Катерина повільно нарізала помідори, а вухом ловила кожне слово з вітальні. Там, як і завжди, Поліна Михайлівна захоплено розповідала щось своє. Голос свекрухи, мрійливий і з придихом, уже вкотре розливався кімнатою.
— …і уявляєш, Ромчику, яка ж краса зараз за містом! Повітря таке чисте, пташки співають. А я досі сиджу в цій задушливій квартирі.
Катерина глибоко зітхнула. Знову. Це вже третє недільне засідання, і щоразу свекруха починає свою пісню про заміське життя.
— От у Тамари Іванівни, сусідки з нашого під’їзду, є дача, — вела далі Поліна Михайлівна. — Свої огірочки, помідорчики. Все натуральне, без жодної хімії. А квіти які! Георгіни з кулак!
Роман щось невиразно буркнув у відповідь. Катерина вийшла з кухні, несучи тарілку з нарізаними овочами.
— Поліно Михайлівно, може, чаю?
Свекруха навіть не глянула на невістку, продовжуючи говорити до сина:
— Ти тільки уяви, Ромчику. Своя земля, свій дім. Можна вирощувати все, що душа забажає. Я б там і полуницю посадила, і малину. І квітник би розбила такий, що очей не відвести!
Катерина мовчки поставила тарілку на стіл і повернулася на кухню. Ця розмова явно була не для неї.
Минув місяць. День народження Поліни Михайлівни святкували у гарному ресторані. Свекруха просто сяяла у новенькій сукні, приймаючи привітання від численних гостей. За столом зібралася вся родина — тітоньки, Романові двоюрідні брати, кілька подруг іменинниці.
Після офіційних тостів і привітань, Поліна Михайлівна трохи розслабилася й знову повернулася до своєї улюбленої теми.
— Знаєте, я тут дивилася сайти з оголошеннями, — свекруха дістала телефон і почала гортати світлини. — Ось, дивіться, який гарний ділянка. Десять соток, будиночок дерев’яний. А поруч ліс, річка недалеко.
Тітоньки співчутливо кивали, розглядаючи екран. Роман нахилився до матері, щоб краще бачити.
— Непоганий будиночок, мамо.
— Правда? — Поліна Михайлівна аж просвітліла. — А ось цей мені ще більше подобається. Теж десять соток, але ділянка рівненька. Грядки можна робити великі-превеликі.
Катерина допивала вино, дивлячись у вікно. Розмова про дачі тривала вже щонайменше пів години. Гості ввічливо підтримували тему, але Катерина бачила, що дехто вже відверто нудьгував.
— Поліна Михайлівна мріє про заміський будинок, — пояснила одна з тітоньок сусідці. — Все життя прожила в місті, дуже хочеться на природу.
— Розумію, — кивнула та. — Моя сестра теж нещодавно дачу купила. Каже, краще відпочинку й не вигадаєш.
Свекруха ще більше оживилася і почала розпитувати про дачу сестри тієї сусідки. Катерина ледь помітно закотила очі. Ще година такої розмови їй була гарантована.
За два тижні вони знову пішли в кафе. Роман запросив матір пообідати, а Катерина склала їм компанію. Замовили, принесли страви. Поліна Михайлівна відрізала шматочок курки і задумливо промовила:
— А знаєте, в місті справді неможливо по-справжньому відпочити. Шум, метушня. Машини гудуть, люди натовпами ходять.
— Мамо, так переїжджай за місто, — пожартував Роман.
Поліна Михайлівна лише похитала головою.
— Ох, Ромчику, якби ж то. Мені б хоча б ділянку невелику. Побудувала б там домик. Влітку жила б там, взимку в місті. Краса ж!
— Краса, — погодився син, жуючи салат.
— Уявляєш, свій город. Картопельку копаєш, цибульку вириваєш. Все своє, свіженьке. Не цю магазинну отруту.
Катерина мовчки їла, слухаючи монолог свекрухи в сотий раз. Тема дачі стала для Поліни Михайлівни справжньою нав’язливою ідеєю. Кожна зустріч, кожна розмова — все незмінно оберталося навколо заміської нерухомості.
— А квіти! — мати чоловіка сплеснула руками. — Я б там троянди посадила. І лілії. І півонії обов’язково. Ти пам’ятаєш, Ромчику, у твоєї бабусі в селі які півонії росли?
— Пам’ятаю, мамо.
— От-от. Красотища неймовірна. І запах!
Катерина допила каву і подивилася на годинник. Ще якихось п’ятнадцять хвилин цього щастя.
На Восьме березня зібралися в Поліни Михайлівни. Прийшли Роман з Катериною, тітка Валя з донькою, сусідка Зінаїда Петрівна. Свекруха накрила стіл, розставила закуски.
Після привітань і перших тостів Поліна Михайлівна знову полізла в телефон.
— Ромчику, дивись, нове оголошення вийшло, — мати підсунула гаджет синові. — Ділянка дванадцять соток, будинок цегляний. Ще й баня є!
Роман взяв телефон, збільшив фотографію.
— Досить непогано виглядає.
— Правда? — жінка присунулася ближче. — Ось тут бачиш, веранда велика. А тут сад за будинком. Яблуні, вишні.
Катерина спостерігала за чоловіком. Роман розглядав знімки з явним інтересом, ставив питання. Свекруха коментувала кожну деталь, будувала плани, мріяла вголос.
— Мені здається, це просто ідеальний варіант, — Поліна Михайлівна забрала телефон і почала гортати далі. — Подивись, Ромчику, а ось ця дача ще краща!
Тітка Валя переглянулась із донькою. Зінаїда Петрівна ввічливо всміхалася. Катерина налила собі чаю і відійшла до вікна.
Наступна сімейна вечеря пройшла за тим самим сценарієм. Поліна Михайлівна говорила про дачі, про земельні ділянки, про переваги заміського життя. Роман слухав, кивав, погоджувався. Катерина мовчки доїдала другу страву і думала про своє.
Катерина відчула, як її щоки починають горіти від роздратування. Свекруха, Поліна Михайлівна, знову відклала виделку і почала свою вже знайому «пісню».
«Ромочку, ну ти ж розумієш, що зараз найвигідніше вкладати гроші в нерухомість? Земля ж тільки дорожчає, а гроші з часом втрачають вартість», — муркотіла вона, звертаючись до Романа.
Чоловік лише кивав, ніби зачарований її словами.
«Так, мамо, я це добре знаю», — відповів він, навіть не піднявши погляду.
«От і я про те ж! Придбати ділянку, та ще й з будинком – це ж не просто так, для краси. Це ж справжня інвестиція! Повір мені, через кілька років ціна подвоїться, не менше».
Катерина краєм ока помітила, як Роман поринув у власні думки. Він сидів якийсь замислений, ніби вже щось підраховував у голові. Жінка відчула, як серце злегка стислося — в грудях зародилося якесь незрозуміле передчуття.
Увечері, коли вони нарешті дісталися додому, Катерина не втрималась.
«Тобі не здається, що твоя мама аж занадто захопилась цією ідеєю з дачею?» — запитала вона, дивлячись на чоловіка.
Роман лише знизав плечима.
«Ну, захопилася, то й що? Хай собі мріє, Катю. Це ж нікому не шкодить».
«Але ж вона тільки про це й говорить! Кожного разу! Це ж явний натяк, Ромоне, ти не помічаєш?» — наполягала Катерина.
Чоловік тим часом роздягався, акуратно вішаючи сорочку на стілець.
«Ну і що з того? Люди мріють про власний будиночок за містом. Це ж цілком нормальне бажання, чого ти так хвилюєшся?»
Катерині хотілося продовжити суперечку, але вона зрозуміла, що це марно. Роман був глухий до її побоювань. Вона лише важко зітхнула і замовкла.
Минув тиждень, і Поліна Михайлівна знову з’явилася на порозі. Без попередження, просто зателефонувала у двері, коли Катерина тільки-но зібралася відпочити.
«Ромочку, мені треба з тобою серйозно поговорити», — сказала свекруха, переступаючи поріг і знімаючи пальто. Її тон не віщував нічого доброго.
Катерина, незважаючи на внутрішній опір, пішла на кухню готувати чай. Коли вона повернулася, Поліна Михайлівна вже сиділа на дивані, склавши руки на колінах, і виглядала надзвичайно зосередженою.
«Бачиш, синку, я тут дещо обдумала, — почала свекруха, заглядаючи Роману прямо в очі. — Дача ж це не лише для мене. Це місце для всієї родини! Ви б могли приїздити на вихідні, відпочивати від міської метушні. Свіже повітря, гарна природа. А як діти з’являться — то взагалі ідеально, є де погуляти».
Роман слухняно кивнув.
«Звісно, мамо, чудова думка».
«Ось бачиш! Я так і знала, що ти мене зрозумієш!» — обличчя Поліни Михайлівни аж розцвіло від радості. — «Уяви собі: влітку смажимо шашлики, у лазню ходимо. Всі свята відзначаємо на свіжому повітрі. Хіба це не диво?»
Катерина сиділа на кухні, і кожен звук з вітальні боляче відгукувався в її серці. Неприємне передчуття наростало, перетворюючись на холодну тривогу. Свекруха говорила так, ніби все це вже було вирішено.
Настала субота, і зранку Роману зателефонувала мати. Він довго з кимось розмовляв, щось уточнював, періодично киваючи головою. Катерина саме готувала сніданок і мимоволі вловлювала уривки фраз.
«…Справді? Вже придбала? Мамо, вітаю!» — голос Романа прозвучав настільки радісно, що Катерина аж обернулася.
Чоловік стояв, широко посміхаючись, тримаючи телефон.
«Так, звичайно! Ми цього ж вікенду приїдемо все роздивитися. Добре, до зустрічі!»
«Що трапилось?» — обережно запитала Катерина, відчуваючи, як її серце починає шалено битися.
«Мама дачу купила!» — Роман буквально світився від щастя. — «Нарешті її мрія здійснилася! Каже, ділянка просто чудова, а будинок міцний. Запрошує нас у суботу поїхати й подивитись».
Ложка з рук Катерини ледь не впала в тарілку.
«Купила? Але ж… звідки у неї гроші?»
«Та хто його знає», — Роман лише знизав плечима, наче йшлося про дрібницю. — «Може, назбирала. Або щось продала. У суботу все з’ясуємо, Катю, чого ти так?»
Катерина механічно розлила кашу по тарілках, але апетит повністю зник. Звідки ж у Поліни Михайлівни, при її скромній пенсії та невеликій квартирі, могли взятися кошти на таку дорогу покупку? Продавати квартиру вона точно не збиралася. А про якісь значні заощадження ніколи не йшлося. Це було просто неймовірно.
Протягом тижня телефон Романа не замовкав. Поліна Михайлівна дзвонила йому щодня, докладно розповідаючи про свою нову дачу, про плани облаштування, про сусідів. Вона була на сьомому небі від щастя, і не могла натішитись покупці.
«Ромочку, ти уяви, який там сад!» — захоплено щебетала вона в слухавку, і Катерина чула це навіть з сусідньої кімнати. — «Старі яблуні, але такі доглянуті! А малинник який великий! Грядки можна робити де завгодно, місця — море!»
«Чудово, мамо, дуже добре», — відповідав Роман.
«Я вже й насіння пригледіла! Хочу посадити огірочки, помідори. І зелень різну — петрушечку, кріпчик. Усе своє буде, уявляєш?»
Катерина слухала ці розмови й дедалі більше поринала в роздуми. Поліна Михайлівна говорила про дачу так, ніби справді придбала її самотужки. Але питання про джерело коштів не давало їй спокою.
У суботу вони таки поїхали дивитися ту дачу. Поліна Михайлівна зустрічала їх вже біля самої хвіртки, радісно розмахуючи руками, мов дитина.
«Ось! Дивіться! Моя дача!» — вигукувала вона, не приховуючи свого захвату.
Ділянка, до слова, була досить пристойною. Десять соток рівної, доглянутої землі, старенький, але міцний дерев’яний будинок, навіть власна банька. За будинком розкинувся сад з дорослими яблунями та вишнями. Грядок поки не було, але місце для них, очевидно, вже було заздалегідь примічено.
«Ну як тобі, Ромочку?» — мати водила сина по ділянці, демонструючи кожен куточок з гордістю. — «Тут я висаджу троянди. А он там, дивись, клумбу зроблю. Уяви, яка краса буде!»
Роман схвально кивав, уважно оглядав будинок, навіть заглянув у баню. Катерина ж ішла слідом мовчки, відчуваючи, як холодок тривоги пробігає по шкірі.
«Мамо, а все-таки… звідки взялися гроші на таку покупку?» — нарешті наважився запитати Роман, коли вони опинились біля входу в будинок.
«Ой, Ромочку, ну яка тепер різниця?» — мати змахнула рукою, відмахуючись від питання. — «Головне, що дача тепер є! Ходімо краще всередину, я тобі покажу, як я там все облаштувала».
Катерина відчула, як її нутрощі стиснулися.
«Яка різниця, звідки гроші?» — подумала вона. Це була дуже дивна, аж підозріла відповідь.
Увечері, повернувшись додому, Катерина знову спробувала почати серйозну розмову.
«Ромоне, ну тобі ж не здається дивним, що мама так і не розповіла, звідки у неї гроші на дачу? Це ж не копійки».
«Ні, не здається», — чоловік знімав куртку, вішаючи її на вішалку. — «Значить, назбирала. Що тут такого?»
«На пенсію, Ромоне? Ти серйозно?» — Катерина схрестила руки на грудях, її погляд був сповнений докору.
«Може, вона щось продала, Катю. Або позичила у когось. Я не знаю. І не бачу сенсу в цьому колупатися, чесно кажучи».
«А я бачу сенс!» — голос Катерини став твердішим. — «Дачі коштують чимало. Особливо з будинком і десятьма сотками. Звідки такі гроші у твоєї матері? Як би це нам потім боком не вилізло?»
Роман лише відмахнувся, наче від настирливої мухи, і пішов до ванної кімнати. Розмова знову зайшла в глухий кут, залишивши Катерину наодинці зі своїми тривожними думками.
Поліна Михайлівна продовжувала дзвонити щодня, засипаючи Романа новинами з дачі. Вона вже привезла розсаду, почала копати грядки, замовила насіння. Свекруха буквально світилася від щастя, насолоджуючись кожною хвилиною свого нового життя.
«Ромочку, там такі гарні сусіди!» — розповідала вона, і Катерина в сусідній кімнаті мимоволі чула уривки розмови. — «Познайомилася з пані Валентиною Семенівною, вона мені стільки порад дає про город. А пан Петро Іванович допомагає дрова пиляти. Просто золоті люди!»
Катерина слухала ці захоплені розповіді, але не могла позбутися наростаючої тривоги. Усе це здавалося їй надто вже ідеальним, і в її голові ніяк не складалася цілісна картина. Щось було не так, і це відчуття тільки посилювалося.
Тривога, що оселилася в душі Катерини, не давала спокою. Вона відчувала, як щось не сходиться, як пазл не складається, хоча всі навколо здавалися щасливими і задоволеними. Це відчуття підштовхнуло її до дії. Одного вечора, наводячи лад у шафі, Катерина перебирала старі папери — квитанції, чеки, якісь довідки, що роками лежали без діла. І раптом, між стосом документів, на підлогу випав аркуш, складений навпіл.
Рука потягнулася до нього сама. Розгорнувши папір, Катерина побачила великі літери: «КРЕДИТНИЙ ДОГОВІР». Серце стислося, коли вона перевела погляд на суму: півтора мільйона гривень. Термін — десять років. Позичальник — Роман Вікторович Соколов. Підпис, печатка банку. Жінка відчула, як її похитує.
Вона ледь дісталася дивана, знову і знову перечитуючи кожне слово. Півтора мільйона! Це ж шалені гроші. Місячний платіж — двадцять дві з половиною тисячі. А Романова зарплата… всього двадцять дев’ять тисяч. Після всіх виплат на життя залишалося б трохи більше шести з половиною тисяч гривень.
Пальці затремтіли. Катерина відгорнула сторінку. Мета кредиту: «Придбання земельної ділянки з житловим будинком». Дата оформлення… за три тижні до того, як Поліна Михайлівна повідомила про купівлю своєї омріяної дачі. Всі шматочки головоломки склалися в єдину, страшну картину.
Катерина міцно заплющила очі, намагаючись опанувати себе, але внутрішній голос кричав про зраду. Рома взяв кредит. На півтора мільйона. І віддав ці гроші мамі на дачу. Нікому не сказавши й слова. Просто дивився їй у вічі, роблячи вигляд, що поняття не має, звідки взялися кошти. Брехав. Прямо їй у вічі.
Вона пробігла очима по договору ще раз, перевіряючи кожну літеру, кожну цифру. Можливо, це помилка? Може, якийсь інший кредит, про який вона знала? Ні, ніяких помилок. Все було надзвичайно чітко. Сума. Дата. Мета. Все сходилося.
Катерина підвелася з дивана, відчуваючи, як ноги підкошуються. Зайшла до кімнати. Роман сидів за комп’ютером, щось зосереджено друкував, занурений у свій світ.
— Романе, нам треба поговорити, — голос Катерини прозвучав на подив рівно.
— Угу, — відгукнувся чоловік, не відводячи погляду від екрана.
— Зараз. Негайно. — Її голос став твердішим, змусивши його нарешті обернутися.
Роман побачив її обличчя і зблід.
— Що трапилося?
Катерина мовчки простягнула йому кредитний договір. Чоловік взяв його, швидко пробіг очима по тексту. Його обличчя стало білим, як крейда.
— Катю, я… я можу пояснити…
— Поясни, — Катерина схрестила руки на грудях. — Я слухаю.
Роман поклав документ на стіл, провів руками по обличчю, ніби хотів стерти сліди паніки.
— Мама так хотіла ту дачу. Дуже, розумієш? Вона все життя про неї мріяла. А грошей… ну, їх не було.
— І ти взяв кредит, — закінчила Катерина, дивлячись йому прямо в очі. — Півтора мільйона. На десять років. Не сказавши мені й слова.
— Я хотів сказати, — Роман винувато опустив погляд. — Але не знав як.
— Не знав як? — повторила жінка, ледь стримуючи крик. — Ти взяв цей борг заради мами, а хто його віддаватиме? Я? Ні, дорогенький, так не буде!
— Катю, не треба кричати, — Роман підвівся, намагаючись взяти її за руку.
Катерина відсторонилася, як від жаринки.
— Не чіпай мене! Ти хоч розумієш, що ти накоїв? Твоя зарплата — двадцять дев’ять тисяч. Щомісячний платіж — двадцять дві з половиною. Залишається шість з половиною тисяч. ШІСТЬ З ПОЛОВИНОЮ ТИСЯЧ, Романе! На що ми тепер будемо жити?
— Я знайду підробіток, — чоловік безпорадно опустив руки. — Щось додаткове. Ми впораємося.
— Впораємося? — Катерина гірко розсміялася. Сміх був без радості, сухий і колючий. — Ти взагалі зі мною радився? Мою думку питав?
— Катю, це ж моя мама, — Роман раптом підвищив голос. — Мені було дуже важко їй відмовити.
— Твоя мама, — повторила Катерина. — А я хто? Так, випадкова людина, яка живе з тобою в одній квартирі?
— Не говори дурниць.
— Дурниць? — жінка зробила крок до нього. — Ти загнав нас у боргову яму на довгі десять років заради маминої примхи, і це я кажу «дурниці»?
— Це не примха! — Роман стиснув кулаки. — Це її мрія! Вона все життя про це марила!
— Ну й нехай марить далі, — Катерина різко розвернулася до шафи. — На свою пенсію.
— Куди ти? — спитав Роман, дивлячись на її рухи.
— Збираю речі, — жінка дістала дорожню сумку з верхньої полиці. — Не хочу жити з тим, хто приймає такі рішення за моєю спиною.
— Катю, зачекай, — чоловік схопив її за плече. — Давай обговоримо. Знайдемо якесь рішення.
— Яке рішення? — Катерина обернулася. — Кредит вже оформлений. Гроші віддані. Дача куплена. Що тут обговорювати?
— Я ж сказав, підроблю! — майже благав Роман.
— А я що, маю жити впроголодь, поки ти виплачуєш мамину дачу? — жінка жбурнула в сумку одяг з вішалок. — Вибач, але на таке я не підписувалася.
Роман стояв посеред кімнати, розгублено дивлячись на неї.
— Ти… ти справді йдеш?
— Абсолютно, — Катерина застібнула сумку. — Хочеш витрачати гроші на маму — будь ласка. Але без мене.
— Катю, не роби так, — чоловік спробував її обійняти.
Жінка відштовхнула Романа, її обличчя було кам’яним.
— Не чіпай мене. Ти зрадив мені. Взяв кредит, не сказавши ані слова. Прирік нас на злидні заради маминого капризу. А тепер намагаєшся виправдатися своєю любов’ю до матері.
— Я не виправдовуюся!
— Ще й як виправдовуєшся, — Катерина накинула куртку. — Але знаєш що? Мені все одно. Живи з мамою. Виплачуй за її дачу. Радійте разом.
Жінка взяла сумку і, не озираючись, вийшла з квартири. Роман так і залишився стояти в коридорі, ніби вкопаний.
Катерина зупинилася у своєї подруги Олі. Розповіла їй усю історію, виливаючи біль і розпач. Оля слухала, похитуючи головою, а потім твердо сказала:
— Катю, ти вчинила абсолютно правильно. Півтора мільйона гривень кредиту за твоєю спиною — це не жарти. Це справжній удар.
— Розумію, — Катерина важко опустилася на диван. — Просто досі не віриться, що Рома міг на таке піти.
— Типовий мамин синочок, — зітхнула Оля. — Таких повнісінько.
Наступного ранку Катерина, за порадою Олі, пішла до юриста. Консультація тривала близько години. Фахівець пояснив, що оскільки кредит оформлений виключно на Романа і без її відома, то й виплачувати його має саме чоловік. Однак, якщо не розлучитися, борг вважатиметься спільним, а це означає, що і Катерина буде за нього відповідальна.
— Розлучайтеся, — порадив юрист рішуче. — Чим швидше, тим краще. Тоді кредит залишиться повністю за вашим колишнім чоловіком, а ви будете вільні від цього тягаря.
Катерина мовчки кивнула. Розлучення. Значить, так тому і бути. Це був єдиний вихід.
За тиждень жінка вже подала документи. Роман телефонував безперервно, писав повідомлення, благав про зустріч, просив поговорити. Катерина ігнорувала. Говорити більше не було про що.
Телефон розривався від дзвінків. Роман, звісно, не здавався, але Катерина була непохитною — вона не відповідала. Та одного вечора на екрані спалахнуло ім’я Поліни Михайлівни. Свекруха. Катерина зітхнула і підняла слухавку, адже знала, що інакше Поліна Михайлівна не заспокоїться.
І не помилилася. У слухавці одразу ж почулися схлипи й гнівні докори.
— Як ти могла? — голосила свекруха. — Через якусь дрібницю покинути чоловіка! Одумайся, поки не стало надто пізно!
— Через дрібницю? — Катерина відчула, як її голос став холодним, майже крижаним. — Ваш син взяв півтора мільйона гривень кредиту, навіть не повідомивши мене. Це, на вашу думку, дрібниця?
— Ну подумаєш, кредит! — відмахнулася Поліна Михайлівна, і в її голосі, попри сльози, Катерина почула неприховану радість. — Зате в мене тепер є дача!
— Радійте, — коротко кинула Катерина і, не чекаючи відповіді, вимкнула телефон. Більше вона не брала слухавку ні від Романа, ні від його матері.
Розлучення оформили напрочуд швидко. Дітей у них не було, спільного майна теж – квартира орендована, меблі старенькі, майже нічого й ділити. Все минуло без зайвих затримок та суперечок.
За три місяці Катерина вже тримала в руках свідоцтво про розірвання шлюбу. Роман на засідання суду навіть не з’явився. Надіслав свого адвоката, який мовчки підписав усі папери, не висуваючи жодних заперечень.
Катерина знайшла собі невеличку однокімнатну квартиру. Скромну, зате свою. Таку, де не треба було постійно озиратися на чиїсь примхи чи таємниці. Вона влаштувалася на нову роботу – зарплата була трохи вищою, а головне, там цінували її досвід. Помалу, крок за кроком, її життя почало набувати нових, світлих барв.
Якось, прогулюючись містом, Катерина випадково натрапила на знайому Поліни Михайлівни. Жінки привіталися, перекинулися кількома фразами про те про се.
— Як там Роман поживає? — запитала Катерина, швидше з ввічливості, ніж з реального інтересу.
Знайома скривилася. — Та що там… На двох роботах працює, весь у боргах. Кредит оцей все виплачує. А Поліна Михайлівна собі на дачі живе, щаслива, розкошує. А Ромчик до її старої однокімнатної перебрався, бідолаха. Схуд дуже, виснажений весь.
Катерина мовчки кивнула й попрощалася. Дорогою додому вона розмірковувала про колишнього чоловіка. Дві роботи. Віддає мамин кредит. Ну що ж. Кожен робить свій вибір. І кожен несе за нього відповідальність.
Настав вечір. Катерина сиділа на балконі, проводжаючи поглядом малиновий захід сонця. Уперше за довгий час вона відчула справжній спокій. У грудях не було тієї важкості від чужих проблем. Більше ніяких докорів, ніяких постійних виправдань. Просто життя. Її власне життя.
Телефон вібрував. Повідомлення від Олі – запрошення на виставку в п’ятницю. Катерина посміхнулася, набираючи відповідь. Чому б і ні?
Десь за містом, на своїй новій дачі, Поліна Михайлівна з насолодою поливала грядки, тішачись майбутньому врожаю. Роман у той час відпрацьовував другу зміну, щоб вчасно внести черговий платіж за кредит. А Катерина спокійно будувала свої плани на вихідні.
У кожного тепер було своє життя. І це було правильно.
Під час патрулювання помітив маленьку дівчинку, яка стояла під деревом і плакала: побачивши мене, вона різко перестала плакати й зробила дещо дивне