Віка мила посуд і слухала, як чоловік розповідає телефоном другу про вчорашній матч. Михайло сидів на дивані, ноги на журнальному столику, в руці банка пива. Субота, вихідний. Можна розслабитися.
— Мам, де мої кросівки? — крикнув з передпокою Дмитро.
— У шафі, на нижній полиці, — відповіла Віка, витираючи тарілку.
Вісім років синові, а кросівки сам знайти не може. Увесь в батька. Михайло теж нічого сам не знаходив — шкарпетки, сорочки, ключі. Завжди кликав Віку.
Телефон задзвонив. Мама.
— Привіт, доню. Як справи?
— Нормально, мам. Посуд домиваю.
— А Михайло що?
— Відпочиває. Тиждень важкий був.
У слухавці повисла пауза. Віка знала, що мама зараз підтиснула губи. Не подобався їй зять. Із самого початку не подобався.
— До нас завтра прийдете? Тато шашлик хоче зробити.
— Запитаю в Михайла.
Поклала слухавку, підійшла до чоловіка.
— Мишко, мама кличе завтра на шашлики.
— Знову? Ми ж минулих вихідних були.
— Це два тижні тому було.
— Все одно. Набридло щовихідних до твоїх батьків таскатися. Давай вдома посидимо.
Віка кивнула. Сперечатися марно. Якщо Михайло сказав ні — значить ні. Зателефонує мамі, придумає щось. Дмитро засмутиться — він любив до бабусі з дідусем їздити. Але що вдієш.
Увечері готувала вечерю. Михайло лежав на дивані, перемикав канали. Дмитро робив уроки за кухонним столом.
— Мам, допоможи з математикою.
— Зараз, сонечко. Дай котлети досмажу.
Сіла поруч із сином, пояснювала завдання. Михайло заглянув на кухню.
— Віко, пива немає?
— У холодильнику, на нижній полиці.
— Подивися.
Встала, відкрила холодильник. Пиво стояло просто перед носом.
— Он же.
— А, не помітив.
Взяв дві банки, пішов назад до телевізора. Віка повернулася до Дмитра і математики.
Наступного дня все ж таки поїхали до батьків. Михайло довго бурчав, але погодився — футбол по телевізору скасували, робити вдома нічого.
У батьків було гамірно. Прийшла тітка Люда з сім’єю, двоюрідна сестра Віки Настя з чоловіком і дітьми. Чоловіки займалися мангалом, жінки накривали на стіл в альтанці.
— Віко, неси салати! — крикнула мама з кухні.
Віка взяла дві великі тарілки, понесла. Михайло сидів із чоловіками біля мангала, пив пиво, розповідав анекдот.
— Мишко, допоможи! — покликала вона.
— Зараз, — відмахнувся він, не обертаючись.
Настин чоловік Олег схопився, забрав у Віки одну тарілку.
— Давай допоможу. Важке ж.
— Дякую.
Мама стояла у дверях, дивилася на Михайла. Потім похитала головою, пішла на кухню.
За столом було весело. Тато розповідав байки з роботи, тітка Люда згадувала молодість. Діти бігали по саду, верещали. Михайло випив уже пристойно, голосно сміявся, перебивав.
— А пам’ятаєте, як я в армії… — почав він удесяте.
Віка бачила, як тато поморщився. Армійські історії Михайла всі знали напам’ять.
Після вечері жінки прибирали зі столу. Віка несла стос тарілок, Настя — залишки салатів. Мама мила посуд.
— Знову Олег допомагає, а твій сидить, — тихо сказала мама.
— Мам, ну що ти. Михайло втомився. Увесь тиждень працював.
— А Олег не працював? І тато твій не працював? Але страви зі столу прибирають.
— Мам, давай не будемо.
— Гаразд. Мовчу. Але ти подумай — якщо зараз не допомагає, що буде, коли по-справжньому допомога знадобиться?
Віка не відповіла. Неприємна розмова. Мама постійно чіпляється до Михайла. Так, він не ідеальний. Але працює, гроші додому приносить, не п’є… ну, в сенсі, не алкоголік. Не б’є. Не зраджує, начебто. Нормальний чоловік. У багатьох гірше.
Додому їхали мовчки. Михайло дрімав на пасажирському сидінні — випив пристойно. Дмитро ззаду в телефоні грався. Віка вела машину, думала про мамині слова. Дурниці все це. Не всі чоловіки посуд миють і сумки тягають. Михайло — добувач, вона — берегиня домашнього вогнища. Нормальний розподіл ролей.
Понеділок почався як зазвичай. Розбудила Дмитра до школи, приготувала сніданок. Михайло встав за п’ять хвилин до виходу, на ходу випив каву.
— Сорочка де? — крикнув зі спальні.
— У шафі висить. Блакитна.
— Не бачу!
Пішла, показала. Сорочка висіла на найвиднішому місці.
— А, точно. Слухай, я сьогодні пізно. З хлопцями після роботи посидимо.
— Добре.
Поцілував у щоку, втік. Віка зібрала Дмитра до школи, відвезла. Потім на роботу. Вона працювала бухгалтеркою на пів ставки в невеликій фірмі. Зручно — до третьої вільна, можна Дмитра зі школи забрати.
Після роботи заїхала в магазин. Продукти на тиждень. Тягла важкі сумки до машини, згадала Настиного Олега — він завжди з дружиною в магазин їздив, сумки носив. А Михайло казав — це бабські справи, що я там робитиму.
Вдома готувала вечерю, перевіряла в Дмитра уроки, прання запустила. Звичайна рутина. О восьмій зателефонував Михайло.
— Віко, ми тут ще посидимо. Не чекай.
— Мишко, ти ж казав небагато.
— Ну що ти як маленька. Рідко зустрічаємося з хлопцями.
Поклав слухавку. Віка зітхнула. Щоп’ятниці ці посиденьки. А в суботу лежатиме з похмілля, скаржитися на головний біль.
О десятій уклала Дмитра спати, сіла з книжкою. О першій ночі почула, як грюкнули двері. Михайло ввалився в передпокій, п’яний до нестями.
— Віко-о-о! Зустрічай чоловіка!
Допомогла роздягнутися, довела до ліжка. Завалився не роздягаючись.
— Віко, ти в мене золота. Інша б пиляла, а ти розумієш. Чоловіку треба іноді розслабитися.
Накрила ковдрою, пішла на кухню. Налила собі чаю, сіла біля вікна. За вікном горіли ліхтарі, рідкісні машини проїжджали. Тихо. Думала — нормальне в неї життя чи ні? Начебто все є — чоловік, дитина, робота, квартира. Але щось гризло зсередини. Втома якась накопичилася. Або вік — тридцять п’ять усе-таки.
Телефон завібрував. СМС від Олексія. Друг дитинства, разом виросли в одному дворі.
«Привіт. Завтра вранці за місто їду, на дачу. Якщо треба щось із будматеріалів — телефонуй, привезу».
Посміхнулася. Олексій завжди такий — готовий допомогти. Нещодавно дах на дачі в батьків лагодив, грошей не взяв. Хороший хлопець. Дивно, що досі не одружився.
«Дякую, поки не треба».
«Ок. На добраніч».
Вимкнула світло, лягла поруч із чоловіком, що хропів. Завтра субота. Знову все по колу — сніданок, прибирання, готування. Михайло на дивані з пивом. Може, з’їздять кудись із Дмитром удвох. У парк або в кіно.
Вранці прокинулася від гуркоту. Схопилася — Михайло намагався дійти до туалету, зачепив тумбочку. Ваза розбилася.
— Обережно, не наступи!
— А чого вона тут стоїть!
Пішла по віник. Прибирала уламки, а Михайло вже знову ліг.
— Голова розколюється. Зроби щось.
Принесла пігулку, воду. Потім приготувала сніданок Дмитрові. Син дивився на батька несхвально.
— Мам, а чому тато вчора п’яний прийшов?
— Втомився тато. З друзями відпочивав.
— А дядько Олег не приходить п’яний.
Що відповісти дитині? Віка промовчала.
В обід готувала борщ. Нахилилася до нижньої полиці за каструлею, зачепилася за край килима. Дурний килим, постійно загинається. Скільки разів просила Михайла прибити його або взагалі прибрати.
Полетіла вперед. Інстинктивно виставила руки, але нога підвернулася, хруснула. Біль пронизав від щиколотки до коліна. Упала на підлогу, схопилася за ногу.
— Мишко! Мишко!
Тиша. Поповзла до дивана. Михайло спав, укрившись пледом.
— Мишко, я впала! Нога!
Відкрив одне око.
— Що?
— Я впала. Здається, ногу зламала. Боляче дуже.
Сів, потер обличчя.
— Як зламала?
— За килим запнулася. Мишко, виклич швидку. Або відвези в травмпункт.
Він подивився на неї, що лежала на підлозі. Потім на годинник.
— Блін. Зараз Сергій має заїхати. Ми на риболовлю збиралися.
Віка не повірила своїм вухам.
— Мишко, у мене нога зламана можливо!
— Ну що ти драматизуєш. Забій, напевно. Давай сама вставай, спробуй.
Спробувала встати. Біль такий, що потемніло в очах.
— Не можу!
Михайло встав, підійшов. Неохоче допоміг сісти на стілець.
— О, Сергій дзвонить. Алло! Так, виходжу… Ні, тут Віка ногу забила… Та гаразд, дурниця…
Віка дивилася на чоловіка. Він збирав рибальське приладдя, одягав куртку. Невже поїде?
Михайло справді зібрався їхати.
— Слухай, давай Олексію подзвоню. Він на машині, відвезе тебе. А то ми з Сергієм на електричку запізнимося.
— Мишко, ти серйозно?
— А що такого? Олексій твій друг, допоможе. Він завжди готовий для тебе все зробити.
Набрав номер Олексія, не питаючи Віку.
— Льохо, привіт! Слухай, тут Віка ногу підвернула. Можеш у травмпункт відвезти? Я на риболовлю їду… Дякую, братан!
Поклав слухавку, поцілував Віку в чоло.
— Усе, домовився. Олексій за п’ятнадцять хвилин буде. Я пішов.
І пішов. Просто взяв і пішов. Віка сиділа на стільці, нога пульсувала від болю, а чоловік пішов на риболовлю.
Дмитро визирнув із кімнати.
— Мам, що сталося?
— Ногу підвернула, сонечко. Усе добре.
— А тато куди?
— На риболовлю поїхав.
Син нахмурився, підійшов, обійняв.
— Мам, тобі боляче?
— Трохи. Зараз дядько Олексій приїде, відвезе до лікаря.
Олексій примчав за десять хвилин. Влетів у квартиру, одразу до Віки.
— Що сталося? Де болить?
— Щиколотка. Упала, підвернулася.
Обережно оглянув ногу. Віка скривилася від болю.
— Схоже на перелом. Треба терміново в травмпункт. Можеш іти?
— Ні. Боляче дуже.
— Зараз.
Вийшов, повернувся із сусідом знизу. Удвох акуратно донесли Віку до машини. Дмитро біг слідом із маминою сумкою.
— Я з вами!
— Звісно, малюк, поїхали, — сказав Олексій.
У травмпункті зробили рентген. Перелом щиколотки. Не складний, але гіпс на місяць мінімум.
— Милиці потрібні будуть, — сказав лікар. — І спокій. Перший тиждень взагалі ходити небажано.
Олексій одразу поїхав в аптеку, купив милиці. Потім відвіз додому, допоміг піднятися на третій поверх. Дмитро тягнув милиці.
— Так, — сказав Олексій, посадивши Віку на диван. — Що потрібно зробити по дому?
— Льошо, не треба. Ти й так…
— Віко, не будь дурненькою. З гіпсом по квартирі не побігаєш. Дмитре, показуй, що мама зазвичай робить.
Наступні дві години Олексій готував обід, завантажив прання, помив підлогу. Дмитро допомагав як міг. Віка дивилася на них і відчувала, як підступають сльози. Від болю, від образи, від вдячності.
Увечері зателефонувала мама.
— Привіт, доню. Як справи?
Віка розповіла про перелом. У слухавці повисла тиша.
— А Михайло де?
— На риболовлі.
— Що?! Ти з переломом, а він на риболовлі?!
— Мам, вони з Сергієм давно планували…
— Віко! Яка риболовля, коли дружина ногу зламала?!
Мама приїхала за годину. З татом. Привезли продукти, ліки. Мама одразу на кухню — готувати вечерю на кілька днів наперед. Тато з Дмитром грався, щоб хлопчик не нудьгував.
— Де цей твій? — запитав тато.
— На риболовлі.
Тато лише головою похитав. Нічого не сказав, але Віка бачила — злиться.
Михайло повернувся пізно ввечері. Веселий, пахнув багаттям і пивом.
— Ну як нога? — запитав з порога.
— Перелом. Місяць у гіпсі.
— Та ладно? Серйозно? А я думав, забій просто.
Побачив тещу з тестем. Трохи знітився.
— Здрастуйте.
— Здрастуй, Михайле, — холодно сказала мама. — Риболовля вдалася?
— Так, нормально. Кілька окунів зловили.
— Кілька окунів. Ясно.
Батьки поїхали пізно. Мама шепнула Віці на прощання:
— Я завтра приїду. І післязавтра. Не хвилюйся.
Вночі Віка не могла заснути. Нога боліла, пігулки погано допомагали. Михайло хропів поруч. Навіть не запитав, чи потрібно щось, не запропонував допомогу.
Вранці він встав як зазвичай — за п’ять хвилин до виходу.
— Віко, каву зроби.
— Мишко, я не можу встати.
— А, точно. Гаразд, на роботі вип’ю.
Пішов. Віка насилу дочалапала до кухні на милицях, зробила сніданок Дмитрові. Син допомагав як міг — накривав на стіл, прибирав посуд.
— Мам, я сам до школи дійду.
— Звісно, сонечко. Ти вже великий.
Вдень приїхала мама. Приготувала обід, прибралася. Потім приїхала тітка Люда. Потім Настя. До вечора приїхав Олексій — привіз готову їжу на кілька днів.
— Спеціально замовив у гарному місці. Розігріти тільки треба.
— Льошо, ти що. Це ж дорого.
— Віко, не будь дурненькою. Тобі зараз відпочивати треба, а не біля плити стояти.
Михайло прийшов пізно. Побачив повний холодильник готової їжі.
— О, класно. Їсти хочеться.
Розігрів собі, поїв. Віці не запропонував. Вона сама на милицях до кухні дісталася.
Так минув тиждень. Щодня хтось приїжджав — мама, тато, тітка, подруги. Олексій заїжджав через день — то продукти привезе, то з Дмитром уроки зробить. Михайло жив своїм життям — робота, друзі, телевізор. Наче нічого не змінилося.
У п’ятницю він знову зібрався до друзів.
— Мишко, може, залишишся? Мені правда важко.
— Віко, ну що ти. У тебе мама постійно, Олексій твій бігає. А я що, не можу відпочити після роботи?
— Олексій не мій. Він друг.
— Ага, друг. Який щодня прибігає.
— Він допомагає! На відміну від тебе!
Михайло подивився на неї холодно.
— Знаєш що? Я на здоровій одружився. На нормальній господині. А не на інваліді, за якою доглядати треба. Це не мої проблеми.
Віка дивилася на чоловіка і не вірила своїм вухам.
— Ти серйозно?
— Абсолютно. Я працюю, гроші приношу. Цього достатньо. А твоя нога — твої проблеми. Не я ж тобі її зламав.
Пішов, грюкнувши дверима. Віка залишилася сидіти на дивані. Сльози текли по щоках. Вісім років разом. Вісім років вона думала, що в неї хороший чоловік. Турботливий. Надійний.
Зателефонувала мамі.
— Мам, можна я до вас переїду? На деякий час.
— Звісно, доню. Тато зараз приїде за тобою.
Зібрала речі — свої та Дмитра. Залишила Михайлу записку: «Я в батьків. Подумай про свою поведінку».
У батьків було тихо і спокійно. Мама доглядала, тато з Дмитром грався. Віка лежала у своїй дитячій кімнаті й думала. Про життя, про вибір, про те, як опинилася в такій ситуації.
Михайло зателефонував через три дні.
— Ти чого надумала? Додому давай.
— Навіщо? Ти ж сказав — не твої проблеми.
— Ну сказав зопалу. Ти ж знаєш, я запальний.
— Мишко, ти за ці дні хоч раз запитав, як я? Чи потрібна допомога?
— Ти в мами. Яка допомога?
— Зрозуміло. До побачення.
Поклала слухавку. Більше він не телефонував.
Через два тижні приїхав Олексій. Привіз документи з роботи — Віка працювала віддалено, поки на лікарняному.
— Як ти?
— Нормально. Нога заживає.
— А Михайло?
— А що Михайло? Живе своїм життям.
Олексій помовчав. Потім сказав:
— Віко, можна дещо скажу?
— Кажи.
— Ти гідна кращого. Набагато кращого.
Віка подивилася на нього. На друга дитинства, який примчав на перший дзвінок. Який допомагав усі ці тижні, не просячи нічого натомість.
— Льошо, чому ти не одружився?
Він посміхнувся сумно.
— Чекаю на одну жінку. Давно чекаю. Але вона заміжня.
Віка відчула, як щось перевертається всередині. Невже…
— Льошо…
— Не кажи нічого. Просто знай — я завжди поруч. Якщо потрібна допомога, підтримка, будь-що.
Поїхав. Віка залишилася сидіти, дивлячись у вікно.
За місяць зняли гіпс. Нога ще боліла, але ходити можна було. Віка повернулася додому. Михайло зустрів насторожено.
— Ну що, відпочила в матусі?
— Мишко, нам треба поговорити.
— Про що?
— Про розлучення.
Він отетерів.
— Ти чого? З чого раптом?
— З того, що я зрозуміла — ти мені не чоловік. Чоловік — це той, хто поруч у скрутну хвилину. А ти показав, хто ти є.
— Та я ж… я працюю! Гроші заробляю!
— Цього мало, Мишко. Сім’я — це не тільки гроші.
Розлучення оформили за два місяці. Михайло опирався, скандалив, звинувачував — ти невдячна, я стільки років тебе утримував. Але Віка була тверда в рішенні.
Винайняла квартиру ближче до батьків. Маленьку, але свою. Дмитро спочатку переживав, але швидко звик. Навіть сказав якось:
— Мам, а мені так більше подобається. Ти веселішою стала.
І справді — Віка немов ожила. Робота, син, друзі. І Олексій. Він не квапив, не тиснув. Просто був поруч. Допомагав із Дмитром, возив на дачу до батьків, лагодив кран, коли зламався.
Одного разу мама сказала:
— Знаєш, я завжди знала, що Михайло не та людина. Але ти мала сама це зрозуміти.
— Шкода, що знадобився перелом.
— Зате зрозуміла. І ще не пізно все змінити. Тобі тридцять п’ять, а не сімдесят.
Віка кивнула. Мама має рацію. Не пізно. І можливо, той, хто завжди був поруч — і є її людина. Справжній. Надійний.
Час покаже.
Чоловік почав дзвонити колишній, але розумна дружина придумала хитрий план і провчила його