Лариса стояла біля вікна і дивилась на будівельний майданчик, де ще місяць тому росли лише сосни та берізки. Тепер там височів каркас їхнього майбутнього дому — двоповерховий, просторий, з великими вікнами та широкою верандою. Саме такий, про який вона мріяла з дитинства.
— Ларко, йди сюди! — гукнув чоловік з кухні. — Тобі дзвонить Оленка.
Лариса неохоче відійшла від вікна. Розмови з зовицею завжди вимагали певного настрою — Олена вміла перетворити будь-яку побутову дрібницю на драму вселенського масштабу.
— Привіт, Олено, — Лариса взяла слухавку в Андрія. — Як справи на півдні?
— Ларочко, рідненька! — голос Олени звучав незвично бадьоро. — Уявляєш, Михайлові продовжили контракт ще на кілька місяців! Можна, звісно, перейти на віддалену роботу, але! Гроші чудові, клімат казковий, діти загоріли, як шоколадки. Фрукти, овочі… не хочеться їхати!
Лариса відчула, як щось стиснулося в грудях. Виходить, їм доведеться затриматись в Олениній квартирі. А будинок уже майже готовий, вони планували переїхати за місяць.
— А як же ваша квартира? — обережно запитала вона. — Ми ж домовлялись на менший термін, підганяли будівельників…
— Ой, та годі тобі! — розсміялася Олена. — Яка різниця? Я розумію, що ваш будинок скоро буде готовий, правда ж? Переїжджайте сміливо, а ми поки ще тут поживемо. Дітям так подобається!
Андрій, побачивши вираз обличчя дружини, взяв слухавку:
— Олено, а якщо нам доведеться заїхати раніше? Обіцяють завершити оздоблення до кінця жовтня.
— Так і заїжджайте! — безтурботно відмахнулась Олена. — Ми все розуміємо! У вас же тепер власний будинок буде. Навіщо вам наша двушка?
Після розмови подружжя довго мовчало. Лариса машинально витирала вже чисті чашки, а Андрій гортав якісь папери, явно не читаючи їх.
— Що думаєш? — нарешті спитав він.
— Думаю, що твоя сестра, як завжди, керується емоціями, — Лариса поставила чашку в шафу із зайвою різкістю. — Практичніше було б здати квартиру, щоб вона не простоювала.
— Ти ж знаєш, як вона ставиться до чужих… — невпевнено заперечив Андрій. — Це її справа.
— Згодна, не втручаюся, — Лариса повернулась до чоловіка. — Просто у твоєї сестри сім п’ятниць на тиждень і надто вільне трактування життя. Мені важко з нею знайти спільну мову. Добре хоч будинок вже майже готовий.
Наступні тижні пролетіли у лихоманковій метушні. Будівельники справді працювали швидко — до кінця жовтня будинок був повністю готовий. Лариса не могла надивитись на простору вітальню з каміном, на кухню з «островом» посередині, на спальні з панорамними вікнами. Це був саме той будинок, який вона уявляла довгими зимовими вечорами в тісній двокімнатці.
Переїзд пройшов швидко — речей було не так багато, а друзі Андрія допомогли з меблями. До вечора вони вже сиділи у своїй вітальні, попиваючи чай і насолоджуючись тишею та простором.
— Треба Оленці зателефонувати, повідомити, що ми переїхали, — сказав Андрій, дістаючи телефон.
— Обов’язково, — погодилася Лариса. — Хай знає, що її квартира вільна, якщо що.
Олена сприйняла новину з ентузіазмом:
— Ой, як чудово! Які ви молодці! А будинок гарний вийшов? Скиньте фотки! До речі, ми теж скоро приїдемо, Михайло вже купив квитки на наступний тиждень. Все-таки діти мають ходити до школи, а не на пляжі валятись. Улаштуємо вам новосілля!
— Чудово, — Андрій усміхнувся. — Чекатимемо.
Лариса теж усміхнулася, але якось напружено. Щось у тоні Олени її насторожувало, хоча вона не могла зрозуміти, що саме.
— Ну я ж казала! Сім п’ятниць на тиждень. Нещодавно говорила про «залишитись», а тепер згадала, що діти до школи ходять, і їй терміново треба повернутись…
—
За тиждень до їхніх воріт під’їхало таксі. З нього почали вивантажуватись валізи — багато валіз. Забагато, як для гостей, що приїхали на кілька днів.
— Мам, а будинок який великий! — закричав десятирічний Кирило, Оленин син. — Можна, я буду жити в кімнаті з балконом?
— Звісно, сину, — Олена обняла хлопчика й окинула будинок оцінювальним поглядом. — Місця вистачить усім.
Лариса відчула, як у неї тьохнуло серце. Вона вийшла на ґанок разом з Андрієм, щоб зустріти рідню.
— Оленка! Мишко! — Андрій обійняв сестру та швагра. — Як долетіли? Як діти?
— Усе чудово! — Олена розцілувала брата й невістку. — Який же гарний у вас будинок вийшов! Недаремно ми одразу приїхали з валізами, — радісно заявила вона, вказуючи на значну купу багажу.
Лариса й Андрій переглянулись.
— Як це — з валізами? — повільно запитала Лариса.
— А як же! — Михайло, чоловік Олени, поплескав Андрія по спині. — Рік ми вас виручали, квартиру свою віддали. Тепер ви нас прихистите. Це ж справедливо! До того ж будинок такий великий — місця всім вистачить.
— Мам, а де моя кімната? — тим часом спитала дванадцятирічна Віка, розглядаючи другий поверх.
— Зараз подивимось, донечко, — Олена вже прямувала до вхідних дверей. — Ой, яка краса! Андрію, ви з Ларисою просто молодці. Хоча, ґанок можна було б і ширшим зробити, ну та байдуже.
Лариса стояла як вкопана. Те, що відбувалося, здавалося їй жахіттям. Олена й Михайло діловито заносили валізи до будинку, діти бігали по кімнатах, обираючи собі спальні, а Андрій розгублено дивився то на дружину, то на сестру.
— Олено, зачекай, — нарешті опам’ятався він. — Ми не домовлялися, що ви у нас житимете. Ми думали, ви просто в гості приїхали…
— У гості? — Олена здивовано підняла брови. — Андрійчику, ти що? Ми ж рік вам допомагали! Це називається взаємодопомога. Родина має триматися разом. До того ж, поглянь, який дім великий — нам що, у готелі жити?
— А ваша квартира? — тихо запитала Лариса.
— А що квартира? — Михайло знизав плечима. — Її можна здати. Гарні гроші будуть. А ми тут поживемо, поки не визначимось. Може, ще контракт який підвернеться.
— Віко, Кириле, йдіть сюди! — покликала Олена дітей. — Житимете нагорі, оберіть собі кімнати. Тільки не найбільші — вони дядькові з тіткою потрібні.
Лариса відчула, як усередині все закипає. Це був її дім, дім, про який вона мріяла, дім, який вони з Андрієм будували на останні гроші, і тепер якась Олена розпоряджається тут, як у себе вдома!
— Олено, нам треба поговорити, — твердо сказала вона.
— Звісно, поговоримо! — Олена сяяла усмішкою. — За чаєм. Я привезла варення з Одеси, таке смачне! Зараз чайник поставлю.
І вона попрямувала на кухню, ніби жила тут усе життя.
Увечері, коли діти заснули, а Михайло пішов до магазину, Лариса й Андрій спробували делікатно пояснити Олені їхню позицію.
— Розумієш, Олено, — почав Андрій, — ми дуже вдячні тобі за допомогу. Коли ми вирішили продати свою квартиру, щоб збудувати цей будинок, рік у твоїй квартирі нас дуже виручив. Але ми будували цей дім для себе. Ми не планували жити великою родиною.
— Та що ти кажеш! — Олена відмахнулася. — Яка велика родина? Ми ж рідні! І потім, подивись, скільки місця — чотири спальні, дві вітальні. Нам що, по кутках розбігтись?
— Справа не в метражі, — обережно втрутилася Лариса. — Річ у тім, що в кожної сім’ї має бути своя територія, свої правила…
— Які ще правила? — Олена насупилася. — Ми що, дикуни якісь? Ми культурні люди, за собою прибирати вміємо.
— Олено, ти не розумієш, — Андрій потер лоба. — Ми хотіли жити самі. Це наш дім, ми його будували для себе.
— Ах ось воно що! — Олена підхопилася зі стільця. — Значить, коли вам допомога потрібна була — ми рідня. А коли стали на ноги — ми вже чужі! Красиво!
— Олено, до чого тут це? — Лариса намагалася зберегти спокій. — Ми дуже вдячні за допомогу. Але ми не домовлялися про те, що житимемо разом.
— Не домовлялись? — голос Олени став пронизливим. — А про що тоді домовлялись? Рік я вам свою квартиру віддавала, рік! А тепер ви мені вказуєте, де мені жити?
До кімнати зайшов Михайло, почувши підвищені голоси.
— Що трапилось?
— А те трапилось, що нас виганяють! — Олена схлипнула. — Рік ми їм допомагали, а тепер вони нас на вулицю!
— Ніхто вас не виганяє, — втомлено сказав Андрій. — Ми просто хочемо, щоб ви зрозуміли — це наш дім. Погостюйте, звісно, але не живіть тут постійно.
— Ось як! — Михайло схрестив руки на грудях. — А мені здавалося, що ми — родина. Що таке рік дати квартиру родичам? Дрібниця! А що таке пожити в родичів, поки визначишся з новим підрядом? Теж дрібниця! Але, мабуть, я помилявся.
— До чого тут робота? — спалахнула Лариса. — Ви ж казали, що їдете, бо дітям треба до школи!
— Ну і що? — Олена витерла очі хустинкою. — Ми хотіли все поєднати — і дітей влаштувати до школи, тут же свіже повітря — їм корисно. Думали, яка чудова можливість — ліс, природа. Он як пощастило вашим племінникам! Та ще й у власному будинку, між іншим!
— У нашому будинку! — не витримала Лариса. — У нашому! Ми його будували, ми за нього платили!
— На які гроші? — єхидно запитав Михайло. — На ті, що отримали з продажу квартири, яку ми вам рік безкоштовно надавали?
— Досить! — Андрій підвівся. — Ми рік платили за комуналку, купували продукти, доглядали за квартирою. Ви не зробили нам послугу, ми надали одне одному взаємну підтримку.
— Ага, взаємну! — Олена голосніше схлипнула. — Тільки ваша послуга вже надана, а наша — ні!
— Ми з’їхали з вашої квартири. Ви у нас погостювали, тепер ми квити.
— Квити? — Олена підвелась зі стільця.
— Олено, заспокойся, — попросив Андрій. — Давай поговоримо спокійно.
— Спокійно? — Олена засміялась істерично. — Як можна спокійно розмовляти з людьми, які викидають тебе на вулицю? Мишо, збирай речі. Тут нам не раді.
— Зачекайте, — зітхнула Лариса. — Ми не виганяємо вас на вулицю. Поживіть тиждень-другий, відпочиньте на природі…
— Тиждень? — Михайло усміхнувся. — Яка щедрість! Рік квартиру дали — тиждень отримали. Справедливий обмін!
— Це не обмін! — вибухнула Лариса. — Це життя! У кожної родини має бути свій дім, своє життя!
— Ага, у кожної родини, — крізь зуби промовила Олена. — Тільки не в нашої, очевидно. Нас можна і назад до міста відіслати.
— Олено, не треба так, — Андрій підійшов до сестри. — Ти ж знаєш, ми вас любимо. Але нам потрібен особистий простір…
— Простір? — Олена оглянула простору вітальню. — Та тут у футбол грати можна! Який ще простір?
— Не фізичний, — втомлено пояснила Лариса. — Особистий. Психологічний.
— Ах, психологічний! — Олена підняла руки. — Тобто моя присутність вас напружує? Дякую, що чесно сказали!
— Та не в тому справа! — Лариса схопилася за голову. — Річ у тім, що ми хочемо жити своєю сім’єю! Це нормально!
— Нормально, — кивнув Михайло. — Дуже нормально. Тільки не для родичів, виходить.
— До чого тут родичі? — Андрій розгублено глянув на дружину. — Ми ж не проти, щоб ви приїздили в гості…
— У гості! — Олена сплеснула руками. — Чуєш, Мишо? У гості ми можемо приїздити. У власний родинний дім — тільки в гості!
— Це не ваш дім! — не витримала Лариса.
Запанувала тиша. Олена дивилась на невістку так, ніби та її вдарила.
— Не наш, — повільно повторила вона. — Зрозуміло. Дуже зрозуміло.
— Олено, я не те хотіла сказати…
— Ні, саме те ти й хотіла сказати, — Олена взяла сумочку. — Мишо, клич дітей, їдемо.
— Куди їдемо? — розгублено запитав Андрій. — Надворі ж ніч.
— А це вже не ваша проблема, — Михайло пішов до сходів. — Ми ж не в себе вдома, як з’ясувалося.
— Олено, ну не дурій, — Андрій намагався зупинити сестру. — Переночуйте хоча б, зранку розберемось.
— Не треба, — Олена не оберталася. — Ми вже все вирішили. Дякую за гостинність.
За пів години таксі відвезло сім’ю Олени разом із валізами. Діти були засмучені, не розуміючи, що відбувається. Олена мовчала, дивлячись у вікно. Михайло сердито бурмотів щось собі під ніс.
Лариса й Андрій стояли біля вікна і дивилися, як червоні вогні таксі розчиняються в темряві.
— Ти думаєш, ми правильно вчинили? — тихо запитав Андрій.
Лариса обняла чоловіка й пригорнулась до нього.
— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Але це наш дім. Ми його збудували за власні гроші. І ми маємо право жити в ньому так, як хочемо.
Андрій зітхнув і міцніше обійняв дружину. Дім навколо них був тихим і порожнім — саме таким, яким вони його і мріяли бачити. Але чомусь ця тиша тепер здавалася не заспокійливою, а важкою. Наче ціна за неї виявилась надто високою.
У кутку вітальні стояла банка одеського варення, яку так і не встигли спробувати.
— Я на твою матір пахати більше не збираюсь! Все, що на дачі виросте, вона все одно твоєму братові віддасть!