Коли Ірі було шість років, незнайомий дядько із золотим зубом запропонував їй цукерку. Взагалі-то, мама казала Ірі, що брати солодощі у незнайомців не можна, але то була її улюблена «Ластівка», і Іра схопила цукерку, міцно заплющивши очі й очікуючи небесної кари, як передбачала мама.
Нічого не сталося. Дядько усміхнувся їй, легенько щиглянув по носу і сказав слухатися маму. А Іра і так слухалася, інакше мама брала скакалку, і…
Ось і того вечора без скакалки не обійшлося. Мама знайшла у кишені її курточки зім’ятий фантик від цукерки і взялася допитувати, де Іра її взяла. Брехати матері — остання справа, це Іра знала твердо. І все розповіла.
Як мама кричала! Іра боялася, що у неї лопнуть барабанні перетинки. А скільки разів їй перепало скакалкою, страшно навіть подумати — добре, що Сашко заплакав, і мама кинулася до нього, одразу забувши про доньку.
Мама Іру не любила, і Іра це прекрасно знала.
При цьому мама просто обожнювала свого другого дитину — молодшого брата Іри на ім’я Саша. Він був молодший за Іру на три роки. Іра спершу теж його любила — він був маленьким, кумедним карапузом. Але коли брат підріс, любити його стало дуже складно: чомусь Сашко виявився саме таким, яких Іра терпіти не могла.
— Мамочко, ти так смачно готуєш, можна мені добавки? — медовим голосочком запитував він.
Мама готувала відверто погано — завжди або порожній капустяний суп, або локшину з майонезом. І Сашко сам потихеньку виливав той суп в унітаз, Іра на власні очі бачила. Але мама йому вірила: одразу розквітала, казала, що він — її єдина радість у цьому проклятому житті. А ввечері сама вирішувала за нього математику чи змушувала Іру це робити. І вранці, коли вони йшли до школи, вона начебто непомітно пхала йому в кишеню гроші. А коли Іра просила у неї на шкільні обіди, говорила, що грошей немає — нехай вона звертається до тата.
Тато вдома бував рідко. Він працював у міліції і весь час був «на завданні». Кілька разів Іра бачила те «завдання» — невисока пухкенька блондинка з нафарбованими губами. Його він водив до кафе і катав на таксі, а якщо Іра просила у батька грошей, називав її дармоїдом і велів показати щоденник. І Іра перестала просити, тому що в щоденнику завжди було червоне від двійок, і мама ніколи не забувала покарати її як слід.
Мама Іру не любила, і Іра це прекрасно знала.
Коли Іра обмовилася про те, що після дев’ятого класу поїде до Єлисветова вступати на модельєра, мати знову її висварила, хоча Іра була вже досить дорослою для цього — уміла огризатися і погрожувала піти з дому. Коли противний товстощокий Сашко ввалився в кімнату і сказав: «Мамочко, заспокойся, у тебе ж хворе серце, тобі не можна хвилюватися!», та залишила Іру в спокої, але це лише розлютило дівчину. Ще й захисник знайшовся!
До Єлисветова вона все одно поїхала і до коледжу вступила: вкрала у батька гроші з гаманця, залишила записку на кухонному столі. Виявилося, що про серце мама не брехала — після цього вона потрапила до лікарні, а батько приїхав за Ірою, вимагаючи повернутися додому.
Іра не повернулася. У гуртожитку їй подобалося — тут усі були інші, не такі похмурі, як у її школі, а вільні й творчі. Через пів року вона навчилася курити, шити собі чудові вбрання з будь-якої хоч трохи придатної тканини і розводити хлопців на гроші.
А потім вона зустріла Юру. У нього було бліде аристократичне обличчя, тонкі, покусані до крові губи й довгі пальці, які або перебирали струни на гітарі, або тримали олівець, яким Юра записував свої вірші. Юру теж не любила мама, і це їх об’єднало — Іра нарешті знайшла споріднену душу.
Коледж Іра закинула. Цілими днями вони зависали у квартирі Юри, яку знімав йому багатий батько, слухали музику, співали дуетом Юрині пісні й курили одну на двох цигарку. Іра була щаслива — їй більше не потрібна була мама з її нелюбов’ю, батько з його численними коханками, не потрібен був навіть диплом, бо Юра обіцяв її утримувати.
Важко сказати, як батько її відшукав. Можливо, сусідка з гуртожитку здала. Мамі подзвонили з коледжу й сказали, що Іра не з’являється на заняттях. А оскільки Іра була ще неповнолітньою, батько вирушив на її пошуки. Юра, побачивши батькові погони, так злякався, що зібрав Ірині речі сам за п’ять хвилин. Вона плакала й благала тата залишити її в спокої, а батько обіцяв пристрелити негідника, якщо ще раз побачить його поряд із донькою.
Мама зустріла її зі сльозами, але не через те, що скучила – боялася, що Іра зіпсувала собі життя й точно вагітна. А Іра навіть була б рада завагітніти, тоді б їм із Юрою дозволили одружитися. Але Іра не була вагітна – через тиждень у неї почалися місячні. Мама зраділа, а Іра не дуже – остання надія, що вони з Юрою будуть разом, покинула її серце.
Батько влаштував Іру до місцевого технікуму – щоправда, не на модельєра, як раніше, а на звичайну швачку. Навчатися там було нудно, вдома мама безперервно співала дифірамби своєму улюбленому синочку, а Іру лаяла, як завжди, тож важко було сказати, де їй було гірше – вдома чи на навчанні. Жодного виходу з цієї ситуації вона не бачила, поки не зустріла свою однокласницю Олю. Та сяяла, як начищений п’ятак, крокуючи вулицею в гарному пальті, яке туго обтягувало округлий животик.
— Залетіла, чи що? – запитала Іра.
— Що ти! – протягнула Оля. – Я заміж вийшла. Ось, чекаємо на поповнення.
— Ну так і я про те. Шлюб по залету – межа мрій.
Іра забула, що ще кілька місяців тому сама мріяла про такий шлюб.
— Подумаєш! Зате я з’їхала від батьків, ніхто мені мізки не виносить, Петя мене на руках носить! Працювати не треба, вчитися не треба – краса!
Вони пішли до кафе, де їли тістечка й згадували шкільні роки. І після цієї розмови Іра вирішила – їй теж треба вийти заміж.
Знайти кавалера виявилося нескладно – цим мистецтвом вона володіла досконало. І підійшла до цього Іра з розумом – шукала спокійного й доброго хлопця, з роботою й грошима, з окремою квартирою. Знайшла – Семен Рубцов із п’ятого поверху. Щоправда, у нього була дівчина, але така нудна мишка, що забрати Семена було раз плюнути.
Весілля грали в січні. Ще не було видно, але під сукнею у Іри вже намічався животик.
— Буде дівчинка, – сказала узистка, і Іра зраділа.
А Семен засмутився, але швидко сховав своє засмучення й сказав, що дівчинка – це чудово.
Мама теж засмутилася.
— Який толк від дівчат! Нерви тобі мотатиме, а потім заміж вийде – от і всі справи.
А потім раптом завила – так зазвичай жінки на похоронах голосили. Іра закотила очі – навіть тут вона не може бути нормальною матір’ю!
— Мам. Ну чого ти влаштувала, все ж добре!
— Добре, як же! Ну навіщо тобі спало на думку по залету заміж виходити? Зробила б аборт, я ж пропонувала!
— Пропонувала вона. Чому ж ти не зробила аборт, коли мною від тата залетіла?
Мати вдарила її по щоці.
— Як ти зі мною розмовляєш!
— Як хочу, так і розмовляю! Сама мене такою виростила!
Мама Іру не любила, і Іра це прекрасно знала.
Вона раділа, що тепер не потрібно жити разом із мамою. І коли та лякала її, що не допомагатиме з немовлям, Іра тільки раділа – не вистачало, щоб вона і її доньці життя зіпсувала!
Але коли народилася маленька, Іра пошкодувала, що посварилася з мамою – це виявилося набагато складніше, ніж вона думала. Донька кричала цілодобово, у Іри просто голова від цього розколювалася. Семен почав брати нічні зміни чи втікав до мами, жодної допомоги від нього не було. Від страху й розпачу Іра почала налягати на борошняне й солодке, і за пів року її рознесло так, що в дзеркало дивитися було гидко. Дівчинка, яка перші дні після пологів викликала в Іри розчулення, тепер здебільшого дратувала. Ірі було соромно за свої почуття, і вона намагалася робити все, що, на її думку, мала робити хороша мати – купала її у ванночці з ромашкою, гуляла по дві години за будь-якої погоди, годувала по годинах. Назвала вона її Юлею, на честь свого Юри.
Так минуло два роки. Батько обіцяв вибити місце в яслах для малечі й влаштувати Іру на роботу до знайомого підприємця – секретаркою чи щось подібне. Іра раділа, бо сидіти вдома їй було нестерпно, особливо коли Семен виявився зовсім непридатним для сімейного життя. Якщо він приходив додому, Іра вмирала від нудьги, а якщо не приходив – від ревнощів. Ні, вона його не любила, але їй було прикро, що він проводить час із кимось, а вона чекає його вдома.
— Сашко збирається вступати до Єлисветова, хочеш, поїхали з нами? – несподівано запропонувала мама. – Ти ж там усе знаєш, покажеш йому, що й до чого. А я, так вже й бути, з Юлькою посиджу.
Іра погодилася. А чому б і ні?
У Єлисветові все сильно змінилося. Іра одразу занудьгувала, згадавши, як їй подобалося вчитися на модельєра і як здорово вона проводила час із Юрою. Щастить Сашкові: буде навчатися, жодних турбот – ні дитини, ні дружини. А Іра – дурепа, сама своє життя зіпсувала!
З такими думками вона стояла в супермаркеті – мама її туди відправила, бо її улюблений синочок надорветься ж пакети з продуктами нести! Від образи защипало в очах, і вона часто поморгала. І тут побачила його. Юра стояв у сусідній черзі – такий же прекрасний, як і раніше! Високий, блідий, з іронічним вигином брови. Серце зробило сальто, потім зупинилося й упало в безкінечну порожнечу. Іра підняла голову й із сяючою посмішкою підійшла до Юри.
— Привіт!
Він дивився на неї так, ніби не впізнавав.
— Ну ти що, це ж я, Іра!
Вона засміялася й почала наспівувати їхню пісню, яку вони написали разом.
На Юриному лобі з’явилася зморшка.
— А… – протягнув він. – Не впізнав.
— Що, так сильно змінилася? – кокетливо запитала Іра.
— Ну так. Раніше ти он яка худенька була, а тепер – цілий хлібзавод! Дивись, так і діабет заробити можна!
Із магазину Іра вибігла в сльозах, забувши свої покупки в кошику. Мама злякалася й почала розпитувати, хто її образив.
— На тебе маніяк напав, так? – кричала вона.
Від її крику Юля заплакала.
— Мам, ну який маніяк! – Іра роздратовано засунула груди в рот доньці, щоб вона хоча б трохи помовчала. Так, треба вже припиняти її годувати, скоро ж у садок, але як іще її заспокоїти?
— Який-який, звичайний! Знаєш, скільки їх по вулицях ходить? Коли мені було сім років…
Мама раптом уся обм’якла й ніби постаріла. Опустилася на обшарпаного стільця – вони зняли квартиру на тиждень, поки Саша подавав документи.
— Він мені цукерку запропонував. А потім каже: «Ходімо, я тобі цуценя покажу». Я й пішла, дурна… Я так просила батьків купити мені цуценя, ну чому вони мені його не купили!
Всередині у Іри все стиснулося. Ну навіщо мама їй це каже, вона не хоче нічого знати! Гострий, незнайомий біль розливався всередині. Іра простягнула руку й погладила маму по спині.
— Мам… Ну не плач, усе добре! Ніхто на мене не нападав. Просто я зрозуміла, яка я товста й тупа. Ну чому ти мене не зупинила, чому дозволила мені заміж вийти? Треба було змушувати мене вчитися! Хто я тепер? Що мене чекає?
І тут вони обидві обнялися й заридали.
З кімнати вийшов Сашко.
— От баби, що ви тут влаштували… Ір, хто тобі заважає вступити на заочне? Час є, давай я допоможу тобі підготуватися. Коли на сесію треба буде їздити, мама посидить із Юлькою. Так, мам?
Саша говорив дуже переконливо. І Ірі дуже хотілося повірити, що так можна, що так вийде. Але вона знала, що зараз скаже мама – ах ти мій синочку, який ти розумничка!
Мама подивилася на сина, потім на Іру.
— А що? Саша ж правильно каже! Ти ж у мене не дурна, точно вступиш. Ой, ти ж документи з собою не взяла! Так, я зараз татові подзвоню, хай когось відправить! Або нехай твій Семен привезе, має ж бути від нього якась користь!
— Тобто… Як? – Іра не могла повірити своїм вухам. – Я справді можу вступити? А як же Юля?
— Саша правильно сказав – я посиджу. Чай не чужі.
— Мамо… Мамочко, я так тебе люблю!
Іра й сама не знала, як у неї вирвалися ці слова. Мама дивилася на неї здивовано, наче Іра сказала, що виходить заміж за Папу Римського.
— Доню, ну ти що… Звісно, я і посиджу, і допоможу…
Мама піджала губи, зітхнула і видушила.
— Я теж тебе люблю, ти ж знаєш. Просто ти ніколи мене не слухаєш.
— Я слухатимусь, мамо, буду!
Вони знову обидві плакали і знову обіймалися.
Сашко махнув рукою, сказав щось на кшталт «баби» й вийшов.
А вони, втрьох, довго сиділи, обійнявшись. Спершу плакали, потім сміялися. Потім знову плакали. Мама любила Іру, тепер Іра це знала.
Небажана невістка, або вибагливий батько чоловіка