— А я почуваюся корисливою, — зізналася Аліса. — Може, й справді не варто було починати цю розмову про гроші?
— Ні-ні, ти цілком права! — твердо сказала Римма Віталіївна. — Денис уже дорослий хлопець і має розуміти, що за комфорт треба платити.
— Ого! Невже це ти граєш? А я думала, що це професійний запис! — захоплено промовила дівчина, заглядаючи через плече до хлопця з гітарою, який награвав химерну мелодію.
Він обернувся, і його погляд зустрівся з її щирими, зацікавленими очима. Сонячні промені заплутались у її волоссі, а в куточках очей ховалися усмішки.
— Дякую! Рідко чую такі компліменти, — усміхнувся він. — Я Денис.
— Аліса, — вона присіла поруч на лавку в університетському дворику. — А що це за мелодія? Ніколи не чула раніше.
— Це «Травень». Я її ще не закінчив, але… Хочеш послухати?
Погляд Аліси був красномовніший за будь-які слова. Денис провів рукою по струнах, і повітря наповнилося музикою — легкою, сонячною, ніби створеною спеціально для цього весняного дня.
— Дивовижно, — прошепотіла Аліса, коли останній акорд розтанув у шелесті листя. — Де можна почути ще?
— У суботу граю в «Камертоні», маленькому кафе на Липовій. Приходь, якщо хочеш, — сказав він із недбалою впевненістю людини, звиклої виступати перед публікою, але в очах промайнула надія.
— Обов’язково прийду, — пообіцяла Аліса, відчуваючи, як її наповнює тепло від його усмішки.
Їхні стосунки розвивалися так само легко, як і музика лилася з-під пальців Дениса. Прогулянки, розмови до ранку, поїздки за місто. Літо промайнуло непомітно, і коли пожовкло перше осіннє листя, вони вже не уявляли життя одне без одного.
Аліса була студенткою біологічного факультету, підробляла в кафе й орендувала невеличку, але затишну студію неподалік від університету. Батьки допомагали з оплатою житла, решту вона заробляла сама. Самостійна, але іноді надто м’яка, вона часто йшла на компроміси — особливо у стосунках.
Денис, студент музичного училища, працював консультантом у музичному магазині. Жив із мамою, Риммою Віталіївною, на іншому кінці міста й мріяв про музичну кар’єру. Талановитий, харизматичний, але трохи відірваний від реальності.
Перші місяці він приходив до Аліси на кілька годин. Потім почав залишатися на ніч. «У тебе так класно, і до роботи мені звідси ближче», — казав він, цілуючи її в скроню. Непомітно для обох часті візити перетворилися на майже постійну присутність. Чотири-п’ять днів на тиждень Денис проводив у квартирі Аліси, і дівчина раділа, що він поруч.
Спочатку все було ідеально. Вони засинали в обіймах, прокидалися разом, вечорами дивилися фільми або просто говорили про все на світі. Алісі подобалося, що у квартирі більше не самотньо. Було приємно готувати на двох, чути, як він наспівує в душі, знаходити милі записки на холодильнику. Його гітара в кутку, розкидані ноти, забуті шкарпетки — усе це створювало відчуття затишку й близькості. «Як же добре, що ми разом», — думала Аліса, спостерігаючи, як Денис зосереджено перебирає струни, вигадуючи нову мелодію.
Одного вечора Антон і Кирило, друзі Дениса з училища, подзвонили в домофон. Вони домовлялися зустрітись у кафе, але Денис забув і запропонував піднятися до квартири.
Того вечора хлопці замовили піцу, пили чай і обговорювали майбутні виступи. Кирило, барабанщик їхнього гурту, хвалився новими паличками, Антон пропонував нові аранжування. Аліса слухала їхню розмову, і в її серці зароджувалося дивне відчуття. Денис поводився як господар — пригощав гостей чаєм, діставав з шафи її печиво й пригощав ним друзів, показував нові колонки, які вони «недавно купили», хоча купила їх Аліса собі на день народження. Коли піца закінчилась, він попросив її зварити пельмені на всіх. Вечірка затягувалась.
Коли друзі пішли, на кухні залишився безлад, а в смітнику нагромаджувалися коробки з-під піци.
Якось увечері, стоячи перед відчиненим холодильником, Аліса з подивом помітила, що продукти закінчуються вдвічі швидше, ніж раніше. Два пакети молока замість одного, ковбаса зникає на очах. Вона зауважила, що її скромний студентський бюджет почав тріщати по швах.
— Слухай, а ви з Денисом разом купуєте продукти? — спитала Євгенія, коли вони сиділи в університетській їдальні, а Аліса мляво колупалась виделкою у буряковому салаті. Вона його не дуже любила, але це була найдешевша страва, а гроші вже закінчувалися. Хоча була лише середина місяця.
Аліса розгубилася:
— Ми якось не обговорювали це…
— А давно пора! — Євгенія відклала виделку. — Він же майже живе у тебе. Які тут можуть бути питання?
— Але ми офіційно не з’їжджались. Він просто часто залишається.
— «Часто залишається» — це коли лишається переночувати раз-два на тиждень. А якщо людина снідає, вечеряє й навіть обіди з собою бере — це вже спільне проживання, люба.
Аліса замислилася. Справді, Денис практично оселився в неї. Його зубна щітка у ванній, його улюблені пластівці в шафі, його шкарпетки в ящику комода. Вона так раділа його присутності, що не замислювалась про побутові речі.
— Ти права. Треба поговорити з ним, — вирішила Аліса.
Увечері, коли вони вечеряли, вона обережно підняла тему:
— Дене, я тут подумала… Ти проводиш у мене майже весь тиждень. Може, будемо разом купувати продукти? Мені самій трохи важко все тягнути.
Вона очікувала чого завгодно: згоди, подиву, питань. Але не того, що почула у відповідь.
— З якого дива я маю скидатися на продукти? — обурився Денис. — Ми ж не живемо разом, я тут гість!
Аліса розгубилася:
— Але ти тут п’ять днів на тиждень. Їси сніданки, вечері, навіть обіди з собою береш…
— І що? — Денис відклав виделку. — Я твій гість, це ж закони гостинності. Якщо для тебе це проблема — скажи прямо. Не думав, що ти така корислива.
Це слово вдарило болючіше, ніж ляпас. Корислива? Вона? Просто тому, що не хоче сама оплачувати його апетит?
— Справа не в корисливості, — тихо сказала Аліса. — Просто мій бюджет не розрахований на двох.
— Знаєш, — Денис підвівся з-за столу, — якщо стосунки будуються на грошах — це вже не стосунки. Я думав, ми вище цього.
Він пішов, залишивши Алісу в ступорі. Невже вона справді все зіпсувала через гроші?
— Стоп-стоп-стоп, — Євгенія енергійно розмішувала цукор у каві. — Давай прояснимо. Ти — корислива, бо не хочеш одна годувати здорового мужика? А він, значить, безкорисливий і піднесений, бо живе за твій рахунок? Логіка залізна.
Вони сиділи в університетському кафе, і Аліса переказувала вчорашній конфлікт.
— Може, я й справді дріб’язкова? — сумнівалась Аліса. — Він же не просить грошей, просто їсть, що є.
— Те, що ти купуєш за свої гроші, — уточнила Євгенія. — Слухай, справа не в дріб’язковості. Справа в повазі й відповідальності. Якщо він вважає вашу їжу спільною — то й купувати її треба разом.
Аліса крутила в руках чайну ложку:
— Але як йому це пояснити, щоб не образити?
— А чого ти боїшся його образити? Він тебе не боявся образити, коли назвав корисливою. Скажи прямо: або ви разом оплачуєте витрати, або він їсть у себе вдома. Все просто.
Увечері в Аліси задзвонив телефон. На екрані висвітилася «Римма Віталіївна».
— Алісочко, привіт, люба! — голос мами Дениса звучав тепло. — Як ти? Денис у тебе?
— Добрий вечір, Риммо Віталіївно. Ні, він мав бути на роботі. Ми… взагалі-то трохи посварились.
— Ой, — у голосі жінки почувся неспокій. — Що сталося? Якщо не таємниця, звісно.
Аліса трохи помовчала, але вирішила, що порада мами Дениса може стати в пригоді:
— Розумієш, Денис майже весь тиждень проводить у мене. У мене вже не вистачає грошей, щоб його прогодувати. Але коли я запропонувала разом оплачувати продукти, він обурився й сказав, що «просто у гостях».
Римма Віталіївна тяжко зітхнула:
— Боже мій, як мені це знайомо. Мабуть, я сама винна — ніколи не вчила його думати про побут. Удома я все робила сама, а він… Знаєш, його батько був таким самим. Творча натура, для якої розмови про гроші — це щось приземлене й недостойне уваги.
— А я почуваюся корисливою, — зізналася Аліса. — Може, й справді не варто було зачіпати тему грошей?
— Ні-ні, ти абсолютно права! — твердо сказала Римма Віталіївна. — Денис уже дорослий хлопець і має розуміти, що за комфорт треба платити — і не лише грошима, а й зусиллями. Я давно помітила, що його майже не буває вдома. Якщо він фактично живе в тебе, має й брати участь у витратах.
Аліса мовчала, здивована такою підтримкою.
— Не хочу втручатися у ваші стосунки, — продовжила мати Дениса. — Але, знаєш, іноді йому потрібна… хороша струсна розмова. Він не поганий, просто ніколи не жив самостійно й не розуміє багатьох речей.
Вона взяла блокнот і почала рахувати. Скільки раніше йшло на продукти, а скільки тепер. У результаті вийшла чимала сума — майже третина її місячного бюджету.
Каріна, її колега по кафе, якось сказала: «Стосунки й фінанси завжди йдуть поруч. Ділити гроші так само важливо, як ділити почуття».
Коли Денис повернувся, Аліса була готова до розмови.
— Нам потрібно поговорити, — спокійно сказала вона. — Я хочу, щоб ти глянув на це, — і простягнула йому аркуш із підрахунками.
Денис насупився:
— Знову почалося?
— Просто подивись, будь ласка. Це мої витрати за тиждень. Раніше я витрачала втричі менше. Різниця — це твоє перебування тут.
— І що? — знизав плечима він. — Я ж не прошу в тебе грошей.
— Ні, не просиш. Але користуєшся тим, що я купую. Денисе, подумай: ти живеш тут більшу частину тижня, але все оплачую я одна. Як це називається?
— Ти хочеш сказати, що я тебе використовую? — голос став жорсткішим.
— Я хочу сказати, що стосунки — це не лише приємне проведення часу. Це ще й спільна відповідальність. У тому числі фінансова.
Денис замовк. У його погляді боролись образа і… щось схоже на усвідомлення.
— Ти справді майже живеш тут, Денисе. Не гостюєш, а живеш. Але чомусь вважаєш, що можна жити за чужий рахунок. А я студентка, не олігарх. Я тепер навіть у їдальні не можу дозволити собі улюблений салат, беру найдешевший. Інакше не вистачить грошей купити пельмені, щоб ти міг нагодувати всіх своїх друзів.
Запала тиша. Денис кілька разів відкривав рот, ніби збирався щось сказати, але знову мовчав. Нарешті він глибоко зітхнув:
— Я ніколи не думав про це в такому світлі… Здавалось, це… просто стосунки. Я в тебе, ти в мене.
— Тільки я в тебе буваю рідко. А ти тут — постійно. Твоя зубна щітка, твої речі, твої улюблені продукти в холодильнику.
Він довго мовчав, дивлячись у листок з підрахунками.
— І що ти пропонуєш?
— Або ми разом оплачуємо продукти й господарські витрати, або ти вечеряєш і снідаєш удома. Третього не дано.
Ще одна пауза, ще довша. Денис пройшовся кімнатою, зупинився біля вікна, дивлячись на вечірнє місто. Вуличні ліхтарі вже світили, у вікнах сусідніх будинків горіло тепле світло. Він повернувся до Аліси, і в його погляді читалося змішане почуття — сором і раптова ясність.
— Знаєш, я згадав дещо, — тихо сказав він. — Батько помер, коли мені було десять, мама ледь зводила кінці з кінцями, виховуючи мене одна. Я тоді страшенно хотів нову приставку, як у друзів. Усі вуха їй прожужжав. І одного разу випадково почув, як вона говорила телефоном з подругою: «Він не розуміє, що кожне його “хочу” — це ще кілька годин моєї роботи…» Мені тоді стало так соромно. Потім мама стала на ноги, з грошима проблем більше не було — і я забув той сором…
Він відійшов від вікна й сів поруч з Алісою:
— А зараз я поводжусь так само. Не помічаю, що мої потреби — це твої витрати. Пробач… Я справді не думав про це. Я… не усвідомлював, що створюю тобі проблеми.
У його голосі вже не було образи — тільки розгубленість.
— Не те щоб проблеми, — пом’якшилась Аліса. — Просто я теж студентка, Дене. У мене немає безрозмірного бюджету.
Він обережно склав аркуш і подивився їй в очі:
— Скільки моя частка? Половина цієї суми?
Аліса стримано всміхнулась. Він усе зрозумів.
— Не обов’язково половина. Можна пропорційно до часу, який ти проводиш тут. Або просто домовимось про якусь суму.
Денис потер підборіддя:
— Давай так: я оплачую свою частку продуктів і побутових речей. І… пробач, що назвав тебе корисливою. Це було дурно.
Напруга, що сковувала Алісу, почала відступати. Вони домовились про суму, яку Денис вноситиме щотижня, і про чергування в покупках.
А за тиждень, повернувшись із занять, Аліса виявила у квартирі ідеальний порядок і запах готової їжі. На плиті стояла каструля простого курячого супу, а поруч — неймовірно гордий Денис.
— Сюрприз! Вирішив освоїти кулінарне мистецтво. І ще я подумав: може, варто допомагати не тільки грошима, а й справами. Прибирання, готування — це ж теж свого роду внесок, правда?
Того вечора вони довго розмовляли — про майбутнє, про плани, про те, яким бачать своє спільне життя за рік чи два.
— То ви тепер офіційно живете разом? — спитала Євгенія, коли вони з Алісою зустрілись у кафе через два місяці.
— Поки що ні. Але в нас є спільний бюджет на продукти й господарство. І Денис узяв додаткові зміни в магазині, щоб більше вкладатися в побут. Він дуже змінився, Женю.
— І все це завдяки розмові про гроші, — хмикнула Євгенія. — А ти боялася її зачіпати.
— Знаєш, я зрозуміла одну важливу річ, — замислено мовила Аліса. — Страх обговорювати фінанси може зруйнувати стосунки швидше, ніж саме обговорення. Це як скалка — чим довше її не чіпаєш, тим більше запалення.
Вона помішувала ложечкою каву, спостерігаючи за крихітним виром у чашці.
— А ще я зрозуміла, що гроші — це не просто цифри. Це час нашого життя, який ми витратили, щоб їх заробити. Коли Денис почав задумуватись над цим, усе змінилось. Учора, уявляєш, він приніс мені квіти — купив на свою першу премію. Сказав, що раніше витратив би їх на нові струни, а тепер хоче порадувати мене.
— Дорослішання на обличчя, — усміхнулась Євгенія.
— І не тільки. Пам’ятаєш, я казала, що він мріє про кар’єру рок-музиканта? Нещодавно погодився на курси звукорежисури. Каже, що потрібна стабільна професія, «рано чи пізно нам знадобиться своє житло». Уявляєш? Він тепер думає про майбутнє — наше спільне майбутнє.
— Мудро, — кивнула Євгенія. — До речі, я тут теж почала зустрічатись з хлопцем. І одразу попередила: жодних «гостей» на п’ять днів на тиждень без фінансової участі.
Вони розсміялися. А ввечері, повернувшись додому, Аліса застала Дениса за приготуванням вечері з продуктів, куплених на їхні спільні кошти.
— Скоро буде готово, — усміхнувся він, помішуючи щось ароматне в каструлі. — Як минув день?
Аліса обняла його ззаду, притиснувшись щокою до спини:
— Чудово. Знаєш, я так радію, що ми змогли пройти через ту розмову.
— І я теж, — він повернувся до неї. — Хоч спочатку був у шоці. Але тепер розумію: не можна будувати стосунки, якщо не вмієш говорити про важливе. А гроші — це важливо, як не крути.
— Як і побутові навички, — засміялася Аліса, дивлячись на його старання біля плити.
— Ей, я стараюсь! У мене вже виходить каша без грудочок!
— Значить, скоро доростеш і до бефстроганов.
Хлопець попросив наречену зустріти свою матір з лікарні та побути з нею кілька днів, але коли повернувся додому, помітив дещо дивне