Донька поставила на місце нову «кохану» батька

— Аркадію! Подивися на це! — Жанна сунула співмешканцю телефон під носа. — Твоя донька зовсім з глузду з’їхала! Як вона могла таке мені надіслати?!

Аркадій кілька хвилин дивився на екран телефону, а потім не стримався й пирснув.

— Ти ще й смієшся? Та ви з нею в змові!

— Кохана, ну не кричи… Ти ж хотіла потрапити на весілля моєї доньки… Ось… Твоє бажання здійснилось… — Аркадій перестав сміятися й погладив Жанну по руці, намагаючись її заспокоїти. Донька справді повелася зухвало… Але від цього менш смішно не стало. Хоч і гумор — із «душком».

Коли Аркадій пішов із сім’ї, його доньці Лізі було шістнадцять. Він не просто пішов — він проміняв двадцять років шлюбу, турботу, дім, дружину й доньку на Жанну. Молоденьку, штучну ляльку, яка у потрібний момент опинилася в потрібному місці й зручно влаштувалась на колінах у начальника відділу, яким був Аркадій.

— А як же Ліза? Подумай про неї! Вона у підлітковому віці, їй школу закінчити треба, до вишу вступити! — дружина, Юлія, була засмучена вчинком чоловіка й не знала, що далі робити.

— Вона вже доросла, — промовив він з удаваною м’якістю. — Зрозуміє. Це… життя.

Зрештою Юлія зі скрипом на серці відпустила чоловіка, а сама пішла в роботу й виховання доньки-підлітка. А Ліза… Ліза зненавиділа Жанну. За те, що та з’явилася в їхній родині як калюжа після дощу: наче й не велика біда, але неприємно й обійти не вийде.

— Мамо, ти ж розумієш, — казала Ліза, — якби вона не прийшла до нього на роботу, тато лишився б із нами!

— Розумію, Лізонько. Але якщо чоловік іде — він іде не обов’язково до когось, а зазвичай від когось. Мабуть, твоєму батькові було не дуже добре зі мною. Але ти тут ні до чого, доню. Тебе він любитиме, попри все.

Утім, Ліза намагалась вплинути на батька: уникала контактів із Жанною й повністю ігнорувала спроби батька їх «потоваришувати».

— Чому ти не хочеш із нею подружитися? — Коли тато ставив такі запитання, вона відповідала досить різко:

— Тату, вона огидна. Я навіть поруч із нею на лавці не сяду, не те що дружити буду!

— Лізо, прошу тебе…

— Якщо ти щасливий — живи як хочеш. Але не чекай, що я її прийму. Я її не запрошувала у своє життя. І ніколи, чуєш, ніколи не прийму!

Батько почув доньку і вирішив бачитися з нею тільки на нейтральній території. Жанна, втім, не надто прагнула в цю родину… до певного часу.

***

Минуло 2 роки. За цей час Аркадій так і не одружився. Просто співмешкав із Жанною, обіцяючи, що після 18-річчя доньки обов’язково узаконить із нею стосунки. І от, Лізі виповнилось 18, і… Аркадій отримав звістку про весілля доньки.

— Але навіщо?! Так рано й заміж?! — обурювався він, подзвонивши Лізі та намагаючись її відмовити.

— Тату, я його кохаю. Це назавжди. — Ліза була захоплена і не слухала вмовлянь батька. Тим паче після розлучення з мамою він не був для неї авторитетом.

— Ну якщо так, то гаразд… Але я хочу з ним познайомитися, — нарешті погодився Аркадій.

— Звісно. Приходь завтра ввечері до нас на чай, — запросила донька.

— Ми обов’язково прийдемо.

— Не МИ, а ТИ. Я чекаю тільки тебе. Тебе, тобто одного, — наголосила Ліза. — Без неї.

— Але, Лізонько, — заперечив Аркадій, — ти ж розумієш, вона частина мого життя.

— Тоді обирай, тату, яка частина тобі дорожча, — промовила Ліза крізь зуби й кинула слухавку.

Аркадій того вечора збрехав Жанні, що йому треба затриматися на роботі. Але в гості до колишньої дружини все ж прийшов. З квітами, подарунками. Зазначив, що Юля за два роки дуже змінилася. На краще. Фігурка — своя. Справжня, не зроблена, як у Жанни. Руки доглянуті, але не боїться «впоратися з хатньою роботою та готуванням».

— Сама готувала лазанью? Ой, пам’ятаю… яка ж смачна! — нахвалював Аркадій, наминаючи другу порцію страви, яку на вечір приготувала колишня дружина. Вона дивилася на нього спокійно. Без образ, без докорів. Навіть із жалем…

— Не годує тебе твоя пасія? — лише спитала вона.

— Ну… У неї інші пріоритети в житті.

«До кого б зручніше на коліна всістись», — подумала Юля, але промовчала.

— А ось і він! — Ліза побігла відкривати двері. Наречений приїхав…

Наречений у Лізи був на десять років старший. Самостійний, імпозантний, мав свій бізнес у сфері розробки інтерфейсів і месенджерів на основі штучного інтелекту. Такий серйозний зять сподобався Аркадію.

— Ну що… одружуєтесь. Даю своє батьківське благословення, — сказав він і потис руку майбутньому зятю.

— Ось, тату. Я підготувала тобі запрошення на наше весілля.

Аркадій поглянув на картку у вигляді жовтого смайлика й побачив там лише своє ім’я.

— А… Ем…

— Це такий стиль весілля буде, не дивуйся. Смайлики. Емодзі. Ну ти зрозумів, так?

— Ні…

— Що незрозумілого? Ти ж мені в повідомленнях ставиш усмішки й сердечка?

— Так.

— От це і є «емодзі» або «смайлики». Виходить заміж айтішник, і я тепер навчаюсь на програміста. От ми й вибрали такий стиль. Коротко кажучи: ми тебе чекаємо, татусю.

— Так, я передам Жанні… Дякую за запрошення, — кивнув Аркадій.

— Ні. Плюс один не вітається.

— Але що я їй скажу?

— Що запрошені лише найближчі. Що це — сімейне свято.

— Вона ж теж моя родина…

— Але на моє весілля вона не прийде, — відрізала Ліза.

***

Аркадій їхав додому, прокручуючи в голові можливі варіанти розвитку подій і виправдань. У підсумку він вирішив узагалі не говорити Жанні про весілля доньки.

Але Жанна знайшла запрошення. Побачила, що її імені там нема, і влаштувала сцену.

— Як ти міг не сказати мені про весілля доньки?! — кричала Жанна, розмахуючи карткою.

— Я просто не встиг, — збрехав Аркадій.

— Та ну? Ну давай, тепер у тебе є час. Я слухаю. У скільки нам стане її «весілля»?

— Весілля влітку. Наречений хороший, любить її. Від мене нічого не просять.

— Та невже? — Жанна трохи заспокоїлася. — Зовсім нічого? Навіть копійки?

— Ні. Наречений забезпечений.

— Чудово. Але якщо щось зміниться, май на увазі — я не хочу, щоб з родини йшли гроші на дурниці.

— Жанно… Ліза — моя донька. І її весілля для мене дуже важливе. Тому я в будь-якому випадку подарую хороший подарунок.

— Оберемо разом.

Аркадій знизав плечима.

— А що з дрес-кодом? Мені потрібна нова сукня! І туфлі! Я ж не хочу впасти обличчям у бруд!

— Жанно, ти взагалі можеш не йти, — обережно сказав Аркадій.

— В сенсі? А ти з ким підеш?

— Один.

— Ти серйозно?! Я — твоя жінка! Якщо ти йдеш на весілля — то зі мною! Або не йдеш зовсім!

— Це весілля Лізи, Жанно, — зітхнув Аркадій. — Я не можу не піти…

— Значить, підемо разом! Це не обговорюється. Некрасиво запрошувати пару окремо. Хто Лізу взагалі виховував? Елементарних правил не знає! Передай їй, що я чекаю запрошення. Інакше ти не підеш.

Нещасному Аркадію в цій ситуації знадобилася порада, і він вирішив подзвонити матері.

— Не підеш на весілля — Ліза тобі цього не пробачить. І більше нікуди не покличе. Ні на народження онуків, ні на дні народження. Залишишся сам.

— У мене є Жанна…

— Ха! А хто тобі на старість склянку води подасть? Жанна? — з іронією запитала мати.

Життя дало відповідь на це запитання несподівано. Аркадій раптово захворів: температура, слабкість. Улюблена Жанна зникла на кілька днів — «не хотіла заразитися».

— Купи щось сам, — крикнула вона на виході.

Жодних ліків, жодного чаю з лимоном, ані доброго слова, ані турботи. А от Ліза приїхала — з ліками й гостинцями.

— Татку, подивися на себе. Пропав би тут, якби не я. Тобі не Жанна потрібна — тобі потрібна сім’я. Давай-но, їж, я тобі бульйон привезла.

Аркадій розчулився й розповів доньці про свою біду і про ультиматум Жанни.

— Або з нею — або ніяк. А я… не знаю, як бути. Мені ніяково перед тобою, Лізо. Я не хотів їй казати, але вона сама знайшла запрошення. Ми ніби як пара, некрасиво йти одному. — Батько виглядав таким пригніченим і постарілим, що Ліза не стала сперечатися.

— Тату, — тихо сказала вона, — хочеш, щоб я їй теж запрошення надіслала? Ну гаразд… Нехай приходить. Але я не гарантую, що після цього весілля Жанна залишиться твоєю парою.

Аркадій лише хмикнув. Він і гадки не мав, на що здатна його донька. На той момент йому було важливо якнайшвидше одужати й уладнати конфлікт із Жанною.

Та Ліза здивувала…

За кілька днів Жанна й справді отримала запрошення — у вигляді емодзі 💩.

— Ти це бачив?! — верещала вона. — Це що, жарт такий?!

— Це… нова мода, Жанно. У них весілля в стилі емодзі. Ну, така концепція. Мабуть, баг якийсь. У Лізи там «робот» оформленням займається. Весілля в стилі «емодзі». Те, що тобі дісталася така «піктограма» — випадковість. Автоматично згенерувалося… Зять пов’язаний зі штучним інтелектом, — ледь не вибухаючи від сміху, відповів Аркадій. — І взагалі, це не какашка, це гора шоколаду. Весілля в шоколадних тонах, у них є дрес-код.

Жанна замислилася.

— Емодзі, кажеш? Ну, гаразд, якщо так… Я повинна бути на цьому весіллі. Щоб усі бачили, яка жінка поряд із тобою.

Запрошення Жанна, звісно, видалила. Вона подумала, що таких пігалиць, як Ліза, вона на сніданок їсть, і запрошення у вигляді «купки» її не зупинить.

День весілля

Весілля Лізи відбувалося в розкішній залі. Біля входу гостей зустрічали аніматори в костюмах смайликів. На кожній табличці було написано: «Ви — емоція цього дня!»

Гостям заздалегідь повідомили, що буде інтерактив. Усі наділи яскраві маски-емодзі. Сама наречена була у сукні з дрібними сердечками та сонячними усмішками. Наречений — у краватці з емодзі-кільцем.

Щойно ступивши до зали, Жанна одразу потрапила в пастку.

— Кожному гостеві — свій емодзі-костюм.

Їй дістався капелюшок у вигляді купки з очима.

— Вам дуже пасує, — підморгнула Ліза, не втративши моменту.

— Я не буду це носити! — Жанна почервоніла від злості.

— Умови входу на весілля — костюм, — знизав плечима ведучий. — У нас усе чесно.

Гості перешіптувались. Дехто фотографувався з нею, не стримуючи сміху. Жанні довелося взяти коричневий «капелюх» і з незадоволеним виглядом пройти в зал.

Ведучий зайшов за нею. Він знав, як себе поводити, і був підготовлений:

— У нас сьогодні чудовий вечір! Родичі, друзі, колишні й… тимчасові!

Зала — завмерла. Усі втупилися в Жанну. Хтось розсміявся. Жанна червоніла дедалі більше.

Як і планувалося, місць поруч із нареченим і нареченою не залишилося. Жанну посадили за далекий стіл, причому на самоті.

— Я хочу сидіти зі своїм чоловіком! — заявила вона ведучому, який відвів її в найдальший кут зали.

— Не знав, що ви заміжня. Добре, що я взяв два коричневих костюми. Коли ваш чоловік прийде, я дам йому другий капелюх з купкою. А зараз мені треба йти. Пора посадити батька й матір нареченої. Разом, — підморгнув ведучий і зник. Свято вже почалося, і оголосили виступ артистів, тож Жанні довелося сидіти й чекати, поки Аркадій згадає про її існування.

А Аркадій тим часом був захоплений розмовою з Юлією. Вона виглядала розкішно: нова сукня, що підкреслювала природні форми, красивий макіяж, не вульгарний, як у Жанни. Інтелігентне обличчя, розум в очах, а не порожнеча. Іти до Жанни в далекий кут зали зовсім не хотілося. Аркадій дивився на свою красуню-доньку й пишався, милувався нею. Він навіть не помітив, що Жанні видали той ганебний «костюм». Йому взагалі було байдуже.

Аркадій навіть пустив сльозу, коли Ліза з чоловіком почали танцювати свій перший танець. Він знімав відео на пам’ять і не помітив, як позаду з’явилася Жанна й почала висловлювати претензії.

— Довго ще витріщатимешся на колишню й мене ігноруватимеш? — буквально вихоплюючи телефон з його рук, запитала вона.

— Жінко в костюмі г**на, не заважайте, молодята танцюють! Або ви вже занадто вжилися в роль і вирішили зіпсувати атмосферу свята?! — швидко осадили її, пригрозивши вивести із зали. Довелося змовчати.

Можливо, Жанна ще б «дотерпіла» до зручного моменту й завела б Аркадія у свій кут, але після першого танцю ведучий оголосив другий:

— А тепер, увага, сюрприз від батька нареченої! Спеціальний танець Аркадія і… його єдиної, справжньої коханої жінки.

Ведучий взяв за руку Юлію та Аркадія й вивів їх у центр зали.

Зазвучала музика — вальс. Аркадій був у замішанні, але гості плескали та підбадьорювали його, і, не бажаючи впасти обличчям у багнюку, він усе ж таки взяв колишню дружину за талію.

Жанна, червона, як рак, вибігла в центр зали, але її зупинили ведучий і наречений.

— Ви що робите?! Ви знущаєтесь?! Я… Я йду!

— Давно пора, — задоволено заявив наречений.

— А це… Це я залишу вам! — Жанна зі злістю жбурнула капелюх з купкою у ведучого.

— Ви й без гриму впізнавані, — кинув у відповідь наречений, буквально виштовхуючи Жанну із зали.

— Фух. Здається, смердіти перестало. І дихати легше, — сказав хтось із подруг Лізи. Сама Ліза цього не бачила — вона, зі сльозами на очах, дивилася, як тато й мама танцюють. Як добре вони виглядають разом… І як хочеться повернути час назад, щоб тато залишився…

— Ти чудова, Юлю, — тихо сказав Аркадій, коли музика стихла. — Хоч я й пішов із сім’ї, але я тебе поважаю. Дякую, що виховала таку доньку.

Те, що Жанна поїхала, Аркадій зрозумів лише за дві години. Він досидів до торта й попрощався. Вдома його зустріли порожні коробки. Жанна пішла.

Аркадій залишився сам. Жанна не відповіла на жодне повідомлення.

Він довго думав, переглядав фотографії з весілля. Потім подзвонив Юлії. Слова самі зірвалися з вуст:

— Пробач. Я… Може, спробуємо знову? Просто спробуємо…

— Я давно пробачила, Аркашо. Але ти, будь ласка, не повертайся. У ту ж ріку двічі не ввійдеш. А от з донькою частіше спілкуйся. Вона тебе любить. Бережи її… — Юлія всміхнулась крізь сльози й поклала слухавку.

Так… Це правда. У ту саму ріку двічі не ввійдеш.