Ювілей свекрухи

Людмила Василівна завжди вміла забезпечити собі зручні умови. Вона аж ніяк не була бідною — навпаки, мала пристойний заробіток і певні заощадження, проте любов до економії була невіддільною частиною її натури.

Коли її син Максим одружився з Лідою, вона не відразу усвідомила, що молода дружина не дасть собою маніпулювати. Втім, спочатку Ліда прагнула уникати суперечок заради теплих родинних стосунків.

Якось незабаром після весілля сина Людмила Василівна вирушила в гості до Тамари Миколаївни — своєї свахи. Та запросила свекруху провести вихідні на дачі, й саме там Людмила Василівна вперше побачила просторий будинок із доглянутим садком та щирий прийом зі смачними наїдками, які приготували Лідині батьки.

«Ого, в невістки добряче придане…» — прикинула собі Людмила Василівна, мимохіть посміхнувшись.

— Ох, які ж у вас тут хоромини! — не стрималася вона, окидаючи поглядом оздобу будинку.

— Так, маєток у нас великий, усім місця вистачає, — підтвердила Тамара Миколаївна.

— Живете мов у казці, — продовжила свекруха, переходячи затишну вітальню. — І гостей приймати — справжня насолода, чи не так?

Тамара Миколаївна відповіла усмішкою:

— Ми все життя старалися, хотілося збудувати куточок затишку для родини. Та й друзів із рідними приймати приємно, тож двері у нас завжди відчинені.

Ця думка міцно засіла у голові Людмили Василівни. Вона оцінила, як швидко та вправно Тамара Миколаївна приготувала частування, як доброзичливо вітала гостей і з яким задоволенням подавала домашні ласощі.

Згодом минуло кілька місяців, і свекруха Ліди знову їхала до свахи в гості — тепер уже мов до себе додому.

— Тамаро, ти ж казала, що обожнюєш гостей! А в мене невдовзі ювілей, хочу відзначити з розмахом. От вирішила: твій заміський будинок — ідеальне місце! Просторо, комфортно, та ще й природа довкола. Ніякої задухи, як у ресторані!

Тамара Миколаївна відчула певну розгубленість. Вона не мала на думці влаштовувати урочистості для сторонніх людей, але прямо відмовити було якось незручно — заважало виховання.

— Е-е… ну… — несміливо мовила вона. — І скількох гостей ви запрошуєте?

— Та небагато! Ну, десь двадцять чоловік, може, трохи більше, — легковажно махнула рукою свекруха. — Родичі та близькі друзі, нічого надто великого.

Тамара Миколаївна щиро розгубилася. Вона ж не пропонувала свій будинок для банкету, однак і відмовити відразу було складно. Людмила Василівна сяяла, ніби все вже вирішено. Чоловік Тамари, Віктор, здивовано звів брови, але промовчав: він не любив сварок і подумав, що це, ймовірно, Ліда запропонувала використати дачу як місце проведення ювілею свекрухи.

— Гм… не чекала такого, якщо чесно… — протягнула Тамара, розуміючи, що сама себе загнала у кут.

— От і добре! Бо з цими датами й так клопоту вистачає. А ще кафе шукати? Галас, шум… Краще спокійна родинна атмосфера у вас на дачі.

Коли Тамара Миколаївна розповіла Ліді про візит свекрухи, Ліда не на жарт здивувалася.

— Е-е… І ти погодилася?

— А що я мала робити? Я була впевнена, що це ти її підмовила…

— Ти могла сказати їй «ні» — і край, — зітхнула Ліда. Проте було вже надто пізно відступати, не псуючи стосунки.

Вихована та делікатна від природи, Тамара Миколаївна не наважилася прямо відмовляти. Вона думала, що все минеться невеликими посиденьками в сімейному колі.

Але план Людмили Василівни був кардинально іншим.

Організатори всупереч власній волі
Події розгорталися швидко. Людмила Василівна, відчувши, що простір дачі їй дістанеться «задарма», вирішила зекономити й на всьому іншому.

Свекруха почала роздавати доручення ледь не кожному родичу. Хтось мав розробити дизайн запрошень, хтось привезти потрібні інгредієнти.

— Максиме, — звернулася вона до сина, — ти ж разом із Лідочкою придбаєш усе для святкового столу. Врешті-решт ти — мій син, мусиш допомогти.

— Мамо, а ти сама щось плануєш робити? — розгублено перепитав Максим.

— Та я ж іменинниця, маю відпочивати! — з веселим сміхом відповіла вона.

Усе стало ще очевидніше, коли з’ясувалося, що оплачувати витрати Людмила Василівна не збирається.

— Наталочко, мила, ти ж у нас любиш творчу роботу! — звернулася вона до своєї племінниці. — Оформ мені, будь ласка, гарні запрошення, щоб із написами та прикрасами, гаразд?

— Е-е… А може, достатньо було б розіслати електронні запрошення поштою?

— Ой, ні, це не те відчуття! Мені хочеться мати щось, що можна зберегти на згадку. Я ж консервативна людина, та й не уявляю свята без паперових дрібничок.

Наталя не надто охоче, але погодилася.

А потім постало питання перевезення гостей. Свекруха розсудила, що дістатися до дачі самотужки не так просто, тож треба організований транспорт.

— Льошо, ти ж працюєш у компанії з власним автопарком? Можеш виділити на день три мікроавтобуси, щоб людей туди-назад возити? — поцікавилася вона у брата Ліди.

— Я? На службовому транспорті?!

— А що тут такого? Один рейс туди, один назад, і всі будуть щасливі!

— Це не прокат авто, а машини для корпоративних потреб. Керівництво не дасть згоди. Та й водіїв де взяти, особливо у вихідний? А ви мені пропонуєте самому кермувати всіма трьома мікроавтобусами, а тоді цілий день чекати, коли гостей відвозити? Ні, вибачайте.

Льоша відмовив, а свекруха з досадою махнула рукою.

Поступово ставало ясно, що Людмила Василівна намагалася перекласти увесь клопіт на чужі плечі. Хтось мусив займатися прикрашанням садиби, хтось — приготуванням страв. На дім Тамари Миколаївни лягав такий тягар, що сама господиня почала шкодувати про свою доброзичливість.

— Може, я ще встигну підхопити якусь хворобу чи, не знаю, мене викрадуть прибульці перед цим святкуванням, — кепкувала вона, проте Ліда бачила, що все перевалюється за межі здорового глузду.

— Максе, твоя мама просто перегинає. Якби вона сама займалася всіма приготуваннями, то хай би користувалася будинком. А зараз виходить, що вона — головна особа Всесвіту, а всі ми поряд: «Подай-но, принеси, купи, обслугуй, вигадуй, доправ, відвези, проконтролюй…» Мій брат, почуваючись ображеним, і досі зі мною не розмовляє через її «оригінальну» ідею із транспортуванням!

— Я говорив із нею. Вона гадає, що нічого поганого не робить, бо, мовляв, усі самі погодилися.

— Отакої?! І що далі?

— Гадаю, треба її трохи приземлити. Бо інакше всі пересваряться.

У той час винуватиця торжества вигадувала ще «геніальніші» рішення:

— Тамаро, моя люба, ви з чоловіком такі привітні люди! А Вітя ж трохи бринькає на гітарі, так? Може, він і проведе святкову програму замість ведучого? І заграє, і заспіває, а гостей розважить. Подумаєш, яка наука — усі ж свої!

— Вони-то твої «свої», а не наші, — мало не поперхнулася чаєм Тамара. — Мій чоловік хоче прийти як гість, а не в шістдесят років вистрибувати перед людьми, яких він ледве знає!

— Та ну що ти кажеш? Він розповідав, що в студентські роки брав участь у виступах, схожих на Лігу Сміху, отже, має хист до такого.

Ліда терпляче спостерігала за тим, як її матір намагаються перетворити на безкоштовну обслугу. Зрештою, терпець урвався.

— Гаразд, тату чіпати не будемо, — рішуче мовила вона до свекрухи. — Але можете не хвилюватися, я все владнаю. Так. Я і Макс візьмемося за організацію.

Людмила Василівна задоволено розпливлася в усмішці: от і чудово, зараз ще й усе робитимуть замість неї!

Та її тріумф був недовгим.

Ліда замовила кейтерингову компанію, яка мала приготувати та доставити частування, найняла професійного ведучого і домовилася з фірмою, що прибирає приміщення після заходів. Льоша, який до того думав безплатно возити людей, відтепер викликав рейсовий автобус — за тарифами перевізника.

Кінцевий бюджет виявився чималеньким. Коли Ліда показала свекрусі детальний кошторис, та зблідла.

— Це що ще за цифри?! — підвищила голос Людмила Василівна.

— А це вартість вашої урочистості. Ви ж хотіли, щоб усе було на рівні й без незадоволених гостей. Ясна річ, якість коштує, — спокійно пояснила Ліда.

— Овва! За такі гроші я спокійно можу зарезервувати пристойний ресторан!

— Саме так. Хіба що ідея відпочинку «без шуму і метушні» у чужому будинку спочатку була не найвдалішою.

Людмила Василівна спробувала боронитись:

— Та ж Тамара казала, що вони радо приймають гостей! І вдома, буцім, набагато краще, ніж у закладі…

— Одне діло — коли сама запрошуєш людей, а зовсім інше — коли мою маму поставили перед фактом, — холодним тоном додала Ліда.

— Людочко, доню, Ліда має рацію, — втрутилася Тамара Миколаївна. — Влаштувати свято — це серйозні витрати й зусилля. Ми б із радістю допомогли, та всьому є межа.

— Отже, вирішуйте до кінця тижня, — підсумувала Ліда.

— Гаразд! — похмуро кинула свекруха. — Піду в кафе святкувати! Там і простіше, і дешевше!

Ліда з полегкістю всміхнулася:

— Прекрасне рішення. Ми залюбки приїдемо туди. Наталя ще не встигла надрукувати запрошення, тож усе легко виправити. І можна одразу зекономити на дорозі до дачі, бо логістика нам більше не потрібна.

Людмила Василівна сердито стиснула губи, але промовчала.

А Тамара Миколаївна зітхнула з очевидним полегшенням.

Надалі організацію ювілею взяв під контроль Максим, але за умови, що мати оплатить частину витрат і вкладе власні зусилля. У результаті видатки стали скромнішими, і це вже було цілком їй по кишені.

Людмила Василівна зробила для себе висновок: нова рідня і невістка — не ті, кого можна легко використати. У цій сім’ї не дозволять сісти на голову, тому варто притримати свої апетити й бути скромнішою, щоб зберегти добрі взаємини й мати змогу без зайвих людей іноді приїздити до їхнього чудового маєтку на відпочинок.