Давай спробуємо якось зібрати потрібну суму? Не можна опускати руки! Справді збираєшся прощатися з життям? Ти ж ще така молода! Як таке можна допустити? — хвилювалася подруга свекрухи, Олена Борисівна.
— Та нічого. Як уже судилося, так і буде. Єдине, що хочу встигнути зробити — це вирішити питання зі спадком. Я подумала переписати цей будинок на Асю. У них з Олегом хороші стосунки, звісно, але я хвилююся за дівчину. Чоловіки такі нестабільні. Я ж теж думала, що ми з чоловіком разом до старості, а він знайшов іншу й вигнав мене з квартири. Залишившись із дитиною без засобів до існування… сама пам’ятаєш, як я тоді виживала. Не хочу, щоб Ася теж через таке пройшла. У неї, звичайно, є батьки, вони точно допоможуть, але і я хочу бути корисною. Вирішила оформити дарчу на будинок на її ім’я, подарувати всі родинні прикраси. Коли народиться дитина, вона має почуватися захищеною, знати, що в неї є куди подітися. За сина я не хвилююсь, а от вона — жінка. Жінку образити дуже просто. Хоч і не хочу думати про погане, але краще все передбачити й подбати про неї.
В Асі на очі навернулися сльози. Вона зрозуміла: свекруха хвора, вирішила тримати це в таємниці й не розповідати рідним, а ще й дбати про неї, Асю, навіть зараз. Якщо операція така термінова, хіба не краще було б продати всі ті родинні прикраси й сам будинок? Могла б оселитися з ними, з Олегом, а далі якось би вирішили. У голові зашуміло від страшних думок. Як вона вийшла з дому й сховалася за поворотом — майже не пам’ятала. Не була готова показатись і дати знати, що почула цю розмову. Серце стискалось. Як же важко було дихати.
Поки Ася ще не знала, чим саме хвора свекруха, вона не хотіла передчасно засмучувати Олега. Прогулюючись вуличкою, Ася побачила Олену Борисівну, що прямувала до зупинки. Жінка зітхала, хитала головою. Наздогнавши її, Ася наполягла, щоб та розповіла все про стан Алли Дмитрівни. Жінка нічого не приховувала, пообіцяла, що не скаже подрузі про розмову з Асею. А дівчина замислилась. Де взяти таку велику суму в такий короткий термін? Операція була недешевою, а черга — надто довга, щоб чекати. Для сприятливого результату важливо було діяти якнайшвидше.
Повернувшись додому, Ася розповіла все чоловікові. Сказати, що Олег був шокований, — нічого не сказати. Він одразу ж почав напружено писати друзям із проханням допомогти й позичити трохи грошей. Наступного дня вони звернулися до банків, щоб отримати кредит. Ася розповіла про все своїм батькам — ті теж захотіли допомогти. Зі свого боку Олена Борисівна також пообіцяла запитати знайомих, хто чим зможе посприяти. Зрештою, протягом тижня вдалося зібрати необхідну суму. Хтось із друзів давав у борг і казав не перейматися поверненням, а хтось махав рукою й узагалі наполягав, що повертати нічого не потрібно.
Алла Дмитрівна зателефонувала невістці й попросила приїхати. Вона збиралася поговорити про оформлення дарчої на будинок, але навіть уявити не могла, що розмова піде зовсім в інше русло.
Ася приїхала не сама, а з чоловіком і Оленою Борисівною. Вони передали свекрусі суму, необхідну для операції. Дивлячись то на подругу, то на гроші, Алла Дмитрівна розплакалася.
— Я ж просила тебе все тримати в таємниці.
— А я що? Побігла всім розповідати? — насупилася Олена Борисівна. — Твоя невістка сама мене перестріла, до речі, коли я йшла на зупинку. Вона почула нашу розмову й не збиралася здаватися. Ми ж з тобою стільки років дружимо! Як я могла промовчати й дозволити тобі себе занапастити? Тим паче, сама доля звела Асю з нами саме в той момент. Ось ми й зібрали гроші. І не кори нікого, краще негайно їдь у лікарню й записуйся на операцію. Ти нам надто дорога, щоб ми могли тебе втратити!
Алла Дмитрівна розплакалась ще сильніше. Олег обійняв матір і попросив її більше ніколи не приховувати такі серйозні речі — адже це стосується не лише її. Ася трохи посварила свекруху, бо та зробила б те саме, якби щось приховали вона чи Олег.
— Ми ж усі близькі й рідні одне одному. Найголовніше в житті — це саме життя. Здоров’я і можливість дихати. Все інше обов’язково додасться. Ви ні про що не хвилюйтесь. Операцію зроблять вчасно, а значить, вашому здоров’ю нічого не загрожуватиме.
Аллі Дмитрівні провели операцію. Все пройшло добре, тож хворобу вдалося подолати. Лікарі запевнили, що тепер усе буде гаразд, і загрози для її життя більше немає. Ася щодня навідувала свекруху в лікарні. Вона приходила то з чоловіком, то зі своєю мамою, то з Оленою Борисівною. Завітавши якось напередодні виписки, Ася поділилася радісною новиною — вона вагітна.
— Одужуйте скоріше, бо зовсім скоро доведеться допомагати з онуками, — усміхнулася Ася.
Алла Дмитрівна раділа, що їй так пощастило з невісткою. Інша на її місці навряд чи так переймалася б здоров’ям матері чоловіка. Вона знала, що батьки Асі продали гараж, аби допомогти зібрати гроші на операцію, і була їм безмежно вдячна. Жінка сподівалася, що життя дасть їй шанс віддячити всім за їхню доброту, відповісти тим самим. Ася стала їй ще ближчою — наче рідна донька. Вона боролася за її здоров’я, і Алла Дмитрівна розуміла, що ніколи до кінця життя не зможе віддячити за таке ставлення.
— Мені дуже пощастило, що Олег одружився саме з тобою. І йому пощастило мати таку чудову дружину. Твоє серце — найсвітліше, яке я коли-небудь зустрічала на своєму життєвому шляху, — говорила Алла Дмитрівна.
Ася ж думала, що в житті багато залежить від двох. Якщо люди йдуть назустріч одне одному, якщо ставляться з добром — і стосунки між ними розквітають. Якби Алла Дмитрівна була іншою — підступною, з інтригами за спиною — і ставлення Асі було б іншим. Жодне добре серце не витримає постійного негативу.
Алла Дмитрівна все ж таки наполягла, щоб оформити будинок на невістку — про всяк випадок. Вона була впевнена: Ася ніколи не вижене її з дому, поки вона жива. А далі… що буде далі, покаже тільки час. Зараз же треба було готуватися до появи онука чи онучки й набиратися сил. Алла Дмитрівна швидко йшла на поправку, а Ася з Олегом раділи, що встигли вчасно. Якби Ася тоді не погодилася завезти документи на підпис, а потім не вирішила заїхати в гості — хто знає, чим би все закінчилося? Жодна випадковість у нашому житті не є справді випадковою.
Ти – мій герой