— Тату, ну послухай мене, — до старенького присіла вже немолода жінка. Вона взяла його за руку, але Володимир Павлович відсмикнув її. — Тобі ж уже важко ходити, давай усе ж таки це питання вирішимо.
Старий, як дитина, сховав руки за спину. Він мовчки подивився на доньку, а потім, не сказавши ні слова, заперечно похитав головою.
— Ну от, ти знову вперся! А якщо з тобою щось трапиться, що тоді? — у голосі доньки з’явилися наполегливі нотки.
— Нічого не станеться, — ледве чутно промовив старий, дивлячись у вікно на гілки старого клена, що хиталися від вітру.
— Тобі важко, чи що, піти зі мною до нотаріуса й усе оформити?
Галина Володимирівна вже не вперше заводила розмову з батьком, щоб переоформити на неї квартиру, але він вперто відмовлявся. Квартира гарна, в центрі міста, трикімнатна, в цегляному будинку, з високими стелями та великими вікнами. Для багатьох цей дім був ласим шматком. Після смерті дружини він категорично відмовився продавати квартиру, нікого не приписував і не пускав до себе жити. Лише коли у Галини підріс син, він дозволив Вадиму жити з ним. Хлопець був розумним, пам’ятав, як у дитинстві дідусь водив його в садочок, гуляв з ним, ходив на гуртки. Але хлопчик виріс, тепер це вже дорослий чоловік — минулого року він одружився, і разом зі своєю дружиною Яною тепер жив у сусідній кімнаті.
У просторій вітальні стояли старі меблі, що зберігали пам’ять про щасливі дні. Важкі оксамитові штори приглушували денне світло, створюючи затишний напівморок. На стінах висіли пожовклі від часу фотографії, які мовчки берегли історію родини.
Не домігшись нічого від батька, Галина Володимирівна, тяжко зітхнувши, вийшла з його кімнати.
Робити в цьому домі більше не було чого, тому, попрощавшись із сином та обійнявши невістку Яну, вона пішла.
Якийсь час Володимир Павлович сидів у заціпенінні, ніби задрімав, потім здригнувся, встав і, не поспішаючи, вдягнувшись, пішов до виходу.
— Діду, ти куди? — з вітальні долинув голос онука.
Старому хотілося побути самому. Так, у нього була своя кімната, міг зачинитися, але хотілося вдихнути свіжого повітря, пройтися парком, де він колись гуляв із дружиною.
Старий зайшов у коридор і став шукати свої черевики. Заглянув у тумбочку, навіть став на коліна — раптом зір підводить, але черевиків не було.
— Діду, діду! — тут же з’явився онук. — Та досить, йди до себе в кімнату, відпочинь.
— Тільки й роблю, що відпочиваю, — пробурмотів Володимир Павлович.
— Ні, ні, — знову заявив Вадим. — Йди до себе. Якщо щось треба купити — скажи, я завтра піду в місто. Ну, що тобі треба? — незадоволено спитав онук.
— Нічого, — буркнув дід. Він зрозумів, що черевики навмисне прибрали. Вилаявшись подумки, підвівся, розвернувся й пішов назад до своєї кімнати.
* * *
— Мені набридло! — з обуренням промовила невістка. — Мені все це набридло! — знову повторила вона й із презирством глянула на спину старого, що, зайшовши у свою кімнату, зачинив двері.
— Заспокойся, — підійшов до неї Вадим і намагався обійняти дружину, але та, фиркнувши, пішла на кухню.
— Мені все це остогидло, хочу нормально жити!
— А що тебе не влаштовує? Дім є, дід тобі не заважає.
— Заважає! — одразу заявила Яна.
— Він тихий.
— Заважає! — знову повторила жінка й загриміла посудом.
Коли Галина Володимирівна, її свекруха, запропонувала переїхати до діда, вона зраділа: гарна економія, не треба платити за оренду, центр міста, поруч магазини, розваги. Але дід її дратував. Так, він був тихий, не дивився телевізор, не ліз із розмовами, але саме його присутність її гнівала.
Через кілька днів Галина Володимирівна знову прийшла навідати свого сина. Йому це явно не подобалося, але що поробиш — мати командувала.
До Яни завітала її сестра Оля, своячка. Вони сиділи у вітальні й про щось теревенили, однак щойно з’явилася свекруха, дівчата підвелись і, як мишки, швидко зникли в спальні.
Через кілька хвилин відчинились двері її батька, і старий, човгаючи ногами, вийшов із кімнати.
— Іди назад! — скомандувала Галина Володимирівна. — Я зараз принесу тобі поїсти.
Старий підвів голову й подивився на порожню вітальню. Він уже й не пам’ятав, коли востаннє сидів на дивані та дивився телевізор.
— Іди, іди! — владним тоном наказала вона, щоб батько повернувся до своєї кімнати.
Старий розвернувся й пішов назад.
Галина Володимирівна, явно невдоволена, пішла на кухню, поставила на плиту каструлю, взяла тацю і поклала на нього хліб, ложку, а в тарілку налила супу. За кілька хвилин вона віднесла все це до кімнати батька.
— Їж обережно, — мов дитині, сказала жінка.
Наступного дня в гості прийшла Катерина Андріївна — теща, точніше, мати невістки. Володимир Павлович усе життя пропрацював у конторі, де було багато людей, знав кожного на ім’я, звик вітатись. От і зараз за звичкою підвівся і вийшов, щоб привітатись із Катериною Андріївною. Але тут з’явилася невістка й таким же невдоволеним тоном, як у її чоловіка, вимагала, щоб старий повернувся до себе. Розгублено Володимир Павлович подивився на Катерину Андріївну, та з явним презирством дивилася на старого.
— Ну що, повертайся до себе, — підійшла до нього Яна, розвернула діда й штовхнула до дверей. Човгаючи ногами, Володимир Павлович повернувся назад.
— Він ще живий? — тихо запитала теща.
— Живий, — явно невдоволено відповіла Яна.
Зі спальні вийшов Вадим, він не дуже любив тещу — та була похмура. Це ще добре, що не втручалася в їхні справи. Але краще б і не приходила.
— Як мені все набридло! — як заїжджена платівка, сказала Яна.
— А чому не знімете собі квартиру? — поцікавилася своячка у Вадима.
— Мати сказала жити тут, — і Вадим тяжко зітхнув, ніби це був якийсь тягар жити в трикімнатній квартирі.
— А він що, хворий? Не може за собою доглядати? — запитала Оля у своєї сестри.
— Може, — відповіла вона, і, помовчавши кілька секунд, додала: — У тому-то й річ, що може.
Через пів години теща зібралась. Вона обійняла доньку і з наставницьким тоном сказала:
— Тримайся! — очевидно, Катерина Андріївна мала на увазі старого. — Це набагато краще, ніж знімати житло. Тут безплатно, і до навчання недалеко.
— Добре, мамо, все нормально.
— Ви не хвилюйтесь, — вийшов у коридор зять. Теща глянула на нього, але нічого не сказала. Поцілувавши доньку в щоку, вона пішла.
Володимир Павлович втомився сидіти у своїй кімнаті. Вона для нього перетворилася на в’язницю. Уже скільки разів він намагався вийти погуляти, але, видно, онук або сховав, або викинув його черевики. У кімнаті було все, що йому потрібно — це головне. На стіні висіли фотографії на згадку, серед них — знімок із його коханою дружиною, якої вже давно не стало. Від їхнього щасливого шлюбу залишилось дві доньки — Віра і Галина.
Віра була старшою, як тільки вийшла заміж, одразу переїхала в інше місто. Телефонувала щотижня, з нею він міг довго розмовляти. Галина також приходила хоча б раз на місяць, питала, як справи, приносила купу ліків і просила Вадима стежити, щоб дід їх приймав.
Так, у нього боліли ноги, були операції, мучила спина, поперек. Очі бачили добре, слух теж не підводив, і поки що голова працювала. Він боявся тільки одного — що одного дня почне забувати… деменція. Він боявся цього вироку. Його друг, з яким познайомився ще в армії, а потім тридцять років працював пліч-о-пліч, уже втрачав памʼять. Вони випадково зустрілися в лікарні, але донька, яка супроводжувала його, сказала, що він вже нікого не впізнає. Тому щоранку Володимир Павлович вставав, підходив до фотографії й згадував — так він сподівався відтягнути прихід страшної хвороби.
Наступного дня, коли Вадим із Яною пішли, старий вийшов із кімнати. За звичкою надів піджак, навіть краватку причепив, зайшов у коридор і став шукати свої черевики.
— От чорт! — тихо вилаявся Володимир Павлович.
Черевиків не було, але йому вдалося знайти кросівки онука. З труднощами взувся, підійшов до дверей, повернув засув і потягнув на себе, але двері не піддалися.
— Замкнено, — пробурчав старий, пошукав ключі, але ніде їх не знайшов.
Нічого не залишалось, як зняти кросівки, поставити їх назад і повернутися у свою кімнату.
Здавалося б, Галина про нього піклується, та й онук поводився більш-менш нормально. На невістку можна було й не зважати — ну бурчить, усі жінки бурчать, так він думав. Живий — і то добре. Але розумів: це ненадовго.
Старий підійшов до ліжка, підняв подушку й дістав телефон. Довго сидів і думав, згадував доньку Галину, яка вже в сотий раз вимагала переписати на неї квартиру. З онуком стосунки зіпсувалися — з маленького доброго хлопчика він перетворився на злісного пса. Може, ще пів року протягне, максимум рік. Вони його труять пігулками або якоюсь іншою гидотою. Старий подивився на свої тремтячі пальці — раніше такого не було. Активував телефон, насилу знайшов у списку свою онуку Надю. Як користуватись екраном, він знав — повільно набрав SMS: «врятуй мене» і надіслав їй.
Увечері Володимир Павлович сидів на кухні. Він любив її, радів, коли купив шафки й сам їх повісив. І от тепер, сидячи в тиші, пив чай. Хряснули вхідні двері, пролунали чоловічі голоси — один належав онуку, а другий — Антону, зятеві.
Вадим зайшов на кухню, побачив діда та одразу вилаявся:
— Вали до себе! — наказав старому.
Руки Володимира Павловича одразу затремтіли.
— Давай, давай! — наказав онук, підняв діда й штовхнув у спину. — Сиди у своїй норі!
Сил у Володимира Павловича вже не було. Човгаючи ногами, він повернувся у свою кімнату, зачинив двері й підсунув тумбочку.
До кухні зайшов Антон — чоловік своячки. Він хихикнув і глянув на двері, за якими зник старий:
— А може, його того?.. — стиснув пальцями шию, натякаючи, що, можливо, Володимиру Павловичу час на той світ.
Вадим лише фиркнув, махнув рукою й дістав каструлю з холодильника.
Усю ніч з вітальні лунала музика, сміх Яни й Олі, жарти Вадима й Антона. Старий так і не заснув, він звик до тиші, але тепер це залишилось у минулому. Над ранок своячка й зять нарешті пішли. Телефон Володимира Павловича тихенько дзеленькнув, старий здригнувся, тремтячими пальцями активував екран і побачив повідомлення від своєї онуки Наді: «Ти вдома?» Він одразу набрав слово «так».
Буквально за секунду у двері подзвонили. Із сусідньої кімнати пролунав буркіт Вадима. Він підійшов до дверей, відчинив і втупився в дівчину — з похмілля ледве розумів, що відбувається.
— Ти Вадим? — запитала несподівана гостя.
— Що треба? — намагаючись второпати, хто перед ним, пробурмотів господар квартири.
Дівчина впізнала його. Так, це був Вадим, її двоюрідний брат, якого вона бачила дуже рідко, але без сумніву — це був він.
— Що… — він хотів запитати «що тобі треба», але не встиг.
У ту ж мить дівчина щосили вдарила Вадима в ніс. Видно, алкоголь знизив больовий поріг. Не звертаючи уваги на чоловіка, що впав і, корячись, почав матюкатися, дівчина пройшла до вітальні. Швидко оцінивши обстановку, вона відчинила сусідні двері та зайшла у спальню, де лежала Яна. Не кажучи ні слова, Надя схопила її за волосся і щосили смикнула. У ту ж мить невістка завила від болю, закричала, мов сирена, але несподівана гостя не збиралася зупинятися. Вона потягнула волосся ще сильніше, Яна зіскочила з ліжка і впилася нігтями в руку Наді. У відповідь — удар у ніс. Яна знову заверещала.
Зупинятися не можна — це Надя знала напевно. Такий урок вона пройшла ще у школі, коли билася з хлопцями, які плювались жуйкою. Урок не минув даремно — тепер Надя волокла за собою невістку, яка кричала, матюкалася, пищала, верещала. Господи, що це було! Здавалося, своїм вереском вона підняла весь будинок.
Нарешті Вадим отямився. Він влетів до вітальні та накинувся на Надю. Але вона випередила його — схопила обробну дошку з-під залишків піци й щосили врізала нею в ніс своєму двоюрідному братові. Не очікуючи такого повороту, чоловік відлетів до стіни, вдарився й впав. Цим скористалася Яна — кинулася назад до своєї кімнати, але Надя знову вчепилася їй у волосся і смикнула. Невістка зойкнула — була в одних трусах, але Наді було байдуже. Вона тягнула її за собою, відчинила вхідні двері й копняком спровадила вниз по сходах.
За мить з’явився Вадим. Він схопив дівчину за волосся, але не тут-то було — вона різко повернула голову й укусила його за руку. Чоловік знову заверещав від болю. Удар у ніс, потім у пах — о так, Надя знала цей прийом: усе треба робити послідовно й не зупинятися. Тепер уже вона схопила його за волосся й щосили смикнула на себе. У момент, коли Вадим почав падати, вона скерувала його тіло до дверей. За секунду він вилетів на сходовий майданчик, і двері зачинилися.
Надя була в люті. Вона рідко так злилася. Зайшла до вітальні й, як мала дівчинка, заплакала. З кімнати вийшов задоволений Володимир Павлович — він усміхався й тихо аплодував. А Надя стояла й плакала. Вона сама не очікувала від себе такої злості, не думала, що здатна на таке — але зробила.
У двері почали грюкати. Вадим лаявся.
— Віддай телефон! — закричав її двоюрідний брат.
Надя покрутила головою й побачила телефон на столі. Дідусь підійшов ближче й подав їй другий телефон — рожевий, видно, належав невістці.
Дівчина взяла телефони, підійшла до дверей. На неї знову накинувся Вадим — але знову отримав у ніс. Боже, що то було за видовище: усе обличчя в крові. Надя взяла телефон і жбурнула його вниз.
— Ти що робиш?! — заверещав Вадим і кинувся за ним.
Другий телефон, ударившись об стелю, гепнувся на бетонну підлогу й розлетівся. Побачивши це, Яна заверещала.
Вадим розлютився, кинувся до Наді, але та схопила порожню пляшку, щосили вдарила об стіну і спрямувала уламок із загостреним горлечком просто на брата. Той різко зупинився.
Сопучи носом, він поповз назад. У цей момент Надя була готова йти до кінця, ще і як. Вона люто ненавиділа цього Вадима — свого брата, з яким у дитинстві гралася. Дівчина зачинила двері.
— Віддай ноутбук! — заволав чоловік.
Двері були на засувку — ззовні не відчинити. Дівчина зайшла до кімнати, подивилася навколо — ноутбука не було, але в спальні вона його знайшла. Схопивши, підійшла до дверей, розчинила їх і, нічого не кажучи, жбурнула ноутбук угору. За кілька секунд він гепнувся об бетон.
— Ти дурепа! — заверещала Яна.
Дівка виглядала жахливо — напівгола мегера з закривавленим обличчям. Взявши куртку, що висіла в коридорі, Надя жбурнула її вниз.
У цей момент відчинились сусідні двері. Тітка Тамара — Надя добре її знала, вони разом сиділи у дворі, розмовляли, гуляли.
— Що тут відбувається?! — обурено запитала вона, звертаючись одразу до всіх. Побачивши обличчя Вадима, що було все в крові, вона ахнула.
— Ви ж знали, що діда не випускають, але мовчали, навіть дільничному не подзвонили!
Сусідка зрозуміла, що з цією фурією, яка стояла перед нею, краще не сперечатись. До того ж відчула провину — тож одразу зачинила двері.
Нарешті Вадим остаточно протверезів, рештки алкоголю випарувались.
— Ти хто така? — протираючи очі, він витріщився на Надю.
— Ти тут більше не живеш, — спокійно відповіла йому дівчина і почала викидати на сходовий майданчик речі, які знайшла в коридорі.
— Це мій дім! — закричав Вадим.
— Ні, — жорстко відказала Надя, — це мій дім. — І після цього зачинила двері.
Повернувшись до вітальні, Надя знову заплакала — тихо, як у дитинстві, щоб ніхто не чув. Опустила голову й закрила обличчя долонями.
Володимир Павлович сидів у своєму улюбленому кріслі, яке купив п’ятнадцять років тому. Коли востаннє він сидів у ньому — вже й не пригадає. Підвівся, подивився на внучку й пішов до своєї кімнати. Хвилин за двадцять він вийшов. Надя вже заспокоїлася, вмилася й дістала сміттєві пакети, щоб прибрати безлад у залі.
Володимир Павлович одягнув свій костюм, зав’язав краватку й, підійшовши до дзеркала, поправив його.
— Ідемо, — звернувся він до своєї внучки. — У нас справи.
Він увійшов у коридор, спробував знайти свої черевики — їх не було. Але пощастило — знайшов кросівки онука. З труднощами взув їх, порився в тумбочці й дістав ключі від квартири.
— Ідемо, — ще раз повторив він. — Паспорт візьми.
Дівчина зазирнула у свою сумку й мовчки кивнула.
Старий відчинив двері й озирнувся. Вадима і Яни вже не було.
— Як ти, діду? — запитала Надя.
Та він лише махнув рукою. Надя зрозуміла — справи кепські.
На вулиці Вадима з дружиною теж не було видно. Видно, побігли скаржитись до мами.
— Ідемо, — Володимир Павлович поспішав.
Надя не відставала. Вона не знала, куди йдуть і навіщо. Рука боліла — ніколи ще так не билася, але довелось. Проходячи повз кафе, вона запропонувала дідусеві перекусити.
— Потім. Спочатку мені треба дати тобі зброю, — задумливо промовив дід.
— Яку ще зброю? — поцікавилась Надя.
— Скоро прибіжить Галина, твоя тітка. А проти неї є тільки одна зброя. І я тобі її дам. Ідемо.
Нарешті вони підійшли до нотаріальної контори.
— Діду, скажи, навіщо ми тут? — дівчина зупинилась.
Старий жестом покликав її до дверей, але вона стояла.
— Що ми тут робимо?
Володимир Павлович повернувся до внучки.
— Ти не проти, — звернувся він, — якщо я оформлю на тебе дарчу?
— Яку дарчу? Не розумію, про що мова, — спитала Надя.
— На квартиру, — пояснив дід.
Вона знала, що ця квартира давно не дає спокою тьоті Галі.
— Вона не дає мені спокою, — додав Володимир Павлович. Але мав на увазі не доньку, а саму квартиру. — Це єдиний спосіб усіх заспокоїти. Вони ж скоро один одному горлянки перегризуть. — Цього разу він мав на увазі й доньку, й онука, й невістку, й усіх інших — тещу, своячку, зятя.
Надя мовчала. Вона розуміла: якщо дід перепише квартиру на неї — стане ворогом для тітки Галини.
— Вони мене запхають у будинок для літніх або ще гірше — визнають недієздатним. А поки я при розумі, треба вирішити це.
Дівчина підійшла до діда й обійняла його. Вона відчувала, що справді — зараз зʼявиться тітка Галя з чоловіком, і те, що було вранці, здасться квіточками. Кивнувши, Надя погодилася — і вже за годину вийшла з нотаріальної контори, тримаючи в руках дарчу на квартиру. Тепер у неї справді було зброя.
На зворотному шляху вони все ж зайшли в кафе й трохи перекусили. Володимир Павлович хвилювався, і Надя це бачила, тому довго не засиджувалися й незабаром повернулися додому.
Через годину у двері почали стукати.
«Ну почалося», — подумала Надя й кивнула в бік кімнати, пропонуючи дідові перечекати там. У дівчини аж закипіла кров. Вона зло підійшла до дверей, відчинила й втупилася в тітку Галю.
— Мерзота ти! — закричала жінка й, схопивши племінницю, потягнула її до виходу.
Але не тут-то було. Надя не стала церемонитися з тіткою: вдарила її в живіт, потім в обличчя. Тітка Галя відпустила її й, охкаючи, відступила. Надя намагалася зачинили двері, але не встигла. Навалившись усім тілом, тітка Галя, мов таран, увірвалась до коридору. За нею одразу ж сунув Вадим, але Надя, схопивши уламок від розбитої пляшки, що досі лежав на тумбочці, спрямувала його на свого двоюрідного брата.
— Ще крок у мій дім — і поріжу!
Вадим не став ризикувати — одразу ж відступив на сходовий майданчик. Почувши це, тітка Галя обернулася до племінниці.
— Що витріщилась?! — закричала Надя.
Тітка, видно, такого не очікувала.
— Що ти сказала? — перепитала вона.
— Моя квартира, — повторила Надя.
— Старий бовдур! — заверещала тітка Галя й кинулася до спальні, де сховався Володимир Павлович.
Надя у два стрибки наздогнала тітку, схопила її за комір і смикнула назад. Масивне тіло кілограмів на сто п’ятдесят загальмувало свій розгін, а потім, мов у сповільненій зйомці, полетіло на підлогу. Через мить вона приземлилася на сідниці.
— Дівчисько! — завищала тітка Галя.
Надя дістала флакон з парфумами й навела на обличчя тітки.
— Газовий балончик, — збрехала вона.
Тітка перелякалася. Лаявшись і з труднощами піднявшись на коліна, спершись на стіну, нарешті підвелась.
— Геть з моєї квартири! — прокричала Надя.
Тітка не стала випробовувати долю. Що таке газовий балончик — вона, можливо, й знала, тому швидко вийшла на майданчик. Надя одразу зачинила двері й повернула засув.
* * *
Через годину у двері подзвонили. Дзвінок був інший — м’який, навіть ввічливий. Надя підійшла й відчинила. Перед нею стояв поліцейський, а з-за його спини визирали тітка Галя, Вадим, його дружина Яна, теща, своячка, зять.
— От біда, — тихо сказала Надя.
— Можна зайти? — звернувся до неї поліцейський.
— Ви — так. Вони — ні, — відповіла Надя. — До своєї квартири я їх не пущу.
— Вашої? — перепитав поліцейський.
— Так, моєї.
У коридор вийшов Володимир Павлович. Він поважав закон, тож одразу простягнув паспорт. Поліцейський повернувся до тітки Галі, яка вже хотіла зайти:
— Стійте тут, — спокійно сказав він, але цього було досить, щоб зупинити тітку.
Взявши у старого паспорт, поліцейський його переглянув і віддав. Надя також подала свій. Перегорнувши документи, він спитав:
— Ви сказали, що квартира ваша?
— Так, — відповіла Надя й дістала з сумки копію дарчої на квартиру.
Ознайомившись, поліцейський усміхнувся:
— Швидко ви…
Що саме він хотів цим сказати — Надя не зрозуміла. Забрала папір і поклала назад.
— Питання вирішено? — звернувся Володимир Павлович.
Поліцейський глянув на купу сміттєвих мішків.
— Це що? — запитав він.
— Те, що залишив ось цей, — і Надя кивнула на Вадима.
Поліцейський відкрив один пакет. Побачивши купу порожніх банок, закрив. У другому — те саме: ганчір’я, кульки.
— Зрозуміло, — сказав він і, обернувшись до тітки Галі, додав: — Власниця квартири — вона, — і кивнув на Надю.
— Старий маразматик! — закричала тітка Галя. Ці слова вона адресувала своєму батькові, який хихикнув, задоволено потер руки й пішов назад до вітальні.
— Мені треба прибрати квартиру, — сказала Надя поліцейському, і той вийшов на сходовий майданчик.
Вадим щось спитав у матері, а в тієї обличчя почервоніло від люті. Вона холодно дивилась на племінницю, щось бурмотіла, але Надя на це не звертала уваги. Обережно зачинила двері й повернула засув.
Через пів години задзвонив телефон. Вона відповіла:
— Так, мамо.
— Що там у вас відбувається? — стурбовано запитала Віра Володимирівна.
— Та вже все владналося, мам, не хвилюйся.
— Тітка Галя у сказі…
— Та зрозуміло, — відповіла дочка. — Знаєш, Вадим навіть діда на вулицю не випускав. А тітка Галя пічкала його пігулками, ніби він тарган якийсь.
— Ох, — зітхнула Віра Володимирівна.
— Мам, — Надя чудово розуміла, що тепер вона посварила двох сестер. — Мам… — вона обережно добирала слова, — дідусь переписав на мене квартиру.
— Фух, — видихнула Віра Володимирівна.
Видно, вона чудово знала, до чого прагне її сестра.
— Ти поки що нікуди не їдь, добре? Я візьму квитки й прилечу.
— Добре, — відповіла дочка.
— І подумай, може, варто перевестись і пожити з дідусем?
— Напевно, так, — погодилась Надя.
— Ну все, тримайся. Як куплю квитки — зателефоную.
Зв’язок обірвався.
* * *
Увесь день Надя прибирала в домі. У старій квартирі з високими стелями й масивними деревʼяними рамами було чимало роботи. Вона пилососила, збирала сміття, виносила його надвір, мила підлоги, протирала вікна. Зібравши постіль, запустила прання. Роботи виявилося навіть забагато.
Черговий раз, виходячи з пакетом сміття, вона зустріла свою сусідку.
— Ну й шуму ти наробила, Надійко, — похитала головою літня жінка. — До мене дільничний заходив. Як він? — спитала вона, маючи на увазі Володимира Павловича.
— Тепер добре, ванну приймає.
Вони ще кілька хвилин постояли, поговорили про щоденні справи. Потім Надя зайшла до найближчого кафе, купила дві піци й газовану воду.
— Діду, як ти? — запитала вона Володимира Павловича, який стояв перед дзеркалом і розчісувався.
— Отак! — і підняв великий палець угору.
— Йдемо вечеряти, — сказала вона, відкрила коробку з піцою, поставила на стіл два стакани й розлила газовану.
Старий зайшов до себе, а коли повернувся — поставив на стіл фотографію своєї дружини.
— Твоя бабуся, — сказав він і старечими пальцями погладив знімок.
Надя погано памʼятала бабусю — та завжди працювала, а потім раптово померла.
— Розкажи про неї, — попросила Надя, поклавши шматок піци на тарілку й взявши склянку з газованою.
Володимир Павлович усміхнувся, взяв фотографію, підніс до обличчя й поцілував її.
— О, це було давно, — почав він свою довгу історію.
Надя сиділа за старим круглим столом, накритим клейончастою скатертиною, і слухала дідуся. А він говорив і говорив, занурюючись у спогади про свою молодість.
Смажена білокачанна капуста в клярі — краще, ніж цвітна! Ніхто не може вгадати, що це за страва, але всі просять добавки