— Він мені не потрібен, хворий, — байдуже сказала блондинка, поставивши переноску на стійку ветеринарної клініки. Ріта працювала адміністраторкою вже два роки й бачила чимало різного. Переважно господарі приносили «важких» хворих, до останнього намагаючись їх врятувати.
Іноді лікарі буквально вмовляли зробити укол, щоб тварина більше не страждала. Але навіть у таких випадках власники не завжди погоджувалися. Їх можна було зрозуміти — тварини як діти. Для багатьох це справжні члени родини.
Але того дня Ріта була здивована. Вона зазвичай намагалася не оцінювати клієнтів клініки й не вішати ярликів, але байдужість і навіть зневага цієї дівчини до свого улюбленця аж надто впадали в очі. На обличчі блондинки не було й натяку на співчуття. Вона постійно поглядала на годинник і не звертала уваги на змучене кошеня, яке вже перестало нявкати від утоми.
— Довго ще чекати? — запитала вона.
— Підпишіть тут. І ось тут. Ви ознайомлені з подальшими діями? — запитала Ріта.
— Ні. Я хочу залишити це… у вас.
— У нас? — не зрозуміла Ріта.
— У мене немає часу з цим морочитися! Скільки можна повторювати?
— Заспокойтеся, будь ласка. Мені потрібно уточнити. Ми не займаємось утилізацією…
— Мені й не треба утилізація! Просто позбудьтеся його або діньте кудись! — нервувала блондинка. — У мене виліт через три години. Я маю їхати, а ви мене затримуєте!
— Хвилину, будь ласка, — намагаючись зберігати ввічливість, сказала Ріта й зникла в кабінеті.
Ветеринарний лікар Олег завершував операцію. Випадок був складний, але Олег був справжнім профі. Рятував таких «хвостиків», за яких інші й не бралися.
— Скажи власниці, що ми закінчуємо. На щастя, вдалося врятувати бідолаху. Можеш її порадувати. Вона ж там дуже хвилюється, правда? — запитав Олег.
— Так… але я з приводу наступної… клієнтки.
— Що там?
Ріта відвела погляд.
— Зрозуміло. Все настільки погано? Ти ж казала, що я маю спершу оглянути тварину? Бувають хибні діагнози… постарайся заспокоїти її.
— Там складний випадок, — Ріта накапала валер’янку. І випила сама.
— Наскільки?
— Власниця поспішає. Просила… якнайшвидше позбутися кота, — Ріті було неприємно повторювати це, але їй треба було швидко й чітко пояснити ситуацію лікарю.
Олег зняв рукавички й з роздратуванням кинув їх на стіл. Найбільше в житті він любив тварин. А найменше — жорстоких людей. Та він сподівався, що Ріта щось не так зрозуміла. Що ще є шанс на порятунок і… на адекватність.
— Світлано, будь ласка, завершуй тут і все прибери, — сказав він асистентці, а потім звернувся до Ріти: — Проведи цю пані в оглядову.
— Добре. Зараз.
Олег очікував побачити кого завгодно, але не таку дівчину. Вона була молода, красива, доглянута. На перший погляд — цілком мила, наче з картинки. Але при розмові — холодна, як мармурова плита. Хоча й у мармурі можна було вловити більше емоцій.
— Я вас зрозумів. Ви можете йти, — кількох слів вистачило, щоб Олег зробив висновки.
— Вирішите питання?
— Вирішимо.
— Скільки це коштуватиме? — блондинка полізла в дорогу сумочку від відомого бренду.
— Для вас безкоштовно. Раз вам байдуже, як саме це буде зроблено.
— Ага. Мені все одно. Ну… якщо не хочете грошей — чудово. Мені й самій знадобляться, я й так за це непорозуміння купу грошей віддала. Гарного дня, — розслаблено кинула блондинка й упевнено вийшла з кабінету, навіть не глянувши на тварину. Таке Олег бачив уперше. Бували випадки, коли господарі не дуже шкодували про своє рішення, але жодна людина з серцем не повелася б так, як повелася ця дівчина.
Олег провів її поглядом і закрив обличчя руками. Здавалося б, скільки разів він уже проходив через це — не з власної волі, звісно — але кожного разу ніби втрачав шматочок душі.
За кілька хвилин після її виходу до кабінету зайшла Ріта.
Вона просто подивилась на Олега — слів не було. Ні діагнозу, ні аналізів — лише слова блондинки.
— Вона купила його в подарунок подрузі, але той їй не підійшов за кольором і фасоном… — Олег перервав тишу. З переноски пролунав слабкий писк. — Принеси мені шприц, будь ласка.
Ріта ковтнула.
— Олеже… може…
— Принеси.
Поки Ріта пішла по інструменти, Олег відкрив переноску. В куточку, згорнувшись у клубок, тремтів маленький кошеня. Пухнастий. Сірий. Він дивився на ветеринара так, ніби все розумів.
Олег обережно торкнувся його пальцями. Кошеня поповз назад, втиснувшись у ґрати переноски, і тихо пискнув.
— Тихо… тихо. Все добре.
Олег не знав, чому саме блондинка вирішила позбутися «дефектного» кота. Крім неправильного прикусу, про який вона згадувала кілька разів, нічого конкретного він не почув. Йому потрібно було оглянути кошеня, щоб ухвалити важливе рішення.
Ріта повернулась. Вона була спокійною, хорошою медсестрою. Але в ту мить її руки тремтіли, а очі блищали.
Вона глянула на кошеня в руках Олега, і, похитавши головою, тихо сказала:
— Можна я вийду?
— Залишайся, Ріто. Мені знадобиться допомога.
— Я не зможу… пробач. Нехай краще Світлана.
— Гаразд. Поклич її.
Олег ретельно оглянув кошеня. Лапки, вуха, очі, шерсть, шкіра… все було в нормі. У нього була невелика асиметрія щелепи, один ікло був зміщений. Але це ніяк не впливало на його здатність жити повноцінно.
— Чим допомогти? — запитала Світлана, зайшовши до кабінету.
— Треба взяти аналізи. Повне обстеження, терміново. Мені не подобається, що він такий млявий. На мій погляд, у нього зневоднення.
— А коли його востаннє годували?
Олег не знав, тож промовчав.
— Іван приїхав?
— Так.
— Скажи йому, щоб прийняв наступного пацієнта. Моя зміна майже закінчилась, але я залишуся — маю справи.
— Добре, — кивнула Світлана.
Олег набрав у шприц води й дав кошеняті. Потім обережно загорнув його у свій шарф і притис до грудей. Неробочий час перетворився на боротьбу з собою й очікування результатів експрес-аналізів.
Кошеня тремтіло. Але, відчувши тепло, заспокоїлося. Заснуло в нього на руках.
— Можна? — за якийсь час у дверях з’явилась Ріта.
— Так.
— Із лабораторії надіслали аналізи…
Олег надів окуляри й пробігся очима по результатах. Вони його дуже здивували.
Кошеня було повністю здоровим, але виснаженим. Здавалося, що його не годували кілька днів.
— Так… я так і знав. На дотик під пухнастою шерстю — самі кістки. Худенький, не за віком… Ну й тварюка ж ця блондинка! Готова була згубити невинну душу! — сказав Олег Ріті.
— Це ще м’яко сказано, — схлипнула Ріта, дивлячись на клубочок у шарфі. — За що вона так з ним? І ви, Олеже… вибачте, але я думала, що ви добрий! А ви…
Олег підвів очі й сумно всміхнувся.
— Я не приспав його. Він живий. Але що з ним робити — не знаю. Його треба лікувати та… кудись прилаштувати. У мене вдома вже чотири коти. Та й у тебе, наскільки пам’ятаю… шість.
— Справді? Живий? Просто спить?! — Ріта витерла сльози й заусміхалася. Вона була готова розцілувати чудового лікаря — найкращого ветеринара, якого знала.
— Так. Просто спить, — зітхнув Олег і накрив кошеня великою долонею.
— Ми його вилікуємо! Він житиме! — змахнула сльозу Ріта й пішла зустрічати нових пацієнтів.
Минуло два місяці.
— Доброго ранку!
— Доброго, Ріто, — Олег зайшов до клініки в гарному настрої. — А де наш Зевс?
— Пробрався в операційну і «доглядає» дворняжку після наркозу, — винувато відвела очі медсестра.
— Чудеса…
— Я не стала його виганяти. Учора він вас покликав, чесно… Це неймовірний кіт! — сказала Ріта, розводячи руками. Про цей дивовижний випадок уже знала вся клініка. Кіт, якого врятували, врятував іншого! Операцію тоді проводила молода практикантка, і вона завершилася невдало. А Олег саме прийшов на зміну й збирався до роботи, коли до його кабінету з криками влетів Зевс. Сірий кіт, який із виснаженого кошеняти перетворився на доглянутого красеня й став справжнім символом клініки.
— Привіт, мій хороший. Ну що? Що хочеш сказати? — здивувався Олег, коли зазвичай спокійний і ніжний Зевс почав стрибати на нього, буквально хапаючи за халат і тягнучи з кабінету.
— Що там? — запитав Олег.
— Не знаю, — знизала плечима Світлана. — Операція пройшла. Начебто все спокійно. Скоро відійде.
Олег пішов перевірити — й ахнув.
— Відійде! На той світ! Швидко сюди, Світлано! Ріто! — гукнув Олег, подивившись на неправильно прооперованого кота. А Зевс сидів поруч і чекав. Свою місію він виконав.
На щастя, все закінчилося добре. Того «побратима» вдалося врятувати.
Так і повелося, що Зевс став негласним «лікарем і оберегом» клініки — він зігрівав тварин після анестезії, «заспокоював» їх якимись своїми, лише йому зрозумілими способами й стежив за важкими пацієнтами.
Зевс прослужив клініці довгі десять років. Про нього дбали всі. Щасливий кіт був улюбленцем усіх і ситим. У нього був свій «кабінет» і затишна лежанка біля столу Олега.
У цілодобовій клініці завжди були люди, тож Зевс ніколи не почувався самотнім або покинутим — навіть коли Олег був удома. Його обожнювали й лікарі, і відвідувачі.
— А чий це такий гарний котик? — запитували вони.
— Наш. Загальний. Дух нашої клініки, оберіг, — усміхався Олег, згадуючи, як врятував «відмовника», від якого хотіли просто позбутися
Зовиця без дозволу бере мої речі, а чоловік її захищає