Виноград мені не можна, я – мама, що годує. Оповідання

Їдкий запах фарби ще стояв у далекому коридорі нового пологового будинку, куди зазирнула Надія. Поспішили його відкрити, хоча ще не все приміщення було відремонтоване.

Сіра триповерхова будівля нового пологового будинку з’явилася в їхньому невеликому провінційному містечку зовсім нещодавно.

Воно якось зовсім не відповідало кількості породіль і медперсоналу. Багато кабінетів і зовсім були ще порожні.

Власне, Надя сюди й не збиралася. Планувала народжувати в обласному пологовому будинку. Там і спостерігалася, туди і збиралася їхати.

Адже під час першої вагітності її дитина померла ще до народження. Хлопчик був.

І цього разу… теж хлопчик. І коли стало точно відомо, що плід завмер, вона відмовилася їхати в область.

Якими невидимими заслонами можна було захистити своє серце, щоб воно не розірвалося від почутого лікарського вироку? Той, кого вона так берегла, кого виношувала сім щасливих місяців, просто мертвий.

Їй уже було байдуже – яка різниця, де дістануть те, що вже не живе?

Яка різниця, що з нею буде далі, якщо вона знову не змогла дати життя, не змогла подарувати близьким дитину? Навіщо їй взагалі жити далі?

І вирок – більше дітей не буде.

Горе оглушило, приголомшило і заполонило її думки. Вдень Надія ходила, мов у тумані, а ночі проводила у відчаї. Всепоглинаючий біль ховався у темному кутку палати і виходив саме вночі. Він вчіплювався в серце та не давав спати.

Саша! А як же Саша? Він так чекав на сина, а тепер змушений його поховати.

Він такий турботливий. Усю вагітність балував її. Одного разу, ще на самому початку, приніс їй тазик винограду, який вона так любила. А потім вони дізналися, що їсти його при вагітності слід обережно.

Але все було добре. Потім згадували це з усмішками.

У пологовому будинку був карантин, мобільного зв’язку ще не було, спілкувалися записками.

«Надю, ти як? Не переживай, будь ласка. Головне, що ми разом. Одужуй, я чекаю на тебе.»

А Надя нічого не писала. Не могла…

Тіло дитини віддали рідним, а вона після операції ще два дні приходила до тями. Вставати відмовлялася, скаржилася на запаморочення. А потім у неї і справді піднялася висока температура.

Її тіло відмовлялося приймати реальність. Дитина народилася мертвою, але груди наповнювалися молоком, і жодні ліки не допомагали. Висока температура, біль у грудях ще більше гнітили її свідомість.

У палаті Надя лежала одна. Вона стогнала від болю, а її горе лише наростало. Виконувати вказівки лікарів вона не хотіла. Нічого не хотіла.

«Купив виноград. Ти ж любиш. Тепер тобі можна. Чекаю вдома.» – Саша заспокоював, як міг.

Можна, можна, але навіщо?

Надя почала шукати інший вихід. Вийшла в коридор, тримаючись за стіни, дійшла до сходів, що вели на горище. Там виднівся ще один коридор, який ішов далі.

Прийшла думка…

Пізно ввечері, коли накотила нова хвиля відчаю, вона знову повернулася до цих сходів і почала підійматися нагору.

Медперсонал?

Просторий пологовий будинок із широкими коридорами ще не був повністю укомплектований. Чергова медсестра сиділа за кутом, дуже далеко від коридору зі сходами. Вона періодично відходила і не могла стежити за всіма породіллями, хоча їх тут було зовсім небагато.

Надія дійшла лише до середини сходів. У неї затремтіли коліна, закалатало серце, а цей їдкий запах фарби, що йшов із горища, запаморочив голову так, що її ледь не знудило.

Вона спустилася і просто сіла на підлогу посеред коридору.

А в іншому кінці коридору здійнялася якась метушня.

— Ви краще туди дивіться! Там зле вашій пацієнтці! – почула вона грубий оклик з іншого кінця довгого коридору.

Це одна з породіль говорила медсестрі, яка тримала на руках немовля що плаче.

— Вам погано? Що сталося? — медсестра, тримаючи малюка, швидко підійшла до неї. — Покличте чергову швидко! – крикнула комусь.

Дитина плакала голосно. Так, як зазвичай не плачуть новонароджені.

— Ні-ні, все добре, я вже встаю.

Надія намагалася швидко підвестися і піти в напрямку своєї палати, але через слабкість переплутала напрямок і пішла в інший бік – слідом за медсестрою з дитиною.

Та зайшла у дитяче відділення і, вже за дверима, комусь жалілася:

– Марно! Відмовляється, така-сяка. Готуй суміш. От побачиш, її завтра тут уже не буде.

– Але як же… – здавалося, голосочок плакав.

– А от так. Такі трапляються, звикай.

І медсестра вийшла з дитячого відділення, не помітивши Надію, що стояла у темному кутку. А за нею, за хвилину, вилетіла зовсім юна дівчина в білому халаті.

А як же дитина?

Надія здивувалася, що істерично плачуче немовля залишилося там саме.

Як же так?

Вона поквапилася слідом за медсестрою, але та вже зникла.

Як же так?

Походжала туди-сюди біля дитячого відділення. Дитя кричало без зупину, і часом здавалося, що воно вже задихається від плачу, що воно перестало дихати…

Ось так і її дитина несподівано припинила дихати всередині неї.

Треба було щось робити!

І коли в черговий раз дитя захлинулося, Надя зазирнула в дитячу.

На весь величезний триповерховий пологовий будинок було всього три немовлята. Двоє лежали тихо, а третє кричало з усієї сили.

Надя підійшла до нього. Червоний, майже коричневий від напруги плачу, малюк із блакитними прожилками на скронях, у збитій на одну щічку пелюшці, жалісно плакав.

– Ну-ну, – Надя нерішуче провела рукою над ним, а потім поклала долоню на маленьке тільце.

І треба ж – малюк перестав плакати, але лише на мить, а потім знову заплакав.

Надя озирнулася на двері. Що ж робити?

І вона наважилася.

Обережно підсунула руки під дитя, підняла його й притиснула до грудей. Покачала. Малюк зачмокав губками.

Він…

Він хотів їсти. Так.

Мати відмовилася його годувати. Це той самий, про якого сьогодні говорили – відмовник.

Ні, відмовниця, так вони сказали. Це дівчинка.

Мати не хоче забирати доньку…

Ні зараз, ні тоді, у Наді не виникло жодних почуттів неприязні до цієї жінки. Їй було не до цього.

Вона взагалі останнім часом була у своєму світі – без емоцій. Або, радше, з єдиною емоцією – небажанням жити.

І все, що вона чула, здавалося, звучало десь далеко, у вже іншому житті.

Дівчинка плакала, і треба було її врятувати.

Жодних сумнівів – Надя витягла праву груди.

Як же жадібно дівчинка вхопила перший ковток! Так, що Надю потягнуло десь у шиї, так, що вона ледь не впустила дитя. Вона нахилилася над пеленальним столиком, поставила туди лікті й у такому положенні продовжила годувати ненаситне маля.

Дівчинка смоктала і смоктала, інколи схлипуючи від довгого плачу й знову трохи заходячись від образи, морщачи лобик.

А потім заспокоїлася зовсім і відпустила груди.

З крапелькою молока на щічці й відкритим ротиком вона спала.

І тільки тепер до Надії повернулася реальність.

Вона подивилася на двері, поклала дівчинку на її місце, сховала груди під халат і швидко вийшла з дитячого відділення.

Вчасно.

Назустріч ішла молода медсестра, щось несучи в руках.

Надя ще трохи походила неподалік, але так і не розчула, що говорили, тому повернулася в палату.

Як же вона міцно спала сьогодні!

Біль згорнувся у своєму кутку.

Дитячий плач у коридорі почувся о шостій ранку.

Надя вийшла.

Молода медсестра з дитячого відділення дуже старалась – розвозила немовлят по палатах, а в дитячій кімнаті лунав самотній плач покинутої дівчинки. Вона була найгучнішою.

Надя ходила поруч, зовсім безрозсудно чекаючи на слушний момент.

І ось – медсестра в палаті, а Надія – в дитячій.

Тепер жодних вагань: вона сміливо взяла дівчинку й приклала до лівої груді.

Але чи то замешкалася, чи щось не те було з лівою груддю – дівчинка ніяк не могла впоратися, та й Надя морщилася від болю.

Переклала знову до правої – і справа пішла…

— Ви… Ви що тут робите?

— Я дитину годую, не бачите?

— Та як ви смієте?! Хіба можна… Це ж заборонено. Це ж не ваша дитина!

— Я знаю, — Надя продовжувала годувати дитя, вона була спокійна. Тим більше, що юна медсестричка не кидалася віднімати дитину, вона просто розгубилася. — Я знаю, мій малюк помер, а молока вдосталь, груди болять. От ми й рятуємо одне одного. Я і вчора її годувала.

— Як це вчора? Вам що, Ольга дозволила? Вам лікар… Ні, ну, що ви мені голову морочите? Дівчинка переведена на штучне вигодовування. Я читала…

— Навіщо штучне, якщо є справжнє?

— Ви… Ви покладіть дитину, будь ласка. Я піду скаржитися… — медсестричка зробила крок до дверей, надула губи й ледь не заплакала. — А коли ви її вчора годували?

— Увечері, коли ви за сумішшю ходили.

Медсестра зовсім поникла.

— Мене звільнять. Я забула забрати суміш, а повинна була. Я не мала права залишати дітей самих. Тепер звільнять… — вона опустилася на стілець, зовсім розкисла.

Тим часом маля знову заснуло на руках у Надії. Вона обережно поклала його у високе ліжечко.

Медсестра спостерігала, зітхнула.

— А ми нікому не скажемо, — Наді по-материнськи стало шкода дівчину. — Я точно не скажу. Дивіться, малечі моє молоко подобається, он навіть посвітліла. Тільки… тільки можна я її потім ще погодую?

— Ні-ні! Ви що! А якщо побачать! Це ж… І ще, — раптом дівчина знайшла аргумент, — вам же ліки колють. Це взагалі злочин! Ох! А що вам колють?

— Я тільки таблетки п’ю, але, якщо чесно, не дуже відповідально. Бо вчора я ще хотіла померти, і мені було не до таблеток. А сьогодні я — годуюча… — Надія ледь не сказала «мати», але вчасно зупинилася. — А сьогодні я годуюча, тому нічого не пила.

— Не обманюєте?

— Ні, клянусь…

— Ну, слава Богу, — медсестричка зітхнула з полегшенням. — Взагалі-то, це можна, тільки за призначенням. Що ж робити?

— Нічого. Удамо, що нічого не було, — Надя подивилася на дівчинку. — Дивіться, яка вона задоволена. Просто чудо.

— Якось погано починається моя педпрактика, — медсестра підійшла до ліжечка, почала щось поправляти біля малечі.

— Добре починається, дуже добре. Навіть не сумнівайтеся. Я — Надя, а вас як звати?

— А я Віра…

— Отакої… Ну, Віра і Надія вже є, значить, це буде — Любов, — Надя кивнула на дівчинку, і медсестра нарешті усміхнулася.

Потім схаменулася — немовлята в палатах, лікар скоро прибуде.

Надя повернулася до себе. Температура в неї була невисока. Лікар задоволений. А вона вперше відповіла на записку чоловіка.

«Все добре, Саш. Я одужую. Не хвилюйся.»

— Ви що, на сніданок ідете? — чергова медсестра аж зраділа.

Ця хвора, яка втратила дитину, була зовсім не в собі. Минуле чергування вона не могла змусити її поїсти, а тепер та сама досить жваво біжить на сніданок. Та ще й попросила молоковідсмоктувач. Значить, заспокоїлася, зайнялася собою. От і добре.

Поки чергувала Віра, Надя годувала маленьку Любашу.

А як далі? Як бути?

Надія дуже хвилювалася.

Віру змінили. На зміну їй прийшла суха, сувора медсестра. Надя спробувала запропонувати — а може, погодувати…, але отримала сувору відмову.

Та юна Віра вдома не знаходила собі місця. Правильно вона вчинила?

Чи не порушила всіх можливих медичних правил? Чи не зрадила справу, якій вирішила присвятити життя? І найголовніше — чи не нашкодила вона дівчинці?

Ці нервові переживання не дали їй навіть відпочити після зміни. Їй треба було з кимось порадитися, і вона вирушила до тітки — досвідченої акушерки, колись досить відомої в місті, а нині пенсіонерки.

Розповідала, картала себе, плакала.

Ох, і дісталося їй! По перше число.

Тітка була різка, кричала, мало слиною не захлинулася, сварила. А потім різко заспокоїлася і замислилася. У неї завжди так.

Віра боялася ворухнутися, чекала.

— Кажеш, внутрішньоутробна смерть там була?

— Ага…

— Як прізвище?

Пауза.

— Ладно, йди, лягай спати. Дай подумати.

Увечері до Надії в палату непоспіхом зайшла повна літня жінка у білому халаті.

Сіла навпроти.

Що, лікар?

— Я все знаю. Віра розповіла, вона моя племінниця.

Надія дивилася на тітку зі страхом.

Ось зараз усе й обірветься. Весь її зв’язок із цією малечею, з її дівчинкою зі зморщеним лобиком.

А що прийде на зміну?

Прийде вона – душна, всепоглинаюча біль. А з нею – стара смерть, що так і кликала до себе.

Серце завмерло, стиснулося, і Надя вхопилася за краї ліжка.

— Чого ти? Чого? Ну-ну, — тітка присіла поруч, узяла її за плечі. — Не зваж думки дурні. Я ж не лякати, я питати прийшла: удочерити дівчинку не думала? Чи ти просто груди рятуєш? Не зрозуміла я…

Вона витягла з кишені картку.

— Карточку твою я подивилася. Заміжня, другу дитину втрачаєш. Не думала про удочеріння? А?

Надія повільно осмислювала почуте.

Повернулася до тітки, перепитала.

— Що?

— Що-що! Допомогти з удочерінням можу. Але тільки якщо ти сама цього хочеш. І чоловік, звісно. Якщо ви обидва хочете. Хочете чи ні?

— Ми?..

— Ну, не ми ж… — тітка знервовано хитнула головою. — Загалом, думайте. Даю день. Завтра Віра чергує, їй і скажеш. Але завтра – крайній термін. Потім може бути запізно.

Тітка пішла так само важко, перевальцем.

А Надя все думала…

Може, їй здалося, що це була просто повна тітка в білому халаті?

Може, то легкий ангел залітав?..

«Саш, тут є дівчинка. Її покинули. Візьмемо?»

«Саш, дякую тобі. Потрібно підписати згоду.»

«Саш, потрібна твоя меддовідка. Це теж – для удочеріння.»

«Саш, виноград мені ніяк не можна. Я – мати, що годує.»

Жми «Нравится» и получай только лучшие посты в Facebook ↓

Виноград мені не можна, я – мама, що годує. Оповідання