«Яка ще спадщина? Хатинка в селі, повна клопів?» — єхидно сміялася свекруха, вихопивши мікрофон у матері нареченої на весіллі. Проте та не розгубилася й гідно відповіла

Білосніжна сукня, переливаючись на сонці, ніби чарівний водоспад, м’яко спадала вниз… Це був найзворушливіший момент у житті Світлани – бачити свою доньку у весільному вбранні.

— Господи, Наталочко, яка ж ти красуня! Моє сонечко! – вирвалося у неї, і сльози радості самі покотилися щоками. Стримувати їх більше не було сил.

Дівчина перевела на матір сяючий погляд і зніяковіло усміхнулася. Що ще потрібно матері? Бачити щасливі очі своєї дитини… Хоча Світлана й сама виходила заміж приблизно в такому ж віці, що і її донька, Наталка здавалася їй ще зовсім дитиною.

В одну мить перед очима промайнули останні двадцять років. Спершу радісна звістка про довгоочікувану вагітність… Потім пологовий зал, де змученій довгими переймами молодій жінці підносять новонароджену крихітку, щоб вона могла помилуватися своєю красунею… Безсонні ночі, перші кроки, дитячі пустощі, дитсадок, школа…

І ось тепер перед нею стоїть чарівна струнка дівчина в білосніжній мереживній сукні… Як швидко летить час… На мить Світлана навіть пошкодувала, що більше не буде бантиків, кісок та спідничок. Але одразу ж спохопилася: як це не буде? А внуки?.. Адже Наталка вже чекає на дитину… Тож скоро на Світлану чекає новий виток життя, усе спочатку… Кажуть, онуки навіть ближчі, ніж діти, адже вони з’являються у більш усвідомленому віці…

Термін, звісно, ще невеликий, але все ж… Від людей такого не приховаєш, уже й плітки пішли… Звісно, наречена в положенні – це не зовсім традиційно… Але сучасний світ стирає багато умовностей і правил. Світлана, згадуючи свою молодість, не могла пригадати жодного випадку серед знайомих, щоб наречений і наречена не жили разом до весілля. Тож чи мають вони право засуджувати інших?.. На небі розберуться… А нове життя – це завжди добре… Головне, щоб малюк був здоровим і ріс у міцній, дружній сім’ї…

Хоча щодо останнього у Світлани були сумніви…

Роман, наречений Наталки, походив із доволі заможної сім’ї. Перше враження про нього у майбутньої тещі склалося гарне: веселий, товариський, турботливий, із чудовими манерами. Світлана схвалила вибір доньки. Але, познайомившись із його батьками, вона зрозуміла, хто в цій сім’ї тримає кермо правління…

Майбутня свекруха Наталки, Маргарита Семенівна, була представницею дворянського роду і неймовірно пишалася своїм походженням. Вона завжди дивилася на оточуючих зверхньо, особливо на таких, як Світлана, – простих трудівниць. Постійно й з будь-якого приводу вона нарікала на аморальність сучасної молоді, натякаючи на «погану кров» і кидаючи багатозначні погляди у бік Наталки.

Її чоловік, успішний підприємець, здавався значно більш адекватним і волів мовчати. Він терпляче ставився до надмірного пафосу своєї дружини, хоча було помітно, що деякі її висловлювання викликають у нього відверту відразу. На будь-яке його зауваження Маргарита Семенівна відповідала сотнею заготовлених шпильок. Сперечатися з нею було марно. Простіше було погодитися. От він і погоджувався… І Роман теж… У всьому… окрім Наталки…

Дивно, як син такої владної й безкомпромісної жінки міг піти проти її волі й одружитися з дівчиною, яку вона категорично не схвалювала. Світлана щиро сподівалася, що це не просто юнацький максималізм чи бажання самоствердитися. Їй хотілося вірити, що Роман справді любить Наталку.

З першого погляду Маргарита Семенівна зненавиділа скромну й сором’язливу наречену сина. Світлана здогадувалася, чому: та не могла пробачити Наталці її бідність і просте походження. Дівчина виросла в неповній родині зі скромними статками, і мама тягнула все на собі з того часу, як доньці виповнилося п’ять років… Але хіба вони винні в тому, що так склалася доля?..

Світлана добре пам’ятала той день, коли її чоловік, Андрій, зібрав речі у свою стару, потерту валізу, з якою їздив у відрядження, і, винувато опустивши погляд, пробурмотів на прощання:

— Пробач, Світлано, так вийшло… У мене там інша сім’я, і скоро народиться син… А Наталці я щомісяця висилатиму аліменти, обіцяю… Пробач і не ображайся…

А як не ображатися? Окрім нього і доньки, у Світлани більше не було нікого в усьому білому світі. Мати померла, а батька вона і зовсім не пам’ятала.

Заради Андрія Світлана колись покинула навчання в іншому місті, щоб оселитися з ним у старенькій кімнатці сімейного гуртожитку. Ейфорія безтямного кохання дарувала їй відчуття безмежного щастя, і такі дрібниці, як відсутність комфорту, її зовсім не турбували. З коханим і в курені рай…

Невдовзі народилася Наталка, яка стала центром Всесвіту для Світлани. Андрій влаштувався на гарну роботу, хоча часто їздив у відрядження на тиждень, а то й більше. Світлана терпляче чекала на нього. Здавалося, все йде своєю чергою, за планом… Навіть вдавалося відкладати гроші, адже у Світлани була заповітна мрія – придбати власне житло, хай навіть невелике… Ціль була вже близько…

Нервозність чоловіка Світлана намагалася не помічати, списуючи її на втому від нескінченних поїздок. Адже останнім часом він майже не бував удома. На те вона й дружина, щоб згладжувати шорсткості у стосунках, оточувати коханого турботою і теплом…

Розумна дружина не пустила б усе на самоплив – зіставила б факти, придивилася уважніше, щоб вчасно втрутитися й зберегти сім’ю… Напевно, Світлана була не дуже розумною… Жити у постійних підозрах, винюхувати запахи на комірцях сорочок і нишком обшукувати кишені коханого – це було не про неї… Вона завжди вважала, що боротися за любов – безглузда витівка. Це почуття або є, або його немає… Все має бути легко і природно… Хіба можна змусити людину любити силоміць?..

Легко так міркувати, коли справа стосується інших, а не тебе особисто… А коли твій власний чоловік раптом заводить таку розмову… Як грім серед ясного неба… Важко… Дуже важко…

Що могла зробити нещасна Світлана в той момент? Влаштувати істерику? Вчепитися і не відпускати? А далі що? Прикувати його до батареї?..

Так і стояла вона біля вікна, проводжаючи поглядом Андрія, який разом із валізою ніс із собою і її серце…

Після усвідомлення такої неймовірної зради з боку коханого чоловіка на молоду жінку, наче кам’яна брила, навалилася депресія, і жити зовсім не хотілося. Кілька днів вона просто лежала в ліжку, уткнувшись у подушку. Повна апатія і байдужість паралізували все тіло. Не було навіть сил підвестися, ноги стали ватяними й не бажали рухатися, а хребет категорично відмовлявся утримувати тіло у вертикальному положенні… В душі панувала глибока порожнеча… Не хотілося навіть розплющувати очі – весь світ згас в одну мить…

Дякувати добросердній сусідці, яка пояснила маленькій Наталці, що мама захворіла, й забрала її на деякий час до себе, у компанію своїх трьох непосидючих дітей.

Вона ж і привела до тями зовсім розбиту подругу, коли побачила, що та навіть не збирається повертатися до реальності.

– Світлано, ти що, з глузду з’їхала? – гучно заявила вона, безцеремонно стягуючи з подруги ковдру. – Через якогось мерзенного зрадника так побиватися? Ну пішов і пішов… Ти ще молода і гарна – на твій вік чоловіків вистачить… Припини вже мучитися, у тебе донька, он, щодня питає, коли мама одужає, проситься до тебе… Чи ти хочеш тихенько тут померти й залишити її сиротою?.. Заради неї, вставай і вперед! До нових звершень!

Ці жорсткі, але справедливі слова, на диво, подіяли й досягли своєї мети. Світлана уявила нещасне обличчя донечки, яка хвилюється за маму, і в наступну мить несподівано легко підхопилася на ноги, скинувши з себе важкий тягар болючих переживань.

І справді, що це вона розляглася й страждає? Адже у неї є заради кого жити!.. Головне – мотивація… Без сумніву!.. Тепер Світлана точно знала, що робитиме далі. Вона хоч перевернеться навиворіт, але доб’ється свого… Заради доньки… Заради себе…

Та ж сусідка запропонувала подрузі тимчасовий підробіток, поки не знайдеться щось вигідніше. Рекомендувала її своїй начальниці, яка якраз шукала хатню робітницю для своєї величезної шикарної квартири в центрі міста. Потрібно було двічі на тиждень приходити, прибирати й готувати їжу. І Світлана погодилася. Якось одразу втягнулася. Нова професія їй припала до душі. Вона ніколи не боялася важкої роботи, любила натирати шибки до блиску або відмивати каструлі. У такі моменти всі важкі думки зникали самі собою. А потім з’являлося задоволення від результату своєї праці – ідеальна чистота й порядок.

Нова господиня, у свою чергу, рекомендувала Світлану знайомим, і вже за кілька місяців жінка була нарозхват у найзаможніших будинках міста. Її поступливий характер, чесність і охайність здобули їй добру репутацію. А кулінарні здібності взагалі були поза всякими похвалами.

Господарі не скупилися й усіляко намагалися віддячити самотній жінці з дитиною за її нелегку працю. Заробіток був непоганим, але й працювати доводилося до знемоги. Перший час щоранку Світлана мусила вмовляти себе піднятися з ліжка й почати новий робочий день.

Але людина до всього звикає… І Світлана звикла…

Андрій, і справді, не обдурив – справно платив аліменти. Хоч і не великі, але вони були не зайвими.

Коли Наталці виповнилося одинадцять, колишній чоловік несподівано зателефонував. Довго говорив, просив пробачення, згадував, як добре їм було разом, збирався приїхати й забрати їх кудись, щоб почати все спочатку…

Але на той момент Світлана вже навела у своїй душі ідеальний порядок – такий самий, як на роботі… Все у неї тепер було розкладено по поличках, і для минулого місця не залишалося… На той час вона вже здійснила свою давню мрію – купила однокімнатну квартиру й щасливо переїхала туди з Наталкою. Не розкіш, звісно… Але зате своя… Іншої мрії поки що у неї не було…

Отримавши категоричну відмову від колишньої дружини, Андрій знову зник і більше не телефонував. Але зовсім недавно, буквально напередодні весілля Наталки, від нього прийшов пухкий конверт із листом і документами. Його зміст неймовірно здивував жінку.

**«Любі мої, Світланко й Наталочко!
Пробачте мені за все, що я зробив, а ще пробачте за те, чого не зробив… Хотів для себе щастя, а вийшло, що й сам нічого не отримав, і інших змусив страждати…

Якщо ви отримали цього листа, значить, мене вже немає серед живих… Доля склалася так, що тепер я помираю в цілковитій самотності… Але я не скаржуся, покірно приймаю справедливу кару…

Наталочко, доню! Я завжди тебе любив, завжди про тебе пам’ятав… Тільки телефоном не вмію про таке говорити, а приїхати совість не дозволяла… Біль від нашого розставання мучив мене багато років… Досі перед очима картина, де ти дивишся на мене своїми здивованими очима й тягнеш маленькі ручки до тата… Господи! Скільки ж помилок я зробив у своєму житті… Як багато не встиг, не зробив…

Хочу залишити хоч щось після себе тобі, Наталю. Особливих цінностей за все своє життя я не нажив, але кілька років тому купив будинок у селі за невеликі гроші, хотів відремонтувати й забрати туди вас із мамою, але не склалося… Нехай цей подарунок буде тобі на згадку про твого недолугого, але люблячого тата…

Не тримайте на мене зла й не згадуйте лихом…»**

Прочитавши ці рядки зворушливого прощання, Світлана здригнулася. Тепер вона зрозуміла: саме цей будинок Андрій купив, коли востаннє телефонував їй і хотів возз’єднати родину… Ось куди він збирався їх повезти…

Зі смутком Світлана поглянула на папери у своїх руках – усе, що залишилося від її єдиного коханого чоловіка, батька її доньки… Чи правильно вона вчинила тоді, відмовивши йому у зустрічі? Можливо, варто було, заради Наталки, спробувати все почати спочатку?.. Пробачити… Забути…

Але ні, це неможливо. Зрада й обман назавжди залишаються болючим шрамом у душі, навіть якщо десь глибоко, в її найпотаємніших куточках. І все одно час від часу вони нагадуватимуть про себе, отруюючи сімейні стосунки… Двічі в одну й ту саму річку не ввійдеш…

Що ж, давня образа померла разом із винуватцем… Нехай бодай там знайде прощення й спокій…

Поїхати подивитися на несподівану спадщину часу вже не залишалося. Передвесільна метушня поглинула Світлану, роботи було по горло, стільки всього треба встигнути. Але в голову прийшла думка – зберегти поки що в таємниці послання від колишнього чоловіка й зробити сюрприз молодятам просто на весіллі…

До кімнати безцеремонно увірвалася майбутня свекруха й, скрививши губи, зневажливо глянула на наречену.

– Ой, ну так, навіть дороге плаття породу не виправить. Як була донькою прибиральниці, так і залишилася. На обличчі написано – селянка…

Світлану такими грубощами не проймеш, але Наталчині очі відразу ж наповнилися сльозами, а нижня губа зрадницьки затремтіла. Тільки цього бракувало… Бідна вразлива дівчинка ще не навчилася будувати навколо себе непробивний бар’єр від емоційних вампірів і сприймає кожне слово занадто близько до серця… Нічого… З роками навчиться, колись і Світлана була такою…

Мати метнула сердитий погляд у бік майбутньої родички й різко запитала:

– Маргарито Семенівно, ви щось хотіли чи просто позловтішатися зайшли?

– Хотіла… – єхидно промовила жінка, явно твердо вирішивши не йти, поки не доведе невістку до сліз. – Хотіла, щоб у мого сина була наречена йому до пари. Дворянські гени повинні залишатися чистими…

Світлані раптом згадалася одна почута випадково фраза з невдоволеного бурмотіння Сергія Володимировича, і вона тут же випалила:

– Ваш чоловік казав, що ви й самі приїхали з села…

Їй дуже хотілося осадити цю неприємну злобну жінку в такий важливий для доньки день.

Ця фраза справді зачепила Маргариту Семенівну, її обличчя миттєво набуло багряно-червоного відтінку.

– Що значить із села?! – обурилася вона. – Мої батьки жили в старовинному родовому маєтку! Особняк – це не якась халупа, на кшталт вашої… Провінціалка!

З цими словами вона гордовито задерла підборіддя й вийшла з кімнати, демонстративно грюкнувши дверима…

Але вразливій нареченій і цього було досить. Мати кинулася до неї й ніжно обійняла, намагаючись не зім’яти мереживо на сукні.

– Наталочко, не засмучуйся. Одружитеся й переїдете від них. Будете жити окремо…

– Де жити?.. – мало не заплакала дівчина, довірливо пригорнувшись до теплої мамини щоки. – У Роми немає власного житла… А поки він не закінчить університет і не влаштується на роботу, ми навіть оренду не потягнемо…

Світлана чудово знала умову Маргарити Семенівни для молодят – жити з нею в одному будинку й бути під постійним контролем. Що ж, чим більше вона дізнавалася про майбутню родичку, тим більше лякалася за Наталю. Зараз вона ще могла захистити доньку й дати відсіч зарозумілій «дворянці», а що буде, коли її не буде поруч?.. Безсумнівно, заповіт Андрія було якнайбільш доречним…

– Ну, час покаже… – загадково промовила Світлана, погладжуючи доньку по волоссю.

Під час розпису Маргарита Семенівна весь час нервово совалася й перебивала реєстратора. Їй, з якихось причин, було неспокійно. Тепер, коли небажана весільна церемонія стала реальністю, її всю аж тіпало від обурення. Як же так сталося, що Рома її ослухався, і незабаром у її домі житиме ОЦЯ – сіра миша… голота перекотиполе…

Те, що відбувалося, здавалося їй фарсом, і вона не могла дочекатися, поки урочиста частина закінчиться. Дивлячись на своїх високопоставлених гостей, вона була впевнена, що ті думають так само, й відверто соромилася Наталки.

Але переживала Маргарита Семенівна абсолютно даремно – мініатюрна темноволоса наречена припала до душі всім запрошеним. Зворушливий погляд величезних очей і сором’язлива мила усмішка підкорили всіх без винятку.

– Яка гарна пара… – перешіптувалися гості.

На вечір було замовлено заміський ресторан – розкішний, але дуже дорогий. Звісно, Світлана не могла оплатити половину всіх витрат і неодноразово пропонувала майбутнім родичам зіграти весілля скромніше. На що Маргарита Семенівна презирливо стискала губи й цідила крізь зуби:

– І що, через те, що наречена жебрачка, ми маємо запрошувати своїх родичів і гостей у якийсь свинарник?

Відповідати хамством на хамство не хотілося, тому Світлана мовчки змирилася, вирішивши подарувати свою частку грошима. Нехай молоді краще витратять їх на себе, ніж на помпезне дійство… А ще ж у неї був сюрприз. Заповіт Наталчиного батька ніби палив руку, постійно нагадуючи про себе…

У ресторані спочатку все йшло начебто добре. Усі веселилися, за винятком Маргарити Семенівни, звісно. Вона, цілком передбачувано, сиділа з незадоволеним виразом обличчя і стежила за кожним рухом ненависної невістки, вишукуючи привід для чергового отруйного зауваження. Але Світлана вирішила її ігнорувати – хай хоч лусне від злості…

Та коли черга дійшла до подарунків, почалося відверте цькування.

Кожен із гостей виходив до мікрофона, вітав молодят і урочисто вручав свій дар, зазвичай гроші у конверті. І хоча Світлана, як мати нареченої, мала право виступити серед перших, свекруха навмисне не давала їй слова, міцно стискаючи мікрофон у руках і нескінченно запрошуючи на сцену лише своїх заможних гостей.

Ця ситуація вже виходила за межі пристойності. Навіть запрошені почали здивовано перешіптуватися між собою, спостерігаючи за марними спробами Світлани прорватися до молодят.

Терпіння було вичерпано. Вислухавши чергового гостя, Світлана різко підвелася і буквально вихопила мікрофон із рук Маргарити Семенівни.

– Наталочко і Романе… – звернулася вона до молодят, тримаючи в руках пухкий конверт. – У цей день я бажаю вам любові та взаємоповаги. Ви – молоді люди, у вас свої інтереси, тож я вирішила подарувати вам просто гроші. Використайте їх мудро. Але є ще один подарунок – від Наталчиного тата – будинок у селі. Я хотіла б…

Але договорити вона не встигла – Маргарита Семенівна миттєво вихопила мікрофон назад.

– Будинок?! – весело засміялася вона. – Уявляю, який це клопівник… Чого ще чекати від таких родичів… Напевно, й гроші в конверт поклала найдрібнішими купюрами… – кивнула вона на подарунок у руках Світлани.

– Маргарито, ти переходиш усі межі… – спробував зупинити її чоловік, але вона не вгамовувалася.

– Щоб мій Роман, нащадок дворянського роду, жив у селі, в напівзруйнованій халупі? Ніколи цього не буде! Це лише твоя донька звикла до такої злиденного життя…

Гірка образа стиснула горло Світлани. Образа за свою доньку, за себе, за те, що їй навіть не дали закінчити вітальну промову, яку вона готувала два дні. Але вигляд нещасної Наталки турбував її зараз більше за власні амбіції.

В очах нареченої застиг неприхований страх.

Раптом Наталка зблідла, похитнулася й, голосно застогнавши, різко зігнулася, схопившись рукою за живіт.

– Мамочко… – прошепотіла вона з блідих губ, і Світлана кинулася до неї.

Навколо гостей почався справжній переполох, вони оточили наречену, яка корчилася від болю, не розуміючи, що відбувається. Може, це якась театральна сцена, пов’язана зі шлюбними традиціями? Адже Маргарита Семенівна весь день намагалася перетворити все, що відбувалося, на спектакль.

– Швидку! Викличте швидку, скоріше! – стривоженим голосом вигукнула Світлана, схилившись над донькою…

Не знаходячи собі місця, Світлана ходила по лікарняному коридору з одного кінця в інший. Роман теж явно нервував, але намагався стримувати емоції. Тільки білі кісточки стиснутих кулаків і неприродна блідість обличчя видавали його хвилювання.

Нарешті, лікар вийшов і повідомив наляканим родичам, що була загроза викидня, і майбутній мамі необхідно деякий час пробути під медичним наглядом. А ще він порадив надалі уникати стресових ситуацій і хвилювань.

Світлана тільки хмикнула собі під ніс. Ну звісно, жити з такою свекрухою – це вже суцільний стрес. Треба щось думати… Цікаво, який же будинок дістався Наталці від батька?..

Власники однієї з квартир, де Світлана час від часу прибирала, поїхали у незаплановану подорож, і в неї несподівано з’явилося кілька вихідних. Недовго думаючи, жінка зібрала необхідні документи й вирішила поїхати, щоб на власні очі побачити спадщину від колишнього чоловіка. А раптом новоспечена сваха має рацію, і Наталці у спадок дісталася якась напівзруйнована халупа в глушині?.. А може, навпаки, житло цілком нормальне, варто його трохи причепурити й забрати доньку з лікарні прямо туди, на свіже повітря, подалі від скандальної свекрухи…

Звичайно, вони з донькою ніколи не жили у приватному будинку, тим більше – у селі… А що як Наталці сподобається? Дивись, скільки людей нині переїжджає ближче до природи… У Світланину молодість усі рвалися до міста, ближче до цивілізації, а останнім часом, навпаки, спостерігається зворотна міграція… Напевно, там не так уже й погано…

Поїздкою автобусом жінка залишилася задоволена – дісталася хвилин за п’ятдесят. В принципі, недовго – містом інколи ще довше їдеш.

Село здавалося доволі симпатичним. З пагорба, де її висадила маршрутка, можна було розгледіти милі будиночки під різнокольоровими дахами, що ховалися серед зелених садів і вишикувалися довгими вулицями, які вдалині впиралися у безкраї засіяні поля.

Знайшовши будинок із потрібним номером, Світлана трохи засмутилася. Вона так сподівалася, що він виявиться схожим на один із тих гарних доглянутих будиночків, які вона бачила, і буде придатним для негайного переїзду. Але тут усе було інакше. Запущене, занедбане, явно багато років сюди не ступала нога людини.

Відчинивши перекошену хвіртку й насилу пробравшись через зарості бур’янів до вхідних дверей, Світлана натрапила на величезний замок і тільки тут усвідомила, що потрапити всередину буде непросто. У розпачі вона вдарила кулаком по клятій залізяці, що відокремлювала її від внутрішнього простору, який вона збиралася оцінити саме сьогодні.

Зовсім несподівано навісний замок дзенькнув і впав на ґанок, залишивши в петлі лише одиноко іржаву скобу. Двері легко, зі скрипом, піддалися, і в ніс ударив запах вогкості, властивий нежитловим приміщенням.

Зсередини все було не так уже й погано. Стеля ніде не протікала, підлога доволі міцна. У кімнатах майже не було меблів. Лише посеред кухні стояв старий стіл із облупленою фарбою, а в спальні самотньо височіла величезна запилена шафа. Напевно, колишні мешканці не змогли винести цю масивну махину, тому й залишили її тут напризволяще.

Відчинивши вкриті тріщинами дверцята, Світлана виявила всередині купу якихось старих газет і кольорових жіночих журналів. На нижній полиці валялося з десяток забутих фотографій.

Взявши одну з них у руки з цікавості – аби дізнатися, як виглядали колишні господарі цього житла, – Світлана заніміла від несподіванки.

На неї дивилася Маргарита Семенівна, але ще зовсім юна, у дешевому спортивному костюмі з ринку й із розкуйовдженою, модною на той час, зачіскою.

Схопивши інші фото з наміром упевнитися, що це не збіг, затамувавши подих, жінка уважно вдивлялася в кожну світлину.

Сумнівів бути не могло – або тут раніше жила її сваха, або її сестра-близнючка, якщо така у неї є…

Оговтавшись від шоку і трохи обміркувавши ситуацію, Світлана вирішила піти знайомитися із сусідами.

Виявилося, що вдома майже нікого не було – всі на роботі. До неї вийшла лише привітна сухенька старенька у строкатій хустці, яка назвалася Марією Федотівною.

Після кількох хвилин знайомства Світлана нарешті поставила запитання, яке крутилося у неї на язиці весь цей час.

– А хто раніше жив у цьому будинку?

– Та він уже років двадцять п’ять, як пустує, – похитала головою літня сусідка. – Так, перепродували його рази три, але господарі довго не затримувалися…

– Я фотографії знайшла, там якась сім’я… – не відступала Світлана, намагаючись здобути хоч якусь інформацію.

– А, то це, напевно, Куркіни… – раптом згадала Марія Федотівна і замислилася. – Давно це було…

– А вони з дворян? – підкинула Світлана ще одну вудочку.

Старенька весело засміялася, і на її доброму обличчі з’явилося ще більше зморшок.

– Та що ви таке кажете… Які там дворяни? Валька прибиральницею у школі працювала, а її чоловік – у радгоспі… Назичили грошей у всього села й поїхали в невідомому напрямку, добре, що суми були невеликі… А їхня донька Ритка, здається, їй тоді років двадцять було, та ще дівка. То з одним гуляла, то з іншим. Потім завагітніла від місцевого тракториста Степана і втекла до міста. Все шукала когось багатшого. Мабуть, якби знала, що Степан стане фермером, може, й залишилася б із ним.

Остання інформація вкрай збентежила Світлану. В її голові зародилися підозри.

– А коли це було, можете згадати? – запитала вона тремтячим від хвилювання голосом.

Старенька закотила очі, почала згадувати й рахувати по-своєму, бурмочучи собі під ніс про рік, коли помер Єгорич, і ще про паводок – місцева річечка вперше за багато років вийшла з берегів. Нарешті сусідка назвала дату з похибкою в місяць чи два.

Зіставити дати від’їзду Маргарити і народження Романа було неважко. Цей факт так приголомшив Світлану, що вона не могла оговтатися від шоку ще кілька годин. Усю дорогу назад її мучили сумніви, думки вихором носилися в голові.

Виходить, Маргарита постійно бреше, і вся ця гордовитість і величавість, якими вона виснажує її та Наталку, – просто пшик? Невже Роман може виявитися сином зовсім іншого чоловіка? І чи знає про це Сергій?..

Запитань було більше, ніж відповідей… Напевно, краще тримати цю інформацію при собі, щоб не накликати неприємностей…

Приїхавши додому, Світлана нашвидкуруч зварила Наталчин улюблений супчик і помчала до лікарні, щоб провідати доньку. У коридорі вона зустріла нову рідню в повному складі. Так званий глава сім’ї, як завжди, сидів осторонь, втупившись у журнал, а Маргарита Семенівна щось наполегливо шепотіла розгубленому синові.

Привітавшись на ходу, жінка увійшла до палати – їй не терпілося якомога швидше побачити своє сонечко.

З розпухлим від недавніх сліз обличчям, донька сиділа на ліжку у пригніченому стані.

– Наталю! Що з тобою? – злякалася мати. – Що сталося? З малюком щось?

Дівчина похитала головою, намагаючись знову не розплакатися.

Світлана підсіла ближче й узяла її за руку.

– Ну розповідай, що сталося…

– Роман… – зі схлипом вимовила майбутня мама. – Роман питав, чи його це дитина… Казав, може, я ще з кимось зустрічалася…

Мати аж підскочила від обурення.

– Роман твій – дурень! Я просто зараз піду й скажу йому це!

Вискочивши в коридор, вона рішуче попрямувала до зятя, який стояв на тому ж місці й мовчки слухав свою матір.

– Романе, який же ти йолоп! – почула вона голос Маргарити Семенівни. – Тебе ця дівиця за ніс водить! Вже навіть до передчасних пологів готує… Це точно не твоя дитина! Нагуляла, а тепер знайшла дурника, який прийме її разом із чужим приплодом…

Тепер стало цілком зрозуміло, звідки вітер віє і хто вклав цю дурну думку в голову хлопця.

Від обурення Світлана не могла вимовити ні слова.

У скронях гарячково пульсувала лише одна думка – от уже хто б казав…

Руки самі собою відкрили сумку, і в наступну мить купа знайдених у старому будинку компрометуючих фотографій полетіла прямо в обличчя інтриганці.

– Що ти собі дозволяєш? Зовсім з глузду з’їхала?! – завищала вона, відстрибнувши вбік.

– Ви по собі інших не судіть… – намагаючись тримати себе в руках, заявила Світлана. – Тепер я знаю все. Ви родом із захолусного села. У ваших жилах немає ані краплі дворянської крові… Ви вигадали собі родовід і тепер мучите всіх навколо. Обмовляєте мою доньку, намагаєтесь повісити на неї свої гріхи… Адже Романа виховав нерідний батько. А його біологічний батько досі живе в селі, звідки ви втекли двадцять п’ять років тому…

Випаливши це, вона тут же прикусила губу… Адже не хотіла, не хотіла ж говорити…

– Що?! Це все брехня!.. Ах ти ж, гадина така!.. Покидьок! – кричала розлючена свекруха, переходячи на вереск і геть забувши про свою аристократичну велич. Її очі налилися кров’ю, кулаки стиснулися, і вона була готова кинутися на ненависну родичку, яка насмілилася засумніватися в її порядності.

Досі байдужий Сергій Володимирович раптом стрепенувся і насторожився, прислухаючись до слів Світлани. Їй навіть здалося, що в наступну мить він кинеться захищати дружину. Але той лише одарив її пронизливим поглядом і продовжив спостерігати за суперечкою двох жінок.

Ця бридка сцена та, здавалося б, безглузді звинувачення раптом навіяли чоловікові спогади. У його душу закралася підозра. Вірніше, палка промова Світлани пробудила це давно і глибоко приховане почуття та змусила знову замислитися над минулим.

Знову спливли давні роздуми про те, що син народився раніше терміну, але був цілком здоровий і навіть занадто великий для недоношеного. Ще тоді він помітив реакцію своїх батьків, коли ті вперше побачили онука. Вони лише мовчки переглянулися, але, на їхню честь, за всі ці роки жодного разу не обмовилися про це й любили Романа, як рідного онука.

Знову Сергія охопило те саме почуття недомовленості…

Якимось чином заспокоївши дружину, він схопив її за плечі, щоб вивести з лікарні. Всю дорогу додому вона голосно обурювалася, щедро поливаючи брудом матір невістки за таку нахабну брехню і наклеп, постійно звертаючись до чоловіка в пошуках підтримки. Той лише спокійно й мовчки кивав, не відриваючи погляду від дороги.

Але в душі його вирували зовсім інші емоції.

Наступного дня він подзвонив Світлані та попросив про зустріч.

Немов на крилах прилетівши на домовлене місце, жінка виглядала винуватою – вона ховала очі й поспіхом вибачалася за спровокований скандал.

– Вибачте, Сергію! Даремно я це все сказала… Не беріть до голови… Це так… Жіночі чвари… Просто за доньку стало боляче до сліз…

Чоловік уважно дивився їй в очі, але навіть не думав ображатися.

– Світлано, – абсолютно спокійно попросив він, – розкажіть мені, будь ласка, докладно про ці фотографії й про ймовірного батька Романа.

Деякий час жінка намагалася ухилятися, не бажаючи повідомляти подробиці, щоб ще більше не загострювати ситуацію. Але що сказано – те сказано… Слово – не горобець…

Чоловік не збирався відступати і твердо вирішив дізнатися всю правду негайно.

Довелося присвятити його в деталі свого невеликого розслідування…

Після всього почутого на обличчі чоловіка не здригнувся жоден м’яз. Але очі… В них можна було прочитати все…

Легка хрипотця в голосі теж видавала внутрішнє обурення та напругу.

– Світлано, я вас дуже прошу, давайте поїдемо в це село просто зараз… Мені це дуже потрібно…

Він сказав це таким тоном, що жінка зрозуміла – якщо вона відмовиться, Сергій вирушить туди сам. А в такому стані передбачити наслідки важко.

Що робити?.. Сама винна, не змогла стримати язик за зубами…

Заварила кашу – доведеться розхльобувати…

Усю дорогу Сергій мовчав, занурившись у власні похмурі роздуми. Світлана навіть не намагалася його розговорити. Він завжди був небагатослівним, відповідав лише короткими фразами. Таку замкнутість жінка списувала на особливості характеру. Таким його бачили й усі навколо…

Будинок фермера, великий і добротний, розташовувався на околиці, поруч із господарськими будівлями, які раніше належали місцевому радгоспу, що розвалився разом із величезною країною. Тепер тут відчувалася міцна рука господаря. Уся територія та будівлі вражали доглянутим виглядом, за парканом виднілася новенька техніка – трактори та вантажівки.

Зовнішність Степана відповідала його господарству – величезний, мускулистий, з акуратною короткою стрижкою. Але очі, що хитро примружувалися, одразу видавали веселу вдачу.

Світлана навіть розгубилася, вперше глянувши на чоловіка – це була майже точна копія Романа, тільки постарша.

Сергій, мабуть, теж помітив цю незаперечну схожість, але, як завжди, промовчав…

Довелося брати ініціативу у свої руки.

– Степане, добрий день! Можна вам поставити кілька запитань? – привітно звернулася до підприємця Світлана.

Той не став затримувати гостей на порозі й запросив їх до будинку.

Запитання про його давнє захоплення дівчиною на ім’я Рита його неймовірно здивувало, але він розповів усе, не приховуючи деталей.

– Так, була така… – загудів він густим, приємним баритоном. – Давно це було… Я тоді тільки-но на трактор сів… Та ми й зустрічалися всього пару місяців… Вона заявила, що вагітна, я відразу, як порядний чоловік, запропонував одружитися, – розгублено розвів він руками. – А вона, фіть – і кудись зникла… Більше ніколи її не бачив… А що сталося? – поцікавився веселий велетень.

Світлана поглянула на мовчазного Сергія й спробувала змінити тему розмови. Обвівши очима кухню, запитала:

– А що, Степане, так і не одружилися з того часу? Видно, що жіночих рук тут бракує, – зауважила вона.

– Ну чому ж… Одружений був… – несподівано посмутнів фермер. – Загинула вона, в аварію потрапила… Більше такої, як вона, не знайшов… От і живу самотньо вже котрий рік…

Світлана зі співчуттям подивилася на вдівця й тихо промовила:

– Я не знала… Вибачте за неделікатність…

– Нічого страшного, – заспокоїв він жінку. – Час лікує… – і, раптом, жартівливим тоном додав: – А от вас, наприклад, я б точно запросив на побачення…

– Дякую! Я подумаю… – розсміялася жінка й підвелася, щоб попрощатися з веселим господарем.

Назад також їхали мовчки. Сергій навіть автомагнітолу не вмикав.

Небо затягнуло низькими сірими хмарами, і пішов дощ. По лобовому склу зацокотіли великі краплі. Тихо й ритмічно запрацювали двірники, ніби намагалися своїм монотонним звуком розігнати напружену тишу в салоні.

Світлана щиро співчувала чоловікові, що сидів поруч. Як воно – через двадцять п’ять років дізнатися про величезну брехню жінки, якій довіряв усе це життя? Вона колись пережила щось подібне… Але ця ситуація – набагато болючіша…

Жінка нишком кинула погляд на водія, боячись порушити мовчання. Той, здавалося, був повністю зосереджений на дорозі, не помічаючи нічого довкола. Але це була лише видимість.

Емоції душили його зсередини, намагаючись вирватися назовні.

Не в силах більше боротися з ними, Сергій уривчасто зітхнув і раптом заговорив… Спочатку тихо, запинаючись, ніби кожне слово давалося йому з трудом… А потім його прорвало…

З його уст полився нескінченний потік слів…

Усе, що накипіло…

Усе, що мучило його багато років…

Тоді він був ще зовсім молодий – гарний, скромний хлопець із заможної родини. Все як годиться – музична школа, фізико-математичний ліцей… Потім престижний університет…

Саме там він зустрів свою першу і єдину любов – Анечку.

Він добре пам’ятає той день, коли вона, з радісною усмішкою на обличчі, у легкій світлій сукні, вся сяюча, ніби ангел, увійшла до аудиторії. Він заглянув у її величезні сині очі – і залишився в них назавжди…

Затамувавши подих, він стежив за кожним її рухом. Дівчина здавалася йому ідеальною в усьому, без винятку. Красуня, відмінниця, активістка, волонтерка… Її доброзичливий і лагідний характер одразу припав до душі всім однокурсникам. Багато хлопців намагалися завоювати її серце, але вона лише мило усміхалася і пропонувала натомість дружбу.

Після всіх цих досвідчених серцеїдів і ловеласів Сергій навіть не сподівався привернути її увагу. На диво, одного разу, під час занять, вона сама підсіла до нього.

– Сергію, ти не міг би допомогти мені з математикою? – запитала чарівниця, невинно кліпаючи довгими віями. – Скоро іспит, а я трохи плаваю у деяких темах…

Молодий хлопець не міг повірити своєму щастю.

Тепер, після занять, вони схилялися над одним зошитом, майже торкаючись головами, а Сергій натхненно пояснював їй про інтеграли й похідні. Крадькома він вдихав легкий аромат її парфумів – і це був вершечок блаженства, найщасливіші та найзахопливіші моменти його життя.

Минуло кілька місяців, але сором’язливий хлопець так і не наважився зізнатися Ані у своїх почуттях. Не знайшов підхожого моменту.

І ось, коли їх обох запросили на вечірку в якомусь клубі, Сергій зважився – це був знак. Саме цього вечора він скаже коханій Ані все, що носить у своєму серці. А там – що буде, те буде…

Поки молодь веселилася, Сергій бродив навколо будівлі, чекаючи на появу об’єкта своїх почуттів. Але Ані все не було…

До одинадцятої години вечора, остаточно розчарувавшись і зневірившись, хлопець приєднався до компанії студентів. Ті вже добряче хмеліли, і свято перейшло на новий рівень – посували сусідні столи, підсаджували нових знайомих, алкоголь лився рікою.

Останнє, що пам’ятає Сергій, – як темноволоса дівчина на ім’я Рита запропонувала випити за знайомство…

Зранку він прокинувся в одному ліжку з тією самою Ритою.

Голова розколювалася від похмілля, мозок категорично відмовлявся мислити тверезо, і Сергій не одразу усвідомив, що сталося.

Дівчина вся тремтіла, нервово зітхала і шепотіла, що це було у неї вперше…

Розгублений хлопець не знав, що їй відповісти, він взагалі не пам’ятав минулої ночі…

Залишивши свій номер домашнього телефону і пообіцявши зателефонувати, він помчав на заняття…

Виявилося, що того вечора Аня потрапила до лікарні з нападом апендициту.

Кинувши все, він помчав до лікарні, а потім щодня навідував її аж до виписки.

Одного разу, набравшись сміливості, він навіть поцілував її. І, о диво! Вона відповіла…

Здавалося, все налагоджується.

Але той злощасний вечір з пиятикою мав свої наслідки.

За два тижні його знайшла Рита.

Вона чекала на нього біля сходів університету, і тут же, прямо на порозі, тремтячим і схвильованим голосом заявила, що вагітна, а потім голосно розридалася.

Як у такій ситуації мав вчинити порядний хлопець? Вірніше, справжній чоловік, вихований достойними людьми?

Буквально через місяць зіграли весілля.

І тепер уже одруженому, серйозному чоловікові доводилося уникати коханої Ані, при зустрічі він відводив погляд, а після занять поспішав додому до законної дружини, яка носила його дитину…

Минали роки, але молодий чоловік так і не зміг забути своє єдине кохання.

Одного разу вони зустрілися – зовсім випадково.

Сергій, уже досить успішний бізнесмен, у ресторані за столиком чекав на своїх партнерів для неформальних переговорів.

І тут скляні двері розчинилися – і вона увійшла.

Легка, витончена, у світлому пальті.

Аня зовсім не змінилася, залишилася тим самим ангелом із величезними бездонними синіми очима.

Знову Сергія охопило трепетне почуття, якому протистояти стало ще важче, ніж у юності…

Аня теж одразу впізнала свого однокурсника. Вони розговорилися, посміялися, згадуючи студентські роки. І тут, зовсім несподівано, молода жінка зізналася:

– А знаєш, Сергію, я ж була в тебе закохана… А ти навіть не помічав… Було образливо, коли ти обрав іншу… Я тоді довго страждала… Навіть заміж вискочила тобі на зло… – вона сумно засміялася. – Довго, щоправда, не змогла жити з нелюбом… Ось зараз зосередилася на кар’єрі. Вже до директора філіалу доросла…

Сергій не міг повірити своїм вухам. Який же він дурень!

Одним, єдиним за все життя, необдуманим вчинком під дією алкоголю він зруйнував своє щастя… А ж усе могло скластися зовсім інакше…

Це був переломний момент у його житті.

Він повернувся додому сам не свій.

Довго дивився на дружину, яка без упину розповідала про майбутню відпустку.

Ні, він ніколи не любив цю жінку… І не зможе полюбити…

Але, кинувши погляд на Романа, який саме повернувся зі школи, відчув докір сумління.

«У тебе ж сім’я, син. Про що ти думаєш?.. Минулого не повернеш…»

Необхідно забути, викреслити з пам’яті навіть спогади…

Того вечора, у ліжку, Сергій вперше сказав дружині:

– Рито, я хочу ще одну дитину.

– Сергію! Ти що? Ми ж тільки забули про ці пелюшки та соплі… А ти знову хочеш?

– Я дуже хочу ще одну дитину! – повторив чоловік.

Сергій щиро сподівався, що усвідомлене поповнення в сім’ї зміцнить її. Але ці надії так і залишилися марними. Рита більше не змогла завагітніти…

Світлана мовчки слухала, приголомшена розповіддю Сергія.

Вона й не підозрювала, що цей чоловік здатний на такі глибокі почуття та переживання.

З першого дня знайомства вона вважала його беземоційним і байдужим, безвольним чоловіком, який просто слідує за своєю владною дружиною.

– І що тепер? – несміливо запитала вона. – Що ви збираєтесь робити?

Той сумно усміхнувся у відповідь.

– Зроблю тест ДНК… Хочу переконатися остаточно…

Задумливо насупившись, жінка зауважила:

– Але ж ви виховали Рому, як рідного… І він вас любить і поважає, я це точно знаю…

– Рома, звісно, тут ні до чого… Але я маю право знати правду… У мене лише одне прохання до вас, Світлано – поки не розповідайте нікому про нашу поїздку та про все, що дізналися…

Та лише коротко кивнула головою на знак згоди.

Цього разу вона стежитиме за своїм язиком і не піддаватиметься на провокації…

Маргарита пильно оглянула чоловіка, що зайшов до їдальні, але його обличчя, як завжди, зберігало повну незворушність, яка межувала з байдужістю.

Останнім часом у його поведінці щось змінилося, щось невловиме…

Але сьогодні, здавалося, все як завжди. А отже, і хвилюватися нема про що…

Непомітно зітхнувши з полегшенням, жінка звичним владним жестом вказала на стілець:

– Сідай… Чаю тобі наллю… А це що у тебе? – кивнула вона на папку в руках чоловіка, а потім тут же незадоволено пробурмотіла, навіть не давши йому відповісти: – Уже й роботу додому тягнеш?

Дивлячись на жінку, що сиділа навпроти, Сергій ніяк не міг збагнути – як так сталося, що вони разом уже стільки років, а залишилися такими ж чужими, як і до зустрічі.

Він досі нічого про неї не знав…

Як він взагалі міг жити з повною протилежністю Ані?

Темне волосся, карі очі, різко окреслені брови.

І голос – пронизливий, інколи навіть неприємний…

– Ти уявляєш, що наша новоспечена невістка заявила? – обурювалася жінка, розливаючи чай. – Що вони з Ромою вирішили поїхати жити в той клоповник у селі…

«Нащадок князів у селі… Як тобі таке?»

Звідки була ця нав’язлива ідея про дворянство, Сергій щиро не розумів.

Ще на початку знайомства вона якось обмовилася, що жила в якомусь селі, а вже через кілька місяців раптово з’явилася цілком продумана й переконлива легенда про благородних предків із блакитною кров’ю.

Вона навіть якісь папери й грамоти всім показувала…

– Рито, – спокійним тоном промовив чоловік. – А де твої батьки?

Жінка здивовано підняла брови.

– Померли… Ще до нашої зустрічі… Я ж тобі казала…

Сергій не поспішав відкривати папку з документами, яку приніс із собою, і витягнув верхній листок із надрукованим текстом.

– А за моїми даними, – Куркін Семен Федорович помер лише шість років тому…

Рита на мить втратила дар мови, дивлячись на нього широко розплющеними від подиву очима.

– А Куркіна Валентина Михайлівна вже кілька років живе в будинку для літніх людей, і за цей час ніхто жодного разу її не відвідав… Напевно тому, – підсумував він, – що їхня єдина донька вигадала собі інших батьків, а від рідних відмовилася…

– Це не мої батьки… – прошепотіла приголомшена жінка, продовжуючи стояти на своєму. – Мої батьки померли… Чи ти думаєш, що я тобі брешу?

– Ну що ти, – усміхнувся чоловік. – Як можна таке подумати?.. – і витягнув із папки ще один документ.

– А ось результат тесту ДНК… мого і Романа… Почитай… – сказав він, простягаючи їй лист.

Дрижачими руками дружина взяла папір і пробіглася по ньому очима. Кров відлила від її обличчя, груди важко здіймалися.

– Це неправда… – заперечувала вона в розпачі. – Вони помилилися… Я чула, що бувають помилки… Навіть у лабораторіях…

Не поспішаючи, розміреним рухом, чоловік витягнув свій останній козир – це була медична виписка з лікарні.

– А ось тут сказано, що Куркіна Маргарита Семенівна за останні двадцять років тричі робила аборт…

Цей аргумент добив її остаточно і довів до справжньої істерики.

– Так, так! Робила! – кричала вона чоловікові в обличчя, більше не добираючи слів. – Не хотіла я більше дітей! Я для себе хочу жити, а не для інших!

Спокійно дочекавшись, поки дружина виплесне свою лють, Сергій підвівся і заявив рівним, спокійним тоном:

– Після всього, що я дізнався за останні дні, я хочу сказати тобі одне – можна пробачити брехню, але неможливо пробачити підлість. Нас із тобою більше нічого не пов’язує. На розлучення я вже подав…

З цими словами він розвернувся і вийшов…

Чутки поширюються швидко… навіть надто швидко…

Усі знайомі відвернулися від Маргарити Семенівни.

Навіть подруги, які раніше годинами могли слухати її марення про аристократичні корені, більше не відповідали на її дзвінки.

Що вже казати про подруг… Навіть Роман не зміг зрозуміти власну матір і разом із молодою дружиною з’їхав від неї.

Залишившись на самоті, жінка ще більше озлобилася на весь світ, що її відкинув.

Лють і злість роз’їдали її душу зсередини, змушуючи робити безглузді агресивні вчинки.

Це вже був справжній нервовий зрив, і родичам не залишалося нічого іншого, як відправити Маргариту Семенівну на лікування до психіатричної клініки…

За вікном заливалося веселим гавкотом Полкан.

Світлана відсунула фіранку і побачила знайомий автомобіль біля хвіртки.

– Хто приїхав? – запитала Наталя, схоплюючи за ніжки маленького Сашка, який тільки-но намагався кудись поповзти й наробити шкоди.

– Сергій Володимирович приїхав із дружиною, – оголосила Світлана і підхопила на руки непосидючого онука, поки донька пішла зустрічати гостей.

– Ти куди зібрався, іменинник? – весело вигукнула вона й трохи підкинула хлопчика вгору.

Той радісно засміявся, простягаючи маленькі ручки до улюбленої бабусі.

Сьогодні йому виповнювався рік, і Світлана прийшла раніше, щоб допомогти накрити святковий стіл.

На урочисте свято мали з’їхатися гості…

– Добрий день! – радісно вигукнув Сергій, заходячи до кімнати й ніжно обіймаючи свою супутницю за плечі.

Молода, блакитноока блондинка доброзичливо простягнула руку для привітання:

– Я – Аня. Дружина Сергія…

– Доброго дня, Анно! – потиснула їй руку Світлана. – Ми всі про вас чули… Мене звати Світлана. Проходьте, будь ласка…

Тільки тепер вона помітила, що під білосніжним светром гості вже добре округлився животик.

Перехопивши її погляд, Аня розсміялася:

– Так, ось так… Ми з Сергієм поки що нікому не говорили – боялися наврочити… Пізня дитина… Але ж краще пізно, ніж ніколи?

З цим висновком неможливо було не погодитися.

– Дитина – це завжди добре… – усміхнулася Світлана, радіючи за двох людей, які нарешті знайшли своє щастя.

Сергій обійняв Аню і, переповнений емоціями, голосно чмокнув її в щоку. Тепер він виглядав зовсім інакше, від того флегматичного, похмурого чоловіка не залишилося й сліду. Стримувати почуття більше не мало сенсу, і очі, що світилися справжнім щастям, були тому підтвердженням.

– Де тут мій улюблений онук? – весело прогримів чоловік, і Сашко щасливо пискнув, почувши дідуся.

Поки гості вовтузилися з малюком, приїхав ще один дідусь – Степан. Він поцілував невістку в щоку й на ходу запитав:

– А де Роман? Щось я його машини не бачу…

– Скоро буде… Вже на під’їзді, – відповіла Наталя.

Степан підійшов до Світлани й обійняв її своїми великими, теплими руками.

– Привіт, дружино! Я ж обіцяв, що встигну вчасно…

Вони були одружені всього місяць, і чоловікові страшенно подобалося називати її саме так – дружино…

Більше року тому, коли Наталя з Романом, несподівано для всіх, вирішили прийняти подарунок покійного Андрія й оселитися в селі, Степан разом із Сергієм допомогли молодій парі зробити ремонт.

Світлана в той період часто зустрічалася з фермером, вони багато спілкувалися, потім вирішили піти на побачення, потім ще на одне… А потім зрозуміли, що кохають одне одного.

Нещодавно вони переїхали жити разом і оформили свої стосунки офіційно.

Тепер Світлана стала господинею великого будинку.

Поживши на природі, вона зрозуміла, що завжди мріяла саме про це.

Достаток, про який тепер можна не турбуватися, неспішний, розмірений ритм життя, коханий чоловік, донька й онук зовсім поруч…

Що ще потрібно для щастя жінці?..

– А ось і Ромка приїхав, – зраділа Наталя, виглядаючи у вікно.

– Усім привіт! – бадьоро крикнув із порога молодий господар.

Слідом за ним увійшли дві жінки.

– Маргарито Семенівно! Добрий день! – кинулася до блідої, темноволосої жінки молода матуся.

– Привіт, моя хороша! – обійняла вона господиню й окинула поглядом гостей. – Вітаю всіх! – сказала вона спокійним, неголосним голосом.

Сергій з острахом подивився на нову гостю й інстинктивно відсахнувся.

Він ще не міг звикнути до абсолютно іншої Маргарити після її лікування в клініці.

Не довіряв він цим психотерапевтам…

Свекруха повернулася й узяла за руку сухеньку стареньку, яка смиренно стояла поруч.

– Познайомтеся, будь ласка, це моя мама Валентина Михайлівна…

За столом лунав веселий гамір, у центрі уваги був улюблений усіма винуватець свята.

Гості вітали його, жартували й бешкетували.

Сергій іноді зиркав у бік колишньої дружини.

Помітивши це, вона вибрала момент і підсіла ближче.

– Сергію, ми з тобою так і не говорили після мого повернення…

– Та, здається, і нема про що говорити, – відрубав чоловік, образа глибоко засіла в його душі.

– Мені потрібно… мені потрібно поговорити з тобою… – тихим голосом сказала вона. – Лікар радив… та і я сама хочу… покаятися… і попросити вибачення…

Таких слів, та ще й таким спокійним тоном, Сергій ніколи не чув від Рити.

Схоже, їй і справді «поставили мізки на місце» в клініці.

– Та все гаразд… – знизав він плечима. – Я не ображаюся…

– Ти ображаєшся… – відповіла жінка. – Я ж бачу, що ображаєшся… Тепер я багато чого бачу… Того, чого раніше не помічала… коли думала тільки про себе… – вона тяжко зітхнула і продовжила: – Можеш мені не вірити, але тепер я зовсім інша людина… Вірніше, я тепер саме та людина, якою мала б бути… Так, саме в клініці я усвідомила, що жила чиєсь чуже життя… весь час щось вигадувала, брехала, щось із себе будувала… А в результаті?.. В одну мить усе розсипалося, як картковий будинок… І залишилася я на цих руїнах зовсім одна…

Колишній чоловік спочатку слухав із певною недовірою, але, усвідомивши, що все це не фальш, а справжні, щирі думки, перейнявся її словами.

– Тепер я дивлюся на світ зовсім інакше, – говорила жінка. – Адже у мене ще є час, щоб виправити хоча б частину помилок…

– Ми з Наталочкою подружилися – чудова дівчинка… Як я раніше цього не помічала?.. Напевно, заплуталася у власній брехні й дивилася на всіх крізь цю призму…

– Сашка просто обожнюю, маленьке диво, частинка мого сина, частинка мене…

– Ось, маму забрала до себе з будинку для літніх людей, вона мене пробачила… Дякую їй за це…

– Залишилося тільки у тебе вимолити прощення…

Дивлячись у сповнені сліз очі колишньої дружини, Сергій раптом усвідомив, що більше не відчуває неприязні до цієї щиро розкаяної жінки.

Він відчував жаль… А потім це почуття змінилося на щось інше.

Адже скільки внутрішніх сил і мужності потрібно, щоб визнати свої помилки, зрозуміти й прийняти себе, і почати все спочатку.

– Я пробачаю тобі, Рито!.. І пишаюся тобою!..

Сльози великими краплями покотилися по її блідих щоках. Це були сльози подяки…

Сергій накрив своєю долонею її руку й щиро усміхнувся…

Кожен має право на прощення… Тільки якщо він розкаявся по-справжньому…

А судити… Судити будемо не ми…

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

«Яка ще спадщина? Хатинка в селі, повна клопів?» — єхидно сміялася свекруха, вихопивши мікрофон у матері нареченої на весіллі. Проте та не розгубилася й гідно відповіла