Світлана акуратно поставила чайник на стіл, жодного зайвого руху. Порцелянова кришечка ледь чутно дзеленькнула. Ігор жував котлету, не зводячи з неї погляду, наче чекав якогось вибуху.
— Ще налий, — він підсунув свою чашку. — Ти взагалі слухаєш, що я тобі кажу?
— Слухаю, — Світлана мовчки кивнула й наповнила чашку рівно до половини. — Валентина Петрівна завжди охоча до оцінок.
— Та ти не ображайся, — Ігор відкинувся на спинку стільця, вдаючи примирення. — Вона ж правду каже. Подивись, що в нас за квартира! На підвіконні — пил, білизна в машинці вже другу добу лежить. А вечеря? Напівфабрикати якісь.
— Котлети я сама готувала, — Світлана опустилася на стілець навпроти. — Пару годин тому. Фарш, цибуля, яйце. Усе, як ти любиш.
— Одними котлетами дім не врятуєш, — Ігор демонстративно відсунув тарілку. — Мама вчора дзвонила. Каже, заходила вдень, а тут — такий безлад! Рушники валяються на підлозі, раковина брудна.
Світлана міцно стиснула руки на колінах. Свекруха справді мала звичку приходити без попередження. Просто заходила зі своїм ключем, який Ігор зробив їй ще три роки тому. І це стало гіркою нормою.
— Я ж була на роботі, — Світлана говорила рівним, майже безбарвним голосом. — А ти цілий ранок сидів удома. Ті рушники, що валялися на підлозі, — твої.
— Не треба перекладати відповідальність, — Ігор підняв палець, мовби повчав дитину. — Чоловік заробляє гроші. Жінка має слідкувати за домом. Так завжди було.
— Завжди — це коли? — Світлана трохи схилила голову, уважно дивлячись на нього. — Коли твоя зарплата була втричі меншою за мою? Чи коли я оплачувала ремонт квартири Валентини Петрівни?
Ігор помітно почервонів. Він терпіти не міг, коли Світлана згадувала про гроші. Не тому, що йому було соромно, а тому, що це руйнувало його ретельно вибудувану конструкцію: чоловік — голова, дружина — обслуга.
— Гроші — це одне, — ледве видавив він із себе. — А дім — це зовсім інше.
— Дім — це двоє, Ігоре, — Світлана підвелася і почала прибирати зі столу. — Коли двоє живуть разом, обидва відповідають за порядок.
— Мене ж мама виростила одна, — Ігор підвищив голос. — І в неї вдома завжди був ідеальний лад.
— У Валентини Петрівни однокімнатна квартира і кіт, — Світлана дбайливо складала тарілки одна на одну. — А тут — сімдесят квадратних метрів і чоловік, який залишає мокрі сліди на паркеті й їсть над клавіатурою.
Ігор скрипнув стільцем і підвівся. Його обличчя спотворила гримаса роздратування. Він не знайшов що відповісти й зробив те, що зазвичай робив у подібних ситуаціях: просто пішов до телевізора.
Світлана вимила посуд, витерла стіл. Подивилася на годинник: пів на дев’яту. З вітальні долинав дзвінкий сміх якоїсь телепередачі. Вона взяла телефон і набрала сестру.
— Марин, привіт. Не пізно?
— Для тебе — ніколи, — голос Марини звучав тепло й заспокійливо. — Щось трапилось?
— Він знову, — Світлана присіла на табурет. — Валентина Петрівна передала, що я кепська дружина. І він з нею погоджується.
— Ну звісно, — Марина глузливо пирхнула. — А сам він, мабуть, взірець чоловіка! Слухай, ти три мови знаєш. Цей дім, по суті, на тобі тримається. Ти сплачуєш половину витрат його матері. І при цьому ти — «погана дружина»?
— Я й справді не дуже добра хазяйка, Марин, — Світлана зізналася чесно, без жодного натяку на кокетство. — У мене пил по кутах накопичується, можу забути про прання. Це правда.
— Це ж спадкове, ти сама знаєш, — Марина хмикнула. — У нас із тобою, і в бабусі так було. Руки заточені до чогось іншого. Але ж мій Діма мені допомагає. Ми разом пилососимо, разом готуємо. І в нас чисто.
— У тебе хоч чоловік — людина, — зітхнула Світлана.
— А в тебе що? — Марина замовкла на мить. — Світланко, скільки ж можна це терпіти? Він не допомагає, тільки створює безлад, а потім його ж мама скаржиться.
На ранок Світлана прокинулася рано. Ігор ще спав, розтягнувшись на весь диван у вітальні. Він уже давно перебрався зі спальні, стверджуючи, що там «надто спекотно». На журнальному столику стояла чашка із засохлими залишками какао, а поруч — зім’ята упаковка від чипсів.
Світлана тихо пройшла на кухню, заварила собі кави. Телефон на столі раптом загудів. Повідомлення від незнайомого номера: «Світлано, привіт. Це Роман, Ігорів друг. Давно хотів написати. Може, зустрінемось на каву? Без Ігоря. Хочу поговорити». Вона прочитала текст і просто поклала телефон на стіл. Роман. Той самий, що приходив до них на Новий рік, весь вечір спостерігав за нею очима і розповідав, що з дружиною у нього «все складно». Той, хто на дні народження Ігоря поклав руку їй на плече і шепнув: «Ігор не цінує те, що має».
Ігор прокинувся ближче до обіду, випив сік із холодильника і знову занурився в телевізор. Світлана повернулася з роботи о сьомій. На кухні її чекала немита сковорода — Ігор смажив собі яєчню і так усе й залишив.
— Ігоре, — вона зупинилася в дверях. — Ти хоч сковороду міг за собою помити.
— Я втомлений, — він не відривався від екрана, перемикаючи канал. — День був важкий.
— Ти прокинувся о першій годині дня, — Світлана сказала це абсолютно спокійним тоном, просто констатуючи факт. — А я встала о шостій.
— Ну і що? — він нарешті глянув на неї. — Ти ж сама вибрала такий графік. Я тебе не змушував.
Світлана заплющила очі на три секунди. Відкрила. І пішла мити сковороду.
Щойно Світлана поставила сковороду на сушилку, як з кімнати до неї долинув Ігорів голос: «Слухай, у суботу приїде мати. Сказала, допоможе тобі лад навести. Покаже, як треба».
Світлана повернулася до дверного отвору.
«Як треба? — перепитала вона. — Це як?» — «Ну, як справжня господиня за оселею доглядати мусить, — пояснив він. — Вона ж уміє, все життя тим займалася».
Світлана зітхнула, ледь чутно. Скільки ж разів вона чула ці слова, тільки з іншим присмаком, іншими інтонаціями! Валентина Петрівна, свекруха, постійно навідувалась, тикала пальцем у пилюку, у складки на шторах, у неправильно розставлені банки в шафі. А Ігор щоразу лише кивав, погоджувався, підтакував.
«Та добре, — кивнула Світлана. — Хай вже приходить». Вона дістала телефон і набрала Маринку.
«Він запросив Валентину Петрівну вчити мене хазяйнувати», — Світлана почала без зайвих слів, одразу до суті. На тому кінці дроту запала тиша.
«Ти серйозно? — нарешті озвалася подруга. — Світ, я більше не буду радити тобі терпіти. Досить».
«Терпіти я цього не збираюся, — її голос був тихим, але кожнісіньке слово Світлана вбивала, ніби цвях, прямо в дошку. — Маринко, мені треба дещо уточнити. Квартира на мені оформлена, так?» — «Так, — підтвердила Марина. — Ти її до шлюбу купила. За свої гроші. Я була свідком».
«А машина?» — «Теж твоя. Твій власний подарунок собі, на тридцятиріччя». — «А щомісячний переказ свекрусі, на утримання?» — «З твоєї картки. Це було добровільно. Жодних зобов’язань». — «Дякую, Маринко», — Світлана помовчала. — «Я це все й так знаю, але треба було перевірити. Дай мені, будь ласка, номер Дмитра. Хочу порадитись». — «Він поруч, передаю».
Голос Дмитра пролунав спокійно, рівно, надійно.
«Світлано, привіт. Марина мені розповіла. Що ти хочеш зробити?» — «Дім, мені потрібна порада, — Світлана не витрачала час на зайві слова. — Хочу все закінчити. Швидко, чисто. Без скандалів, без торгів».
«Квартира твоя. Машина твоя. А що він вклав за ці п’ять років?» — запитав Дмитро.
«Третину комуналки. Іноді продукти», — відповіла вона.
«А ти?» — «Ремонт, меблі, побутову техніку. Щомісяця — двадцять тисяч гривень його матері. Страховку на його ім’я. Його стоматологію минулого року…»
«Світлано, — м’яко сказав Дмитро. — Ти утримуєш дорослого чоловіка та його матір. А вони ще й тебе в чомусь звинувачують». — «Так, — просто відповіла Світлана. — Але в суботу це все закінчиться».
Субота. Валентина Петрівна з’явилася рівно о десятій ранку. У руках – пакет із ганчірками, а в очах – той самий ревізорський блиск, від якого Світлану щоразу морозило. Ігор відчинив двері, міцно обійняв матір і провів її на кухню.
«Ну от, — Валентина Петрівна обвела кухню поглядом. — Що я казала? Жир на витяжці, крихти під тостером… Хіба це дім?»
«Добридень, Валентино Петрівно, — Світлана вийшла зі спальні, її обличчя було спокійним. — Може, кави?»
«Мені тут не кава потрібна, а порядок, — свекруха кинула пакет на підлогу. — От дивись. Я тобі покажу, як нормальні жінки живуть. Губка — сюди. Рушник — ось так складати. Полиці протирати раз на три дні!»
«Валентино Петрівно, — Світлана ледь помітно посміхнулась. — Ви знаєте, що я володію трьома мовами?» — «І що? — свекруха скривилась. — Мови борщу не зварять». — «Зате вони оплачують цю квартиру, — голос Світлани не підвищився ні на тон. — І ваш щомісячний переказ».
«Це ж обов’язок! — випрямилась свекруха. — Я ж мати! Мені належить!» — «Ким належить? — Світлана поцікавилась з удаваною щирістю. — Ігор переказує вам гроші? Чи це роблю я?»
Валентина Петрівна перевела погляд на сина. Ігор закашлявся, явно ніяковіючи.
«Яка різниця, хто переказує, — пробуркотів чоловік. — Гроші ж спільні!» — «Ні, — Світлана повільно похитала головою. — Не спільні. Мої. З мого рахунку. Кожен місяць. Двадцять тисяч гривень. Чотири роки».
«Ти нам закидаєш? — свекруха аж багряною стала. — Поглянь на неї, Ігорю, чуєш? Вона гроші рахує!» — «Рахую, — кивнула Світлана. — Дев’ятсот шістдесят тисяч гривень за чотири роки. Плюс ремонт вашої ванної — сто сорок тисяч. Плюс кухня — двісті десять тисяч. Разом — більше одного мільйона трьохсот тисяч гривень».
Валентина Петрівна розгублено закліпала очима. Ігор підвівся і підійшов до Світлани.
«Ти що таке виробляєш? — просичав він, схилившись над нею. — При матері!»
«А коли ти при ній називав мене поганою дружиною — це нормально? — Світлана глянула на нього знизу вгору. — А коли вона приходить у МОЮ квартиру і тиче пальцем у кожен куток — це нормально?» — «Це наша квартира!» — вигукнув він.
«Ні, Ігорю, — Світлана промовила це дуже спокійно. — Це моя квартира. Куплена до шлюбу. За мої гроші. Усі документи є. А що є у тебе?»
Саме в ту мить задзвонив Ігорів телефон. Він подивився на екран і чомусь різко відвернувся.
«Хто там телефонує?» — запитала Світлана.
«Роман, — буркнув чоловік. — Не твоє це діло».
«Роман, — Світлана дістала свій телефон, відкрила повідомлення. — Той самий Роман, що пише мені ось таке?» Вона показала екран Ігореві. На ньому — повідомлення: «Світлано, давай зустрінемося», «Ігор тебе не вартий», «Я б на його місці на руках носив», «Ти заслуговуєш на краще, і ти це знаєш».
Ігор прочитав. Його чоло аж зморщилося, щелепа заходила ходором.
«Це… це він тобі писав?» — «Кожного дня. Вже три тижні, — Світлана прибрала телефон. — Твій найкращий друг. Який, до речі, при кожній вашій зустрічі не втомлюється розповідати тобі, що я тебе не поважаю. Вгадай, навіщо?»
Свекруха мовчки опустилася на стілець. Ганчірки в пакеті так і залишилися нерозпакованими.
«Не бреши, — прошепотів Ігор. — Ромко так не міг».
— Міг іще й як, — голос Світлани звучав дивовижно спокійно, коли вона гортала іншу переписку. — Ось, дивись. Це повідомлення з групи, де Ромко спілкується зі своєю дружиною. Христина, вона їхня спільна знайома, переслала мені їхню розмову. Він написав їй: «Скоро Ігор зі Світланою розійдуться, а я над цим активно працюю». Дослівно.
Ігор так і застиг посеред кухні. Валентина Петрівна сиділа нерухомо, вчепившись у ручку нерозпакованого пакета з ганчірками. Світлана повільно сховала телефон у кишеню й обвела їх поглядом. У її очах не було ані торжества, ані зловтіхи — лише виважена, дивна для цієї ситуації спокій.
— Я хочу, щоб ви обоє мене зараз почули, — почала вона, її слова були рівними, без жодних вагань. — Я одна утримую цей дім. Я мовчки терплю, коли мені раз у раз говорять, яка я погана дружина. Я щомісяця переказую гроші жінці, яка приходить у мою власну квартиру і повчає мене, як правильно витирати полички.
— Свєта… — спробував почати Ігор.
— Я ще не закінчила, — Світлана навіть не підвищила голосу, але чоловік миттєво замовк, наче йому перекрили дихання. — Так, я погана господиня. Це правда. У мене й пил іноді збирається, і білизну я забуваю вийняти з машинки, і рушники не вмію складати за стандартами Валентини Петрівни. Але я знаю три іноземні мови. Я заробляю втричі більше, ніж ти. Я жодного разу не попросила тебе заплатити за щось вартісне. Жодного разу. А ти навіть за собою сковорідку не вимив хоча б раз без нагадування.
Валентина Петрівна роззявила рота.
— Будь ласка, мовчіть, — Світлана звернулася до неї. — Ви тут не гість. І не мій союзник. Ви частина проблеми. Кожен ваш візит сюди — це не прохана експертиза. А кожна ваша порада Ігорю — це як чергова цеглина в стіну, що зводиться між нами.
— Я ж лише добра хотіла, — ледь видавила з себе свекруха.
— Добра для кого? — Світлана підійшла до столу і поклала на нього три аркуші паперу. — Ось виписка з мого рахунку. Ось усі перекази, які я робила вам упродовж чотирьох років. А ось — вартість ремонту у вашій квартирі, який я оплатила повністю.
Валентина Петрівна прикипіла поглядом до цифр. Її губи смикнулися, але вона не вимовила ані слова. Числа були красномовні, проти них не посперечаєшся.
— Ігоре, — Світлана повернулася до чоловіка. — Я подала заяву. Усі документи оформлені. На розірвання шлюбу.
— Ти не маєш права так чинити! — крикнув Ігор, зробивши крок до неї. — Через що це все? Через ті твої рушники? Чи може, через ганчірки?
— Через презирство, — Світлана вимовила це слово так, що воно повисло в повітрі важким, непідйомним каменем. — Ти не просто не допомагаєш мені. Ти принижуєш мене. Ти в цьому домі — просто невдячна дитина, яка навіть за собою елементарної чашки не здатна вимити. Ти дозволяєш своїй матері принижувати мене. І ти дозволяєш своєму так званому другові підточувати основи нашої родини, бо тобі набагато зручніше вірити йому, ніж мені.
— Я нічого не знав про Ромка! — Ігор розвів руками, наче намагаючись відштовхнути від себе ці звинувачення. — Не знав я!
— А що ти взагалі знав? — Світлана схилила голову, уважно дивлячись на нього. — Ти знав, що я щодня встаю о шостій ранку? Знав, що вечорами я вчу третю мову, бо це необхідно для моєї роботи? Знав, що я щомісяця відкладаю гроші, щоб ми колись нарешті змогли дозволити собі відпочинок? Чи ти знав лише те, що тобі розповідала твоя мати?
Ігор мовчав. Його обличчя мінялося на очах — від гніву до розгубленості, від розгубленості до відвертого страху.
— Квартира моя. Усі документи на неї в мене, — продовжила Світлана, перераховуючи факти. — Машина моя, договір на моє ім’я. Щомісячні перекази Валентині Петрівні припиняються з сьогоднішнього дня. Завтра вранці я міняю замки. У тебе є час до вечора неділі, щоб забрати свої речі.
— І куди ж мені тепер іти? — голос Ігоря став тонким і зляканим, а сам він різко зблід.
— До Валентини Петрівни, — Світлана легенько повела плечем. — Вона ж так чудово знає, як правильно вести дім. Вдвох ви точно впораєтеся. Вона тобі й чашки митиме.
Валентина Петрівна міцно вчепилася в стілець, наче боялася впасти.
— Він не може до мене! — вирвалося в неї. — У мене ж одна кімната! У мене кіт! У мене…
— У вас чудова квартира після того ремонту, який я оплатила, — Світлана промовляла ці слова без злості, майже м’яко. — Приймете сина. Навчите його складати рушники.
Ігор рвучко потягнувся до телефону і швидко набрав номер.
— Ромко, що ти там за гидоту писав Світлані?! — кричав Ігор у слухавку. — Вона мені все показала! Ти що накоїв, чорт забирай?!
Із динаміка донісся метушливий, аж надто єлейний голос Романа.
— Ігорку, почекай, ти не так усе зрозумів, я просто хотів допомогти, дізнатися, як вона…
— Допомогти? — Ігор озирнувся на Світлану, наче шукаючи в неї підтвердження. — Ти ж написав своїй дружині, що працюєш над нашим розлученням! Це, по-твоєму, допомога?
Роман замовк. За мить зв’язок обірвався. Ігор приголомшено дивився на погаслий екран телефону.
— Тепер ти бачиш, — Світлана стояла біля дверей, збираючись піти. — Твій «друг» хотів зруйнувати нашу родину, щоб дістатися до мене. Зробити мене своєю коханкою. А ти, замість того, щоб бути поруч, вірив йому і своїй матері. І вони обоє в один голос твердили тобі: Світлана погана. Зручно, правда? Коли всі навколо підтверджують, що ти — справжня жертва обставин.
Наступний понеділок зустрів Світлану цілковитою тишею. Вона пила каву на чистій кухні. Ігор виїхав учора ввечері. Забрав три валізи, сумку з ноутбуком, коробку з якимись дротами. Він стояв у передпокої, дивився на неї, у його очах ще жевріла надія, що вона передумає.
— Світлано, — прошепотів він на порозі. — Я виправлюся. Я допомагатиму. Я буду мити, прибирати, готувати.
— Ти ж мені роками доводив, що прибирання – це суто жіноча справа, — Світлана тримала двері, не пропускаючи його. — За один вечір ти не змінишся. І справа не в тому, що не можеш. Ти просто не хочеш. Тобі потрібна лише квартира, машина і та, хто сплачуватиме за твоє життя.
Він нарешті пішов. Двері зачинилися, відлунюючи тишею в передпокої.
У вівторок задзвонив телефон. Це була Марина.
— Ну, як ти там? — обережно спитала подруга.
— Все добре, — Світлана стояла біля плити, задумливо помішуючи суп. — Замки я вже поміняла. А завтра прийде жінка, допомагатиме з прибиранням раз на тиждень.
— Нарешті! — Марина видихнула з полегшенням. — Давно треба було.
— Так, давно, — погодилася Світлана. — Але я вперто вірила, що він колись зрозуміє. Що одного ранку встане і скаже: «Давай робити все разом». Але так і не сказав.
— Діма передає, що ти просто молодчина, — у голосі Марини відчувалася щира усмішка. — Каже, що Ігор сам себе покарав.
— О, це ще не весь масштаб, — Світлана ледь помітно посміхнулася. — Почекаємо до п’ятниці.
У середу Ігор набрав з незнайомого номера.
— Свєто, мене мати виганяє! — голос був якийсь тьмяний, зовсім не схожий на нього. — Каже, що я розкидаю все. Що за собою не прибираю. Що зі мною жити неможливо.
Світлана витримала паузу, точно п’ять секунд.
— Іронія долі, чи не так?
— Та нічого тут смішного немає! — Ігор вибухнув гнівом. — Мені нікуди йти! Роман не відповідає на дзвінки, його дружина подала на розлучення, він сам по знайомих нишпорить.
— Співчуваю, — сказала Світлана рівним голосом, без жодної емоції. — Але це більше не моя відповідальність. Ти дорослий чоловік. Можеш зняти кімнату. Або навіть квартиру. Ти ж працюєш. Грошей вистачить, якщо не будеш замовляти їжу тричі на день.
— Ти жорстока, — прошепотів він.
— Ні, — відповіла Світлана. — Я просто чесна.
У четвер зателефонувала Валентина Петрівна. Її голос був абсолютно іншим — тихим, майже зламаним.
— Світлано, — вона вперше звернулася до неї на ім’я, без звичного «дівчинко», без «господаронько», без поблажливих ноток. — Він просто нестерпний. Два дні. Лише два дні! Крихти на дивані, плями на дзеркалі, чашки по всій квартирі. Він нічого за собою не прибирає. Зовсім нічого.
— Я знаю, — м’яко відповіла Світлана. — Я прожила з ним усі ці роки. І щоразу, коли ви приходили, ви мені казали, яка я погана господиня.
Валентина Петрівна мовчала довго-довго.
— Він був інший, — нарешті промовила вона. — Коли жив сам, до тебе. Він був акуратнішим.
— Ні, — Світлана похитала головою, хоча Валентина Петрівна цього не бачила. — Він не був акуратнішим. Він жив у вас. І за ним прибирали ви. Потім він переїхав до мене. І за ним повинна була прибирати я. Він ніколи не прибирав сам. Ніколи, Валентино Петрівно.
Настала п’ятниця. Світлана прийшла додому о шостій вечора. Квартира сяяла. Жінка на ім’я Наталія прибирала вдень, і сліди її роботи були помітні всюди: блискучі підлоги, свіжі рушники, речі акуратно розкладені по поличках. На столі лежала записка: «Світлано, все зробила за списком. Прийду наступного четверга. Наталія».
Світлана сіла на кухні, налила собі чаю. Дістала телефон і побачила повідомлення від Марини: «Свєто, ти не повіриш. Христина, дружина Романа, написала мені. Роман дзвонив Ігорю і просив, щоб той умовив тебе його прийняти. Сказав: „Ти їй і так не потрібен, а вона мені дуже до вподоби, допоможи мені з нею ближче познайомитись“. Ігор його, звісно, послав. Уперше зробив щось путнє».
Світлана прочитала. Ледь помітно похитала головою. Налила собі ще чаю.
Задзвонив телефон. Це був номер Ігоря.
— Свєто, — голос звучав якось дивно, зовсім сів. — Роман… він усе це підлаштовував. Він телефонував матері, розповідав, що в тебе безлад, спеціально, щоб вона приходила, щоб ти злилася, щоб ми сварилися.
— Я знаю, — відповіла Світлана.
— Ти знала?
— Христина мені написала ще тиждень тому. Вона знайшла все листування Романа. Він планував це місяцями. Але, Ігорю, — вона зробила паузу. — Роман не змушував тебе кидати рушники на підлогу. Роман не примушував тебе їсти над клавіатурою і залишати чашки по всій квартирі. Роман не змушував тебе називати мене поганою дружиною. Це все робив ти сам. Тому що тобі так було зручно.
— Я розумію, — Ігор видихнув. — Я все втратив. Квартиру, машину, тебе. Мати… вона сказала, що більше не буде за мною прибирати. Сказала, досить.
— Вона має рацію.
— Свєто, дай мені ще один шанс.
— Ні, — Світлана вимовила це без злості, без образи, без жодного жалю. — Не тому, що я жорстока. А тому, що цей шанс був у тебе щодня. Всі ці роки, стільки днів. Ти не скористався жодним.
Вона поклала слухавку. Відпила чай. Теплий, міцний, з лимоном.
На екрані висвітилося повідомлення від Христини: «Світлано, дякую. Завдяки вашим скріншотам я нарешті побачила, з ким живу. Роман учора зібрав речі. У нього ні житла, ні друзів — Ігор його послав, решта давно від нього відвернулися. Він зараз живе в якогось знайомого на розкладачці. А я нарешті дихаю».
Світлана написала у відповідь: «Рада за вас. Дихайте на повні груди. Це важливіше за чисті полички».
Вона поставила чашку, пройшлася квартирою. Тиша. Чистота. Ні крихти, ні мокрого рушника. Ніхто більше не скаже їй зранку, що вона погана дружина.
Бо вона більше не дружина. Вона — справжня і єдина господиня цього дому.
Останнє питання. Розповідь.