— Я пропоную тобі жити втрьох, — заявив мені благовірний. — Я завжди про це мріяв. Таню, ну чого ти впираєшся? Я все продумав…

— Я пропоную тобі жити втрьох, — заявив мені благовірний. — Я завжди про це мріяв. Таню, ну чого ти впираєшся? Я все продумав! Дивись: Аля переїде сюди, у твій будинок. Ти допоможеш їй до пологів, а потім ми втрьох виховуватимемо нашу з Алькою дитину. Це ж чудовий варіант! Я й далі писатиму картини, ти розвиватимеш бізнес. Ми ні в чому не матимемо потреби!

***

Стас чудово залицявся. Коли він зробив мені пропозицію, я подумала, що з ним стану найщасливішою жінкою на світі. Мені вже було тридцять два, і час був серйозно замислитися про родину, але у стосунках мені категорично не щастило. Всіх нормальних чоловіків давно розібрали, і коли мені виповнилося тридцять, я чітко усвідомила, що надто довго будувала кар’єру.

Так, у мене був свій б’юті-салон. Так, у мене був власний двоповерховий будинок, шкатулки, повні модних і дорогих прикрас, дороге авто, шафи з нарядами. У мене було все, крім щастя. І чоловіка не було. І не передбачалося, бо я вже пройшла всі кола пекла, зустрічаючись із невдахами, маминими синочками та всяким мотлохом, з яким навіть поруч стояти неприємно, не те що сім’ю будувати.

Так, у мене були високі вимоги до обранця. І я могла собі дозволити обирати. Моя близька подруга Оксанка, давно й не надто щасливо заміжня, якось сказала:

— Ніколи не зв’язуйся з бідняками. Ніколи, чуєш? Нічого доброго з того не буде. Подивись на мене. Що я доброго бачила? Вийшла за свого «крокодила» у вісімнадцять. З кохання, між іншим. Думала, разом всього досягнемо, піднімемося з самого дна. Ага, як же! Як були внизу, так і залишилися.

Історію Оксанки я знала. Була свідком її «любовних пригод». З Вітьком вона познайомилася на першому курсі університету. Хлопець із простої родини, навчався на держзамовленні, подавав великі надії. Оксанка тоді вирішила, що з Вітьком її чекає карколомне майбутнє. Викладачі його хвалили, обіцяли йому блискучу кар’єру. Паралельно за Оксанкою упадав місцевий мажор, син якоїсь впливової особи. Тягався за нею всюди, дарував подарунки, не давав проходу. Але Оксанка сприймала його з холодом — не подобався він їй. Часто казала мені:

— Ти знаєш, якийсь він слизький… Противний, як черв’як. З ним мені ніяково. Так, у нього є гроші. Так, він може дати мені все, про що я мрію. Але як з ним жити? Як спати поруч без кохання? Як від нього дітей народжувати? А Вітька… Вітька — інша справа. Я без нього себе не уявляю.

— Оксан, ну може, «стерпиться — злюбиться»? Так кажуть, — казала я їй. — З одного боку, син багатих батьків — це куди краще за студента без копійки. Поруч із ним ти точно не переживатимеш за майбутнє. Не доведеться думати, чим годувати дітей. Я б на твоєму місці дала йому шанс.

— Багато ти розумієш, — сміялася Оксанка. — Сьогодні гроші є, завтра їх нема. А без кохання я не можу. Володьку я як чоловіка навіть не розглядаю. Він як особистість — ніхто. Усе, що він має, — завдяки таточку. А Вітька мій… Вітька сам усього доб’ється. Я впевнена. Мама теж каже, що він перспективний хлопець. А вона в людях добре розбирається, я їй довіряю.

Весілля вони зіграли майже одразу. Студентське, скромне, але Оксанка була щаслива. Я тоді навіть позаздрила їй: подумала, яка молодець — не зрадила своїм принципам, не піддалася на вмовляння, вийшла заміж за того, кого щиро покохала. Але роки минали, а колишній «перспективний студент» так і не знайшов себе у житті. Вітько бігав від однієї фірми до іншої, намагався влаштуватися на високооплачувану роботу. Але власні амбіції заважали йому це зробити.

Віктор вважав себе великим фахівцем і був переконаний, що роботодавці повинні вишикуватися до нього в чергу. І тепер, через стільки років, Оксанка нарешті змінила свою думку. Тепер вона шкодує, що колись відшила сина заможних батьків. Можливо, погодься вона тоді, і життя склалося б інакше.

Я ж хотіла все й одразу. Хотіла і забезпеченого, і коханого. Я вірила, що ці дві якості можуть поєднуватися в одній людині. Я не хотіла виходити заміж або за гроші, або з любові.

Перед очима у мене був приклад щасливого шлюбу — мама з татом. Вони одружилися після школи, і тато усе життя шалено кохав маму, а вона його просто обожнювала. Вона починала фразу — він завершував. Він простягав руку — вона вкладала в неї окуляри, коли вони вже стали поважного віку. Я захоплювалась ними та мріяла, щоб у мене було так само.

— Найкраще, що ти можеш зробити для своїх дітей, Таню, — казала мені мама, — це вийти за чоловіка, який носитиме тебе на руках. Він так само любитиме і ваших дітей.

І я міцно запам’ятала ці слова. І життя звело мене зі Станіславом. Забезпеченим, ввічливим і дуже привабливим.

***

Зі Стасом ми познайомилися випадково. Подруга вже два місяці тягнула мене на виставку якогось модного художника, а я — жінка з бізнес-графіком — ніяк не могла викроїти часу. Зрештою, знайшла три вечірні години, а Люся тим часом захворіла. Вирішивши, що марнувати час нерозумно, я пішла на виставку сама.

Картини вражали уяву. Величезні полотна, на яких до дрібниць була змальована сувора північна природа. Ягоди журавлини ніби блищали від роси, здавались об’ємними, хотілося торкнутись пальцями, зірвати з ниточки-стебельця і відправити до рота. Я чула шум Білого моря, бачила, як гойдаються човни, чула крики птахів…

— Подобається? — голос за спиною змусив мене здригнутись.

— Це неймовірно! — щиро відповіла я.

— Дякую за високу оцінку моїх скромних робіт, — усміхнувся молодий чоловік.

Він виявився тим самим художником, про якого стільки говорили. Ми розмовляли, переходячи від полотна до полотна, потім продовжили бесіду в затишному буфеті галереї, а потім він провів мене додому.

Стас — саме так його звали — жив у будинку на межі мого котеджного містечка.

— Ви звідти? — кивнув на елітні котеджі й подивився на мене з повагою.

— Так, ось той з червоним дахом — мій дім, — усміхнулась я.

Ми довго спілкувалися, розійшлись, обмінявшись телефонами, цілком задоволені знайомством. Вже за годину мені прийшло повідомлення у соцмережі. Не пам’ятаю, щоб я колись із кимось переписувалась до другої ночі. Але все буває вперше.

Стас був чудово освічений, із блискучим почуттям гумору і… без обручки. Як так вийшло — незабаром сам і розповів.

Він був одружений. У вісімнадцять закохався в красуню Алевтину, узаконив стосунки, але не склалося. Часто так буває в молодості. Він горів мистецтвом, вона — гарна, але з інтелектом акваріумної рибки, і що найгірше — зовсім не прагнула розвиватись. Докоряла йому, що забагато часу проводить із фарбами й замало з нею. При цьому й сама не поспішала шукати роботу, а тоді Стас ще не мав ані імені, ані статків. Родина жила скромно. Аля, яка мріяла про красиве життя, почала систематично «виносити мозок», Стас втрачав натхнення, засмучувався і зрештою попрощався з дружиною.

— Ми просто тихо й мирно розійшлися. Без образ, без сварок. Пробачили одне одного й розійшлися. За це я їй вдячний. Залишилися друзями, іноді спілкуємося.

— Це заслуговує на повагу, — щиро сказала я.

Ми зустрічалися зі Стасом вісім місяців, а потім тихо розписалися в РАЦСі, і чоловік переїхав до мене. Його квартиру ми здали хорошим людям. У моєму просторому будинку знайшлося місце під майстерню, ми швидко притерлися в побуті, і спочатку все здавалося ідеальним. А потім я дізналася, що мій чоловік постійно спілкується зі своєю колишньою.

— Це ненормально, у тебе ж вже є я! — казала я чоловікові, але він явно не вважав це чимось недоречним.

— Та не вигадуй і не ревнуй. Ми просто по-дружньому іноді п’ємо каву, я їй іноді допомагаю по хаті. Вона сама, має маленьку зарплату, їй важко. А людина вона справді хороша, — пояснював мені чоловік.

Я хмурилась. Такий розклад мені категорично не подобався. Нас у шлюбі троє, не рахуючи нашого кота, який жив сам по собі й навіть гладити себе не дозволяв новому господарю.

Якою людиною була Алевтина, мені, якщо чесно, байдуже. А от те, що мій чоловік заїжджає до неї після роботи, часто переписується з нею вечорами й скидає їй гроші — дуже навіть не все одно. Це не ревнощі, ні. Реальної загрози для себе як дружини я не відчувала. Просто мене дратував сам факт такої поведінки Стаса.

У моїй уяві колишні дружини — це колишні. Особливо якщо немає спільних дітей, а у Стаса з Алевтиною, на щастя, їх не було. Це перегорнута сторінка, до якої не варто повертатися. Але мій чоловік думав інакше.

— Я б усе ж хотіла, щоб ти припинив з нею спілкування! — знову підступалася я до чоловіка.

— Та ну тебе, зайчику мій! Це не схоже на тебе. Ми просто спілкуємося, іноді бачимося. Що в цьому такого, скажи мені?

— Мені неприємно, ти можеш це зрозуміти? Постав себе на моє місце. Як би ти реагував, якби я з колишнім крутила?

— Але ж я не кручу з нею!

І так знову, по колу. Стас не хотів мене чути, а я не хотіла миритися з цією ситуацією.

— Стара любов не іржавіє! — сказала мені подруга, коли ми зустрілися в кафе.

— Гадаєш, у нього ще лишилися почуття? — підвела я брову.

— Гадаю, що так. Інакше навіщо так часто зустрічатися? Я б теж злилася на твоєму місці.

— Але я не знаю, що робити. Мені дуже неприємно, прикро. Я сто разів просила його припинити з нею спілкування, але…

— Може, вам пора завести дитину? — припустила подруга, зробивши великий ковток обліпихового чаю.

— Я дуже хочу, а Стас просить не поспішати.

— А чого тягнути? Ви ж одружені. Молодшою ти не стаєш, здоров’я не додається.

— Я все це розумію, але як йому пояснити?

— Ой, ці чоловіки! Візьми й завагітній — мовляв, так вийшло, доля така, дорогенький! І нікуди не дінеться.

Але й такий сценарій мене не влаштовував. Я була за чесність у стосунках. Народжувати дитину, коли один із партнерів не готовий — не найкраща ідея. Діти — це не лопухи під парканом, на них потрібні час, сили, любов. А тут у нас ще колишня Стаса «на хвості», щоб їй…

— Стасю, коли ми надумаємо ляльку, м? — пригорнувшись до чоловіка, промуркотіла я ввечері.

— Ой, не зараз! Ти ж знаєш, у мене ж нова виставка на носі, справ повно — ну куди зараз спиногриза? — відповів він, щось набираючи в телефоні.

Він знову писав Алевтині. Краєм ока я встигла побачити її фото і відкритий чат.

— Ну а коли? — вирішила не загострювати увагу.

— Давай от виставка пройде, я трохи розгребуся, і почнемо обговорювати це питання, добре? — чоловік чергово поцілував мене в щоку, заблокував телефон і, запхнувши гаджет під подушку, повернувся до стіни.

Усім виглядом він давав зрозуміти, що не хоче більше розмовляти. Й невдовзі його дихання стало рівним, глибоким, а я довго лежала без сну, відчуваючи, як у мені закипає гнів.

***

Відкриття виставки відбулося першого серпня. Помпезне, зі ЗМІ, із купою гостей і… з Алевтиною. За традицією після урочистої частини ми рушили на фуршет.

Розкішні столи з морем закусок — червона ікра в тарталетках, бутерброди всіх мастей, безліч смакоти на шпажках. Я меланхолійно жувала кубики груші з блакитним сиром, обводячи зал поглядом. На мені було розкішне зелене плаття, підібране до події, і я збиралася повідомити вдома чоловікові новину.

Останнім часом мене нудило вранці. Я схудла, вже й не знала, на що грішити, поки Люся не прийшла до мене з тестом на вагітність. Ми сіли за стіл, дивлячись, як з’являється друга яскраво-рожева смужка.

Ні, я не послухалася поради подруги й нічого не підлаштовувала. Просто так сталося. Малюк вирішив прийти до мене, і незабаром я стану мамою. Чоловікові поки не казала — він був занадто захоплений підготовкою до цієї виставки. Вона була важливою ще й для продажу — у Стаса одразу купили з десяток картин на суму понад триста тисяч. Одну навіть замовили з Японії, чим чоловік дуже пишався.

Зараз він уже добряче підпив і був душею компанії, а Алевтина буквально висіла на ньому, хитаючись на неймовірно високих і тонких шпильках.

Інтуїтивно поклавши руку на низ живота, я, все більше закипаючи, спостерігала за цим безглуздям. Колишня мого чоловіка голосно реготала, обіймала його. Стас був весь у її яскраво-червоній помаді, але сприймав це як належне.

Раптом Аля вистрибнула на сцену, де співав якийсь попсовий співак, забрала в нього мікрофон і сказала:

— Я завжди знала, що Стасик — найкращий. І сьогодні, уявіть собі, він купив нам путівку на море, і ми разом поїдемо відпочивати!

І тут у мене, як то кажуть, «поїхав дах». Я поставила склянку з гранатовим соком на стіл так, що рубінова рідина плеснула на кошички з рибним паштетом, і круто розвернулася на підборах. Я йшла, чітко відбиваючи крок, не озирнувшись жодного разу.

Викликала таксі, поїхала додому. Там почала збирати речі Стаса, остаточно вирішивши — це кінець. Його поїздка з колишньою на море точно не входила в мої уявлення про наш щасливий шлюб. Нехай їде на курорт зі своєю красунею, а в мене залишиться щось набагато цінніше й важливіше.

Всередині немов крихітна рибка торкнулася мене хвостиком. Фантастичне відчуття.

— Привіт, маленька людино, — прошепотіла я, знову погладжуючи ще плаский живіт під зеленою атласною тканиною.

Чоловік кілька разів дзвонив мені, але я не брала слухавку. Він з’явився вдома вже за північ, коли я вмилася й готувалася до сну, читаючи книжку у своїй улюбленій затишній піжамі з китами.

— Ти образилась? — Стас став переді мною на коліна. — Пробач, але я пообіцяв Алє… Тань, ти не думай, нічого такого. Ми їдемо просто як друзі. Я давно їй пообіцяв, а нещодавно вона мені нагадала. Ну, я і бовкнув, що відвезу після виставки. І взагалі, Тань, я вважаю, нам із тобою потрібно відпочити одне від одного. Ти останнім часом стала якоюсь нервовою, дратівливою. Мені дуже важко з тобою знаходити спільну мову. Я трохи розвіюсь, ти — відпочинеш. Мені потрібна ця подорож. Я ж художник, творча людина. Я не можу без натхнення, розумієш?

Я мовчала. Розмовляти з чоловіком мені не хотілося. Та й що йому сказати?

Опуститися до сварки на кухні? Накричати, сказати, що він зовсім знахабнів? І що це змінить? Ми посваримося, й без того погані стосунки стануть ще гіршими. Стас чекав на мою реакцію, вдивлявся в мої очі, а я не знала, що сказати. Я, яка ніколи в житті не лізла за словом у кишеню, не знала, як реагувати. Мій чоловік їде з колишньою дружиною на море — без мене!

— Стас, обіцяв — значить, виконуй, — холодно сказала я. — Але без мене. Я втомилася від цього танго втрьох.

— Та нема ніякого…

— Я вже все вирішила. Нам із тобою не по дорозі. Картини я тобі пришлю, фарби теж, твої речі зібрані. Бажаю щасливого відпочинку.

— Аля вагітна, — раптом сказав мій чоловік.

— Та невже? І від кого ж? — здивовано підвела брови я.

Він відвів погляд, у чоловіка затремтіли руки. Відповідь була очевидною, і я розсміялася, закинувши голову назад:

— Це ви так просто каву пили, так? Оце новини.

— Так вийшло, але я не збираюся жити з нею, я люблю тебе. Дитину, звісно, не залишу.

— І, звісно, тепер стосунки з її матір’ю отримають офіційне обґрунтування, а значить, ти отримаєш право ходити наліво. Так? — я дивилася прямо і жорстко.

— Ні, що ти! Це випадковість. Це було лише один раз.

— Один раз, ще раз, ще багато-багато-багато разів! — проспівала я спеціально гучно рядок з відомої пісні.

Чоловік стрімко червонів і хапав мене за руку:

— Ну, дай мені шанс, пробач! Все ж було так добре!

— У тебе — так. Дружина є, друга дружина теж є. Тепер і дитина скоро буде. Але, знаєш, мені щось не дуже добре в цих стосунках. Ти мені тиснеш, як кросівок не за розміром. Тому я відкланююся. Речі тобі вже зібрала, тож…

— Але ж не може все так просто закінчитися?

— Знаєш, після сьогоднішніх новин я серйозно думаю, що у нас нічого й не починалося. Ти завжди був зі своєю дорогоцінною Алею, а я… Не знаю, навіщо тобі була потрібна. Ти — творча особистість, чудити майстер.

— Гаразд, я зрозумів.

Стас пішов. Я подала документи на розлучення. Свободою насолоджувалася недовго. Стас з’явився знову через три тижні після свого відходу. Приїхав до мого дому й сказав, що йому терміново треба щось важливе зі мною обговорити. Спілкуватися зі зрадником, який довго мене обманював, мені не хотілося, але колишнього чоловіка я таки вирішила вислухати. Стас запропонував, на його думку, чудовий вихід із ситуації.

— Слухай, Тань, а давай просто житимемо втрьох? Ну а що? Мені здається, це єдино правильне рішення. Але потрібна буде твоя допомога, вона ж зараз вагітна, не хочу, щоб з дитиною щось сталося. Ти мене любиш, я в цьому впевнений. А на розлучення подала тільки з помсти. Таню, не тікай від себе, я ж можу належати вам обом!

Мені тоді здалося, що колишній чоловік страждає на якийсь психічний розлад. Ну не може адекватна, дієздатна доросла людина нести таку нісенітницю! Далі я його вже не слухала. Рішуче сказала:

— Забирайся звідси, і щоб я тебе більше ніколи не бачила. Ніколи не потрапляй мені на очі. Теж мені султан Сулейман знайшовся, багатоженець клятий! Ти взагалі в собі? Ким ти себе уявив? Іди звідси, бачити тебе не хочу!

Розлучення все ж таки відбулося, у призначений термін я народила сина. Назвала його на честь батька — Олександром. Згодом від спільних знайомих дізналася, що Стас знову зійшовся з Алевтиною, у них тепер росте донька. Мій колишній сильно погладшав, покинув малювати, почав випивати, і я тепер навіть раділа, що ми розійшлися.

Не вийшло в мене, як у мами з татом. Але в мене є Сашко. Мій золотокосий усміхнений хлопчик, якого я безмежно люблю і за якого вдячна Стасу. Це найкраще, що залишив мені колишній. Можливо, я ще зустріну свою людину, а якщо ні — у мене вже є все, щоб бути по-справжньому щасливою жінкою і мамою.