Щочетверга Галина Петрівна приїжджала до них, немов не в гості, а на ревізію. Цього разу вона привезла з собою не лише звичну банку солоних огірків та два контейнери з котлетами, а й вираз обличчя, який Віра навчилася розпізнавати ще на другий місяць заміжжя. Це був погляд жінки, яка прибула, щоб винести вирок.
— Вірочко, а чим ти нас сьогодні годуватимеш? — Галина Петрівна не питала, а радше констатувала, зазираючи у каструлю, що парувала на плиті.
— Куряча грудка з овочами. Запекла з прованськими травами, — відповіла Віра, намагаючись, аби голос не здригнувся.
— Знову пісне щось? — свекруха скривилася. — Чоловікові ж треба м’яса, справжнього, соковитого, щоб силу мав. А не ці твої… травички.
Віра лише стисла губи. Докірливий погляд Галини Петрівни, що сканував кожну страву, наче шукав підробку замість справжнього, став для неї вже звичним. Вона звикла, але прийняти це, смиритися — ніколи.
Павло з’явився близько сьомої вечора. Його дії були до болю передбачувані: куртку кинув на вішалку, міцно обійняв матір, а Вірі лише кивнув. Саме в такій послідовності.
Заглянувши на кухню, Павло зауважив:
— Пахне смачно.
— Це мої котлети, — поквапливо додала Галина Петрівна, ніби боялася, що її сина обдурять. — Привезла, розігріла.
Павло сів. Віра мовчки поставила перед ним тарілку із запеченою грудкою. Він обережно ткнув вилкою, повільно пожував і, не кажучи ні слова, відсунув тарілку.
— Суха, — процідив чоловік. — Як і завжди.
— Павло… — ледь чутно почала Віра.
— Що «Павло»? Я ж правду кажу! Мамо, підтверди.
Галина Петрівна перевела погляд з невістки на сина. Забарилася.
— Ну, трохи сухувато, — врешті видавила вона. — Але якби довше в маринаді потримала…
— От! — Павло відкинувся на спинку стільця з виглядом переможця. — Мама сказала, що ти зовсім не вмієш готувати. Тож навчись або йди геть.
Ці слова зависли в повітрі між ними, немов гострий, невидимий розкол. Віра так і стояла, застигши з лопаткою в руці. Фартух у дрібний горошок, волосся зібране у хвіст, а в очах… щось таке, від чого навіть Галина Петрівна відвела погляд.
— Та я ж не казала такого! — квапливо заперечила свекруха.
— Ну, ти ж мала це на увазі, — відмахнувся Павло. — Віро, я цілком серйозно. Ти вже другий рік заміжня. Час би вже навчитися годувати чоловіка як слід. Візьми у матері рецепти, попроси її, вона покаже. А якщо не хочеш… тоді питання стоїть зовсім інакше.
Віра повільно поклала лопатку на стіл. Розв’язала фартух, обережно повісила його на гачок. Подивилася на Павла — довго, пильно, ніби запам’ятовувала кожну його рису.
— Добре, — промовила вона, і в її голосі не було жодних емоцій. — Я все зрозуміла.
І вийшла з кухні.
Галина Петрівна почекала, поки кроки Віри стихнуть у коридорі, й лише тоді обернулася до сина.
— Пашко, навіщо ти так?
— А що такого? Я просто сказав правду.
— Та ти ж грубо сказав. Грубо й безглуздо. Ще й мої слова перекрутив. Я нічого подібного не говорила, а ти сам за мене все вирішив.
— Та годі тобі.
— Не годі! Коли я за твого батька заміж вийшла, то й картоплі пожарити толком не вміла. Або сира виходила, або чорна, як вугілля. І нічого, ніхто мені ультиматумів не ставив.
— Тоді був інший час.
— Час тут ні до чого! Ти свою дружину при мені принизив! І, хочу зауважити, це не вперше.
Павло не зронив ані слова. Встав, дістав котлету з контейнера, відкусив.
— Йди вибачся, — наполягла Галина Петрівна.
— За що ж? За те, що мені хочеться вдома поїсти по-людськи?
— За те, що поводишся як хам.
Павло глузливо хмикнув і ввімкнув телевізор.
Віра простояла в спальні рівно чотири хвилини. Довгих, напружених хвилини, за які в її душі остаточно дозріло рішення. Воно зароджувалося не день і не тиждень, а визрівало місяцями, тихо й послідовно. Тепер воно було чітким і без найменших вагань.
Вона дістала з антресолей стару валізу. Поскладала свої речі. А речі Павла, що лежали на її полиці, обережно виклала на ліжко.
Потім Віра тихо повернулася на кухню. Ані Павло, що дивився якесь шоу, ані Галина Петрівна, яка мила принесені нею контейнери, навіть не помітили її присутності. Віра мовчки відчинила холодильник і дістала курку, куплену зранку, овочі, спеції.
Минуло дві години. Увесь цей час Віра провела на кухні. Павло двічі проходив повз — по воду та в туалет — але жодного разу навіть не повернув голови. Свекруха пішла до гостьової кімнати, щоб почитати. За цей час Віра приготувала справжній бенкет: ароматне жаркое в горщиках, ніжну тушковану яловичину з чорносливом та волоськими горіхами, а ще — соковиті картопляні зрази з грибною начинкою. І наостанок — салат за старим бабусиним рецептом, що його вона відшукала у потертому блокноті. Здавалося б, простий, але з таким неперевершеним поєднанням смаків, що відірватися було просто неможливо.
Вона накрила стіл. Обережно розставила тарілки, розклала столові прибори. І знову вийшла.
За двадцять хвилин на кухню зайшов Павло. Побачивши накритий стіл, він здивовано підняв брови. І, звісно, покликав матір.
— О, хтось у нас постарався! — вигукнув він, накладаючи собі жаркое.
Галина Петрівна сіла навпроти. Мовчки взяла одну зразу, скуштувала. Потім перевела погляд на сина.
Павло їв швидко, навіть жадібно. Додав собі ще тушкованої яловичини, потягнувся за салатом. Наситившись, відкинувся на спинку стільця й витер рот серветкою.
— Ну ось! Отак і треба готувати! Мамо, це ж ти, так? Нарешті руки дійшли показати, як треба, еге ж?
Галина Петрівна мовчала. Вона дивилася на сина з таким виразом обличчя, який він, мабуть, не зміг би прочитати, навіть якби дуже старався.
— Смачно? — запитала вона, і в її голосі бриніла дивна нотка.
— Чудово! Прямо як у тебе вдома. А жаркое — ну просто вищий пілотаж! Чому Віра не може так? Це ж елементарні речі!
— Пашко, це Віра приготувала.
Павло застиг, виделка завмерла в повітрі. Його щока, повна смачного м’яса, перестала рухатись. Здавалося, він не повірив.
— Що-що? — ледь вимовив він, ніби слова застрягли у горлі.
— Усе, що ти тут так смакуєш. Це Віра приготувала. — Голос Галини Петрівни був спокійним, але рішучим. — Вона дві години старалась тут, а ти повз проходив, і навіть не глянув.
Павло повільно опустив виделку. На його обличчі промайнуло щось неприємне, але це точно не був жаль. Швидше, роздратування, що його так легко спіймали на гарячому, на власному лицемірстві.
— Ну… — він прокашлявся, намагаючись повернути собі контроль. — Непогано! — крикнув він у бік спальні, ніби це мало щось змінити. — Віро! Кажу, зовсім непогано!
У відповідь — повна тиша. Ані звуку.
— Віро! — повторив він, уже з нотками роздратування.
Павло підвівся, пройшов коридором і штовхнув двері спальні. Ліжко, як завжди, було акуратно застелене. Але на покривалі лежали його сорочки, які раніше займали місце у Віриній частині шафи. Шухляда комода, де зберігалися її речі, була порожня. І валізи теж не було.
Він повернувся на кухню. Його обличчя виглядало розгубленим, але голос чомусь залишався звично байдужим, наче нічого особливого не сталося.
— Схоже, Віра образилася, — сказав він, дивлячись у простір. — Речі свої зібрала, валізу забрала.
Галина Петрівна мовчки підвелася. Вона пройшлася по квартирі, зазираючи у ванну, на балкон, у передпокій. Віриних туфель, які завжди стояли біля вхідних дверей, не було. Тільки ключі самотньо лежали на тумбочці.
Мати дістала свій телефон і набрала номер. Віра взяла слухавку після третього дзвінка.
— Віро, ти де? — запитала Галина Петрівна, намагаючись вловити у голосі онуки хоч якийсь натяк.
— Галина Петрівна, я пішла.
— Як це пішла? Куди? Зачекай, давай поговоримо спокійно.
— Проговорити все можна було раніше. Наприклад, коли ваш син заявив мені: «Або навчишся готувати, або збирай речі». Ви ж були тут, Галина Петрівна. Сиділи поруч. І промовчали.
— Я потім йому все пояснила…
— Потім — це вже для вашої власної совісті. А коли я була тут, ви мовчали. Це означає, що ви або погоджувались із ним, або вам було байдуже. Я не можу сказати, що з цього гірше.
— Віро, зачекай…
— Мого терпіння вистачило з головою. Скажіть Павлу, що його вечеря на столі. Нехай їсть досхочу.
У слухавці пролунали короткі гудки.
Галина Петрівна повільно опустила телефон. Її погляд зустрівся з поглядом сина.
— Що вона сказала? — нетерпляче запитав Павло.
— Сказала, що пішла. І що я промовчала, коли мала заговорити.
— Та куди вона дінеться… — почав було Павло, явно намагаючись знову звести все до жарту.
— Павле, — мати різко перебила його, так що він одразу замовк. — Вона вже «ділася». Речі свої забрала. Ключі залишила. Це не просто так, не черговий каприз.
— Я зателефоную їй. Все з’ясуємо.
Він дістав телефон і набрав її номер. Віра не відповіла. Він набрав ще раз. І ще.
Після четвертої спроби надійшло повідомлення: «Не дзвони мені. Нам нічого обговорювати».
Наступного дня Павлу таки вдалося додзвонитися до Віри. Вона взяла слухавку, але її голос був коротким, сухим, наче вона говорила з абсолютно незнайомою людиною.
— Віро, ну чого ти. Я ж не зі зла. Ну, перегнув палицю, буває.
— «Буває» — це виняток, а не правило. А ти он минулого місяця, при Дмитрові з Оленою, повідомив усім, що твоя жінка навіть макарони зварити не здатна. При Артемові заявив, що в кафе їжа смачніша, ніж удома. А потім, при Кирилі та Маші, ще й «пожартував», що від моєї їжі хіба коту погано стане. Тільки знаєш що, Павле? У нас кота немає. Ти просто знущався наді мною. Знову і знову.
— Це ж були жарти! — вигукнув він, намагаючись виправдатися.
— Жарти — це коли смішно обом. Мені не було смішно жодного разу. Ніколи.
— Гаразд, ну вибач. Повернешся?
— Ні.
— Віро, не дурій. Квартира спільна, ти ж платиш половину. Як ти собі це уявляєш?
— Я вже знайшла кімнату. У Насті. Свою частку за цей місяць я переказала ще на початку. Далі — розбирайся сам.
— Ти серйозно? Через якусь там готовку?
— Через цілковиту відсутність поваги.
— Якої поваги? Я тебе утримую! — його голос знову ставав різким.
— Ми платимо все навпіл, Павле. І за квартиру — навпіл. І за продукти — теж навпіл. Ти мене не утримуєш. Ти просто їв моїми силами, за мій рахунок, і при цьому ще й скаржився на смак.
Павло різко скинув виклик. За годину він перетелефонував знову. Цього разу його голос був іншим — набагато м’якшим, обережнішим. Мабуть, Галина Петрівна таки провела з сином «виховну роботу».
— Віро, я визнаю, що був не правий. Чесно. Давай зустрінемося, поговоримо по-людськи.
— Павле, ти вчора смакував мою їжу, хвалив її і був переконаний, що це приготувала твоя мама. Ти навіть на секунду не припустив, що це могла бути я. Тобі не моя їжа не подобається. Тобі подобається повчати мене, відчувати себе головним. Це зовсім різні речі.
— Ти перебільшуєш.
— Ти вчора доїв усе до крихти. І сказав «чудово». А коли дізнався, що готувала я, твій вердикт змінився на «непогано». Навіть нормального компліменту не зміг витиснути. Навіть тоді, коли правда була просто перед твоїм носом.
— Ну, я розгубився.
— Ти не розгубився. Ти просто відчув сором. А це, знаєш, не одне й те саме.
— І що тепер, ти будеш жити у Насті? У тієї, що макарони злипаються в один клубок?
— Настя принаймні не вказує мені, що я повинна піти, якщо не навчуся готувати. Настя замовляє їжу і не соромиться цього. А мені з нею спокійно.
— Віро…
— Не дзвони мені поки що. Мені треба побути на самоті.
Вона поклала слухавку. Павло сидів на кухні, яка без Віриної половини продуктів тепер здавалася такою порожньою, аж моторошно. Тим часом Галина Петрівна вже складала свою валізу у гостьовій кімнаті — її потяг мав бути ввечері.
— Ну що там? — запитала вона, визираючи з коридору.
— Не хоче повертатися. Каже, справа не в їжі, а в повазі. Нісенітниця якась.
Галина Петрівна застигла. Вона подивилася на сина довгим, важким поглядом.
— Це не нісенітниця, Павле. Я ж тобі вчора говорила — ти поводився як справжній хам. Вона дві години стояла біля плити, щоб довести тобі, наскільки вона вміла. А ти, що? Ти навіть не помітив.
— Ну не помітив, і що тепер? З цього цілу війну робити? — його тон був роздратованим.
— Вона не робить війни. Вона просто пішла. Тихо, мовчки, без жодного скандалу. А це, синку, значно страшніше за будь-яку війну.
Галина Петрівна застебнула свою валізу.
— Я їду. І ось що скажу тобі наостанок: ти її втратиш. І не тому, що вона якась там слабка. А тому, що вона набагато сильніша, ніж ти собі уявляв. І готувати вона вміє, Павле. Це ти не вмієш їсти. У сенсі — цінувати не вмієш.
Вона викликала таксі й незабаром поїхала.
Павло залишився зовсім один. Квартира, якою він так пишався — двокімнатна, з гарним ремонтом, у престижному будинку — раптом здалася йому надзвичайно великою. І неймовірно дорогою. Вся оренда — тепер повністю на ньому. Усі рахунки — його. А готувати… тепер теж йому. Це була дуже несподівана, холодна самотність.
Віра пішла тихо, без скандалів і зайвих слів, але її відхід миттю розлетівся між друзями, мов шепіт вітру. Першою, хто дізналася про її рішення, стала Олена, дружина Дмитра. До неї на телефон прилетіло коротке, але чітке повідомлення: «Від Павла я пішла. Зараз у Насті. Зі мною все гаразд». Ні драм, ні істерик, просто факт.
Олена показала ці два рядки чоловікові, і Дмитро, не роздумуючи, набрав Павла.
— Павло, це не вигадки? — пролунало в слухавці замість привітання.
— О, вона вже роздзвонила? — здивовано промовив Павло, ніби його заскочили зненацька.
— Вона написала Олені кілька слів. Без жодних скарг чи сліз. Що ж сталося?
— Та нічого особливого, — відмахнувся Павло. — Я просто сказав, що їй варто навчитися готувати, а вона роздула з цього трагедію. Образилася і пішла. Ну жінки, що з них візьмеш.
— Стривай, — перепитав Дмитро. — Ти їй поставив ультиматум: «вчись готувати або йди»?
— Ну, щось на кшталт того.
— При своїй мамі?
— Так, мати була поруч. А хіба це щось змінює?
Дмитро якусь мить мовчав. Його голос звучав тепер незвично стримано, майже холодно, втративши звичні дружні нотки.
— Павло, ти взагалі розумієш, що ти зробив? Ти своїй дружині ультиматум кинув. Та ще й при власній матері. Це вже не критика, це публічне приниження.
— Та годі тобі, — буркнув Павло. — Знайшов з чого трагедію робити.
— Олена зараз біля мене. Хочеш, вона сама тобі це скаже?
— Не хочу, — відрізав Павло.
— Вона все одно скаже. Давай слухавку, — почувся голос Олени на тлі.
Олена рішуче взяла телефон.
— Павло, ми ж знайомі давно, — почала вона, і в її голосі не було звичного тепла чи привітності. — Ти чудовий чоловік у компанії, веселий, щедрий на байки. Але те, що ти робиш із Вірою, — це не просто «критика» чи «жарти». Пам’ятаєш, як місяць тому у нас в гостях було? Ти при всіх заявив, що твоя дружина елементарні макарони зварити не вміє. Віра посміхнулася тоді. А я бачила, як її очі згасли. Ти цього не помітив. Ти її взагалі не бачиш.
— Олено, це не твоя справа, — різко сказав Павло.
— Стала моєю, коли ти це при мені ляпнув, — відказала вона. — І тоді я промовчала, про що тепер дуже шкодую.
Павло роздратовано скинув виклик.
Не минуло й пів години, як зателефонував Артем.
— Павло, я чув. Ти що накоїв? — запитав він без церемоній, з ледь відчутним докором.
— І тобі вже розказали? — невдоволено процідив Павло, намагаючись зберегти зверхній тон.
— Олена Маші написала, Маша мені. Неважливо. Ти справді дружину вигнав через те, як вона готує?
— Я її не виганяв! Я сказав «вчись»! — майже крикнув Павло, явно дратуючись.
— Ні, ти сказав «вчись або йди геть». Це ультиматум, Павло. Це чітке «або-або». І вона обрала «або».
— Вона мене неправильно зрозуміла, — заперечив Павло, хоча сам, здається, починав хитатися.
— Ні, вона зрозуміла тебе абсолютно правильно, — твердо відповів Артем. — Слухай, а ти сам взагалі готуєш?
— У якому сенсі? — здивувався Павло, не очікуючи такого запитання.
— У найпрямішому. Ти сам умієш готувати? — настав момент тиші, заповнений лише тихим гулом телефону.
— Який стосунок це має до справи? — нарешті запитав Павло, намагаючись уникнути прямої відповіді.
— А ось до чого. Ти ж нічого не готуєш. Зовсім. Скільки я тебе знаю, ти жодного разу не став біля плити. Ні для неї, ні для себе, ні для гостей. Ти просто їси те, що тобі дають, і ще й нарікаєш. Знаєш, як це називається?
— Ну, просвіти, — з викликом промовив Павло, хоча голос його вже не був таким впевненим.
— Це називається нахабство. Просто кричуще нахабство.
Павло замовк. Відчував, як слова Артема впиваються під шкіру.
— Павло, я тобі як товариш раджу: вибачся нормально. Не так, як зазвичай, мовляв, «ну ладно, мабуть, перегнув палицю», а по-справжньому. Визнай, що був неправий. І не в дрібницях, а в найголовнішому.
— А в чому це «в найголовнішому»? — знову запитав Павло, ніби досі не до кінця розуміючи, де його провина.
— У тому, що ти її не поважав. Довго і систематично.
Павло знову скинув дзвінок. Він повільно сів на кухні, озирнувся на напівпорожній холодильник. Дістав хліб. Масло закінчилося.
Увечері зателефонував Кирило. З усіх друзів Кирило завжди був найспокійнішим, найрозсудливішим, і Павло плекав надію, що хоч він буде на його боці, зрозуміє.
— Кирило, скажи мені, що я не божевільний. Що це нормально — хотіти, щоб дружина смачно готувала.
— Так, нормально, — погодився Кирило. — Але ненормально — принижувати її за це.
— Та що ви всі заладили — «принижувати»! Я ж просто сказав правду! — обурився Павло, його голос зривався на крик.
— Павло, а ти знаєш, що я сам готую вдома?
— Ну, чув, — невизначено відповів Павло.
— Маша мене навчила, — розповів Кирило. — Спочатку елементарному: яєшня, каша, якийсь легкий супчик. А потім вже й складнішому. Я зараз лазанью роблю таку, що Маша облизується. І знаєш, що мені це дало?
— І що ж?
— Розуміння. Коли ти сам стоїш біля плити, тоді починаєш усвідомлювати, скільки ж праці вкладено в кожну тарілку. Ти після цього вже не будеш тикати виделкою і казати, мовляв, «сухе». Ти просто скажеш «дякую» або й взагалі промовчиш.
— Тобто, на твою думку, я маю стати до плити? — з обуренням запитав Павло.
— На мою думку, ти маєш перестати ставити себе вище, — твердо відповів Кирило. — Ти їй не замовник. Вона тобі не обслуга. Ви були парою. Або принаймні мали бути.
— Кирило, у мене дружина пішла. Мені зараз не до лекцій, — випалив Павло, намагаючись закінчити розмову.
— Це не моралізаторство, Павле. Це гірка правда, яку тобі всі довкола вже розказали, а ти її вперто ігноруєш. Так само, як ти не чув Віру. Як не помічав, що вона дві години стояла на кухні, а потім ще й прибирала. Твій слух не працює, Павле. Але біда не у вухах, а в серці.
Павло мовчав. Довго, важко, ніби під вагою непідйомного тягаря, слова Кирила лягали на нього холодним каменем.
— Гаразд, — нарешті видихнув він, і в голосі його відчувалася дивна суміш розгубленості та капітуляції. — Припустимо, я винен. Що мені тепер робити?
— Почати з того, щоб перестати говорити «припустимо», — тихо порадив Кирило, даючи зрозуміти, що справжнє визнання провини має бути безумовним.
Минув тиждень. Павло не дзвонив Вірі — вона просила не турбувати, і він, на диво, послухався. Але не тому, що усвідомив. А зі страху перед невідомим майбутнім. Оренда за квартиру — цілком на ньому. Комунальні платежі — теж його. Продукти — купувати самому. А готувати він зовсім не вмів, це виявилося справжнім викликом. На третій день без Віри він примудрився спалити сковорідку, намагаючись посмажити звичайнісіньке яйце.
На п’ятий день Павло написав їй величезне повідомлення. Десять довгих абзаців про те, як йому погано, як він усе зрозумів і як тепер докорінно зміниться. Віра прочитала. І не відповіла.
На сьомий день він попросив Дмитра передати Вірі, що готовий поговорити. Олена, передаючи цю звістку, додала від себе: «Вирішуй сама, але не поспішай, добре?»
Тим часом Віра жила в Насті. Настя, яка, за іронією долі, сама зовсім не вміла готувати — у неї навіть рис перетворювався на безформну кашу невизначеного кольору, — зустріла подругу просто і щиро.
— Розташовуйся, як удома. Вільна кімната є. А їжу замовимо, — сказала Настя з усмішкою, намагаючись розвіяти похмурі думки подруги.
— Настю, ти ж не мусиш… — почала Віра, відчуваючи ніяковість.
— Ні, не мушу, але хочу, — перебила подруга, міцно обіймаючи. — Ти б у мене хоч до кінця світу жила, і мені б ніколи не набридло. А мої макарони, ну, так, злипаються, зате моя душа не злипається.
Віра розсміялася — по-справжньому, глибоко, аж до сліз, скидаючи з себе тягар пригнічених емоцій.
— Він мені написав, — сказала Віра ввечері, показуючи телефон Насті.
— І що ж він пише? — запитала Настя, заглядаючи через плече.
— Він накатав цілих десять абзаців, — Віра стиснула губи, її обличчя виражало суміш втоми й гіркоти. — Про те, як йому важко, як він страждає. І жодного слова про те, що він мені зробив боляче. Весь його розповідь — суцільне «мені», «я», «у мене». Жодного разу не згадав про «тебе», про те, що він винен переді мною.
Настя тихо свиснула.
— Як завжди, класична схема, — промовила вона, похитуючи головою, і в її погляді читалося цілковите розуміння.
— Так, і знаєш, що він вигукнув, коли дізнався, що то я приготувала вечерю? Не «пробач», не «було смачно». Просто гаркнув з кухні: «Непогано». Одне слово. В бік зачинених дверей, уявляєш?
Настя зітхнула.
— Ну, хоч не «жахливо».
— Настю! — у голосі Віри пролунала гіркота.
— Вибач, — одразу відповіла подруга. — Я просто намагаюся якось віджартовуватися, аби не почати лаятися.
— Я не повернуся, — тихо, але впевнено промовила Віра.
— Я й не питала, — Настя поглянула їй у вічі.
— Я знаю. Просто мені потрібно було сказати це вголос. Самій собі. Я не можу повернутися до того, хто цінує мене лише тоді, коли уявляє на моєму місці свою маму.
Настя обережно підсіла поруч, поклавши голову Вірі на плече.
— Ти вчинила правильно. Інакше бути й не могло.
— Мені всі так кажуть. Олена, Маша. Навіть його мама, здається, нарешті зрозуміла. Тільки Павло ніяк не второпає.
— Він і не зрозуміє, — Настя задумливо похитала головою. — І знаєш, чому? Бо для нього смачна вечеря — це підтвердження його правоти. Він, напевно, зараз думає: «Ось, недарма ж я її критикував, бачиш, навчилася!» Він пишається. Але не тобою. Собою.
Віра довго мовчала, наче пропускаючи ці слова крізь себе.
— Ти маєш рацію, — зрештою промовила вона ледь чутно. — Саме це він і сказав. Коли дзвонив.
«Ну от, а я що казав? Отже, правильно її підштовхував. Навіть смачно було».
— О Господи… — видихнула Настя.
— Так, саме так.
За три дні Павло вже стояв біля дверей Насті. Подруга відчинила, холодно подивилася на нього і навіть не подумала запросити всередину.
— Віра не хоче тебе бачити, Павле.
— Мені потрібно поговорити з нею!
— А їй з тобою — ні.
— Та це ж моя дружина! — вигукнув він.
— Це доросла людина, яка сама ухвалила рішення. Поважай хоча б це, якщо з усім іншим у тебе не вийшло, — твердо відрізала Настя.
Павло ще якийсь час постояв на сходах. Потім дістав телефон і набрав Віру. Вона відповіла.
— Віро, вийди, — майже благав він.
— Ні.
— Мені так важко без тебе. Квартира така величезна, я сам, усе на мені. Я не справляюся.
— Дивно, — спокійно відповіла Віра. — Коли я була поруч і робила половину всього, ти цього не помічав. Тепер, коли нікому робити, ти раптом помітив. Тільки не мене. А обсяг роботи.
— Це неправда! — обурено вигукнув Павло.
— Що саме ти без мене не можеш? Готувати. Сплачувати повну оренду. Прибирати. Ти не сумуєш за мною, Павле. Ти сумуєш за зручністю, за тим, хто тебе обслуговував.
— Віро!
— Павле, я втомилася бути людиною, яку помічають лише тоді, коли вона йде. Я дві години стояла на кухні. Прямо у тебе за спиною. Ти пройшов повз мене двічі, навіть не глянувши. Ти не бачиш мене. Ти бачиш лише те, чого, на твою думку, мені бракує.
— Я можу змінитися! — крикнув він у слухавку.
— Можеш. Але не заради мене. А заради себе. Бо якщо ти змінишся лише для того, щоб я повернулася — ти насправді не змінишся. Ти просто терпітимеш. А потім все почнеться знову. При друзях. При сторонніх. При наших дітях, якби вони в нас були.
— Ти кажеш так, ніби вже все вирішила.
— Я вирішила того вечора. Коли знімала фартух. Коли ти сказав: «вчися або йди». Ти дав мені вибір, Павле. І я його зробила.
— Не той варіант!
— Саме той. Ти гадав, що я злякаюся, що побіжу до твоєї мами за порадами, аби тільки тобі догодити. Що я заплачу. Але я обрала інакше. Я приготувала вечерю, що була кращою в моєму житті, і пішла. І це не тому, що я не вмію готувати. А тому, що ти так і не навчився цінувати.
Вона поклала слухавку.
Павло ще з п’ять хвилин стояв біля дверей Насті. Закам’янілий, розгублений. Потім просто пішов.
Через місяць йому довелося з’їхати з квартири — не потягнув оренду сам. Винайняв кімнату. Навчився варити рис і смажити котлети — криво, з підгорілим дном, але принаймні їстівно. Друзі перестали запрошувати на спільні вечері — якось незручно стало.
А Віра залишилася у Насті. Згодом знайшла собі власну квартиру — невеличку, але свою. Вона готувала вечорами — для себе, для Насті, іноді для Олени з Машею, які заходили по суботах. Вона готувала не для чийогось схвалення. Не щоб щось довести. А просто тому, що їй це дійсно подобалося.
І їжа на столі була по-справжньому смачною. Бо її їли люди, які завжди казали: «Дякую».
Нетвереза мати замкнула дітей у сараї, а сама розважалася з коханцем. Вранці на безсовісну чекала несподіванка