— Ганно, ти переплутала? Чому твоя картка не працює?!
Ганна витирала стіл після сніданку, коли двері квартири розчинилися з таким гуркотом, що здригнулися рамки з фотографіями на комоді. Жовтневий ранок тільки розпочався, але Василь вже встиг кудись збігати й повернутися у стані крайнього обурення.
— Жінко, ти переплутала? Чому твоя картка не працює?! Я хотів віддати твою зарплату матусі на покупки! — загорлав чоловік, влітаючи до кухні як ураган.
Обличчя Василя пашіло від обурення, в руках він розмахував банківською карткою дружини, немов обвинувальним документом. Ганна повільно відклала ганчірку і повернулася до чоловіка.
— Яку зарплату? — рівно запитала вона.
— Ту, що ти вчора отримала! Матуся просила грошей на продукти, а твоя картка заблокована! — продовжував кип’ятитися Василь.
Ганна кивнула з розумінням.
— Правильно. Я заздалегідь зняла всі гроші.
Василь завмер на місці, перетравлюючи почуте. Потім його обличчя спотворилося ще сильніше.
— Як заздалегідь?! Без мого дозволу?! Я ж мамі обіцяв допомогти! А ти все зірвала!
Чоловік почав бігати по кухні, жестикулюючи руками. Ганна спостерігала за цим видовищем із дедалі більшим подивом. За сім років шлюбу Василь незліченну кількість разів брав гроші з її картки без попиту, але вперше зіткнувся з перешкодою.
— Василю, зупинись, — сказала Ганна, насупивши брови. — Поясни мені логіку: чому моя зарплата має автоматично переходити твоїй матері?
— Тому що ми сім’я! — вигукнув чоловік, продовжуючи нервово ходити. — А в сім’ї допомагають старшим! Особливо літнім батькам!
Ганна присіла на стілець, уважно вивчаючи чоловіка. Людмила Іванівна, її свекруха, була далеко не безпорадною старенькою. У свої шістдесят років жінка отримувала солідну пенсію, володіла двокімнатною квартирою в хорошому районі та невеликим будиночком у селі. Проте регулярно просила фінансової підтримки у дітей.
— Літнім? — перепитала Ганна. — Людмила Іванівна молодша за мою матір, яка досі працює й утримує себе сама.
— Не смій їх порівнювати! — скипів Василь. — Матуся заслужила на турботу! Все життя на двох роботах працювала, мене підіймала після розлучення з батьком!
Ганна згадала недавню розмову з подругою, яка скаржилася на схожу сімейну ситуацію. Тоді Ганна щиро не розуміла, як можна допускати таке використання. Тепер картина прояснилася зсередини.
— Василю, сядь, — попросила дружина, вказавши на стілець. — Поговоримо спокійно.
— Про що говорити?! — Чоловік не вгамовувався. — Поклади гроші назад на картку!
— Не покладу, — твердо відповіла Ганна. — І вперше кажу відкрито: я припиняю утримувати твою матір. Нехай живе на свої кошти.
Василь зупинився як укопаний. Рот чоловіка прочинився, очі розширилися від шоку. Мабуть, за всі роки шлюбу Ганна жодного разу не висловлювала подібних думок.
— Ти… що ти сказала? — хрипко перепитав чоловік.
— Те, про що думаю вже давно. Твоя мати — забезпечена жінка. Пенсія, нерухомість, заощадження. Але при цьому кожні два тижні просить гроші то на ліки, то на комунальні, то на ремонт. А ми ледве зводимо кінці з кінцями.
Ганна підійшла до вікна. Осінній дощ стукав по склу, нагадуючи про наближення холодів і додаткові витрати на опалення.
— Безсердечна! — вибухнув Василь. — Як ти можеш так говорити про літню жінку?!
— Про жінку, яка за сім років жодного разу не спитала про наші потреби, — відпарирувала Ганна, не обертаючись. — Яка вимагає гроші на комунальні, а потім хвалиться новим телевізором.
— Неправда!
— Василю, твоя мати сама мені показувала телевізор. Минулого місяця, коли ми дали їй гроші нібито на ліки.
Чоловік замовк, явно пригадуючи деталі. Ганна продовжила:
— Людмила Іванівна витрачає наші гроші на свої бажання, а нам розповідає про нужду. Це обман, Василю.
— Досить! — рикнув чоловік, хапаючи телефон. — Зараз подзвоню мамі й усе розкажу!
Ганна повернулася, спостерігаючи, як Василь набирає номер. Руки чоловіка тремтіли від люті.
— Мам, привіт, — заговорив Василь, демонстративно ввімкнувши гучний зв’язок. — Уявляєш, Ганна гроші сховала! Картку заблокувала!
Голос Людмили Іванівни пролунав різко:
— Що значить заблокувала? Які гроші?
— Зарплату свою! Я хотів тобі передати на продукти, а вона все зняла!
— Васенько, дорогий, — тон свекрухи миттєво став м’якшим. — Що це Ганна собі дозволяє? Ми ж домовлялися про допомогу!
Ганна підійшла ближче до телефону. Які домовленості? Коли її питали?
— Мам, я не розумію, що з нею сталося, — скаржився Василь. — Каже, більше допомагати не буде!
— От як! — голос Людмили Іванівни похолодів. — Ну нічого, синку, я сама приїду. Поговорю з цією… невісткою.
— Приїжджай, матусю! — зрадів Василь. — Може, ти їй розтлумачиш!
Ганна випросталася. Значить, тепер буде колективна обробка. Свекруха приїде, і вони вдвох пояснюватимуть дружині, як правильно витрачати власну зарплату.
— Людмило Іванівно, — голосно сказала Ганна в бік телефону. — Приїжджайте. Дійсно час поговорити.
У слухавці повисла пауза. Потім свекруха холодно промовила:
— Ось саме, Ганно. Поговоримо.
Василь відключився і втупився у дружину. В його погляді читалася розгубленість і злість.
— Навіщо ти її викликала? — прошипів чоловік.
— А навіщо ти скаржився матері на дружину? — спокійно відповіла Ганна. — Думав, злякаюся?
— Думав, одумаєшся! Мама має рацію — ти стала нахабна!
Ганна пройшла до спальні й дістала з тумбочки теку з документами. Паспорт, трудова, банківські картки, договір на квартиру.
— Що робиш? — Василь зазирнув до кімнати.
— Готуюся до розмови з твоєю матір’ю, — відповіла Ганна, перевіряючи вміст теки. — Хочу, щоб усі важливі папери були під рукою.
— Навіщо?
— Побачиш.
Ганна повернулася на кухню і сіла за стіл, поклавши перед собою теку. Руки були спокійними, а думки — ясними. За сім років назбиралося стільки невисловленого, що час було розставити всі крапки над «і».
Людмила Іванівна з’явилася за годину. У двері подзвонили вимогливо, без пауз. Василь кинувся відчиняти, а Ганна залишилася на кухні.
— Здрастуй, синку! — пролунав енергійний голос свекрухи. — Де твоя дружина? Час поставити ту, що знахабніла, на місце!
Ганна підвелася і вийшла в передпокій. Людмила Іванівна стояла в дорогому пуховику, на руках красувалися золоті браслети. Для жінки, яка постійно потребує фінансової допомоги, свекруха виглядала досить заможною.
— Доброго дня, Людмило Іванівно, — ввічливо привіталася Ганна.
— Ну що, поговоримо! — заявила свекруха, знімаючи куртку. — Васенька все розповів! Як ти смієш відмовляти в допомозі?!
— Пройдімо на кухню, — запропонувала Ганна.
Усі троє розташувалися за столом. Людмила Іванівна сіла навпроти Ганни, зайнявши позицію обвинувача. Василь примостився поруч із матір’ю.
— Так от, мила, — почала свекруха, постукуючи пальцем по столу. — Поясни мені, що за неподобство? Чому приховуєш гроші від чоловіка?
Ганна склала руки на столі й подивилася прямо в очі Людмилі Іванівні.
— Не приховую. Розпоряджаюся своєю зарплатою на власний розсуд.
— Як смієш! — скрикнула свекруха, вдаривши долонею по столу. — У тебе немає права розпоряджатися без згоди чоловіка!
— Є право, — незворушно відповіла Ганна. — Право власності. Гроші зароблені мною, на моїй роботі.
Людмила Іванівна схопилася, обличчя почервоніло від обурення. Василь мовчки кивав матері, підтримуючи її позицію.
— Васю, ти чуєш? — звернулася свекруха до сина. — Зовсім знахабніла!
— Я ж казав, мам, — розвів руками Василь. — Стала некерована.
Ганна встала і підійшла до вікна. Дощ посилився, великі краплі барабанили по склу. Осіння погода нагадувала про майбутні витрати на зимовий одяг та опалення.
— Людмило Іванівно, — заговорила Ганна, не обертаючись. — Скільки грошей ви отримали від нас за останній рік?
— Що за нахабні розпитування! — пирхнула свекруха.
— Відповім сама, — продовжила Ганна. — У січні дали десять тисяч гривень на комунальні. У лютому сім з половиною тисяч гривень на ліки. У березні дванадцять з половиною тисяч гривень на ремонт сантехніки. У квітні п’ять тисяч гривень на продукти. У травні п’ятнадцять тисяч гривень на нові меблі. У червні сім з половиною тисяч гривень знову на ліки.
Ганна повернулася до застиглих родичів.
— І так далі. За рік ви отримали від нас сто тисяч гривень. Це півтори моєї річної зарплати.
— Ну то й що? — огризнулася Людмила Іванівна. — Все на потрібне витрачала!
— На золоті браслети теж потрібне? — запитала Ганна. — Чи на новий телевізор за двадцять тисяч гривень?
Свекруха інстинктивно сховала руки за спину.
— Це… подарунки! — пролепетала вона.
— Такі ж, як у ювелірному магазині? — уточнила Ганна. — Де ви розплачувалися готівкою в червні?
Обличчя Людмили Іванівни зблідло. Василь переводив розгублений погляд із матері на дружину.
— Звідки знаєш? — прошепотіла свекруха.
— Бачила випадково. Коли ви купували браслети на гроші, випрошені нібито на ремонт.
Запанувала тиша. Василь розтулив рота, але не знайшов слів. Людмила Іванівна повільно опустилася на стілець.
— Виходить, — промовила Ганна, — гроші на сантехніку пішли на прикраси?
— Я… маю право себе порадувати! — спробувала виправдатися свекруха. — Усе життя працювала!
— За чужий рахунок, — констатувала Ганна. — Обманюючи родичів.
Василь нарешті заговорив:
— Мам, це правда? Ти брехала про ремонт?
— Синку, — запобігливо почала Людмила Іванівна, — сантехніку я теж лагодила! Просто грошей вистачило на все…
— На все за дванадцять з половиною тисяч гривень? — уточнила Ганна. — Включно з браслетами за сім з половиною тисяч?
Ганна сіла назад за стіл.
— Людмило Іванівно, давайте чесно. У вас пенсія чотирнадцять тисяч гривень. Плюс здаєте дачу влітку за сім з половиною тисяч гривень на місяць. Плюс відсотки з депозитів. Дохід понад двадцять тисяч гривень щомісяця.
— Звідки ти знаєш? — злякано запитала свекруха.
— Василь розповідав. Хвалився забезпеченою матір’ю.
Ганна повернулася до чоловіка:
— Пам’ятаєш, ти казав, що в мами грошей більше, ніж у багатьох, хто працює?
Василь невпевнено кивнув.
— Тоді поясніть, — звернулася Ганна до обох, — навіщо жінка з доходом двадцять тисяч гривень постійно просить гроші у сім’ї, що живе на п’ятнадцять?
Людмила Іванівна мовчала, а Василь уперше замислився над логікою того, що відбувається.
— Тому що жадібна, — відповіла Ганна сама. — Навіщо витрачати свої гроші, коли можна виманити чужі?
— Не смій! — скинувся Василь. — Це моя матір!
— Це шахрайка, — спокійно поправила Ганна. — А ти — співучасник.
День тягнувся нестерпно. Після викриття Людмила Іванівна пішла, бурмочучи щось про невдячність. Василь замкнувся в кімнаті й не виходив до вечора.
Ганна використала час для прийняття рішень. Сім років обману, сім років життя заради чужих забаганок, сім років постійної скрути. Досить.
Увечері у двері знову подзвонили. Василь вибіг, явно очікуючи візиту. Ганна залишилася на кухні, але голоси чула виразно.
— Синку, я все обдумала! — пролунав голос Людмили Іванівни. — Ця нахабна дружина остаточно знахабніла! Час її приструнити!
Свекруха зайшла без запрошення і попрямувала прямо до кухні. На обличчі читалася рішучість і злість.
— Ну що, сидиш тут? — заявила Людмила Іванівна з порога. — Гроші діставай! Зобов’язана допомагати старшим!
Ганна застигла, не вірячи власним вухам. Після денного викриття свекруха продовжувала вимагати гроші, немов нічого не сталося.
— Людмило Іванівно, ви серйозно? — повільно промовила Ганна.
— Абсолютно! — Свекруха наблизилася, розмахуючи руками. — Що хочеш кажи, а гроші давати маєш!
За спиною Людмили Іванівни маячив Василь, мовчки підтримуючи матір.
— Та що тобі варто? — підключився чоловік. — Мамі потрібніше! Ти ще заробиш, а матуся літня!
Кров прилила до обличчя Ганни. Терпець остаточно урвався.
— Ще один крок — викликаю поліцію, — твердо сказала Ганна, дивлячись у вічі свекрусі.
— Що?! — отетеріла Людмила Іванівна, але продовжувала жестикулювати. — Як смієш погрожувати?!
— Саме так, — підтвердила Ганна. — Ви шахрайка, а це моя квартира.
Свекруха пирхнула і зробила ще крок, явно маючи намір продовжити тиск. Тоді Ганна дістала телефон і при обох набрала номер служби екстреного реагування.
— Поліція? — голосно промовила Ганна, не відводячи погляду від свекрухи. — У мою квартиру вдерлися з вимогами грошей. Жінка погрожує і відмовляється йти.
Василь різко замовк, а Людмила Іванівна миттєво зменшила тон, розуміючи серйозність моменту.
— Так, квартира моя, — продовжувала Ганна в слухавку. — Документи є. Порушники — чоловік і його мати. Чоловік тут не прописаний, проживає тимчасово.
Обличчя Василя витягнулося. Чоловік забув, що квартира записана тільки на Ганну — спадок від бабусі.
— Приїдете? Добре, чекаю, — закінчила Ганна і прибрала телефон.
Людмила Іванівна та Василь стояли мовчки, не знаючи, як реагувати.
— Ти з глузду з’їхала? — прошепотів Василь. — Поліцію на матір?
— На здирницю, — поправила Ганна. — Яка увірвалася в чужу квартиру з вимогами грошей.
— Ганнусю, — запобігливо почала свекруха, — може, не доводити до скандалу? Я ж по-доброму…
— По-поганому, — перебила Ганна. — Сім років здирництва — це точно по-поганому.
Поліція приїхала швидко. Ганна пояснила ситуацію, пред’явила документи на квартиру і довідки про доходи. Людмила Іванівна намагалася виправдовуватися, але факти були незаперечні.
— Громадянко, — звернувся сержант до свекрухи, — ви вимагали гроші?
— Я просила допомоги, — пролепетала Людмила Іванівна.
— Маючи дохід вищий, ніж у тих, кого просили? — уточнив поліціянт, вивчивши документи.
Свекруха промовчала.
— Зрозуміло, — кивнув сержант. — Залишайте квартиру, або складаємо протокол.
Людмила Іванівна поспішно зібралася і пішла, кинувши на прощання ненависний погляд на невістку. Василь залишився, але виглядав пригнічено.
Після того як поліція поїхала, подружжя довго мовчало. Нарешті Василь заговорив:
— Навіщо ти так?
— Я просто перестала терпіти, — відповіла Ганна.
— Але матуся…
— Твоя матуся — шахрайка. І ти прекрасно це розумів.
Василь опустив голову. У глибині душі чоловік справді знав про неправильність ситуації, але волів не помічати.
Наступного дня Ганна подала заяву на розлучення. Спільного майна майже не було, дітей також. Процедура обіцяла пройти гладко.
Василь благав, обіцяв поговорити з матір’ю, переконати Людмилу Іванівну більше не просити грошей. Але Ганна розуміла: після семи років систематичного обману довіра невідновлювана.
— Ми можемо все налагодити! — умовляв чоловік. — Почати заново!
— Налагодити можна непорозуміння, — відповіла Ганна. — А в нас була система шахрайства, де ти брав активну участь.
Розлучення оформили за місяць. Василь переїхав до матері, Ганна залишилася у своїй квартирі. Спочатку було незвично тихо, але поступово вона звикла до спокійного життя.
Гроші, які раніше йшли на утримання Людмили Іванівни, Ганна витратила на ремонт та оновлення інтер’єру. Уперше за довгі роки жінка могла купувати якісні продукти та гарний одяг, не рахуючи кожну копійку.
Василь телефонував кілька разів, намагався відновити стосунки. Але Ганна була непохитна. Життя без постійного фінансового тиску виявилося набагато кращим.
Людмила Іванівна більше не з’являлася. Мабуть, зрозуміла, що безкоштовне джерело доходу вичерпалося назавжди. Довелося звикати жити на власні двадцять тисяч гривень на місяць — чого, як виявилося, було цілком достатньо.
Ганна часто згадувала той жовтневий день, коли Василь не зміг зняти гроші з її картки. Якби не ця випадковість, обман міг тривати ще роки. Тепер вона дякувала долі за те, що правда відкрилася тоді, коли ще був час почати нове, чесне життя.
Кeŭт Блaншeтт ствopuлa дoкyʍeнтaльнuŭ фільʍ npo жuття в Xapкoві nід o6стpілaʍu