Буду мучити сама

— Кать, це, — Толик переминався з ноги на ногу, — ну, коротше, це…

— Що? В сауну з чоловіками хочеш сходити?

— Та ні, — Толик похитав головою.

— А що? На рибалку?

— Та теж ні…

— То що тоді, Толю?

— Це… мама приїжджає. Ненадовго, Кать. Поки ти у відрядженні, вона тут це… а потім ще поживе… пару місяців.

***

— Щооо? — Катя опустилась на стілець. — Які ще пару місяців? Ти що, вирішив зі мною розлучитися?

— Та ні, Кать, ну що ти таке кажеш, ну…

— Ти ж знаєш, ти чудово знаєш, що я не можу жити з твоєю мамою. Та з нею ніхто не може. Я розумію, що твоєму батькові треба відпочити, але я тут до чого?

У тебе ще два брати — нехай до них їде на пару місяців. Якраз — кожному по місяцю.

— Та вона вже у Валерки два місяці жила. Там Томка речі зібрала його, ну і маминої частини теж, і виставила. Вони поїхали до Вітька.

— Хто?

— Ну Валерка з мамою…

— Тааак, і…

— Ну ти ж знаєш Ніну, вона ж спокійна…

— Угу, далі, — зловісно прошепотіла Катя, — далі що? Твої обидва брати разом із мамою їдуть жити до нас?

— Та ні, Вітька Ніну сильно любить, а вона речі зібрала, дітей взяла й поїхала. Він їх виставив — і Валерка, і маму.

Валерка додому вернувся, а мама… вона до нас.

— Тобто номер, як із Валеркою, не пройде? Мене тобі виселяти нікуди. Як я розумію, як у Ніни, і в мене не вийде — ти мене не настільки любиш…

— Та ну що ти, Катюха, я тебе ж знаєш як люблю!

— Угу, бачу, дуже прямо.

— Кать, ну вона ж мама.

— Ти мені поясни, а з якого дива твоя мама не їде додому?

— Вона з батьком посварилася і… здається, розійшлася.

— А тато ваш у курсі, що вона з ним розійшлася?

Толик знизав плечима.

— Я з ним учора говорив, він лише помітив, що матері немає. У книжках своїх з головою. А їжу йому бабуся готує.

— Ага. Твоя мама не може жити зі своєю свекрухою, тому вирішила зіпсувати життя своїм невісткам.

Ну що ж… подивимось, хто кого.

— Кать, ти що?

— Я? Та нічого. До речі, у відрядженні я буду три дні! Цілих три дні відпочинку!

— Катюха, ну блін…

Повернувшись із відрядження, Катя застала у квартирі тишу.

Якщо три дні тому Степко возився з Раффом на килимі, Настя дивилась мультики, Толик лежав на дивані й дивився біатлон у навушниках на планшеті — то тепер була суцільна тиша.

Рафф, великий бордоський дог, який завжди нісся до Катерини, цього разу боязко заховався десь у глибині квартири.

— Ау, народ, я вдома!

З півтемряви обережно з’явився Рафф, за ним мовчки — Степко, слідом — налякана Настя й винуватий Толик.

— А чого це ви без світла сидите?

Діти втягнули голови в плечі, Рафф заскиглив і подав лапу хазяйці, ніби просив забрати його звідси.

— Бабуся спить, — прошепотіли діти.

— Іііі? По-перше, чому вона спить о п’ятій вечора? А по-друге… — Катя глянула на чоловіка, — я не збираюся ходити навшпиньки у своїй власній квартирі, ясно?

І не кліпай мені! Ні на які компроміси я не піду!

Гостем вважається той, хто перебуває в домі три дні. Все, що довше — це вже співмешканець, а отже дотримується встановлених у родині правил.

Тож! — Катя гучно вигукнула, — Рафф, хто швидше — ти чи Степко?

Пес, підстрибнувши, впав на підлогу, дурашливо бовтаючи лапами й висунувши язика — так він показував радість, що мама вдома.

Степко з Настею повисли на мамі, Толик, переминаючись з ноги на ногу, метушливо обійняв дружину й ткнувся носом у щоку.

Катя пройшла у вітальню, увімкнула світло.

Іграшки сиротливо лежали в кутку, телевізор був вимкнений, навколо панувала гнітюча тиша.

— А де Зоя Петрівна? — запитала Катя.

— Мама там, — кивнув Толик.

— О, а я думала, що тато в нас уже великий хлопчик і не спить із мамочкою, — підморгнула Катя дітям.

— Кать, ну чого ти…

Катерина зайшла до своєї спальні, увімкнула бра — свекруха спала на їхньому з чоловіком ліжку.

Катя просто не терпить, коли хтось лежить на їхньому ліжку. Не любить — і дітям не дозволяє.

Вона переодяглася, тихо вийшла й прикрила двері.

Почався звичайний вечір.

Катя готувала вечерю, Толик допомагав як міг, і вони теревенили про день, що минув.

— Толик? Це що ще таке? Ти чистиш картоплю? Це що за фокуси?

— І вам добрий вечір, Зоє Петрівно.

— Катерино, це вище за… за все! Це неймовірно!

— Ви про що?

— Ах так, любий, мама права! Візьми краще овочечистку, ножем шкірка занадто товста виходить. Ви вже не сваріться на нього — він не зі зла стільки картоплі перевів.

Зоє Петрівно, а ви почистіть часник, він у холодильнику, але не там, де молочка, а в овочевому відділенні. Ви що, за три дні так і не вивчили, де що лежить?

І ще цибулю почистіть.

Толик? Толику теж роботу знайду. В сенсі — чоловік? А чоловік, що, не людина, по-вашому?

Що з ним такого? Толик, підсунь, будь ласка, сюди чашку.

Зоє Петрівно, чого ви завмерли, як вкопана? Будете часник із цибулею чистити чи йдіть у Степка перевірити математику — заодно й логіку підтягнете.

А то складає п’ять яблук і три груші, а виходить у нього вісім вишень.

— Ну правильно ж, вісім, — здивовано відповів Толик.

Катя подивилась на свекруху, яка була ошелешена таким натиском.

Зоя Петрівна стояла, відкривала-закривала рота, безглуздо витріщивши очі.

Вона ж хотіла сказати Катерині… багато чого хотіла! Наприклад, що це не чоловіча справа — вовтузитись на кухні та готувати їжу!

Справжній чоловік навіть не має знати, де лежить сковорідка і як смажиться засмажка для борщу! А Толик! Толик стоїть і тре моркву! Картоплю чистить! І так спритно! Що за сини в неї! Думала, хоч Толик…

І з логікою в малого… Складає яблука з грушами — виходять вишні. Але ж з іншого боку — відповідь правильна.

Степчик точно в Толя пішов, усміхнулася.

Катя, звісно, баба бойова, замучила бідного хлопця… ох, мій синочку, мій бідолашний синочку… тільки відкрила рота Зоя Петрівна, щоб озвучити свої претензії до невістки-хабалки, як та її випередила — рот відкрила й видає накази, як якийсь ротмістр.

Зоя Петрівна повернулась і мовчки пішла перевіряти в Степка домашнє з математики — заодно й пояснити, що яблука й груші — це фрукти.

Катя з Толиком спільними зусиллями приготували вечерю, покликали всіх до столу. Зоя Петрівна стрімголов кинулась до столу — синові смачніші шматки обрати.

Дивиться — а той уже з половником у руці, компот дітям наливає, ті ставлять склянки на стіл, аж язики висолопили від старання.

Та що це таке взагалі?

— Катю, — встигла встромити Зоя Петрівна.

— А?

— Соромно ж так, ну це ж непристойно!

— Що? Зоє Петрівно. Що таке? Хто непристойно поводиться? Толик, ти знову по хаті в трусах бігаєш? Чи Степко пукнув? Це ж тільки від них уся непристойність! Настю, може, ти щось викинула?

Чоловік із дітьми стояли, знизуючи плечима.

— Не прикидайся, ти прекрасно зрозуміла, про що я!

— Ні, не зрозуміла, — нахабно глянула Катя у вічі Зої Петрівні. — Не зрозуміла. Поясніть. Що не так?

— Усе не так! Ти, Катерино, — погана господиня, нікчемна дружина й нікудишня мати!

— А ви, дивлюсь, така вже «кудишня»!

— Немає такого слова!

— Мені байдуже, є воно чи ні — у мене буде!

— Хабалка!

— Від хабалки й чую!

Зоя Петрівна підскочила до сина, вирвала з рук половник і бухнула його в каструлю — компотом облила й світлі штори, і стелю на кухні.

— Ах ти ж, зараза! — закричала Катя, підморгнувши наляканим дітям. Ті одразу опустили плечі й тихенько посміхнулись — зрозуміли, що мама зовсім не злиться і бабусю не сварить. Просто… виховує.

— У вас що, руки не з плечей ростуть?! Ви взагалі уявляєте, скільки Толик гарував за ці шпалери? А за ці штори? А за цей компот? Ви що собі дозволяєте?! А ну хутко на місце й сіли! Швидко, я сказала! Розкомандувалась вона тут… Дома будеш командувати. Сісти, я сказала!

— А ти чого витріщився на мене? Ще доведете мене — і битися почну! Швидко всі за стіл!

Зоя Петрівна, дрібно тремтячи від злості й обурення, вирішила втекти з кухні, але Катя її випередила. Вона встала прямо на дорозі, поставила руки в боки й кивком голови вказала на стіл.

— Бе-е-е-гом! Усі сіли? Смачного всім, їсти починаємо.

Зоя Петрівна демонстративно відсунула тарілку й образливо втупилась у стіл.

— Діти! Що буває, коли хтось не їсть мамину їжу?

— Мама за комір висипле, — дружно й бадьоро відповіли діти, подивилися на маму, яка ледь стримувала усмішку, й почали старанно орудувати виделками.

— Їж, бабо, — прошепотіла Настя, — вона мені одну котлету поклала й макарони… Їж!

— А мені тюфтельки з гречкою, — з іншого боку додав Степко.

Зоя Петрівна почала мляво колупатися в тарілці та непомітно все з’їла.

Поївши, намагаючись виколотити бодай щось, єхидно спитала дозволу вийти. Катя великодушно дозволила.

Увечері всі разом грали у настільні ігри, дивилися кіно. Зоя Петрівна демонстративно мовчала й хмурилася. Коли виходила до туалету чи ванної, голосно там шморгала носом і зітхала, всіляко намагаючись привернути увагу.

Проходила повз із червоними, заплаканими очима й сідала в крісло, відвернувшись до вікна.

Зранку вона встала рано — хотіла напекти млинців синочку.

Але на кухні вже сиділа розпатлана Катя, а Толик… мазав їй тост! Сам! Їй!

— Мамо, доброго ранку, сідай чай пити.

— Доброго ранку, Зоє Петрівно, приєднуйтесь до чаю з тостами — у Толика вони дуже смачні.

Зоя Петрівна відкрила рота, щоб щось сказати, але передумала й вийшла з кухні.

Так тривало тиждень. Катя керувала, командувала, сварилася. Діти й чоловік були попереджені.

Дітям усе це здавалося грою, Толик діватися нікуди не міг. Або виганяє маму, або, якщо не хоче — терпить усе, що влаштовує Катя.

— Анатолію, це що таке? Чому ти дозволяєш так із собою поводитись? — палко обурювалась мати. — Ти ганчірка, Анатолію!

— Мамо, а краще буде, якщо сім’я розвалиться? — спитав син.

— І хай! Хай! — уперто відповіла мати.

— Як це — хай? Я кохаю Катерину, люблю дітей. Ти що? Мене все влаштовує!

— А мене не влаштовує! На що ти перетворився?! Ти! Ти! Ах, яка ж чудова дівчина була Леся!

— Ага… То це ж ти мене благала, щоб я з нею не зустрічався. На коліна ставала, зомлівала…

— А Люба? Люба Свиридова?

— Мамо, яка ще Люба? Що ти верзеш?

Ображена мама знову пішла в кімнату.

— Катерино, нам треба поговорити!

— Давайте.

— Мені не подобається те, що відбувається в родині мого сина!

— В якій саме? Там, де вас виставили разом із сином? Чи там, де ви ледь не розвалили ще одну родину? Чого ви хочете? До чого прагнете? Ну зберіть своїх синів, заберіть їх усіх, посадіть під замок і радійте. Вони у вас хворі? Що з ними не так? Навіщо ви їх дурнями виставляєте?

— Що?! Я?! Та я… Та я тільки добра їм бажаю!

— Вам самій не смішно? Свою сім’ю зберегти не змогли, на старості років тиняєтесь по чужих хатах. В одного сина родину ледь не зруйнували, другий сам вас виставив, приїхали до третього. Не соромно?

— То я що, не маю права до синів у гості приїхати?

— Маєте. Ще і яке! Але в гості! Не хазяйкою припертись, не по кутках нишпорити й не свої порядки встановлювати. А в гості! Приїхали — щаслива, весела. Посиділи як пані, з онуками побавились, з’їли, що подали, спали, де поклали. І запитали: «чим допомогти?» — запитали, а не лізете наводити свій порядок у шафі.

Майте повагу до хазяйки, яка тут живе. Навіть якщо вам щось не подобається — мовчіть. Це не ваш дім. Це дім вашого сина і його сім’ї.

Мовчіть, не лізьте з непрошеними порадами та «допомогою».

І тоді ви станете найкращою свекрухою на світі.

Погано тільки, що не ви мені це кажете, а я вам. Дуже погано!

— Мамо, — в кухню, де на підвищених тонах розмовляли жінки, зазирнув Толик, — мамо, тато тобі телефонує. Чого трубку не береш?

— Прокинувся? Не хочу з ним говорити. Нехай живе зі своєю мамочкою, раз на родину йому начхати!

Катя пирснула від сміху.

— Алло, так, це я. Так, в Анатолія. Та мені тут чудово. Діти мене люблять і поважають, онуки просто обожнюють. А ти… ти сиди, їж мамині млинці в самоті. Мені набридло! Все, Дмитре, я не хочу з тобою розмовляти. Мамі привіт.

Лариса розгублено подивилася на свекруху. Їй раптом стало дуже шкода цю маленьку жінку.

Все життя прожила з чоловіком — м’якотілим, із його сварливою матір’ю. Виховала дітей, доля не подарувала їй доньки, сини пішли до чужих жінок. З власного дому її фактично вигнала чужа, постаріла тітка.

Куди їй тепер подітись?

— Зоє Петрівно, а залишайтеся з нами.

— В якому сенсі?

— Ми зараз робимо ремонт в однокімнатці. Так, купили одну. Спочатку одну. Треба про дітей думати. То давайте вас туди й поселимо — будете хлопців із садочка та школи забирати. Ми вам ще й платитимемо. Все ж краще, ніж наймати когось стороннього. А? Залишайтеся.

Зоя Петрівна раптом розплакалася. Закрила обличчя руками.

— Думаєте, мені самій це приємно? Ні! Те, що Катюша сказала… Таке мені ніхто в житті не казав. Від рідних дітей не чула таких слів. Дякую, Катенько… Думаєте, добре мені на старості років по чужих кутках тинятися?

Думаєте, не хочу я на своєму дивані полежати? На своїй кухні кашу зварити? Сили вже нема. Все життя тільки те й чую, яка я безтолкова, яка я сільська, що сину життя зіпсувала…

Все життя — один докір. І дітей не так виховала, і за Дімочкою погано доглядала. А той Дімочка без мами й кроку не зробить. Квіти — квіти на восьме березня — завжди тільки з її дозволу дарував. Якби мама не дозволила, то й без квітів би лишилася, — ридає Зоя Петрівна.

Квартиру купили в одному будинку — мовляв, доглядати маму. А вона… вона ж мене ж і виставила з тієї ж квартири! Ууу…

— Зоя, Зоя, пробач мені, дурня, — пролунало з динаміка Толика телефону, який Зоя Петрівна поклала на стіл і забула вимкнути. — Пробач, Зоє.

— Алло, добрий вечір, Дмитре Анатолійовичу! Знаєте що — не віддам я вам Зою Петрівну, от! Сама буду мучити! А вам — не віддам. Нікому вона не потрібна, всі її штурхаєте! І взагалі — заміж її віддам! За порядного чоловіка. У нас тут Борис Миронович по сусідству живе, правда, Толю?

Толик затято замотав головою.

Через три години у дверях квартири Анатолія й Катерини стояв сам Дмитро Анатолійович з величезним букетом — аж із трьома: для коханої жінки, для невістки Каті й для маленької Насті.

— Діма?

— Зоя, пробач дурню, а?

— А як же мама? Вона тебе одного відпустила чи…

— Зоя, пробач. Мама більше до нас не ходитиме. Я все їй висловив. Сказав, що або сам буду до неї навідуватися, або ми продамо квартиру й поїдемо до дітей, а адреси не скажемо. Вона старенька, їй важко зрозуміти, але, здається, погодилася.

— Ма, ви бабусі кота заведіть! Хай про нього піклується.

***

Усі зібралися разом, коли в бабусі був ювілей — вісімдесят років.

Жвава, бадьора старенька знову спробувала маніпулювати невістками й жінками онуків. Але отримала такий відпір! А Катя ще й пообіцяла переїхати до неї та «повчити життя».

Ювілей відсвяткували на славу.

Подарували бабусі кошеня й маленьку таксу.

Тепер з дому виходить тільки на прогулянки з Глашею, таксою. Бо Мурзику сумно самому. По гостях не встигає ходити, довелося навчитись їсти те, що готує невістка. Та хоч і не шеф-кухар — але пиріжки в неї нічого так, і млинці, і салати, і м’ясо пече, й котлети… Що вже казати — пощастило Дімі з дружиною.

***

— Діти, а я давно хотіла запитати… Коли це я вам котлети з макаронами за шиворіт висипала?

— Сама просила підіграти!

— Ааа…

— Ну