Я була вчителькою російської мови, родом із Горлівки, а мій батько походив із В’ятки. Майже десять років я прожила в Москві. Та понад усе я люблю Україну, а її мова для мене має особливу цінність.
Важко знайти когось, хто б був настільки пов’язаний із російською мовою, як я: колишня викладачка російської з Горлівки, донька батька з В’ятки, сценаристка, яка написала десятки кілометрів текстів для російських серіалів.
Але одного дня, коли я працювала в Москві, мені запропонували створити нового персонажа для серіалу — українську покоївку. І щоб вона була «шлюшка, крадійка, мерзота». Я запитала: чому саме українка? Чому це не могла бути, наприклад, росіянка, башкірка чи білоруска? У відповідь почула, що так «потрібно». Я відмовилася продавати сценарій і сказала, що я сама є українкою. На це мені відповіли: «Скоро це не матиме значення, усе буде росія».
Це був 2009 рік. Пізніше я побачила десятки подібних персонажів у серіалах. Антиукраїнська пропаганда працювала через телебачення на повну потужність.
Уже тоді, в 2009-му, я зрозуміла масштаб цієї хвилі ненависті й повернулася додому, в Україну. З того часу я вирішила більше не співпрацювати з росією.
У 2016–2017 роках я остаточно відмовилася писати російською вже тут, в Україні. І жодного разу не пошкодувала, що втратила можливість заробити великі гроші.
Мені фізично огидно навіть чути російську мову. Зараз, коли я чую її, уявляю, що над тією людиною розвівається триколор.
Перейти на українську — це легко, достатньо одного місяця! Читайте українською вголос, переказуйте тексти — і все вийде.
Мати гідність дуже важливо. Неможливо залишатися вільною людиною, коли носиш брудну білизну ката.
Автор: Тетяна Малахова
Життя в Нідерландах стало для мене справжнім випробуванням