У палаті панувала мертва тиша. Тьмяне світло лікарні ледь освітлювало обличчя чоловіка, що лежав на ліжку. Олексій був поліцейським — героєм, який урятував життя багатьох людей, але тепер опинився в лікарні. Його тіло було нерухомим, дихання — майже непомітне. Апарати видавали рівномірні звуки, але вони ставали дедалі тривожнішими.
Лікарі боролися за його життя кілька годин. Але поранення були надто важкими. Після тривалих зусиль один із них нахилив голову й повільно похитав нею.
— Усе… — прошепотів він.
Хірург вимкнув монітор. Серце Олексія зупинилося.
Біля дверей сидів собака. Німецька вівчарка, службова собака, яка багато разів супроводжувала Олексія під час рейдів. Вона не зводила погляду з дверей, ніби знала: її людина помирає. Коли повідомили про його смерть, одна з медсестер тремтячим голосом спитала:
— Можна пустити його… попрощатися?
Собаку впустили. Вона йшла повільно, ніби відчувала вагу моменту. Підійшла до ліжка, подивилася на нерухомого Олексія, тихо загарчала… а потім раптово почала голосно гавкати. Відчайдушно. Вона стрибнула на ліжко, тикалася носом у свого господаря, тягла за одяг. У її очах був страх. І впевненість.
Тоді лікарі помітили дещо несподіване.
— Що з ним? — здивовано спитала медсестра.
— Заспокойте собаку! — крикнув хтось.
Але в цей момент один із лікарів завмер.
— Зачекайте… його рука… ворухнулася!
— ЕКГ, ШВИДКО! — вигукнув інший.
Мить — і монітор знову запрацював. Слабкий, але чіткий сигнал. Серце Олексія знову забилося.
Лікарі негайно почали діяти. Адреналін, дефібрилятор, кисень. Шансів було мало… але він повернувся. Він був живий.
Собака залишилась на ліжку, поклавши голову на груди господаря. У її очах зник відчай. Замість нього з’явилася надія.
Того вечора ніхто не зміг стримати сліз. Бо любов, вірність і інстинкт — урятували його.
— Оленочко, сонечко, пропиши Іру до себе! Усього на пару місяців, їй диплом треба отримати