Від спадщини не відмовлюся

— О, дивись, Машо, Тамарка приїхала на таксі, наша багатійка.

— Грошей куди дівати — от і роз’їжджається, тут-то йти якихось два кілометри. І навіщо вона приїхала? Могла б усе телефоном сказати, а документи поштою надіслати.

— Ой, не кажи, Маш, не просто так вона приїхала. Напевно, ділити спадщину, — махнула рукою Катерина.

— Як? — Maria, наймолодша з трьох сестер, навіть присіла на стілець.

— Ось так, — розширивши очі, додала Катя й попрямувала до дверей.

У селищі п’ятиповерхівок їх було всього дванадцять — невеличка вуличка в центрі. Раніше тут діяли швацька фабрика, лісгосп і меблевий цех. Потрібно було десь розміщувати працівників, селити молодь. Ті, хто переїжджав із міста, отримували ці квартири від держави. Потім селище розрослося, а п’ятиповерхівки залишилися центром. У батьків була двокімнатна квартира з маленькою кухнею. Тома добре пам’ятала, як вони сюди переїхали.

Тамара не поспішала підійматися сходами. За останній рік вона втретє приїхала в рідне селище. Двічі востаннє — провожа́ла спочатку батька, а потім і матір в останню путь.

Томі здавалося, ніби зовсім недавно вона бігала цими сходами — то мати відправляла в магазин, то вона йшла гуляти з подружками, зовсім юна дівчина, чи то вирушала на дискотеку, повертавшись з Толиком, вони довго стояли між поверхами, не хотіли розлучатися. Було… Зараз спогади хапали за ниточки й тягли душу, відкриваючи нові й нові картини минулого. Раптом згадався останній день у домі Тамари, коли вона підіймалася на другий поверх. Тут Толік, забираючи її валізу, відводив очі; схвильовані мати й батько давали останні настанови, промовляли слова напуття, а вона, у квітчастій сукні, радісна й щаслива… Тоді Тома й не гадала, що час побіжить уперед, і ці стіни стануть минулим. Коли Тамара виїжджала, Марії виповнилося тільки три роки, а Катерині мала наступного року йти до першого класу.

Навчатися виявилося легко. І загалом життя в місті Томі здалося не надто складним — якщо докладати зусиль. І Тамара старалась. А після інституту вдалось влаштуватися на роботу, швидко піднятися кар’єрними сходами, зустріти чоловіка, за якого вона згодом вийшла заміж. І — летіли роки.

Батьки часто навідували онуків, приїжджали до Тамари в місто. Привозили гостинці та гарний настрій. Ніхто з них ніколи не скаржився на здоров’я.

Двері на третьому поверсі відчинилися, в отворі з’явилася Катерина, Тома пришвидшила крок.

Про те, як подорослішали її сестри, що нового сталося в їхньому житті, Тамара дізнавалася з розповідей батьків і з фотографій. Між собою Катя і Маша дружили тісно, а от зі старшою сестрою з міста спілкувалися по потребі: у відповідь на її привітання надсилали листівки й перекази, на дзвінки відповідали рідко, а, буваючи в місті, не поспішали зустрічатися. Різниця у віці зробила своє діло. Не пам’ятали сестри, як старша гралася з ними та возилася, як допомагала доглядати, і часто сиділа з ними хворими, всього цього вони не пам’ятали.

— Привіт, як доїхала?

— Привіт, нормально, чоловік не зміг, як обіцяв відвезти, от довелося на автобусі.

— Нічого, ми завжди на автобусі.

— Привіт, Машо, ви ж машину взяли?

— Взяли, та тільки в неї більше вкладаємо, ніж їздить.

— Невже за 250 нічого путнього не знайшлося?

— Дешевше взяли, гроші на випускні пішли. У садочку в молодшої дочки був, в початковій школі в сина — сама розумієш, ми не купаємось в розкошах, як деякі, — розвела руками Катя, натякаючи на статки старшої.

Тамара відчула цю нотку в голосі сестри та не стала продовжувати розмову.

У вітальні стояв величезний круглий стіл, за який сіли три сестри. Катя принесла з кухні чашки, чайник, заварник та коробку цукерок.

Поки Тома мили руки, Маша прошипіла сестрі:

— Приїхала до гостей з порожніми руками — от тобі й багатійка.

— Тому й багатійка, що скупіша, — закивала Катя.

Тома сіла за стіл, провела рукою по скатертині, що пам’ятала з дитинства, й глянула спочатку на одну сестру, потім на іншу. Вони обидві мовчали, удавали, ніби збираються пити чай. Обстановка у квартирі залишилася такою ж, як багато років тому. Коли мати скаржилася, що продавився диван і слід би купити новий, або старі рами почали тріщати й потрібні вікна, Тома просто пересилала гроші. Зараз стало ясно, що батьки нічого не купували й не міняли.

Катя, їй трохи за тридцять, дуже була схожа на батька: кругле обличчя, невисока та приземкувата, а Маша явно успадкувала риси бабусі по матері, яку жодна з сестричок не застала живою. Жвава, постійно в русі, із гострим носом на подовженому обличчі, що весь час відволікав увагу.

— Дівчата, треба ділити спадщину, давайте думати, що робити.

— Фу, а що тут думати? Ти ж для цього приїхала! Могла б і телефоном вирішити.

— Знаєш, Тома, — почала Катя, — не знаю, як у вас у місті, а в нас тут той, хто доглядав за батьками, і отримує спадщину, квартиру, наприклад.

— Я маму від дзвінка до дзвінка доглядала, як вона занедужала, я всі ці три роки з нею була, — гордо випрямилася Маша.

— Я знаю, Машо, ти молодець.

— Угу, а Катя брала на себе всі грошові питання та перевезення. Папі пам’ятник поставили, огорожу, все як треба, — продовжувала викладати «козирі» Маша.

Катя кивала, потягуючи чай.

— Я від спадщини не відмовлюся, мої дорогі, навіть не думайте.

— Як це? — Маша навіть зістрибнула зі стільця.

Вона три роки мріяла переїхати в батьківську квартиру, зробити ремонт. Маша була єдиною, хто не мав власного житла. А тепер цю мрію руйнувала її власна сестра.

— Отак. За законом мені належиться одна третина цієї площі. Якщо хто з вас бажає компенсувати грошима цю суму й залишити квартиру собі — я не проти, — заявила Тамара.

Катя теж була невдоволена, але підтиснула губи й відсунула чашку.

— Томко, у тебе ж грошей кури не клюють, навіщо тобі наші копійчини?

— По-перше, не копійки. А, по-друге, Катя, коли мама з татом дали тобі початковий капітал на будинок, ти не питала, звідки гроші, взяла. Батько сам приїжджав до мене й просив допомогти — я допомогла без жодних зобов’язань, пізніше виявилося, що віддавати гроші ти й не збиралася.

— А ти, Маша, коли мама дозволила взяти гроші з рахунку, щоб купити автомобіль, що зробила? Потратила, як вважала за потрібне, на випускні дітей. І ті гроші були мої — я клала їх на материн рахунок, щоб у разі потреби найняти їй сиділку, покласти до лікарні, купити пам’ятник.

— Ніхто з вас, мої дорогі сестри, ніколи не цікавився, звідки в пенсіонерів такі гроші. Ви просто брали. Мама, мабуть, боялася, що якби ви дізналися, чиї вони, не взяли б.

Катя й Маша дивилися на старшу сестру не моргаючи.

— Я знала, — спокійно сказала Катя. — Якщо ти сама вирішила допомогти, то чому б не скористатися? Повернути гроші мене ти не просила. Сама винна. А з рахунку мама знімала, щоб я купувала їй ліки.

Маша глянула на Тамару.

— Так. Ти й мене не просила віддати ті гроші, і давала мені їх не ти, а мама.

— Отож бо й воно, — сказала Тамара. — Я не відмовлюся від спадщини. Майже півмільйона гривень — добра сума.

— Оце так, вона ще й підрахувала, — Маша підперла руки в боки. — Ми жили з батьками, поки ти там у місті…

Тамара відкинулася на спинку стільця й усміхнулася.

— Гроші для вас заробляла я. Не дивуюся, якби батьки ті перекази, що я їм надсилала, віддавали вам. Н-да, весела ситуація.

— Вони допомагали тим, кому в той момент було потрібно, так роблять усі батьки.

— Так, я знаю. Не заздріть, дівчата. Заздрість — погана річ.

— Не тобі нас учити, — глузливо кинувши Катя, зітхнула. — Ми зрозуміли, навіщо ти приїхала, ми теж квартиру тобі не віддамо. Не треба ті гроші й спадщину плутати.

— Я й не збиралася їх плутати, я вам усе давно пробачила. Я робила все, щоб моїм батькам жилося краще, щоб вони не хвилювалися за вас, щоб могли допомогти. Я платила за спокій свого тата й мами.

Маша фиркнула й відвернулася. Катя встала й занесла чашки на кухню.

Тамара теж підвелася.

— У вас є місяць, щоб вирішити питання і повідомити мені.

Тамара не прощалася, просто взяла сумку й вийшла. Йти з квартири, де ти виросла і прожила стільки років, було сумно. Усе пішло й скінчилося з відходом батьків — нічого більше не тримало, не змушувало озирнутися.

Тома не послухала чоловіка, який казав: «Залиш їх жити як хочуть, ця частка тобі не потрібна», — а поїхала, думала, що її зустрінуть з розпростертими обіймами. Не третина їй була потрібна — їй були потрібні родинні стосунки, близькі люди, сестри. Але вони не прийняли, зробили свій вибір.

Після поділу спадщини Катя з Машею нічого не чули про старшу сестру. Тамара потім приїжджала в селище тільки до батьків, провідувала їх, поставила пам’ятник матері — і більше не шукала зустрічей із родичками.