Дзвінок у двері пролунав о пів на шосту вечора. Я саме заварювала чай — міцний, з чебрецем. Такий пила моя мама, царство їй небесне. На думку спало: мабуть, знову сусідка Ганна Петрівна забула забрати свою газету з поштової скриньки. Дуже вона цим захоплюється, ну а я… Ну що тут скажеш, у кожного свої звички.
— Йду, йду, — озвалась я, витираючи руки об фартух.
Відчиняю двері — і завмерла. На порозі стоїть племінниця Марина з чоловіком і з двома величезними валізами. Ну от, тільки цього мені й не вистачало. А попередити, звісно, ніхто не здогадався.
— Тітко Валю! — Марина кинулась до мене, обіймаючи. Від неї пахло дорогими парфумами й ще чимось таким, чого я не могла точно визначити, але відчувала — вона трохи нервує. — Як же я рада тебе бачити!
Її чоловік Ігор стояв трохи осторонь, ніяково переминаючись з ноги на ногу. Ми з ним бачилися лише раз — на їхньому весіллі три роки тому. Такий самий, як і тоді: високий, худорлявий, з тривожним поглядом.
— Добрий вечір, Валентино Михайлівно, — простягнув він мені руку, а я вже подумки прикидала, як це все тепер у мене буде. — Вибачте за несподіваний візит.
У передпокої стало тісно. Троє дорослих, дві валізи, і щось невимовне в повітрі, що вже налаштовувало на напружену хвилю.
— Проходьте на кухню, — сказала я, відступаючи, щоб вони могли зайти. — Чаю хочете?
Марина, не знімаючи плаща, присіла на край стільця. Завжди була вродливою дівчиною, дуже схожою на мою сестру. Ті самі виразні очі, пухкі губи та звичка — смикати мочку вуха, коли нервує. Вона явно була знервована.
— Тітко Валю, у нас така ситуація… — зам’ялась вона, кинувши погляд на чоловіка.
— Ми продали квартиру, — сказав Ігор замість неї. — З’явилась можливість купити будинок за містом, але там ще не все готово. Ремонт, документи, самі розумієте…
Я кивнула, хоча в душі не зовсім розуміла, навіщо продавати квартиру до того, як нове житло буде придатне для проживання. Це ж як піти в магазин, купити одяг, а потім чекати, поки його пошиють.
— Нам потрібно десь пожити пару місяців, — Марина взяла мене за руку. — Тітко Валю, можна ми зупинимося в тебе?
І тут я відчула, як щось усередині стислося. Мій затишний світ, мої звички, моя тиша. Ну як, як я можу сказати «ні» доньці моєї сестри? Вона ж рідна. Я не можу їй відмовити.
— Звичайно, дитинко, — відповіла я, всміхаючись, але всередині щось усе одно тьохнуло. — Влаштовуйтесь у вітальні. Там зручний диван.
— Тітонько Валю! — Марина знову кинулась до мене з обіймами. — Ти — просто рятівниця! Ми будемо тихенько-тихенько, ти нас і не помітиш. І, звісно, допомагатимемо з витратами.
— Так-так, звісно, — підтакнув Ігор, щиро усміхнувшись. — Ми ж не утриманці якісь.
Здавалося б, усе просто, але якось дивно це все було. Племінниця з чоловіком швидко влаштувалися: Марина розклала свої дрібнички на журнальному столику, а Ігор розпакував ноутбук. Я сиділа й дивилась на них, як вони метушаться в моїй квартирі, а всередині наростала тривожна думка. Бо це — рідні люди, а почувалися вони в домі чужими.
— Ми вам тут не заважаємо? — спитав Ігор, коли я принесла їм постіль.
— Та що ти, — відповіла я. — Квартира велика, всім місця вистачить.
А перед сном я довго стояла біля вікна на кухні. У темряві відбивалося моє обличчя — вже не молоде, з добрими очима, але тривога ховалася в куточках губ. «Усього лиш кілька місяців», — повторювала я собі. — «Що може трапитися за кілька місяців?»
Як же я помилялася…
Минув тиждень. Я встала рано-вранці, щоб встигнути в поліклініку — суглоби нили, та ще і як. А до талончика до ревматолога я добралася лише через три місяці. Як завжди — усе відкладається і тягнеться. Відсиділа чергу, отримала рецепти, зайшла на ринок по свіжі овочі. Здавалося б, звичайний день, але втома відчувалася до кісток. Повернулась додому, задоволена, що попереду — довгоочікуваний вечір з улюбленим серіалом.
Тільки-но переступила поріг — і щось одразу не так. Повітря було якесь стороннє, ніби в дім проникло щось чуже. В ніс ударив запах якогось дивного освіжувача — нудотно-солодкий, як у вокзальних вбиральнях. Я зморщилася, зняла плащ і пішла до вітальні.
І тут… зупинилася. Не могла повірити власним очам.
Мій добрий старий диван, що стояв біля вікна останні п’ятнадцять років, був посунутий у куток, до стіни. Журнальний столик — тепер прямо навпроти, біля іншої стіни. А на вікнах замість моїх улюблених кремових штор із квітковим візерунком висіли яскраво-бірюзові портьєри.
— Господи, що тут сталося?
— О, тітко Валю, ти вже повернулася! — з кухні вискочила Марина, усміхаючись. На ній був мій фартух — той самий, з вишитими волошками, подарований колись Вірою.
— Подобається? — очі її блищали, як у дитини. — Ми з Ігорчиком вирішили трохи освіжити обстановку. А то все таке… — вона махнула рукою, наче цим жестом могла все пояснити. — Нудне.
Я стояла посеред кімнати та не могла вимовити ні слова. На стіні, де раніше висів пейзаж із берізками, тепер красувалася якась абстрактна мазанина в металевій рамі.
— Де моя картина? — прошепотіла я, голос був майже не мій, ніби говорила крізь подушку.
— Не хвилюйся, я її акуратно поклала в комору, — відповіла Марина так, ніби це й секунди роздумів не потребувало. — Вона така старомодна, погодься? А цю нам друзі подарували на новосілля. Правда ж, стильна?
Я повільно опустилась у крісло. Моє крісло — єдине, що залишилось на своєму місці.
— Чому ви не спитали мене? — намагалася говорити спокійно, але щось у голосі все ж видавало тривогу. — Це ж моя квартира.
— Ой, тітко Валю, — Марина махнула рукою, ніби я говорила про щось зовсім неважливе. — Ми ж просто хотіли зробити затишніше! Ти ж стільки часу на роботі проводиш, думали, тобі буде приємно, якщо все стане оновленим.
Я здригнулася. Я вже п’ять років як на пенсії. Хіба вона цього не пам’ятає?
— Мам, я вдома! — долинув голос Ігоря з передпокою.
«Мам?» — здалося мені дивним, але за секунду я зрозуміла, що він говорить телефоном. Ігор зайшов до кімнати з телефоном у руці, продовжуючи розмову.
— Так, усе чудово, ми вже майже як удома. Звісно, тут просторо.
Він підморгнув мені й пішов на кухню, не припиняючи балачки.
— Мариночко, — знизила я голос. — Я ціную твої старання, але, будь ласка, надалі радься зі мною. Це мій дім.
Марина сіла на підлокітник мого крісла й обійняла мене за плечі.
— Тітонько, не сердься. Ми ж не чужі одне одному. Хіба родина не має жити в гарному, сучасному домі? Ти тільки придивися — так же набагато краще!
Я зітхнула, не знаючи, що думати. Може, я справді стара вперта баба? А може, просто не звикла до того, що життя раптом починає крутитися не за моїми правилами? Все якось змінюється, якось не так… Відчуття, що в моє спокійне, звичне життя вдерлися чужі руки й почали все переставляти. І не тільки меблі — щось усередині мене теж зсунулося, щось змістилося, і тепер це місце більше не моє.
— Добре, — здалася я, хоча всередині все стислося. — Але давай домовимось: більше жодних перестановок без мого відома.
— Звичайно-звичайно! — вигукнула Марина, і в її голосі була така грайливість, що я ледь не повірила. — А я тобі вечерю приготувала. Пішли на кухню?
Я підвелася, але якось мляво, ніби ноги були не мої, а чужі, й попрямувала за нею. На кухні стояв якийсь дивний запах нової їжі — запіканка з нерозбірливою назвою, а на столі лежали чорні палички для їжі.
— Це ж стильно, — пояснила Марина, помітивши мій погляд. — Ти ж не проти?
Я сіла за стіл. Мій стіл, на моїй кухні, а пахло… як у чужій оселі. Саме тут, на цьому місці, де все мало бути знайомим. Я відчувала — щось не так. Дивне відчуття, ніби я тут не одна, а хтось інший вже вписався у цей простір.
Неділя видалась однією з тих небагатьох по-справжньому сонячних, теплих квітневих днів. Крізь прочинене вікно в кухню вривалися пахощі весни, цвітіння яблунь із сусідського саду. Я заварила чай і нарізала вишневий пиріг, який спекла вчора. Хотіла якось порадувати їх, щоб не сказали, що я тут просто одна сиджу і злюся.
Марина з Ігорем, як завжди, ще спали. Вони щось ночами не висипалися, фільми дивились, планшети клацали. Я старалася не звертати уваги на гучні розмови з вітальні, коли сама вже збиралася лягати. Молодь, що з них візьмеш. Їм хочеться гомону, розваг.
Тихенько наспівуючи, я розставила чашки на таці. Час снідати. Схопила тацю й попрямувала до вітальні, але біля дверей зупинилась. Почула голос Марини. Вона говорила телефоном й думала, що я ще на кухні.
— Так, Лєнко, кажу ж тобі, все йде за планом! — у її голосі було щось надто самовдоволене. — Ми тут уже влаштувались, і тітка нам слова поперек не каже.
Я завмерла. Щось в її інтонації змусило серце стиснутись. Чомусь я раптом зрозуміла — не варто мені зараз заходити.
— Та ні, не з’їде вона, з якого дива? Та це ж єдине, що в неї є. Квартира трикімнатна, уявляєш? І в центрі! Зараз така ціна… — голос її став тихішим, а мені зробилося зле.
— Та ні, ми їй сказали, ніби поки будинок будується. Ха, який будинок? Нема ніякого! Ми просто нашу однушку продали, Ігор гроші в бізнес вклав. А тут — житло задарма, ще й перспективне… — вона майже пошепки говорила, але кожне слово било в саме серце. — Ми її потроху умовимо. Вона ж одна, квартира записана тільки на неї, а ми — її єдині родичі.
Я стояла, як вкопана. Пальці на таці похолоділи. Кімната перед очима наче повільно розверталась. Мозок не встигав за подіями. Я сперлася на стіну, щоб не впасти.
— Та не хвилюйся, — продовжувала вона, весело щебечучи. — Ми її потихеньку дотиснемо. Вона ж все з чашечками та вазочками носиться, як із золотом. Нехай переїжджає в якусь однушку на околиці. А нам з Ігорчиком — такі хороми!
Наче я — ніхто. Наче моє життя — просто тло для їхніх планів і вигод.
Серце стиснулося. Все це було передбачувано, але я не вірила. Марина, дівчинка, яку я виростила, яку носила на руках, яка плакала в мене на грудях, коли її перший хлопець покинув… Як вона могла? Як можна так зрадити?
— Лєн, я потім передзвоню, — хіхікнула вона. — Ігорчик прокинувся, треба до годувальниці підлизатись. А, до речі, вона вчора пиріг пекла. А ми його — в смітник. Така гидота.
Я відсахнулась від дверей і ледь дійшла до кухні. Руки тремтіли. Чай розхлюпався з таці, а пиріг, який я з таким задоволенням пекла… Вони його викинули. У смітник.
Обережно поставила тацю на стіл, сіла й дивилася у вікно. Яблуня, що цвіла в саду, ніби не помічала мене. Всередині все обірвалося. Порожнеча — така ж, як у той день, коли я дізналась, що сестри більше немає. Ніби пішла вона — і мене частково теж не стало.
З вітальні долинув сміх Ігоря, його несерйозні репліки, і Маринин шепіт. Вони, певно, обговорювали, як «обробити мені мізки», як «влаштувати» мене зручніше для себе.
Я сиділа за столом, дивлячись у вікно, і стримувала сльози. Не могла дозволити собі бути слабкою — ні перед ними, ні перед собою.
— Тітко Валю, чого ви тут самі? — Марина зазирнула на кухню, в очах — удавана турбота. — Ми вас загубили. О, пиріг! Ви справжня чарівниця, тітонько. Ігорю, йди сюди, тітка Валя нас балує!
Я стояла перед нею, а на її обличчі — маска, яку я тепер бачила чітко. Жодних ілюзій більше.
— Пригощайтеся, — промовила я тихо, майже беззвучно.
Минуло два тижні. Я почувалась, ніби в тумані. Ззовні все як завжди: я прибирала, готувала, а вони — жили своїм життям, поступово поглинаючи мій простір. Але тепер я бачила їх. Бачила, як вони грають у свою гру, й кожен їхній жест був як чужа рука, що рухає не лише меблі — мене саму.
Кожне «тітонько Валю, як ви себе почуваєте?» — било, як ляпас. Кожне «сюрприз» у вигляді чергової перестановки — їхній спосіб показати, хто тут головний.
Того дня я повернулася з магазину раніше, ніж зазвичай. Забула список покупок і вирішила забігти додому. В під’їзді натрапила на Надію Степанівну.
— Валю, до тебе гості, — сказала вона. — Жінка якась ділова, з текою. Я подумала, що ти вдома.
Мене наче струмом вдарило. Яка ще жінка? Я ж нікого не чекала.
— Дякую, Надіє, — кивнула я й рушила на свій поверх, приховуючи тривогу.
Двері у квартиру були незамкнені. З коридору чулися голоси. Я зупинилась, прислухалась.
— Так, планування чудове, — говорила незнайома жінка. — Особливо для цього типу будинку. Площа хороша, стелі високі. Ви давно тут живете?
— Не дуже, — відповіла Марина. — Але в нас серйозні плани на цю квартиру. Бачите, вже потроху ремонт робимо.
Я застигла біля вішалки. У коридорі стояла жінка в діловому костюмі з текою. Спиною до мене. Марина з Ігорем показували їй квартиру, наче вони — справжні господарі.
— Кухня простора, — додала жінка. — Можна буде й меблі поміняти на сучасніші.
— О, ми вже придивилися чудовий варіант, — вставив Ігор, гордо розправивши плечі. — Щойно з документами владнаємо — одразу замовимо.
Обурення стисло груди. Я зробила крок уперед.
— Добрий день, — мій голос був сухим, стишеним. — Можна дізнатись, що тут відбувається у моїй квартирі?
Усі троє обернулися. На обличчях Мари́ни й Ігоря промайнула розгубленість, але швидко її змінила фальшива радість.
— Тітонько Валю! — вигукнула Марина. — Ми не чекали тебе так рано! Познайомся, це Світлана Аркадіївна, наша рієлторка.
— Рієлторка? — перепитала я. — Навіщо в моїй квартирі рієлтор?
Жінка в костюмі, трохи збентежена, простягнула мені руку.
— Доброго дня, — сказала вона. — Ви родичка Марини Вікторівни?
— Це моя тітка, — втрутився Ігор. — Тітко Валю, ми просто хотіли проконсультуватися щодо… ринкової вартості такого житла.
— Для чого саме? — відчула, як палає обличчя.
— Ну, тітонько, — Марина підскочила до мене й обійняла за плечі. — Ти ж колись казала, що хочеш жити ближче до парку. От ми й подумали дізнатися, скільки може коштувати ця квартира. А що як захочеш переїхати…
— Я не збиралася переїжджати, — відрізала я, відсторонюючись. — І ніколи такого не казала.
У кімнаті запанувала важка пауза. Рієлторка переводила погляд з мене на Марину, знову на мене, явно почувалася незручно.
— Здається, сталося якесь непорозуміння, — почала вона складати документи до теки. — Марино Вікторівно, якщо ви вирішите продовжити консультацію — зателефонуйте. Гарного дня.
Вона поспішила до виходу. Ігор провів її, щось бубонів у виправдання.
Ми лишилися в коридорі. Марина намагалася щось сказати, але я вже не мала сили слухати.
— Тітко Валю, — вона удала, що шкодує, — ти все неправильно зрозуміла. Ми просто…
— Досить, — я підняла руку, зупиняючи її потік брехні. — Просто досить, Марино.
— Але тітко…
— Я чула твою розмову з подругою. Два тижні тому. Про те, як “скоро все буде вашим”.
Маринине обличчя раптом стало жорстким. Усе її «співчуття» миттєво зникло, поступившись місцем холодному, розважливому виразу.
— А, от воно що, — схрестила руки на грудях. — Підслухувала, значить?
— У своєму домі, — відповіла я, ледве стримуючи тремтіння голосу.
— А ти не думала, що тобі одній занадто багато? — раптом різко кинула вона. — Три кімнати на одну стару? В той час, як молода сім’я тулиться по орендованих квартирах?
Слово «стара» прозвучало як ляпас.
До передпокою повернувся Ігор. Побачивши, що відбувається, він посміхнувся — з посмішкою, яка нічого доброго не обіцяла.
— Що, все стало ясно? — сказав він, не ховаючи сарказму. — Ну й добре. Тепер хоч по-чесному поговоримо.
Я не стала влаштовувати сцену. Не стала кричати й звинувачувати. Колись бабуся казала мені: «Валю, найсильніша зброя — тиша». Тоді я не розуміла, що вона мала на увазі. Тепер зрозуміла.
Після тієї розмови ми продовжували жити під одним дахом, але стали чужими. Вони вдавали, що нічого не сталося. Я вдавала, що повірила. Але всередині вже визрівав інший план.
Того вечора вони пішли в кіно. «Треба розвіятися після неприємного інциденту», — пояснила Марина, натягуючи чоботи. На її обличчі — впевненість, що все минуло, що тітка знову прогнеться.
Щойно за ними зачинилися двері, я взялася до справи. Дістала зі стелажа старі дорожні сумки — ті самі, з якими колись їздили з чоловіком у Крим. Обережно витягла з шафи їхні речі. Не рвала, не кидала — складала акуратно: футболки до футболок, джинси до джинсів. Косметику Марини зібрала в окрему косметичку. Зарядні — в пакет. Без злості, без помсти. Просто — як у дорогу.
На кухні знайшла її записник. Перегорнула. Ось і номер свекрухи Марини — Анни Сергіївни. Жінка завжди ставилася до мене з повагою. Пам’ятаю, як щиро ми з нею поговорили на весіллі.
Я набрала номер.
— Алло? Анно Сергіївно? Добрий вечір. Це Валентина, тітка Марини… Так, так, як ви там? У мене до вас справа. Ігор із Мариною зараз у мене, але мені терміново потрібно поїхати — подруга в лікарні, в іншому місті. Зможете прийняти їх на пару тижнів?
У трубці — голос жінки, сповнений здивування.
— Валентино Михайлівно? От це несподіванка! Але Ігор казав, що вони квартиру винаймають… Вони у вас живуть?
Я не стала вдаватися у подробиці.
— Так склалися обставини. Їм треба буде пожити у вас кілька тижнів, поки я буду у від’їзді. Я могла б залишити їм ключі, але не хочу навантажувати їх відповідальністю за квартиру.
Анна Сергіївна трохи помовчала.
— Звісно, нехай приїжджають. У нас місця вистачить. Щоправда, дивно, що вони нічого не сказали…
— Хотіли зробити вам сюрприз, — я посміхнулася в слухавку. — Тільки не видайте мене. Скажіть, що це ви самі вирішили їх запросити.
Після розмови я дістала чистий аркуш паперу й написала записку. Почерк вийшов рівним, спокійним — як у ті часи, коли я ще працювала в шкільній канцелярії. Жодних помарок, жодного тремтячого штриха.
«Мариночко та Ігорю! Мені терміново треба поїхати до хворої подруги. Мене не буде кілька тижнів. Вам буде незручно залишатись тут — сусіди можуть неправильно зрозуміти. Я домовилась з Анною Сергіївною, вона вас чекає. Речі зібрала. Ключі можете залишити при виході. Валентина Михайлівна.»
Я поклала записку на їхні валізи в передпокої, трохи подумала — і додала ще одну, маленьку. Сховала її в бічну кишеню Марининої сумочки: «Я все чула. І про „промивання мізків“, і про „стару перечницю“. Не шукайте мене. Прощавайте.»
О десятій вечора я зателефонувала в службу таксі.
— Дівчино, мені потрібна машина за пів години. І бажано, щоб водій допоміг із багажем.
Я востаннє оглянула квартиру. Стіни, які пам’ятали стільки моментів — сміх, радість, ті самі дрібниці, які й складають життя. Вікна, крізь які я щоранку спостерігала, як росте клен у дворі, а ввечері сюди лилося м’яке світло. Тридцять п’ять років життя. Але тепер цей дім більше не був моїм. Він був просякнутий зрадою, і залишатись у ньому стало нестерпно.
Я замкнула двері, вставила ключ — і спустилася вниз. Таксі вже чекало.
— Куди їдемо, мамо? — запитав водій, допомагаючи покласти сумки в багажник.
— У готель «Затишок», — твердо відповіла я. — Забронювала номер на два тижні.
Машина рушила, відвозячи мене подалі від дому, де я раптом стала чужою. Я уявляла їхні обличчя, коли вони повернуться з кіно і знайдуть записку. Коли зрозуміють, що їхній план зруйновано. Коли прочитають другу, заховану записку.
Але я не посміхалась. І не плакала. Просто дивилась у вікно на нічні вогні, які вже не стануть для мене рідними.
Мені було шістдесят сім. І моє нове життя лише починалося.
Минуло пів року. Червневе сонце, як давній друг, заглядало у вікна моєї нової квартири. У кімнаті пахло лавандою — на підвіконні стояли горщики з ароматною зеленню. Однокімнатна, але простора, світла, з видом на парк. Четвертий поверх старого будинку, але той вид… Він був моїм. Я насолоджувалась кожною хвилиною.
Квартиру я купила одразу, щойно продала стару. Угода пройшла швидко — лише місяць. Гроші залишилися. Я поклала їх на рахунок. На відсотки могла дозволити собі маленькі радощі: нові книжки, похід до театру, хороші продукти.
Вранці, за чашкою кави, я гортала путівник по Італії. Справжня відпустка — розкіш, про яку мріяла все життя. А Венеція… Венеція досі маячила десь на горизонті.
На мольберті біля вікна — недописаний пейзаж. Я почала ходити на курси живопису. І, виявилось, у мене непогано виходить. У кутку — нова книжкова полиця. Тепер я могла читати що захочу, не турбуючись, що заважаю комусь шелестом сторінок.
І от несподівано задзвонив телефон. Я рідко кому давала новий номер.
— Алло, — сказала я, не впізнавши номер.
— Тітко Валю? — голос Марини був невпевненим. — Це ти?
Я мовчала. Минуло пів року, і вона жодного разу не спробувала мене знайти. Очевидно, прочитала ту записку в сумочці. Зрозуміла, що гра закінчена.
— Тітко Валю, не мовчи, будь ласка, — у голосі пролунали сльози. — Я знаю, ти не хочеш зі мною говорити. І я розумію тебе. Ми… я вчинила жахливо.
Я дивилась у вікно на тополі, що гойдались під легким вітерцем. Пригадалась маленька Маринка, що качалась на гойдалці, а я стояла поруч і берегла її. «Тітко Валю, дивись, як високо!» Де та дівчинка? Куди вона зникла?
— Що тобі потрібно, Марино? — спитала я рівним голосом.
— Просто дізнатись, що з тобою все гаразд, — схлипнула вона. — І… вибачитись. Хоч я розумію, що жодні вибачення вже не допоможуть. Ми з Ігорем… ми розійшлися. Все пішло шкереберть. Його мама дізналась, що ми всім брехали. І ти зникла. Потім я дізналась, що ти продала квартиру…
— І зруйнувала ваші плани, — спокійно додала я.
— Тітко Валю, — її голос затремтів, — я не знаю, що на мене найшло. Я просто… пішла за Ігорем. Це він усе вигадував, а я… Ні, не хочу перекладати провину. Я сама винна. Тільки тепер зрозуміла, що втратила найважливіше — тебе.
Я мовчала. Пригадала всі ті слова, що вони тоді сказали. Про «стару перечницю», про «пиріг у смітник», про «промивання мізків».
— Марина, ти ж знаєш, що я все чула. Все, що ти казала своїй подрузі.
На тому кінці — тиша.
— Знаю, — ледве чутно відгукнулась вона. — Коли я знайшла ту записку в сумочці… Я ніколи не почувалась такою підлою.
На столі лежала листівка з видом Венеції. Через два тижні я буду там. Сама? Так. І в цьому немає самотності. Лише свобода.
— Прощавай, Марино, — сказала я спокійно, без образи. — Бажаю тобі знайти свій шлях.
— Тітко Валю! — вигукнула вона. — Можна… можна мені приїхати? Хоча б на годинку? Просто поговорити. Я розумію, що ти мені не віриш. І правильно. Але так хочеться тебе побачити…
Я поклала слухавку, не відповівши. Вона намагалась ще кілька разів — я не брала. Потім дзвінки припинились.
Я підійшла до мольберта й узяла пензель. Ніжно-блакитними мазками додала небо на полотні, потім трохи жовтого — сонячне світло на верхівках сосен. На картині був ліс — той самий, де ми з мамою Марини гуляли в дитинстві, збирали суниці, плели віночки. Вона мені вірила. І я їй.
Коли її не стало, я пообіцяла дбати про Марину. І дбала. Але всьому є межа. Я віддала борг сестрі. А тепер настав час жити для себе.
Телефон знову задзвонив. Я зітхнула, але таки підняла слухавку.
— Алло? — тихо мовила я.
— Валентино Михайлівно? — бадьорий жіночий голос. — Це Ніна Павлівна з туристичної агенції. Нагадую, що через два тижні у вас виліт до Венеції. Документи готові, можете забрати. До речі, для вашої вікової групи буде додаткова екскурсія до Верони. Вас записати?
Я усміхнулась.
— Так, будь ласка. Верона — це прекрасно.
Поклавши слухавку, я знову подивилась на картину. Із соснового лісу на мене дивилась моя колишня — добра, наївна Валентина, яка була готова жертвувати собою заради інших.
Але тепер тут, у цій квартирі, жила нова я. Вільна, спокійна, впевнена в собі. Без чужих очікувань. З правом на своє життя. З правом на щастя.
Я відклала пензель і вийшла на балкон. Літнє повітря було наповнене ароматом цвітучих лип. Унизу грали діти, а літня пара прогулювалась, тримаючись за руки. Життя тривало. Моє життя. І воно було прекрасне.
Мажор на авто пнув відро з ягодами, які продавав літній чоловік біля траси. Озирнувшись, хлопець похолов