Телефон замовк. Віра стояла посеред кухні, міцно притискаючи його до грудей обома руками. Тітка Галина говорила рівно чотири хвилини, і кожне слово, спокійне й ділове, без жодної сльози, врізалося в неї. Мами більше немає. Ця думка обпікала.
Данило сидів на дивані, його телефон тихо бурмотів щось з екрана. Він навіть не озирнувся, коли Віра з’явилася у дверному отворі. Ні звуку, ні руху — тільки мерехтіння дисплея.
— Даниле, — голос Віри був дивно чужим, наче відлуння. — Тітка Галина телефонувала. Мама померла. Годину тому.
Він кивнув. Прокрутив щось пальцем по екрану. Що саме – не мало значення. Світ з Вірою щойно перевернувся, а для нього це була лише чергова картинка у стрічці.
— Угу. Шкода, — буркнув він.
Вона вдихнула повітря, наче збираючись пірнути в холодну воду.
— Мені потрібно їхати. Негайно. Дорога займе години дві. Дай мені ключі від машини.
Данило відклав телефон. Не тому, що перейнявся її горем — лише тому, що почув слово «машина». Він подивився на неї знизу вгору з легкою досадою, ніби вона попросила його пересунути шафу.
— Ні. Машина потрібна мені. Мати просила відвезти її до тітки Зінаїди. Я обіцяв ще минулого тижня.
Віра не здригнулася. Світло з кухні падало на її спину, залишаючи обличчя в тіні. Але навіть у сутінках її очі були широкими від невіри.
— Ти… ти чуєш, що я тобі сказала?
— Чую, — зітхнув він, наче вона сама була причиною його незручностей. — Але вона вже померла. Куди тобі поспішати? Завтра сядеш на автобус, доїдеш. А моя мати жива. Чекає. Я ж обіцяв.
Секунда. Дві. Три. Світ зупинився.
— Ти зараз серйозно? Ти це все справді говориш?
— Абсолютно. Матір я не підведу.
Віра повільно увійшла до кімнати. Встала прямо перед телевізором, перекриваючи Данилу огляд. Йому довелося нарешті підняти погляд.
— Я прошу тебе востаннє. Просто один раз. Подумай гарненько про те, що ти щойно сказав. І відповіси знову.
— Віро, не влаштовуй сцен. Я все пояснив. Мати чекає, я обіцяв. З твоїми похоронами нічого за ніч не станеться.
— З моїми похоронами, — повільно, наче скуштувала гіркоту, повторила вона.
— Ну, з похоронами. Ти ж розумієш, про що я. Поїдеш завтра. Там все організують і без тебе, тітка ж є, сусіди допоможуть.
Віра нахилилася трохи ближче. Її голос був тихим, але в ньому бриніла така сила, що Данилові мало б стати моторошно.
— Ти розумієш, що це останній раз, коли я тебе про щось прошу? Не другий, не третій. Останній.
— Господи, Віро. Ти завжди робиш з мухи слона! Один день! Один-єдиний день можеш почекати. Нічого не завалиться. Мати попросила — я їду. Крапка.
— У мене померла мати, Даниле. А твоя — їде в гості, щоб випити чаю.
— Не перекручуй. Вона давно збиралася, Зінаїда її чекає. Я обіцяв. Ти хочеш, щоб я своє слово порушив?
— Я хочу, щоб ти згадав, з ким ти живеш. І що для мене означає цей день.
— Я пам’ятаю. Але порядок є порядок. Живі — важливіші.
Віра випрямилася. Вона дивилася на нього так, ніби запам’ятовувала кожну рису його обличчя. Не з ненавистю. З чимось остаточним, безповоротним.
— Добре, — промовила вона.
Це «добре» прозвучало рівно. Без образи, без надриву, без тремтіння. Данило не звернув уваги — він уже потягнувся до пульта.
*
Віра вийшла в коридор. Відчинила верхній ящик комода — той, до якого Данило не зазирав жодного разу за сім років їхнього спільного життя. Дістала цупку папку із застібкою: свій паспорт, свідоцтво про право власності на квартиру, техпаспорт на машину, банківські документи. Усе було оформлене на її ім’я. Акуратно поклала все в сумку.
Зняла з гачка обидва комплекти ключів від машини. Одягла куртку. Взулася.
— Чим це ти збираєшся? — пролунав голос Данила з кімнати.
— Їду. Прощатися з мамою.
— На чому це? Я ж сказав — машина потрібна мені!
Віра відчинила вхідні двері. Данило вже стояв у коридорі — босоніж, з пультом у руці, з безглуздим виразом ображеного господаря.
— Машина оформлена на мене. Завжди була. Квартира — теж. Коли я повернуся, замок буде інший. Твої речі я складу біля дверей. Забереш сам або викину.
— Ти чого верзеш?
— Я не верзу. Я кажу. Чітко й один раз.
— Даниле. У мене померла мати. А ти мені пояснив, що машина тобі потрібніша — щоб довезти свою на чаювання до сестри. Це все, що мені потрібно було почути. Більше між нами нічого немає. Збирай речі.
Двері зачинилися. Клацнув замок. Внизу гучно грюкнули двері під’їзду. За хвилину він побачив з вікна, як вона сідає за кермо — спокійно, без метушні, без жодного погляду назад. Завела двигун. Виїхала з двору. Навіть не подивилася вгору.
*
Данило стояв посеред коридору, приголомшений. Набрав її номер — довгі гудки, без відповіді. Написав повідомлення: «Поверни машину. Ти що, збожеволіла?» Прочитано. Тиша. Ще одне: «Досить дуріти. Мати чекає, мені їхати треба». Прочитано. Тиша.
Через двадцять хвилин зателефонувала мати.
— Даниле, коли ти за мною заїдеш? Зінаїда вже стіл накрила.
— Тут така ситуація, мамо. Віра забрала машину.
— Як забрала? Це ж ваша машина!
— Формально… на ній оформлена.
— Ну й що? Ти чоловік! Скажи їй, нехай поверне!
— Вона не бере слухавку. Я перетелефоную.
Він сів на диван. Обійшов квартиру. Все виглядало так само — меблі, штори, полиці. Але Віра забрала з цього дому документи, ключі й себе. Три речі, на яких все і трималося.
Телефон задзвонив. Віра. Він схопив слухавку.
— Віро! Нарешті. Слухай, давай без…
— Замовкни, — сказала вона. Тихо і коротко, як клацання вимикача. — Я скажу один раз. Квартира належить мені. Бабуся залишила, документи на моє ім’я, ти це чудово знаєш. Машину я купувала до шлюбу. Гроші на картці — мої, ти за сім років жодної гривні не відклав. У кишені твоєї куртки тисяча гривень — вистачить на таксі для твоєї матері. Впритул, але вистачить.
— Віро, зачекай…
— Замок зміню сьогодні, попрошу сусідку Інну впустити майстра. Твої речі складу. Стоятимуть біля дверей. Два дні. Потім винесу на смітник.
— Ти не маєш…
— Маю. Кожен папірець. Кожен підпис. Усе — моє. А ти за сім років не спромігся оформити на себе навіть електричний чайник.
— Це просто ницо!
— Ницо — це сказати дружині, що їй незаважливо їхати хоронити матір. Бо тобі потрібна машина, щоб відвезти свою на чай. Ось це — ницо. А я просто забираю те, що моє.
Тиша в слухавці тривала чотири секунди.
— Віро, я переборщив. Ну, дурень, ну, ляпнув. Давай поговоримо нормально, коли ти повернешся.
— До тебе — не повернуся. Ми закінчили. Більше не телефонуй.
Гудки.
Данило сидів з телефоном у руці. Набрав ще раз — абонент недоступний. Ще раз — те саме. Вона заблокувала його номер.
Він поліз у кишеню куртки. Дві зім’яті купюри. П’ятсот і п’ятсот. Вона і це розрахувала — рівно стільки, щоб вистачило на таксі до тітки Зінаїди й назад. Ні копійкою більше.
Карта порожня — він перевірив. На інших рахунках — нуль. Він ніколи не цікавився. Йому вистачало того, що давала Віра. Квартира — її. Машина — її. Гроші — її. Він прожив у чужому домі сім років і жодного разу про це не замислився.
*
Мати чекала біля під’їзду. Маленька постать у зеленому пальті, з пакетом гостинців для сестри. Таксі зупинилося, вона сіла, оглянула салон.
— Таксі? Серйозно? А де машина?
— У Віри.
— Так забери!
— Вона на ній поїхала. Назавжди.
Мати помовчала. Втупилася в спинку переднього сидіння.
— Що означає — назавжди?
— Те й означає. Вона пішла. Сказала, щоб я речі забрав за два дні. Замок змінить сьогодні.
— Через що?
— Через те, що я сказав їй не їхати на похорони. Сказав, що машина мені потрібніша.
Мати повернулася до нього. В очах — не каяття. Розгубленість. Вона не розуміла, як прохання підвезти до сестри могло обернутися такою катастрофою.
— Ну, синку, ти й дров наламав!
— Я не думав, що вона ось так…
— А треба було думати! Що в жінки мати померла, а ти їй — «почекаєш»? Ти взагалі при своєму розумі був?
— Ти сама просила відвезти!
— Я просила відвезти. Я не просила дружину на похорони не пускати! Це ти сам додумав!
Таксі їхало містом. Лічильник цокав. Данило дивився на цифри — вони зростали, і кожна гривня відкушувала від його останніх грошей. Коли машина зупинилася біля будинку тітки Зінаїди, на лічильнику було чотириста гривень. Назад — ще стільки ж. Залишок — на їжу. Можливо. На один день.
Мати вийшла. Озирнулася. Пакет з гостинцями м’явся в її руках.
— І куди ж ти тепер?
— До тебе. Якщо пустиш.
— У мене кімната і кухня, Даниле. Розкладачка в коморі.
— Значить, розкладачка.
Вона похитала головою. Пішла до під’їзду. Двері за нею зачинилися.
Данило залишився стояти на тротуарі. У кишені — двісті гривень дрібними та зім’ятими купюрами. На карті — порожнеча. За спиною — місто, в якому у нього більше немає жодного квадратного метра.
Він дістав телефон. Набрав номер Віри. Довгі гудки. Потім — механічний голос: «Абонент недоступний».
Сховав телефон. Подивився на свої руки — пусті. Як і все інше.
А Віра в цей час стояла посеред кімнати своєї матері. Тітка Галина — праворуч, сусіди — позаду. Вона робила те, що мусила. Прощалася. Бо для неї померлі заслуговували не менше поваги, ніж живі. І вже точно — більше, ніж чоловік, який за сім років так і не зрозумів, поруч з ким він жив.
Невістка, яка дізналася занадто багато