— Ніно Аркадіївно, — стримано сказала Марина. — Ви забули розрахуватись.
— Та що ти, — усміхнулась та. — Ми ж свої! Ти ж не збираєшся брати гроші з родини?
Марина завжди мала твердий характер. Навіть коли вони з Вадимом почали зустрічатись, саме вона стала ініціаторкою весілля. Вона знала, чого хоче від життя — і йшла до цього прямо, не озираючись назад.
Ще до шлюбу Марина пекла вдома: ароматні пиріжки, ніжні тістечка, імбирні пряники з розписом, від яких у захваті пищали й діти, і дорослі.
Трохи пізніше, коли перша романтика після весілля вляглася, вона вирішила порадитись із чоловіком:
— Вадиме, знаєш, я думаю про те, щоб відкрити власну пекарню. Раніше я жила сама у квартирі. Між мною і тортами не було перешкод, а зараз ми живемо вдвох — і це вже не зовсім зручно для обох.
На кухні вже не вистачало місця, та й замовлень ставало дедалі більше. Час було зростати.
— Ти розумієш, що для такої справи потрібні гроші. Багато грошей.
— Розумію. У мене є трохи накопичень. Я думала зняти невелике приміщення, де можна було б і готувати, і продавати. Все одно спочатку буде більше замовлень. Поступово почну пекти й на наявність. А там, сподіваюсь, усе піде краще й краще.
Поки Марина набиралась рішучості, переглядала ціни на обладнання, вивіряла кожне замовлення до грама і відкладала буквально кожну гривню — Вадим одного вечора наївно обмовився про це за чаєм у мами. Сказав без злого умислу, ніби хвалячись:
— Маринка планує відкрити свою пекарню. Вирішила серйозно зайнятися бізнесом.
Ніна Аркадіївна, яка в цей момент розмішувала цукор у чаї, завмерла й, примружившись, спитала:
— Свою пекарню?
— Ну так. Сказала, час розширюватись, — продовжував Вадим, ніби не помічаючи, як у матері звузилися очі.
— А гроші на це вона звідки візьме? — різко спитала Ніна Аркадіївна, не обтяжуючи себе добором слів. — Або кредитів понабирала? Або, не дай Боже, тебе вмовила в це влізти?
Вадим насупився:
— Мамо, ну що ти? Вона почала відкладати ще до весілля.
— Ага, значить, егоїстка, — стримано кивнула Ніна Аркадіївна і тут же змінилась в обличчі. — А я що? Я просто вважаю, що для жінки головне — сім’я і діти, а не ваші бізнеси. Подивись на неї — все їй мало. То пиріжки, то бізнес… А сім’я? А ти? Тебе вона взагалі питала?
Вадим знизав плечима. Можливо, йому не подобався тон матері, але сваритись із нею він не любив. А тим паче — сперечатись. Тому просто промовчав.
Наступного дня Ніна Аркадіївна сама зателефонувала Марині. Без привітань і люб’язностей прямо запитала в невістки про її плани на майбутнє:
— Марино, чула, ти там пекарню зібралася відкривати. Тільки дивись, не переоцінюй себе. У нас он сусідка Таня теж захотіла ательє відкрити, а через пів року — в боргах, як у шовках. Чоловік, бідолашний, досі кредит за неї виплачує.
Марина уважно вислухала свекруху, а тоді холодно відповіла:
— Дякую за турботу, Ніно Аркадіївно. Але я добре прорахувала ризики. У мене є план і підтримка.
— Сподіваюсь, ти не Вадима маєш на увазі? Він тобі що — безкоштовний банкомат?
Це вже було занадто. Марина коротко відповіла:
— У мене немає часу на цю розмову. До побачення.
І скинула дзвінок.
Її трясло не від страху, а від люті. Її справа, її мрія всього життя, її щоденна праця — і все це намагаються зруйнувати одним телефонним дзвінком?! Лише тому, що вона «не повинна» хотіти чогось більшого, ніж кухня і запилена полиця з серветками в серванті.
Але Марина добре розуміла: зміни майже завжди викликають обурення в тих, хто сам давно нікуди не рухається. І тепер, попри все, вона була впевнена: пекарня в неї точно буде.
Попри невдоволення свекрухи, Марина відкрила власну пекарню через пів року. Маленьке, але затишне приміщення на околиці спального району. Поруч — школа, ринок, зупинка — ідеальне місце з потоком людей.
І вже в перший робочий день, одразу після обіду, двері пекарні розчинилися — і на порозі з’явилась її мама — Ольга Анатоліївна, з фірмовою усмішкою та торбинкою в руках.
— Я по улюблені булочки, — бадьоро мовила вона.
Марина кинула на маму погляд, сповнений вдячності. Ольга Анатоліївна взяла до чаю кілька медових пряників і слойку з сиром, а потім гордо сказала продавчині — молодій студентці, яку Марина взяла на роботу:
— Запам’ятовуй, дитино. Це моя донька, і вона — розумничка. Усе сама, все сама!
До дня офіційного відкриття Марина готувалась, як до весілля. Навіть більше.
На дверях висіли повітряні кульки — рожеві, кремові й ніжно-бірюзові. Над вітриною яскравіла вивіска: «Кекс від Марини», точнісінько як в її Instagram-блозі, який вона вела вже близько п’яти років. Там її знали й чекали не тільки кекси, а й авторські торти, вафельні трубочки з заварним кремом, і навіть солоні бріоші.
Перед входом гуляв величезний плюшевий ведмідь у ковпаку та білому фартусі, на якому було написано: «Спробуй мінікекс!». В одній лапі — кошик із крихітними пиріжками, в іншій — візитки. Перехожі зупинялись, пробували випічку й фотографувались із ведмедем. Дехто відразу заходив усередину — за «більшою версією» пиріжків.
Усередині лунала легка мелодійна музика. Вітрини виблискували свіжою випічкою, а аромат здоби буквально тягнув людей скуповувати все.
— А можна пиріжки в контейнер? — питали мами з дітьми.
— А каву до булочки? — цікавились студенти.
— Дівчино, а паски до Великодня у вас будуть? — запитували літні пані.
Марина усміхалася. Вона стояла за прилавком, у фартусі, й відчувала — ось він, її момент. Той, до якого вона так довго йшла.
А ввечері, коли двері вже були зачинені, вона сіла відпочити на маленькому диванчику в куточку перед тим, як іти додому. Вадим зайшов із букетом різнокольорових троянд і широко усміхнувся:
— Пробач, не зміг раніше вирватися з роботи. Як усе пройшло?
Він поцілував дружину й вручив їй букет, а Марина глянула на нього й відповіла:
— Я думала, буде гірше, але… у мене майже все розкупили!
І в цей момент їй стало абсолютно байдуже, що скаже хто-небудь — хоч би й Ніна Аркадіївна. Це було доказом того, що жінка може все — варто лише захотіти.
Минув тиждень. Марина працювала, як бджілка: вставала рано, готувала партії тіста, керувала постачанням, консультувала клієнтів, приймала замовлення. У вітрині все було ідеальним — слойки з яблуком, рулети з маком, мінібагети й ароматні виті плюшки з маком.
Від Ніни Аркадіївни — ані дзвінка, ані повідомлення. І Марина, всупереч очікуванням, навіть не засмутилась — навпаки, зраділа. Спокій без коментарів, докорів і повчань свекрухи здавався рідкісною розкішшю. Але недовго музика грала.
Наступного тижня, у середу зранку, коли Марина щойно виклала щойно спечені булочки з часником, двері з мелодійним дзвінком відчинилися. На порозі з’явилася Ніна Аркадіївна. Під руку з нею йшла жвава жінка з хімічною завивкою та масивною золотою підвіскою на ланцюжку.
— Ось вона, моя золота невісточка! — бадьоро заявила свекруха й штовхнула подругу ліктем. — Я ж казала, Валю, пекарня у нас своя. Все своє. Хліб, пироги, печиво — на будь-який смак!
Валя кивала, озираючись навсібіч.
— І справді затишно… А пахне як!
— Зараз візьмемо булочок, хліба і щось до чаю. Не підемо ж з порожніми руками! — урочисто проголосила Ніна Аркадіївна і, не чекаючи реакції Марини, рушила до вітрини.
Вони довго вибирали, причмокуючи, зітхаючи й підбадьорюючи одна одну. Взяли два батони, кілька булочок з маком, з сиром, з корицею, а також мигдальне печиво й пакетик мінікексів. Коли підійшла черга розрахунку, Марина з ввічливою звичкою озвучила підсумкову суму, але Ніна Аркадіївна удала, ніби не почула.
— Уявляєш, Валю, усе це — Марининими руками. І сама пече, і сама керує. Ну просто золото, не дівчина! — дзвінко промовила вона, не звертаючи уваги на невістку.
— Ага, молодець, звісно, — кивнула Валя й потягнулася до пакета.
— Дякуємо, Марино! — крикнула Ніна Аркадіївна, і вони попрямували до дверей.
— Ніно Аркадіївно, — стримано сказала Марина. — Ви забули розрахуватись.
— Та що ти! — усміхнулась та. — Ми ж свої! Ти ж не збираєшся брати гроші з рідні?
Марина хотіла щось відповісти, і перед очима в неї промайнув образ мами, яка нещодавно спеціально купувала булочки, щоби підтримати працю доньки, а не скористатися вигідною нагодою.
Наступного дня все повторилось. Тільки подругою була вже інша — Світлана, з величезною шкіряною сумкою та манікюром «як в Алли Борисівни».
А потім — Тетяна Павлівна, потім — Римма з мопсом на повідцю — щоранку Марина спостерігала один і той самий сценарій. Ніна Аркадіївна приходила з новою супутницею, щебетала, набирала випічки й ішла, ніби нічого не сталося, залишаючи по собі тільки стійкий аромат парфумів з пудровою нотою і порожню касу.
До кінця тижня Марина сиділа ввечері над бухгалтерією, і волосся в неї починало ворушитись від цифр. За записами, лише за шість днів «сімейних візитів» свекрухи збиток склав майже п’ять тисяч гривень.
Наступного ранку, рано, вона налила собі міцного чаю й вирішила поговорити з чоловіком перед роботою.
— Вадиме, нам треба поговорити. Бажано — сьогодні.
— Щось сталося?
— Так. Твоя мама влаштувала у мене філію соціальної допомоги нужденним. Якщо вона й далі буде водити своїх подруг до моєї пекарні безкоштовно — я вживу заходів.
— Та ти що? Я чесно не знав.
— Мені байдуже, знав ти чи ні. Це твоя мати — от ти з нею і поговори. Інакше я просто припиню пускати їх усередину. Я й так зараз ледве виходжу в нуль. Мені треба якось закріпитися на новому місці, платити оренду врешті-решт. Або це твоя мама так тонко вирішила показати, що в мене нічого не вийде?
Наступного ранку, дорогою до пекарні, Марина набрала номер мами.
— Доброго ранку… Мам, слухай, мені потрібна твоя допомога. Тут… мати Вадима розійшлася не на жарт. Вже тиждень водить по черзі всіх своїх подруг до пекарні за випічкою. Тільки от не платить. Взагалі.
— Як це — не платить? — строго спитала Ольга Анатоліївна. — Серйозно?
— Абсолютно. Щодня — нова «гостя», і щодня мінус прибуток із каси. Позавчора — Тетяна, вчора — Римма, сьогодні, думаю, з’явиться ще хтось новий.
— Сьогодні не з’явиться, — різко перебила доньку Ольга Анатоліївна. — Скажи, о котрій вони зазвичай приходять?
— Десь о десятій ранку. Як за розкладом.
— Чудово. Я теж зайду в цей час. Подивимось, що вона робитиме при мені.
Рівно о десятій двері пекарні знову розчинилися. І, як за сценарієм, на порозі з’явилася Ніна Аркадіївна, під руку з Валею — так, знову з Валею. Схоже, подруги у неї закінчились.
— Ну, Марисю, ми знову до тебе! Булочок твоїх захотілось, так, Валюша? — гучно, щоб чули всі клієнти, вигукнула свекруха, не помічаючи, як у Марини напружилась спина.
— А як же, — підтакнула Валя. — Твої пироги такі м’які… А кексики — просто літають! Мій чоловік сказав, що їх щодня купувати треба.
Марина вже відкрила рота, щоб щось відповісти, але тут за їхніми спинами пролунав холодний, твердий голос:
— Яка несподіванка! І ви тут, Ніно Аркадіївно.
Усі обернулися. У дверях стояла Ольга Анатоліївна. У строгому пальті, з чорною сумкою та холодною рішучістю на обличчі.
— О, Олю Анатоліївно! — розгублено замахала руками Ніна Аркадіївна. — І ти тут! Яка приємна зустріч. Ми ось вирішили підтримати бізнес своєї доньки. Ми ж тепер родина, як-не-як.
— Ммм… ясно. Ну, що порадите? — підняла брови Ольга Анатоліївна, а Марина ледве стримувалася, аби не розсміятись.
— Батон — просто смакота! Булочки оті з сиром теж! — нахвалювала свекруха.
— Ну от їх мені, доню, і загорни з собою. А то сьогодні на обід нічого не взяла, — мати звернулась до Марини, а потім знову до Ніни Аркадіївни. — А ви що будете брати? Вже вибрали?
— Так, ми ось тут трохи, — показала вона на пакет біля каси, який був доверху набитий випічкою.
— Ну раз ви вже все, тоді платіть першими, — Ольга Анатоліївна зробила крок назад, пропускаючи жінок уперед.
— Заплатити? — Ніна Аркадіївна розгубилась. — Так, звичайно. Зараз заплатимо.
У цей момент Валентина смикнула її за рукав і тихо прошепотіла:
— Ти ж казала, що ми безкоштовно, як минулого разу…
— Більше такого не буде! — гучно вигукнула Ольга Анатоліївна, яка стояла позаду. — Діставайте гроші.
Свекруха, закипаючи від злості, виклала на стіл кілька купюр і швидко пішла разом із Валентиною.
— Марино, люба, поклади мені ще, будь ласка, шість булочок з маком і коробку пісочного печива, — люб’язно промовила Ольга Анатоліївна, коли ті вже вийшли з пекарні.
— Дякую! — усміхнулась Марина, передаючи пакунок із покупками матері. — Я вже не знала, що з ними робити.
— Дзвони ще, якщо повернуться. І не давай себе в образу. Підборіддя вище! — мати легенько стукнула Марину по носі, розвернулась і зникла за дверима.
Відтоді свекруха більше не заходила до пекарні невістки. А от її подруги іноді з’являлись. Якось Валентина, підходячи до каси, нахилилася і тихенько прошепотіла:
— Ти пробач мені, я ж не знала, що у вас не було домовленості. А твій хліб і пиріжки справді чудові. Я тепер завжди заходитиму й іншим пораджу.
Марина усміхнулась і зрозуміла — вона робить усе правильно. Попереду буде ще багато людей, які захочуть зламати її волю. Але вона більше не здаватиметься просто так.
Що потрібно знати про клопів?