Анна прокинулася від звуку води — хтось уже щосили плюхався у ванній. Голосно. Демонстративно сопучи. Це була Лариса Вікторівна. У свекрухи був свій особливий стиль умивання: з виразом, з душею і, бажано, так, щоб увесь дім знав — вона не спить.
Анна глянула на будильник — 06:17. Чудово. Субота. Вихідний. Можна поспати. Теоретично. На практиці — ранковий перформанс з піною і бурчанням через забиту трубу. Свекруха знову щось незадоволено бурчатиме про волосся в раковині й невісток, які «не привчені до чистоти».
З кухні вже тягнуло смаженими яйцями й дзенькали сковорідки. Лариса Вікторівна вважала, що якщо вона прокинулася — то пора вставати всім. Дім Анни й Миколи, звісно, вважався їхньою спільною територією, але з приїздом Лариси Вікторівни в ньому ніби вмикалася функція «режим диктату». Влада переходила до неї — як у дитинстві, коли приїжджала бабуся й починала вирішувати, кому коли митися і навіщо взагалі домашні капці.
— Ти сьогодні встанеш? — крикнула Лариса з кухні, навіть не потурбувавшись відкрити двері. — Я яєчню смажу, вона тебе чекати не буде.
— Хай їсть без мене, — буркнула Анна, накидаючи халат.
Вона вийшла на кухню з обличчям, яке можна було б використати в рекламі «До і після прання». «До» — це зараз. «Після» — коли Лариса поїде.
— Спала б іще, — сказала Анна без емоцій, — якби хтось не влаштовував водний карнавал зранку.
— Я жінка у віці, в мене режим, — свекруха відповіла з виглядом, ніби Анна посягнула на її пенсію. — А нормальні господині встають рано. У мене в молодості вже до сьомої вся квартира сяяла!
— Ага. І нафту вручну качали, — пробурмотіла Анна, наливаючи собі чай.
Жили вони вдвох — Микола й Анна. Спокійно. В будні — робота, у вихідні — які-не-які побутові радощі. Шлюб — як стара куртка: зручно, звично, не ідеально, але ще гріє. А потім приїхала Вона. Лариса Вікторівна. Під приводом «ремонт у квартирі, не можу там жити, пил, астма, катастрофа». Переїхала, як буревій, з двома валізами та з іронією на все.
Спочатку Анна терпіла. Потім — уже не дуже. І як на зло, саме в цей період гримнула новина.
— Що? Квартира? — Микола навіть сів. — Стара?
— Стара, але в центрі. Четвертий поверх, цегляний будинок. Від Валентина Петровича. Пам’ятаєш, я тобі розповідала — дядько моєї бабусі. Ми з ним листувалися. Я кілька разів до нього їздила — просто допомогти. Без жодних намірів.
— І він залишив її тобі? Просто так?
— Ага. Мабуть, вирішив, що я одна в цьому сімействі не просила в нього грошей на «вклади в стартап».
Микола помовчав. Потім хмикнув і якось недобре усміхнувся:
— Мамці скажеш?
Ось він, момент істини. Сказати — значить підписати собі нервовий зрив. Не сказати — відкласти паніку на потім.
Анна вирішила чесно.
— Скажу. Завтра.
Краще одразу.
Сказала. За чаєм. Ларисі Вікторівні бажано новини не повідомляти натщесерце — або лусне, або чашку розіб’є.
— Ну, треба ж, — протягнула вона, примружившись. — Тобто ось так? Нічого не зробила, а тобі — квартира?
— Перепрошую, а ви щось зробили для Валентина Петровича? — не витримала Анна.
— Я не про те. Просто… Олексій з Ольгою, знаєш, живуть з дітьми в тісноті. Троє хлопців, один туалет. А в тебе — зайва квартира.
Анна відпила чай. Не те щоб її вразила нахабність, але те, з якою легкістю її подали під соусом «логіки», — так, це вражало.
— Вона не зайва. Вона моя. І я ще не вирішила, що з нею робити.
— Ну як це не вирішила? Це ж очевидно. Ти ж не збираєшся туди переїжджати? З Миколою тут, та й робота твоя в цьому районі. Навіщо вона тобі?
Пауза. Пауза з Ларисою Вікторівною — річ небезпечна. У них вона вставляє фразу, після якої хочеться трощити посуд.
— Треба бути добрішою, Анно, — видала вона. — У тебе все є. А в Олі — іпотека, і Олексій на двох роботах. От якби ти по-людськи поставилась…
— Це ви зараз прямо пропонуєте мені віддати квартиру вашій другій родині? — Анна не моргнула.
— Ну а що? Ти ж добра дівчина. Не жадібна.
Ось тут щось клацнуло. Усередині. Як скло в старій шафі: ніби й трималося, а тут тріск — і все.
— Миколо, — обернулася вона до чоловіка, — ти що думаєш?
— Ну, маму треба зрозуміти, — почав він, і Анна зрозуміла, що даремно поставила запитання.
Увечері був скандал. Без биття, але з гуркотом. Слова «егоїстка», «нежіночна» і «не вмієш ділитися» пролунали з вуст свекрухи як вірші Шевченка — з виразом.
Микола мовчав. Він завжди мовчав, коли мати починала «розкладати все по поличках». Анна дивилася на нього, як на чужого. Він і справді не збирається стати між нею та цією жінкою?
Вранці вона зібрала речі й сказала:
— Я поки поживу в Іри. Подрузі теж потрібен компаньйон. У неї ремонт — якраз шанс обмінятись пеклом.
— Ти серйозно? — Микола навіть не спробував зупинити. — Через квартиру?
— Ні, Коль. Через тебе. Квартиру я залишу на потім. А от з тобою… з тобою треба подумати.
І пішла. У халаті. В капцях. З зубною щіткою і чайником усередині, повним не води — злості.
Іра жила на дев’ятому поверсі панельного будинку, де в ліфті пахло старими поручнями, хлоркою і котами. У неї була двійка, втомлена від життя майже так само, як сама Іра: розлучення три роки тому, доросла донька поїхала до Івано-Франківська, а колишній чоловік досі винен аліменти — «якби його борги можна було закласти під іпотеку, я б уже особняк мала».
Анна оселилася в гостьовій, колишній дитячій. Там стояла облізла шафа з наліпками «Winx» і ліжко, яке скрипіло при кожному русі так, ніби йому боляче. Але було тихо. Ніхто не скиглив зранку, не питав, чому цукор не в цукорниці, а в банці з-під кави. Іра дивилася на подругу з повагою, як на людину, яка встала і пішла зі своєї ж квартири, аби не з’їхати з глузду.
— Я б твою Ларису давно лопатою притиснула, — сказала Іра, крутячи пельмені на плиті. — Причому тупою стороною.
— Вона міцна, — похмуро відповіла Анна. — Пельмень би від неї відскочив.
Анна працювала дистанційно — шила на замовлення, приймала клієнтів за попередньою домовленістю. У своїй квартирі в неї було мініательє: машинка, оверлок, стіл, світло. Зараз — нічого. Замовлення довелося відкласти, клієнтів перенаправити, гроші… а грошей, власне, й не було.
Квартира, залишена їй Валентином Петровичем, формально ще значилася за ним — процес вступу в спадщину тривав, юрист обіцяв, що протягом кількох місяців усе оформлять. Але вже зараз дзвонили потенційні орендарі — дядько свого часу здав номер до агентства, і тепер рієлтори дзвонили щодня. Один навіть запропонував заплатити «за повітря», якщо вона підпише договір раніше. Було спокуса.
Але справа була не в цьому.
Головне — Микола написав.
«Мама каже, ти перегинаєш. Ми могли б усе спокійно обговорити. Це ж усього лише квартира. А шлюб — важливіше».
Анна дивилася на екран, потім повільно поклала телефон. Ні «як ти», ні «ти в порядку», ні «я сумую». Лише «мама каже».
— Він дитина, — сказала Іра, хрумкаючи огірком. — Його мама тримає за причинне місце вже років тридцять. Він навіть не помічає.
— А я сподівалась, що помічає.
Іра знизала плечима.
— Ти виходила заміж не за сина Лариси, а за Миколу. А отримала комплект.
За тиждень Лариса Вікторівна herself подзвонила Анні. Без прелюдій.
— Слухай, Анечка, — почала вона тоном, яким у старих фільмах кажуть: «дорогенька, не хочеш продати нирку?» — Я розумію, у тебе образа. Ти вся така горда, сучасна. Але не можна бути такою принциповою. У житті треба вміти поступатися.
— Ви зараз називаєте поступкою передачу квартири вашому синові?
— Та що ти причепилася до тієї квартири? Хіба тобі не важливо, щоб у родині було добре?
Анна мовчала.
— Ольга, до речі, дуже тобі вдячна, — продовжила свекруха. — Вона вже підбирає штори й шпалери. Така господарська дівчина.
Клац. Вдруге всередині. Голосніше. Глибше. Болісніше.
— Ларисо Вікторівно, — спокійно сказала Анна, — не витрачайте час. Квартира моя. Я її нікому не віддам. Навіть заради «сімейного благополуччя».
— Ти взагалі розумієш, що говориш? — зірвалася вона. — А якщо Микола піде?
— Значить, піде.
І поклала слухавку. У неї тремтіли руки. Навіть мізинцеві нігті побіліли.
За кілька днів вона дізналася, що Лариса з Миколою навідували юриста Валентина Петровича. Без неї.
— Як вони взагалі дізналися, куди йти? — спитала вона в юриста.
— Ваш чоловік представився спадкоємцем як чоловік, — стримано відповів той. — Його, звісно, юридично туди не пустили, але спроби були.
Анна видихнула. Голова закрутилася. Удар у спину — рідний.
Того ж вечора вона знову набрала Миколу.
— Скажи чесно, — її голос звучав чужим навіть для неї самої. — Ви намагаєтеся оскаржити заповіт?
Мовчання. Потім:
— Мамка просто сказала, що у Валентина могло бути під тиском. Ну, типу, ти його вговорила…
— Ти з глузду з’їхав? — Анна навіть не закричала — навпаки, сказала це тихо. Надто тихо.
— Ти зараз на емоціях. Давай не сваритись. Треба подумати…
— Ти вже подумав. Вітаю. Я теж подумала. Подала на розлучення. Завтра подам документи до суду. І квартиру, так. Я не віддам. Навіть якщо ви з Ольгою залізете мені в поштову скриньку.
Микола поклав слухавку.
Іра обняла Анну біля вікна. Та не плакала. Не було сил.
— Не плач, бо я почну, — прошепотіла Іра.
— Я не плачу, — відповіла Анна. — Я чекаю. Коли це все закінчиться. Або вибухне.
Наступного ранку їй подзвонили з лікарні.
Ларису Вікторівну забрали з інфарктом. У важкому. Микола з нею. Ольга не змогла — з дітьми.
Анна дивилася в слухавку, ніби хтось озвучив дуже тупий сюжет серіалу: «інфаркт, коли тебе майже викрили».
— Ви ж все одно приїдете? — спитав Микола. — Вона вас кличе.
— Звісно приїду, — сказала Анна. — Тільки не до неї. До себе. Завтра.
— Куди?
— У свою квартиру.
Анна повернулася у свою квартиру в понеділок вранці, під дощ, ніби хтось згори вирішив: «Ну, щоб вже зовсім по атмосфері — давайте їй сірого й мокрого». Таксист тяжко зітхнув, витяг її валізу, яка вже почала протікати знизу, і сказав:
— Удачі вам. Ви ніби в щось серйозне в’їжджаєте.
Анна хмикнула:
— Серіал. Новий сезон. Герої ті самі, бюджет більший.
Двері відчинились легко. Квартира зустріла тишею і запахом старих меблів. Вона пройшлася кімнатами — ніхто не лазив, усе на місці. Навіть її швейна машинка стояла, як покинута подруга: припорошена, ображена, але готова знову працювати.
У телефоні було вісім пропущених від Миколи. І одне голосове від Ольги, його сестри. Вона взагалі рідко виходила на зв’язок напряму. Тому те, що вирішила втрутитися — знак.
«Анно, ви справді не праві. Мама в лікарні. Ми всі хвилюємось. Микола на межі. Будь ласка, якщо ви нормальна людина, не робіть трагедію з квартири».
Анна переслухала це тричі. Востаннє — у ванній, стоячи босоніж на холодній плитці, втупившись у стелю. Потім вимкнула звук. Досить.
Через кілька днів подзвонили з нотаріальної контори. Усі документи готові. Треба прийти й підписати. Квартира остаточно її. За законом. З печаткою і підписами. Кажуть, навіть шампанське наливають, якщо попросити.
Анна йшла туди, як на похорон. Бо зрозуміла: це не радість — це кінець. Кінець шлюбу, ілюзіям, терпінню. Кінець тієї частини життя, де вона сподівалась, що родина — це про підтримку, а не про поділ квадратних метрів.
На виході з контори їй подзвонила Іра.
— Жива?
— Формально — так. Внутрішньо — не впевнена.
— Поїхали в Ікею, — бадьоро сказала Іра. — Купимо тобі новий диван. Назвемо його «Свобода». Або «Пішли ви всі».
Микола подзвонив сам. Наступного дня. Голос був не такий, як раніше — м’якший, тихіший. Втомлений.
— Мамку сьогодні виписують. Все ніби стабільно. Але вона… вона тебе кличе.
— Чого вона хоче?
— Не знаю. Сказала, «хочу все пояснити».
— Миколо, ми обидва знаємо, як вона пояснює. Через тебе. Через тиск. Через почуття провини.
— Ну, може, цього разу…
— Ти досі віриш, що вона зміниться?
Він мовчав.
— А ти?
Анна зітхнула.
— Я більше не хочу жити, ніби мені вісімнадцять і я повинна всіх рятувати. Я тридцять шість років рятую. Досить.
За тиждень Лариса Вікторівна прийшла до неї сама.
Без попередження. Постукала. Якось невпевнено. Навіть ногою по порогу не грюкнула, як раніше, коли «прийшла все розставити по місцях».
— Я… можна?
— Заходь, раз уже прийшла.
Лариса увійшла повільно, ніби в храм, де її можуть вигнати. Оглянулась. Побачила коробки — Анна почала облаштовуватись, поставила швейний стіл, у кутку валялися тюлеві відрізи.
— Ти все ж таки… тут?
— А де мені бути?
— Я думала, ти передумаєш.
— Пізно думати. Я вже живу. Он, простирадло попрала.
Лариса сіла. Подивилась у вікно. Сонце било в обличчя, вона мружилась.
— Я… мені здавалося, що я роблю все правильно. Що захищаю свою родину.
— Ні, Ларисо Вікторівно. Ви захищаєте свої очікування. А не людей.
— Микола вас любить.
— Микола вас боїться. А любов… її більше нема. Я втомилася від цього трикутника: ви, він і ваша думка.
Лариса мовчала. Потім раптом сказала, слабко:
— Мені дуже страшно.
Анна кивнула.
— Мені теж було. А потім стало просто порожньо. А потім — вільно.
Лариса встала. Підійшла до дверей. Довго дивилась на поличку біля виходу, де раніше стояли їхні спільні фото — тепер там лежали викрійки й котушка ниток.
— Ти змінилася.
— Я подорослішала.
— Микола не впорається.
— Я — не його мама.
Лариса пішла. Тихо. Без скандалу. Без драми. Просто зачинила за собою двері.
Анна постояла кілька хвилин. Потім підійшла до машинки. Увімкнула її. Машинка ожила. Задзвеніла. Закрутилась. Почалась робота.
Увечері, за бокалом дешевого вина, Іра спитала:
— І все? Отак?
Анна усміхнулась.
— Ні. Я продам цю квартиру.
— Серйозно?
— У мене вистачить грошей, щоб відкрити своє ательє. Де не буде Лариси. І її сина.
— А якщо вони знову приповзуть?
Анна зробила ковток і кивнула на машинку:
— Я їм із нових штор мотузку пошию. Для діалогу з совістю.
Фінал.
Через місяць в Анни було своє маленьке ательє на першому поверсі колишнього овочевого. Світле, з зеленою вивіскою: «Анна. Працюємо з любов’ю». Черга з жінок, які мріяли не стільки вшити сукню, скільки виговоритись, тягнулася далеко за двері.
Анна більше не чекала дзвінків. Не перевіряла повідомлення. Вона просто жила. І нарешті — сама.
Деякі люди вважають цю рослину бур’яном і безжально викорінюють її, а інші навпаки – добре знають і навіть вирощують спеціально